Контроль рівня розвитку витривалості спортсмена

Витривалість – це здатність спортсмена довгочасно виконувати вправи без зниження їхньої ефективності. Для циклічних видів спорту витривалість – це можливість здійснювати завдання з найбільшою швидкістю у найдовший час. Прояви витривалості багатообразні та залежать від специфіки виду спорту. У спортивних іграх витривалість – це здатність підтримувати заданий темп гри до її кінця з урахуванням того, що при цьому кількість помилок у техніко-тактичних діях не збільшується. Мірою витривалості можуть служити час, витрачений на виконання всього завдання, обсяг заданого навантаження та його інтенсивність.

Силова витривалість виявляється у можливості спортсмена довгий час реалізовувати оптимальні силові характеристики. Мірою силової витривалості може бути, наприклад, граничний (до падіння працездатності) час роботи з обтяженнями. Коефіцієнт силової витривалості визначають за формулою

,

де – спільний імпульс сили; – імпульс сили у 1-й половині часу випробування; , – середнє та максимальне значення сили.

У спортивній практиці часто при оцінці витривалості один з параметрів задають, а інші безпосередньо вимірюють. Наприклад, у тесті Купера визначають максимально можливу дистанцію, яку випробовуваний може пробігти за певний час, або пропонують пройти таку ж дистанцію за той же час. Це називають правилом оборотності рухових завдань.

Витривалість підрозділяють на два види:

● спільну – здатність спортсмена до тривалої та ефективної рухової діяльності з помірною інтенсивністю, яка вимагає функціонування усього м’язового апарату. Спортивні результати при цьому істотно залежать від рівня максимального споживання кисню (МСК). Спільна витривалість є передумовою для розвитку спеціальної витривалості;

● спеціальну – здатність спортсмена до тривалої та ефективної рухової діяльності в умовах, що різко змінюються, де виявляються прудкість і сила. Звідси виникають такі поняття як спеціальна швидкісна та спеціальна силова витривалості.

Спеціальна швидкісна витривалість – це здатність спортсмена нарощувати до максимуму та підтримувати на цьому рівні потужність в умовах обмеженого проміжку часу, наприклад, у легкоатлетичному спринті або спринтерській велогонці, у плаванні на короткі дистанції. Між прудкістю, як фізичною якістю, і швидкісною витривалістю кореляції не виявлено. У більшості випадків витривалість характеризують за допомогою граничних показників, наприклад, тесту Купера. В інших випадках пропонують гранично довго підтримувати задану швидкість. Величини цих показників залежать від співвідношення компонентів тесту як мінімум двох – тривалості та інтенсивності. Так, граничний час бігу зі швидкістю 10 м/с складає приблизно 30 с, а зі швидкістю 5 м/с – декілька годин. Це необхідно враховувати при контролі витривалості, вимірюючи її прояви при різних значеннях потужності. У циклічних видах спорту критерієм витривалості може бути величина зниження швидкості наприкінці дистанції.

Для визначення швидкісної витривалості також використовують тести, де враховують відстань, яку може пробігти спортсмен зі швидкістю, що складає 90 % від максимальної. Коефіцієнт швидкісної витривалості – це відношення часу подолання всієї дистанції до часу подолання її еталонного відрізку

.

Чим менший цей коефіцієнт, тим вище рівень витривалості.

Спеціальна силова витривалість – це здатність спортсмена тривалий час проявляти високий рівень м’язових зусиль, що особливо характерно для таких видів спорту, як важка атлетика та боротьба. Дослідження показують, що існує позитивний зв’язок між силою та силовою витривалістю, для оцінки якої застосовують вправи силового характеру (підтягування, підйом вантажів, віджимання від підлоги й таке інше) і яку спортсмени виконують максимальну кількість разів. Дійсна оцінка спеціальної силової витривалості може бути визначена по відхиленню результату спортсмена від лінії регресії.

В ігрових видах спорту на даний час у якості показників витривалості використовують різні критерії: у баскетболі – точність виконання кидків, у волейболі – точність спрямованої подачі, у бігу – час опорних фаз, де порівнюють значення цих критеріїв на початку, в середині та у кінці виконання вправ. По величині відмінностей значень судять про рівень витривалості. Чим менше змінюються біомеханічні показники наприкінці вправи, тим вище рівень витривалості спортсмена.

Тестування спортсменів з метою оцінки рівня їх витривалості можна проводити у природних чи в лабораторних умовах, де навантаження задають за допомогою тредбана або велоергометра. В основі таких тестів лежить експериментально встановлена лінійна залежність між ЧСС, коли вона не перевищує 170 ударів у хвилину, і інтенсивністю фізичного навантаження. Як показують результати низки експериментів, взаємозв’язок «ЧСС-навантаження» має графічні характеристики, близькі до лінійних. Тести, в основу яких покладено даний принцип, позначають через PWC (від перших літер англійських слів «Physical Working Capacity»), що означає фізичну працездатність. Ці тести рекомендовані Всесвітньою організацією охорони здоров’я для визначення фізичної працездатності не лише здорових, але й хворих людей.