Характеристика невербальних засобів

Педагогічної техніки

Поряд із вербальними формами педагогічної техніки існують і невербальні засоби самовираження вчителя. Н е в е р б а л ь н а п е д а г о г і ч н а т е х н і к а є одним із найважливіших засобів педагогічних комунікацій, передачі інформації не лише словесно, а й за допомогою мови тіла. Родоначальниками невербальної комунікації були актори німого кіно, найталановитіший з яких – Чарлі Чаплін. Для них використання жестів та інших рухів тіла було єдиним засобом спілкування на екрані.

Наукове вивчення мови рухів тіла почалось в останні 40 років, і особливу популярність здобуло у 70-х роках. На цю проблему звернули увагу вчені різноманітних галузей науки – соціології, педагогіки, психології, антропології у зв’язку з вивчення комунікативної діяльності людини.

Одним із перших у 1970 році опублікував результати вивчення цієї проблеми Юлій Фаст. Він узагальнив дослідження у галузі невербальних аспектів комунікації, проведені ученими-біхевіористами. Інший автор – Альберт Мейєрбіан – у процесі дослідження виявив, що передача інформації за рахунок вербальних засобів (тільки словом) відбувається лише на 7%, за рахунок звукових засобів, включаючи тон голосу, інтонацію звуку – на 38% і за рахунок невербальних засобів – 55%. Це довело надзвичайну важливість невербальної техніки у комунікативній діяльності людини.

Важливість проблеми оволодіння комунікативною технікою підкреслює і той факт, що у кінці XX століття навіть з’явився новий тип ученого-соціолога, спеціаліста в галузі невербальної техніки. Мова рухів тіла у зарубіжній літературі одержала назву "боді ленгвідж". Одним із визнаних у світі спеціалістів щодо невербальної комунікації є Алан Піз. У книзі “Мова рухів тіла. Як читати думки інших по жестах” автор докладно розглянув кожний жест у взаємозв’язку з іншими, як складний процес взаємодії людей за допомогою невербальної комунікації. Цінна інформація міститься у наукових дослідженнях Рея Бердвісла, який установив, що у процесі спілкування більша частина інформації передається невербальними засобами за допомогою жестів, пози, розміщення й дотримання дистанції між партнерами.

У праці І.І.Зарецької наводяться результати психологічних досліджень, відповідно до яких у процесі взаємодії людей від 60% до 80% комунікації здійснюється за рахунок невербальних засобів і лише 20-40% інформації передається за допомогою вербальних. І.І.Зарецька пише, що невербальні засоби комунікації поділяються на дві групи. Одні з них супроводжують нашу мову. Це – інтонація, логічний наголос, ритм, гнучкість, тембр мови. Інші – доповнюють її. Серед останніх – міміка, жести, напрям погляду, поворот голови, пози, рухи тіла, постава.

Специфічне значення невербальних засобів педагогічної техніки полягає у тому, що вони в змозі адекватно й емоційно виразно відбивати внутрішній стан учителя, підсилюють його вплив на учнів. Невербальні засоби, як засвідчують дослідження, зокрема, жест, можуть мати більше ваги у спілкуванні, аніж слово. Особливістю засобів невербальної техніки є те, що мова рухів тіла обумовлена імпульсами нашої підсвідомості, отже їх не можна підробити. Це дозволяє довіряти цій мові іноді більше, ніж вербальному каналу спілкування.

Е.В.Кузнецова розробила схему невербальної комунікації, що зображена на рис.1, яка містить три основні блоки:

1. Мова тіла;

2. Міжособистісний простір;

3. Часові характеристики спілкування.

Перший блок під назвою “мова тіла”, включає дві підструктури:

а) статична експресія;

б) динамічна експресія.

У свою чергу, ці підструктури поділяються на окремі складові.

Статична експресія включає:

- фізіогноміку (грец. phisiognomike означає вчення про виявлення людини у рисах обличчя і формах тіла) – це експресія обличчя й фігури, зумовлена будовою тіла;

- артефакти (лат. агtefactume – штучно виготовлене, штучно створене) – прикраси зовнішності, такі як манера одягатися, зачіска й косметика;

- система запахів – природних та штучних.

Друга підструктура першого блоку – динамічна експресія – складається з:

- текесики – системи дотиків, потиску руки, поплескування;

- просодики (грец. ргоsodia наголос, приспів; просодичний – той, що стосується явищ висоти, довготи та сили інтонації або співвідношення ритміко-інтонаційних особливостей мовлення) – характеристика голосу (темп, тембр, гнучкість, висота, наголоси, акцент);

- екстралінгвістики – включення у мовлення пауз, покашлювання, сміху, позіхань, плачу;

- кінесики (грец. kinesis – рух, сукупність кінем. – жестів, мімічних та пантомімічних рухів, що передають певні значення і входять у комунікацію як невербальні компоненти при безпосередньому спілкуванні комунікантів) – комунікативно значущі рухи. До них відносяться:

· виражальні рухи – міміка, жести, пантоміміка, постава, поза, хода;

· контакт очей – спрямованість погляду, частота контакту, тривалість;

· авербальні дії – дії з предметами, тілесні рухи (почісування, потирання рук).

Другий блок – "міжособистісний простір" – це дистанція, взаємне розміщення у спілкуванні. Він носить назву проксеміка. Цей термін (від слова ргохіmity – близькість) був започаткований у 60-х рр. американським антропологом Едуардом Т.Холл, який вивчав просторові потреби людини.

Третій блок – “часові характеристики спілкування” – включає час спілкування, запізнення, затримку дій.

Рис.1. Структура невербальної педагогічної комунікації

В.А.Лабунська розглядає основні засоби невербальної техніки. Особливу роль серед елементів невербальної поведінки вона відводить міміці. Міміка (грец. mimikos – наслідувальний) – це виражальні рухи м’язів обличчя, що відповідають настрою людини, передають її думки і почуття. Головними характеристиками міміки є цілісність, динамічність. Міміка підвищує емоційну значущість інформації, сприяє кращому її засвоєнню. Аналіз різних елементів людської міміки, за свідченням Г.В.Щокіна, вказує, що найважливішими мімічними явищами обличчя є очі, рот, посмішка і сміх, ступінь рухливості міміки. Автор книги “Виразні очі” Гесс писав, що найточніші й відкриті сигнали з усіх сигналів людської комунікації передаються за допомогою очей. “Мова” погляду може демонструвати найрізноманітніші почуття – інтерес, довіру, готовність до взаємодії, симпатію, мужність, рішучість. І навпаки, вони можуть виказувати зверхність, презирство, невдоволення. Очі вчителя є виразником його почуттів – радості, схвалення, спокою, а також гніву, осудження, байдужості. Тому педагог має приховувати негативні виявлення свого настрою і ставлення, свідомо керувати своїм станом та емоціями, виразом обличчя, очей, посмішкою, виказувати стриманість, спокій, впевненість.

Інформацію про почуття і стан людини несе її рот. Припідняті куточки рота виражають позитивне ставлення до комуніканта, веселий настрій, задоволення; витягнуті донизу – символізують негативне ставлення, поганий настрій, сум, розчарованість. Педагогу слід враховувати все це і слідкувати за своєю мімікою. Вираз обличчя педагога має відповідати характерові мовлення, взаємин між учителем і учнем. Учителеві необхідно супроводжувати своє мовлення посмішкою, яка виражає широкий діапазон почуттів -доброзичливість, щирість, привітність, схвалення та інше. Важливо також, щоб учитель уважно ставився до виразу своїх очей.

Ще одним елементом кінесичної підструктури невербальної комунікації є пантоміміка. Пантоміміка – це виражальні рухи тіла або окремої його частини, пластика тіла, рухи рук, голови, постава, хода, уміння стояти й сидіти, естетика пози.

У педагогічній техніці велике значення має жест. Під цим поняттям розуміють рухи рук. Жести бувають описові і психологічні. Коли людина прагне показати форму, розмір, швидкість, ілюструючи хід розповіді, вона користується описовими жестами. Коли ж необхідно виразити почуття подиву, привітності, застереження, згоди – використовуються психологічні жести.

Мова рук або жестів дуже індивідуальна і має високий ступінь інформативності. Учені, які досліджували цю проблему (М.Арджайл, А.Брассер, В.А.Лабунська, А.Піз, О.Савостьянов, А.Штангель, Г.Щокін), підкреслюють, що головним показником правдивості слів людини, почуттів, які нею володіють, є очі і руки. “Руки, – пише А.Брассер, – нічого не можуть приховати і розкажуть значно більше, ніж очі”. Читання жестів, особливо рук і кісті, дозволяє краще розуміти співбесідника, а вчителеві – більш яскраво виявити себе. А.Штангель в своїх працях інтерпретує, що означають певні жести рук. Наприклад, відкрита Долоня, звернена догори, має переконати у відкритості людини, її бажанні віддавати; рука, що стиснена у кулак, свідчить про концентрацію особистості, оволодіння хвилюванням, прагнення до самоствердження; рух рук, щоб закрити обличчя, видає бажання сховати свій стан; вказівний палець, що покладено на край губ, виявляє почуття невпевненості, пошук допомоги і т. ін.

Руки вчителя посідають особливе місце серед всіх засобів педагогічної виразності. Оволодівати мистецтвом жесту – одне з головних завдань вчителя. Жест в процесі педагогічної творчості має виникати органічно, бути пластичним, слухняним думці. Така узгодженість досягається систематичним тренуванням. До того ж, міміка і жести педагога повинні характеризуватися стриманістю і відповідати змісту інформації, ситуації, яка склалася, демонструвати внутрішню силу й упевненість.

Наступним елементом кінесичної підструктури невербальної поведінки є поза та постава. Поза – це положення людського тіла, типове для певної культури, одиниця просторової поведінки людини. У комунікативній взаємодії за допомогою поз може створюватись уявний бар’єр або демонструватися взаєморозуміння, чи агресивність, ворожість. Наприклад, схрещені на грудях руки інформують про захисну реакцію людини, її ізоляцію, стан очікування; руки, закладені за спину, показують відсутність готовності до дії та спробу приховати збентеження; руки, що уперті в боки, свідчать про виклик, браваду, демонстрацію іншим своєї міцності; одночасно, це може бути приховування слабкості.

Вчителю треба пам’ятати, що у кожній його позі проявляється майстерність, професіоналізм, а також ставлення до певної ситуації, до особистості учня. Для активного спілкування поза має бути відкритою. Учитель не повинен схрещувати руки. Щоб створити ефект довіри, він має стояти обличчям до класу, зменшити дистанцію по відношенню до учнів.

Учителеві необхідно піклуватися й про такі елементи кінесичної підструктури невербальної поведінки як постава й хода. Ці елементи педагогічної техніки можуть багато розповісти про психічний і фізичний стан людини. Правильна постава свідчить про високу сприйнятливість, відкритість до оточуючого, здібність до використання внутрішніх сил. Постава, що характеризується граціозністю, невимушеністю, є невіддільною від рухів голови, шиї, корпусу, плеч. Гармонія, пластика рухів є основою для вільного володіння своїм тілом, правильної постави і ходи. Піднята голова, розправлені плечі вказують на впевненість людини у собі, відкритість, увагу до оточуючих.

Вчитель повинен виробляти правильну поставу, яка є проявом самоповаги, гідності, і переважно пряму ходу, яка характеризує рішучість, впевненість, гарне самопочуття, здоров’я.

Педагог має також слідкувати за тим, як він сидить. Не бажано сидіти перед учнями, поклавши одну ногу на іншу. Така поза демонструє зайву самовпевненість. Найбільш сприйнятливою для вчителя є посадка на кінчику стільця з випрямленою спиною, що, за висновками психологів, демонструє високий ступінь зацікавленості, скромність, зібраність.

Для педагога надзвичайно велике значення мають його зовнішні особливості, як успадковані, так і сформовані. Вони є суттєвою складовою педагогічного іміджу. Зовнішній вигляд учителя – це його зачіска, макіяж, одяг, які мають бути скромними, елегантними, сучасними і естетично виразними.

Загалом зовнішній вигляд учителя має викликати в учнів позитивне ставлення до себе і бути підпорядкованим ефективній взаємодії, мета якої – формування особистості вихованця.

В.А.Лабунська, Алан Піз зазначають, що наука проксеміка визначає просторові зони, які встановлюються у процесі спілкування між людьми. їх чотири:

1. Інтимна зона – від 15 до 46 см. Ця зона найголовніша, вона охороняється людиною як власність. Така відстань може бути між батьками й дітьми, подружжям, родичами, близькими друзями;

2. Персональна зона – від 46 см до 1,2 м. Вона використовується у повсякденному спілкуванні між знайомими людьми;

3. Соціальна зона –- від 1,2 м до 4м. Ця зона виявляється кращою для спілкування з чужими людьми при офіційному спілкуванні;

4. Публічна зона – від 4 м до 7,5 м. Така зона використовується при виступах перед великою аудиторією.

На вибір дистанції у спілкуванні впливають соціальний престиж партнерів спілкування, національно-етнічні ознаки, стать, вік, характер взаємовідносин комунікантів.

Міжособистісний простір відіграє виняткову роль у педагогічній взаємодії. Розмір дистанції між вчителем та учнями не просто просторовий вимір – це свідчення близькості, довіри між педагогом і дітьми, виявлення любові до них. Це яскраво демонструє розповідь В.О.Сухомлинського про вчителя математики, який 35 років пропрацював у школі, і всі ці роки його відгороджував від дітей учительський стіл. Стіл був фортецею, глухою стіною, що стояла між ними. Причина ж проста – вчитель не любив дітей, у нього не було потреби скорочувати дистанцію, вносити теплоту у відносини з учнями.

До проксемічних компонентів невербальної системи спілкування відносяться також орієнтація й кут розміщення партнерів, їх місця за столом. Це визначає характер спілкування й взаємовідносини між партнерами. Автори підкреслюють, що суперники у спілкуванні розміщуються один проти одного, учасники звичайної бесіди – навкоси за столом, друзі ж – поруч. Ці знання корисні вчителю, особливо, коли він прагне досягти щирості, довіри у бесіді з учнем.

У своїй сукупності пантоміміка, міміка, жести, пози, інтонації створюють цілісну систему невербальної поведінки вчителя, якою він має оволодіти для підсилення впливу на учнів та більш яскравого вияву власної особистості.

Переконання і навіювання