Які ж педагогічні традиції великих древніх цивілізацій?

1. Далекосхідна цивілізація склалася на території Китаю в другій половині 1-го тисячоліття до. н.е. і також затвердилася в Кореї і Японії. Не­ дивлячись на деяку динаміку, зміст виховання в рамках даної цивілізації залишався практично незмінним аж до початку XX століття. В процесі історії далекосхідна педагогічна традиція склалася як результат синкретичної єдності конфуціанства, даосизму і буддизму.

Китайському філософові Конфуцію належить одна з перших в історії людства ідей, яка полягає у всебічному розвитку особистості. Він віддавав перевагу розвитку в людині етичної основи, початку. Мудреці і філософи далекосхідної цивілізації виховували в моло­дих людях шанобливість до старших, проповідували прагнення до гідного життя, відповідного з суспільними нормами, орієнтували на безмежне самовдосконалення. Останнє передбачало не лише пізнання вищої чесноти, але і дотримання їй в кожен момент життя. Своє життя потрібно було зробити добродійним, не втікаючи від страждань в нірвану, не покладаючи всі сподівання на світ інший. Оскільки престиж освіченої людини був дуже високий, остільки склався культ освіти. У свою чергу виховання носило переважно родинно-становий характер.

2. Центром Південноазіатської цивілізації була Індія. Даній цивілізації були властиві громадський устрій життя і кастова організація суспільства, ос­вячена ритуальним символізмом. Педагогічна традиція спиралася на принцип єдності трьох зобов'язань людини: перед богом, мудрецями і предка­ми. Через суворе виховання і самовиховання людина повинна була здолати власну природу і вивільнити внутрішній світ для злиття з над-особистісним і над-соціальним божественним абсолютом. Тобто досягти нірвани.

Світоглядною основою педагогічної традиції Південноазіатської циві­лізації був індуїзм, а пізніше буддизм. Дана основа і визначала образ життя людини, систему соціальних і етичних норм, обрядів і свят. Ні виховання, ні навчання не вважалися всесильними. Природжені якості і спадщина в рамках даної традиції повністю обумовлювали можливості виховання і освіти в процесі розвитку людини. Педагогічний іде­ал, який розрізнявся залежно від касти, мав в своїй основі такі спільні риси, як само приборкання, ґречність, вірність обіцянкам, розумність і скромність. Наприклад, у брахманів провідною якістю вважався прояв інтелекту­альних здібностей, в кшатріїв — сили і мужність, у вайшіїв — працьовитості і терпіння, в шудрів — покірливості.

3. Близькосхідна цивілізація формуваласяпід потужним впливом ісла­му, іудаїзму і християнства. Її культурна і, відповідно, педагогічна традиція була пронизана глибокою монотеістською релігійністю, яка сполучалася з елементами раціоналізму. Людина в мусульманській культурі вважалася рабом всемогутнього аллаха. Під вихованням розуміли процес культивування чеснот, найважливішою з яких вважалася єдність слова і справи. Тому сенс виховання зводився до вироблення у вихованців навиків слухняності, покори волі аллаха і виконання релігійних обов'язків. А також вимагалось строго виконувати наказані норми поведінки, яка носила сак­ральний характер і вводила людину в традиційний устрій життя, — конфесійну, кастову, родову спільність.

До фундаментальних основ ісламського виховання і навчання відносили не лише релігію, знання і науку, мудрість, справедливість, практику і мораль, але і обдарованість людини.

Базисні педагогічні традиції великих цивілізацій Сходу визначили східний тип виховання. Даному типові властиві жорсткі вимоги відносно виконання традиційних норм і канонів. Людина тут розумілась як духовна єдність емоцій, волі і розуму. Одночасно ця традиція прагне звернутися прямо до серця як осереддя божеського і людського. Тому знання носить вторинний характер як спосіб досягнення «ло­кальних» завдань. В результаті, для людини Сходу обмеження індивідуаль­ні свободи, незалежності мислення, самостійності в різних сферах суспільного життя було типове.

4. Західна цивілізація зародилася в античну епоху. Становлення західної педагогічної традиції почалося в Древній Греції. Саме тоді склалися спартанська і афінська моделі навчання і виховання, що стали першоджерелом розвитку західної педагогічної теорії і практики. Якщо Спарта продемон­струвала світові зразок суспільного і військово-фізичного виховання, то Афіни — систему всебічного і гармонійного розвитку людини. Саме тут був висунутий ідеал виховання вільної творчої особистості, включеної в полісний (суспільний) устрій життя, пропорційно античному розумінню космосу. Пафос практики виховання і навчання в Древній Греції пронизував принцип змагання (агоністики). Діти, підлітки, хлопці постійно змагалися в гімнастиці, танцях, музиці, словесних спорах, самоутверджувались і відточували свої кращі якості. У трактаті «Держава» Платон одним з пер­ших висунув ідею виховання людини впродовж всього життєвого шляху.

Вже на даному етапі розвитку західної цивілізації як генотипу сучасної європейської культури з’явилась тенденція поєднання цілеспрямованих і ціннісно-раціональних підходів до рішення виховно-освітніх проблем.

Базова педагогічна традиція західної цивілізації пройшла довгий і суперечливий шлях.

Слід виділити основні межі педагогічної традиції, яка визначила західний тип виховання.

До них відносяться:

• ціннісно-раціональний характер навчання і виховання;

• переважна орієнтація на розвиток волі і розуму;

• затвердження в людині індивідуального і творчого початку, сполучання з гармонізацією стосунків з соціумом.

Для розуміння історичного розвитку педагогічних традицій західної цивілізації і формування відповідного процесу в Україні особливе значення має римський період.

Виховання в Римі носило цивільний і політичний характер, а освіта була по перевазі риторичною.

Виховання у Візантії орієнтувалося на пізнання душі або самопізнання і, відповідно, на самовдосконалення. Саме у цей період зароджується педагогічна традиція світської і книжкової освіти, прагнуча до незалежності від диктату церкви і пошуку гуманістичних ідеалів у вихованні людини