Типи порушень поведінки у дітей та реабілітаційна робота з ними.

Неслухняність – негативна риса особистості дитини, що призводить до більш або менш регулярного порушення нею вимог дорослих, правил розпорядку та режиму дня.

До найбільш поширених типів відхилень поведінки дітей Г. Кумаріна цілком правомірно відносить гіперактивну, демонстративну, протестну, агресивну, інфантильну, конформну і симптоматичну поведінку.

Симптоми гіперактивної поведінки виявляються у порушеннях цілеспрямованості і концентрації активної уваги, недостатній регуляції поведінки, імпульсивності та інфантильності у соціальній та інтелектуальній діяльності, проблемах у взаємовідносинах з оточуючими, заниженій самооцінці. Уперше вони можуть спостерігатися в чотирирічному віці і на момент вступу дитини до школи стають досить помітними. Більшість із перелічених симптомів нормалізується у підлітковому віці.

Особливістю цих дітей є надмірна рухливість, непосидючість, прагнення кудись забиратися, що не відповідає вимогам конкретної ситуації і не має певної мотиваційної спрямованості. Слід ураховувати той факт, що гіперактивна дитина у присутності незнайомої людини або опинившись у новій обстановці на фоні хвилювання не виявляє звичної для неї рухливості.

Вимоги шкільного навчання викликають у дитини нові проблеми: труднощі оволодіння загальнонавчальними вміннями та навичками, низька успішність, невпевненість у власних силах, занижена самооцінка, складності у взаєминах з оточуючими посилюють порушення поведінки. Рухова активність виявляється в тому, що дитина не в змозі сконцентрувати увагу на виконанні поставленого завдання: вчителя слухає неуважно, постійно щось крутить у руках, хитає ногами, крутиться на стільці. Дефіцит уваги позначається на якості виконання завдань, схильності губити власні речі, забувати про обов’язки.

Імпульсивність у гіперактивних дітей зазвичай спостерігається у різноманітних повсякденних ситуаціях, а також при виконанні домашніх завдань. Вона виражається в тому, що дитина припускається непоміркованих дій: на уроках не може дочекатися своєї черги, перериваючи інших дітей, на питання відповідає, не дослухавши їх до кінця. Така дитина може без дозволу вчителя встати зі свого місця у класі, втручатись у розмову чи роботу інших людей. Під час ігор з однолітками не в змозі дотримуватися правил. Наслідком імпульсивності є також схильність гіперактивних дітей до травматизації через непоміркованість і поривчастість дій.

У ході педагогічної реабілітації гіперактивних дітей М. Заваденко пропонує батькам дотримуватися таких рекомендацій:

1) у своїх відносинах із дитиною підтримуйте позитивну установку. Хваліть її у кожному випадку, коли вона цього заслуговує, підкреслюючи успіхи. (це дозволяє зміцнити впевненість дитини у власних силах);

2) уникайте повторення слів „ні” і „не можна”;

3) розмовляйте стримано, спокійно;

4) давайте дитині лише одне завдання, розраховуючи його на певний проміжок часу, щоб вона встигала його виконати;

5) для підкріплення усних інструкцій використовуйте зорову стимуляцію;

6) схвалюйте дитину за всі види діяльності, що вимагають концентрації уваги;

7) підтримуйте вдома чіткий розпорядок дня;

8) по можливості уникайте скупчення людей: перебування з дитиною у великих магазинах, на ринку, в ресторані має надмірний збуджуючий вплив;

9) під час ігор обмежуйте дитину лише одним партнером, уникайте неспокійних, шумних приятелів;

10) оберігайте дитину від утоми, оскільки вона призводить до зниження самоконтролю і збільшення гіперактивності;

11) надавайте дитині можливість витрачати надлишок енергії: корисною буде щоденна фізична активність на свіжому повітрі (тривалі прогулянки, біг, спортивні заняття, рухливі ігри);

12) не забувайте про розумний контроль і стримуючі засоби виховного впливу.

Учителі також повинні знати про особливості реабілітаційно-педагогічної роботи з гіперактивними дітьми:

1) ознайомтеся з інформацією про природу і прояви гіперактивної поведінки, зверніть увагу на особливості поведінки дитини у школі;

2) разом із дитиною та її батьками зверніться за допомогою до шкільного психолога або психолога-консультанта;

3) для покращення організації навчальної діяльності дитини використовуйте плани занять у вигляді піктограм, списки, графіки, годинник із дзвоником;

4) використовуйте заохочення: за сумлінну поведінку дозвольте дитині додатково відпочити (погуляти, погратися) ще декілька хвилин;

5) забезпечте учню з гіперактивністю можливість швидко і вчасно отримати вашу допомогу, організувати роботу, не чекаючи, поки його діяльність стане хаотичною;

6) не пропускайте можливості надати учню відповідальність за доручену справу, навіть якщо це вимагатиме більше часу, ніж ви розраховували;

7) дотримуйтеся позитивної моделі поведінки, не забувайте похвалити учня;

8) при необхідності порекомендуйте батькам запросити педагога для додаткових занять із дитиною і виконання нею шкільних уроків (самі батьки у таких ситуаціях частіше стають наглядачами);

9) забезпечте гіперактивному учневі індивідуальні умови, що допоможуть йому стати більш організованим (використовуйте всі можливі засоби, якщо це безпечно і раціонально);

завжди пам’ятайте: необхідно домовлятись, а не прагнути зламати волю дитини.

При демонстративній поведінці відбувається навмисне й усвідомлене порушення прийнятих норм і правил поведінки. Внутрішньо і зовнішньо така поведінка адресована дорослим.

Одним із варіантів демонстративної поведінки є дитяче кривляння. Можна виділити дві його особливості: дитина кривляється тільки у присутності дорослих, коли вони звертають на неї увагу; якщо дорослі дають дитині зрозуміти, що вони не схвалюють її поведінку, кривляння, навпаки, посилюється. У таких випадках дитина за допомогою дії демонструє оточуючим, що вона навмисне робить те, що їм не подобається, інколи підкріплюючи свої дії словами: „Я погана”.

Зазвичай у такий спосіб дитина поводить себе, якщо:

- дорослі приділяють їй недостатньо уваги, формально підходячи до справи виховання, або спілкуються з нею лише для того, щоб полаяти чи покарати за погану поведінку. Оскільки дитина не має можливості включитись у сумісні форми контакту з батьками (гру, читання, працю, спортивні заняття), вона використовує парадоксальну, але єдину доступну для неї форму – демонстративну витівку, за якою неминуче відбувається покарання;

- батьки досить багато часу й уваги приділяють дітям, але спроба самозвинувачення дитини, кривляння у цій ситуації використовується як спосіб вийти з-під влади дорослих, не підкорятися встановленим нормам. Особливо поширене це явище в сім’ях з авторитарним стилем виховання, неодмінним атрибутом якого є осуд і звинувачення;

- в неї виникає бажання бути якомога кращою, тому в очікуванні уваги з боку дорослих навмисне демонструє свої доброчесності.

Вередливість– один із проявів неслухняності, ознаками якого є швидка зміна бажань, їх недоречність і невмотивованість.

Наступним варіантом демонстративної поведінки є капризи – плач без особливих приводів, необґрунтовані свавільні витівки з метою самоствердження, звертання на себе уваги дорослих. Перші вияви капризної поведінки спостерігаються десь у 4-річному віці, що свідчить про труднощі соціалізації дитини. Причини можуть критись у характері дитини, типі вищої нервової діяльності, поведінці оточуючих. Така особливість поведінки більше притаманна слабким, невмілим, не впевненим у собі дітям, які цілком залежать від опіки дорослих і потребують постійного контакту з матір’ю, її неперервної уваги. Зазвичай, це зманіжені, безпомічні діти, які не оволоділи необхідними вміннями і не мають іншого способу досягнення жаданої мети, окрім капризів. Часто серед них зустрічаються фізично і неврологічно слабкі, астенічні діти або ж ті, кого батьки безпідставно вважають хворобливими і немічними.

Капризи дітей – особлива форма поведінки, що виявляється в необґрунтованих протидіях вимогам, вказівкам, порадам дорослих, у бажанні настояти на своєму.

Капризна дитина, як правило, знаходиться в особливому стані готовності: починає коверзувати, нити і плакати з будь-якого приводу, прагне будь-якою ціною домогтися ще більшої уваги до себе. Її улюблені слова – „Я не хочу!” Капризна дитина вважає за необхідне відмовлятися від усього, що їй пропонують дорослі, сподіваючись, що вона погодиться. Їй дуже подобається бути в центрі уваги, але відмовляючись від чогось, вона фактично ніколи не пропонує свого варіанту.

В основі капризної поведінки лежить надмірна поступливість рідних. Якщо дитині потурають у всіх її капризах, ніколи ні в чому не відмовляють, не знайомлять із такими поняттями, як „не можна” і „треба”, то формується безініціативна, несамостійна особистість, яка не вміє докладати ніяких зусиль і не здатна доводити розпочату справу до кінця. Ще більшої шкоди назавдають дитині ті дорослі, які вважають, що з маленькою людиною немає про що спілкуватись, і оточують її всебічною турботою, забуваючи про необхідність соціалізації. У неї не виховуються такі важливі особистісні якості, як самоповага, впевненість у собі, почуття власної гідності.

Еволюція капризної поведінки починається з того, що спочатку маленька дитина робить свій вибір стихійно. Згодом вона починає розраховувати на дорослих, вимагаючи від них дедалі більшого різноманіття. Не володіючи жодною формою досягнення жаданої мети, а інколи взагалі не маючи ніякої мети, капризна дитина чекає на допомогу дорослих. З їхньої вини вона потрапляє в ситуацію множинного вибору, що є для неї непосильним: набагато краще було б запропонувати їй якийсь один варіант поведінки.

Відомо, що будь-яка дитина здатна капризувати, приводом для чого виступають захворювання, фізична або психічна втома, перевантаження. У разі усунення основної причини і стабілізації самопочуття означені симптоми і пов’язані з ними капризи зникають. Якщо ситуація затягується і капризи перетворюються на звичну форму поведінки, слід сприймати їх як сигнал неблагополуччя.

Способами педагогічної реабілітації капризних дітей виступають такі:

1) перш за все, дорослим слід змінити свою звичну поведінку і вирватися з залежності, в яку вони потрапили від капризної дитини;

2) допомогти дитині у соціалізації в оточуючому середовищі, спілкуватися з нею на різноманітні теми;

3) поєднувати зусилля батьків, педагогів і психологів з метою формування в дитини адекватних форм поведінки;

4) відволікати дитину, переключаючи її увагу, або залишати наодинці, „без глядачів”;

5) вчити дитину ставити мету і досягати її за допомогою власних зусиль;

6) розвивати в неї активність і самостійність;

7) включати дитину у сумісну діяльність, що має стати джерелом радості, а не засобом покарання;

8) на заняттях у дитячому садку пропонувати участь у колективній діяльності, звертаючи увагу на найменший успіх;

9) заохочувати самостійність дитини вдома, при цьому непомітно допомагаючи їй, радіючи разом із нею отриманим результатам;

10) подолати звичку все робити за дитину;

11) пропонувати молодшому школяру висловлювати свої почуття словами;

12) інколи можна використовувати тактику „руйнівної поведінки” (дозволити дитині виконати каприз, демонстративний вчинок остаточно і навіть приєднати до нього весь клас або групу);

13) правильно спрямувати прагнення дитини на отримання певного місця у класному колективі;

14) у жодному випадку не дозволяти домогтися свого за допомогою демонстративних форм поведінки або капризів.

Егоїстичність– реакція дитини, яка звикла до того, що всі її вимоги, капризи неодмінно виконуються.

Основними формами протестної поведінки є негативізм, непокірність, упертість. Подібні зміни у поведінці дитини вперше можуть проявлятись у 2,5-3 роки, що свідчить про нормальне, конструктивне формування особистості із притаманним їй прагненням до самостійності, дослідженням межі самостійності. Протестна поведінка є спробою дитини відстояти своє право на власну думку, незалежні самостійні вчинки, у чому простежується її безперечно позитивна роль. Виникає протестна поведінка як відповідь на пригнічення дорослими дитячої самостійності, намір повністю контролювати її поведінку, грубі й численні заборони, накази „без права обговорення” та інші. Дорослі сприймають опір дитини як звичайну впертість і часто, не розібравшись у причині її виникнення, починають боротися з нею. Залежно від того, наскільки дорослі активні у викоріненні будь-якої форми протесту, отриманий результат буде свідчити або про позбавлення дитини внутрішнього стрижня, що робить її схожою на слухняну, пасивну ляльку, або протест дедалі більше заглиблюється, а поведінка поступово набуває стійких негативних форм.

Реакції протесту можуть бути активними і пасивними, адекватними і неадекватними. Активні і пасивні форми протесту властиві всім дітям раннього віку. Активний протест виявляється в тому, що дитина прагне здійснити заборонену чи небажану дію. Такі діти можуть спеціально вимазувати, псувати, красти або ховати речі, бити посуд і взагалі шкодити всіма силами. Своїх вчинків вони не приховують і, будучи спійманими „на місці злочину”, або замикаються і мовчать, або починають істерично плакати і кричати. При цьому вони ніколи не просять вибачення, а навпаки вважають себе правими і стверджують: „А я все одно буду так робити!”

Негативізм– однобічно заперечливе, вороже ставлення до загальноприйнятих у даній соціальній спільності норм і правил.

Негативізмом є така поведінка дитини, коли вона не хоче щось робити тільки через те, що її про це попросили. Це реакція дитини не на зміст дії, а на саму пропозицію, що виходить від дорослих. Л. Виготський підкреслював, що в негативізмі на перший план виступає ставлення до іншої людини, а дитина починає діяти на противагу власному бажанню.

Типовими проявами дитячого негативізму можуть бути безпідставні сльози, грубощі, зухвалість або, навпаки, замкнутість, відчуження, уразливість. Розрізняють негативізм пасивний і активний. Для пасивного негативізму характерна мовчазна відмова виконувати доручення і вимоги дорослих. При активному негативізмі дитина діє на противагу вимогам, прагне будь-що настояти на своєму. В обох випадках діти стають некерованими, наполегливо відмовляються робити те, що раніше виконували беззаперечно. Ніякі погрози і докори на них не впливають.

Причина негативізму криється у тому, що в дитини накопичується емоційно негативне відношення до вимог дорослих як відповідна реакція на заперечення дитячої самостійності. Поступово між дитиною та дорослими руйнуються відносини, що у подальшому значно ускладнює процес виховання. Це дозволяє сприймати негативізм як результат авторитарного виховання, що насичене обмеженнями та заборонами.

Упертість – це особливість поведінки (у більш стійких формах – риса характеру), що визначається як відхилення в емоційно-вольовій сфері дитини і виражається у прагненні протидіяти волі дорослого, вчиняти по-своєму у будь-яких ситуаціях, наперекір здоровому глузду, доказам, проханням, порадам, вказівкам інших.

З найбільш поширеними випадками впертості найчастіше доводиться стикатись у дітей трьох, одинадцяти і сімнадцяти років, коли формування їх особистості пов’язане з якісними і структурними змінами особистості. Як правило, це діти з сильним типом вищої нервової діяльності. Причини впертості можуть бути такі:

- невчасне прагнення дорослих якомога раніше привчити дитину користуватися горщиком, самостійно вдягатися, виробити інші навички самообслуговування;

- нехтування з боку дорослих можливостями та віковими особливостями дитини;

- затяжні сімейні конфлікти, що супроводжуються постійним протистоянням;

- індивідуалізм інтересів дорослих, яким не вистачає уяви і гнучкості;

- прагнення дорослих домогтися негайної і безумовної слухняності;

- дефіцит емоційної близькості з батьками, недостатність любові і ніжності;

- тривалий внутрішній емоційний конфлікт, стрес, з яким дитина не здатна впоратися самостійно;

- порушення режиму, різка зміна обстановки, надлишок нових вражень, погане самопочуття;

- загальне збудження дитини, яка не може бути послідовною у своїх діях і сприйнятті надмірної кількості порад і обмежень із боку дорослих;

- фізіологічні особливості функціонування центральної нервової системи.

Перші ознаки впертості можуть проявлятися навіть у дворічної дитини, в її прагненні до самостійності. Вона часто стверджує „я сама”, не дозволяє себе вдягати, хоч самостійно це зробити ще не вміє; відмовляється йти вулицею, тримаючись за руку. Інколи дитина починає суперечити сама собі: приймаючи якесь рішення, може змінювати його, приходячи навіть до абсолютно протилежних висновків. Складається враження, ніби ця маленька людина намагається уникнути чиєїсь влади, хоча насправді її ніхто не пригнічує, крім неї самої. Дитина хоче все робити по-своєму і поводить себе навіть агресивно, якщо хтось намагається їй порадити чи допомогти. Батьки при цьому повинні бути терплячими, чуйними, вміти вчасно включати дитину у гру чи іншу діяльність (малювання, ліплення, спостереження, розгляд малюнків, читання книжок, праця).

Слід пам’ятати, що вимоги дитини до себе у ранньому і дошкільному віці не повністю відповідають її можливостям, що їй необхідно ще багато чого навчитися. Тому дорослим не варто загострювати увагу дитини на впертості, обговорювати її поведінку, докоряти чи карати її. Іноді дитина добре поводить себе у присутності одного з батьків і різко змінює поведінку, коли приходить другий. Частково – це може бути прояв ревнощів, бажання знаходитись у центрі уваги дорослих. У подібній ситуації дитині слід допомогти зрозуміти, що батьки повинні дбати не лише про неї, але й один про одного.

Часто впертість проявляється в нерозумних прагненнях домогтися виконання миттєвих бажань наперекір усім розумним доказам інших. Найкращий спосіб подолати таку впертість – відволікти дитину, переключити її увагу. Це допоможе їй забути про свою примху, а дорослим – безконфліктно вийти з ситуації, що склалася. Психологи помітили, що чим вищий інтелект дорослих, тим більше варіантів для вирішення суперечливих питань вони знаходять, і тим рідше їхні діти виявляють упертість.

Іноді впертість є відповіддю на поширене „не можна” з боку дорослих, що стримує волю дитини. Батьки повинні пам’ятати, що заборони у вихованні повинні бути розумними, дозованими та аргументованими. Якщо це слово вживати досить часто, то це викликає лише вперте бажання не підкорятись.

Упертість молодшого школяра може бути викликана почуттям гніву, помсти, озлоблення, образи і виражати протест проти несправедливого ставлення до нього. Іноді це наслідок виховних помилок батьків, непослідовності їхніх педагогічних вимог, вияв утоми, що пов’язана з порушенням режиму дня. Не останню роль у цьому відіграє і приклад впертої, нерозумної поведінки дорослих членів сім’ї. Реабілітаційна робота щодо подолання даного відхилення у поведінці молодших школярів передбачає своєчасне виявлення причин його виникнення, поєднання батьківської любові, турботи та вимогливості. Важливо також привчати дитину рахуватися з думками та інтересами інших, виховувати вміння в разі необхідності нехтувати власними бажаннями.

У підлітковому віці, коли відбувається переоцінка моральних цінностей та їх засвоєння на новому, більш складному рівні, знову виникає загроза розвитку впертості. Прагнучи до реальної самостійності і незалежності, підліток наполягає на своєму, не розібравшись у правильності позиції, яку він займає, часто протидіє чужій волі. Причому більшість підлітків схильні позитивно оцінювати впертість як рису характеру, що формує волю. Завдання дорослих – тактовно і вміло розповісти про наполегливість, характер, волю та їхні негативні протилежності, пояснити сутність цих моральних понять, навчити підлітка адекватно оцінювати власну поведінку.

Серед способів педагогічної реабілітації дітей із протестною поведінкою найбільш ефективними будуть такі:

1) спробуйте проаналізувати ситуацію не лише зі своєї позиції, але і з позиції дитини;

2) відверто продемонструйте своє засмучення;

3) поясніть свій настрій та його зв’язок із вчинком дитини;

4) запевніть дитину в тому, що її вчинок зрозумілий, надайте їй можливість побачити інші, більш прийнятні шляхи досягнення жаданої мети;

5) виразіть упевненість у тому, що дитина все зрозуміла і в подібних випадках чинитиме інакше;

6) у подальшому засуджуйте вчинок дитини, а не її саму, уникаючи одноманітних емоційних реакцій, що не включають аналізу ситуації.

Агресивною називається цілеспрямовано руйнівна поведінка. У такий спосіб дитина заперечує загальноприйняті норми і правила, приносить шкоду об’єктам нападу, викликає в оточуючих психологічний дискомфорт (негативні емоції, напруження, пригнічення, страх).

Розрізняють також агресію фізичну і вербальну. Фізична виражається у бійках з іншими дітьми, псуванні речей, предметів. Дитина рве книги, розкидає і ламає іграшки, кидається ними в дітей і дорослих, ламає потрібні речі, підпалює. Схильні до вербальної агресії діти ображають, дратують, лаються, висловлюючи в такий спосіб незадоволену потребу в тому, щоб відчути себе сильними, або бажання помститися кривднику.

Найбільш поширеними причинами агресивної поведінки є такі:

- психотравмуюча ситуація, конфлікти з іншими людьми, глузування з боку однолітків;

- потреба в увазі з боку оточуючих;

- часте використання невиправдано суворих і категоричних заборон;

- бажання помститися за отриману образу;

- проблеми дидактогенного походження;

- вплив засобів масової інформації;

- несприятливі умови сімейного виховання (авторитарний стиль виховання, деформація системи цінностей у сімейних відносинах, дисгармонічні відносини між батьками);

- агресивна поведінка старшої дитини в сім’ї;

- жорстокі несправедливі покарання.

Основними способами реабілітаційної роботи з агресивною дитиною виступають такі:

1) спробувати стримувати агресивні пориви дитини безпосередньо перед їхнім проявом за допомогою слова, іграшки або якогось іншого заняття;

2) використовувати фізичну перепону агресивному акту (утримати дитину за плечі, схопити за руку);

3) попередження впертості і капризів як можливих джерел агресивної поведінки;

4) залучати дитину до сумісної діяльності (малювання, ліплення, музика, танці, рухливі ігри, конструювання), в умовах якої кожний агресивний акт буде малоефективним способом спілкування з оточуючими;

5) вчасно помітити гарний вчинок дитини і звернути на нього увагу присутніх;

6) надати можливість дитині, яка схильна до агресії, реалізувати свої лідерські схильності у суспільно корисній діяльності (підготувати приміщення до свята, полити кімнатні рослини, почергувати на перерві), при цьому надати позитивну оцінку її діям;

7) якщо агресію передбачити не вдалося, слід коротко й однозначно висловити своє незадоволення, щоб дати відчути дитині відповідальність за скоєне. При цьому можна використовувати метод обмеження;

8) корисним є покарання за методом природного наслідку, тобто залучення дитини до ліквідації наслідків агресії – прибирання, впорядкування речей;

9) долаючи вербальну агресію, важливо спробувати зрозуміти мотив дитячого вчинку, приховані почуття і переживання, перетворивши брутальність на комічну ситуацію;

10) дати дитині відчути і зрозуміти інші шляхи привертання уваги і здобуття переваги з боку оточуючих, виробляти в неї навички спілкування.

Розглянуті типи порушень поведінки справедливо викликають у дорослих занепокоєння. Проте не можна залишити без уваги й поведінку надміру дисциплінованих дітей. Вони беззаперечно слухаються як дорослих, так і однолітків, непомірковано слідують їхнім вказівкам, навіть якщо ті суперечать моральним уявленням і здоровому глузду. Така поведінка повністю підпорядковується зовнішнім умовам та вимогам інших людей і називається конформною(від лат. conformis – „подібний”).

Конформізм – якість особистості, що характеризується пристосовницьким прийняттям нею поглядів, цінностей та норм поведінки певної соціальної групи під впливом зовнішніх умов та обставин, усупереч власним переконанням.

Психологічною основою конформності виступає навіюваність, мимовільне наслідування. Проте не можна вважати конформним природний потяг дошкільника до наслідування дій дорослих, що дозволяє засвоювати правила поведінки, оцінювати події, оволодівати практичними вміннями та навичками. Типовим є також прагнення молодшого школяра „бути як усі” в умовах навчально-пізнавальної діяльності.

Серед причин, що призводять до конформної поведінки виділяють такі:

- авторитарний стиль або гіперопіка дорослих, які позбавляють дитину свободи вибору, самостійності, ініціативи, творчості (внаслідок цього в дитини виробляється тенденція міняти самооцінку, ціннісні орієнтації, свої інтереси і мотиви під впливом інших людей);

- оволодіння загальнонавчальними вміннями і навичками під керівництвом учителя, який контролює діяльність усього класу та організовує репродуктивну діяльність відповідно до пропонованого зразка;

- у ході адаптації до шкільного навчання діти знайомляться з правилами поведінки, що висуваються до всіх і кожного;

- у багатьох ситуаціях (особливо незнайомих) дитині важко обрати самостійне рішення, тому їй доводиться орієнтуватися на поведінку інших дітей.

Педагогічна реабілітація конформних дітей повинна спрямовуватися на вироблення в них позитивних морально-вольових якостей, ініціативності, активності. Досить дієвим способом виступає включення такої дитини в громадську роботу, при виконанні якої слід надавати їй лідерські обов’язки і повноваження.

Ознакою неблагополуччя у сім’ї та школі виступає симптоматична поведінкаяк своєрідний сигнал тривоги, що попереджає дорослих про нестерпну для дитини ситуацію. Частіше за все вона виникає тоді, коли дитина не може відверто розповісти про свою проблему. Якщо ж дорослі помиляються в інтерпретації дитячої поведінки, залишаються байдужими до переживань дитини, ігноруючи її психологічний дискомфорт, то внутрішні конфлікти інтеріоризуються ще глибше, переходячи з психологічного на фізіологічний рівень. Тоді доводиться стикатись уже не з проблемою поганої поведінки, а з хворобою дитини.

Іноді симптоматична поведінка використовується дитиною як спосіб, що дозволяє отримати користь від неблагополучної ситуації (не піти до школи, звернути на себе увагу матері). Дитина, яка демонструє нездужання, слабкість, безпомічність та очікує, щоб про неї подбали, по суті контролює того, хто про неї піклується. Як правило, дитина у такій ситуації вибирає саме ту хворобу, що викликає найбільшу увагу та відповідну реакцію з боку дорослих.

Найбільш ефективними способами педагогічної реабілітації дітей із симптоматичною поведінкою є такі:

- уважне ставлення дорослих до психосоматичного стану дитини з тим, щоб вміти диференційовано підходити до дитячих нездужань;

- зацікавленість із боку дорослих проблемами дитини, вияв розуміння, прагнення підтримати, надати допомогу;

- виховання в дитини почуття обов’язку і відповідальності за доручену справу, за благополуччя рідних їй людей;

- відвідування позашкільних закладів, гуртків, секцій, планування вільного часу дитини.

Однією з причин низької успішності дитини може стати незрілість вольової поведінки й особистості, яка називається інфантилізмом. Інфантилізм – це часткове уповільнення темпу формування емоційно-вольової сфери і особистості дитини. Поведінка таких дітей відзначається „дитячістю”. Перші прояви, як правило, стають помітними вже в 4-5-річному віці.

Організовуючи реабілітаційну роботу з такими дітьми, слід дотримуватися певних рекомендацій:

1) допомогти дитині адаптуватися до школи;

2) пропонувати додаткові цікаві завдання з використанням яскравого ілюстративного матеріалу;

3) максимально використовувати ініціативу і творчі можливості дитини, щоб стимулювати інтерес до шкільного навчання;

4) карати дитину не треба, а слід підтримувати її віру у власні сили;

5) у перші місяці навчання проводити заняття в ігровій формі, дозуючи гру і навчальні завдання;

6) привчати до відповідальності за доручену справу (спочатку також в ігровій формі);

7) пояснювати, що може вийти з того, якщо люди будуть робити тільки те, що їм подобається (продемонструвати це на кумедних прикладах);

8) навчити дитину підводити підсумок за день, аналізуючи добрі й погані справи, наштовхуючи її на самостійний висновок;

9) іграшки на уроці не забирати і не ховати, але попереджати про своєчасність їх використання.