Загальне уявлення про соціальну педагогіку
Сучасна педагогічна наука, як і вища школа, перебуває в стадії кількісних і якісних змін, змістовного збільшення наукових знань, що викликало у науковців прагнення, з одного боку, знайти й аргументувати нові засади, нову парадигму науки, а з іншого - науково описати, підвести науковий фундамент під сучасні інноваційні процеси, що відбуваються в освітньому просторі України.
Опинившись у новому для себе соціально-педагогічному контексті, науковці й педагоги-практики почали застосовувати велику кількість педагогічних визначень, понять, термінів. Дуже часто вони не диференціюються й не пояснюються, зберігається певний хаос дефініцій.
Це стосується й поняття «соціальна педагогіка», яке досі не має однозначного тлумачення. До цієї складової педагогічної науки ставляться суперечливо, особливо до її предмета, об'єкта, задачно-цільових орієнтацій, до тієї частини соціальної практики, яку вона покликана відображувати.
Таке ставлення виражається в різних, часом діаметрально протилежних формах: від беззаперечного визнання соціальної педагогіки як панацеї від усіх бід при вирішенні проблем сучасного соціуму до заперечення її права на існування.
Спробуємо розібратися в тих поліморфних визначеннях, що стосуються появи терміна соціальна педагогіка.
Одні автори вважають, що першим запропонував цей термін німецький педагог А. Дистервег, на думку якого реформування суспільства можливе не завдяки церковним умовлянням, а завдяки використанню педагогічних засобів.
У підручнику для вчителів він, зокрема, звертаючи увагу на значення вчительської професії, стверджував, що саме вчителі несуть відповідальність за виховання в учнів соціальних умінь. За іншими літературними джерелами, першим, хто використав цей термін, був К.Магер, який спеціально досліджував соціальні аспекти освіти і виховання. У 1844 році він зазначав, що соціальна педагогіка - це досить широке поняття, яке передбачає виховання суспільства в цілому.
Ми стоїмо на позиції тих науковців, які вважають, що соціальна педагогіка як самостійна наука становилася, розвивалася і визрівала у надрах традиційної педагогіки в умовах об'єктивного процесу наукових, в тому числі педагогічних знань.
Розвитку соціальної педагогіки значною мірою сприяли педагогічні ідеї минулого, соціальні та педагогічні ініціативи громадських і релігійних діячів. Широко відома, наприклад, діяльність німецького пастора І. Оберліна (1740-1826), який в одному із ельзаських селищ намагався створити, говорячи сучасною мовою, «виховуюче соціальне середовище». Ним був відкритий своєрідний дошкільний заклад і розпочато підготовку жінок для роботи в ньому. І.Оберлін вважав організацію дошкільною виховання важливим фактором духовного та економічного відродження села. В його планах було також створення будівничих проектів, сільськогосподарського кредитного союзу, для яких він намагався залучити «освічених» промисловців. Діяльність І. Оберліна надихнула на цю справу Р. Оуена, соціальні експерименти якого теж мали яскраво виражений освітньо-виховний ефект. У цих та інших соціальних пошуках, що мали місце в різних частинах Європи, організація виховання та освіти розглядалась як необхідна умова народження яскравої особистості та нового суспільства в цілому.
Значний вплив на розвиток соціальної педагогіки мали ідеї швейцарського вченого Й. Песталоцці (1746-1827). Всі його проекти - модель сільськогосподарської общини, приймальників для сиріт і найбідніших дітей, школи - мали соціальну спрямованість. Він стверджував, що кожна людина повинна відчувати свою належність до суспільства, до інших людей. Поведінка «соціально травмованих дітей» (сиріт, безпритульних) змінюється, за його думкою, не внаслідок примусових дій або настанов, а лише в результаті їх любовного, дружнього прийняття, задоволення матеріальних та емоційних потреб.
Серед відомих просвітителів минулого, чиї ідеї та діяльність мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної педагогіки, на першому місці ім'я німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), який увійшов в історію педагогіки як реформатор дошкільного виховання.
Сучасно сприймаються філософські міркування німецьких філософів-просвітителів XIX ст. Й. Гербарта, Ф. Шлейєрмахера, які лежать в основі як педагогіки в цілому, так і соціальної педагогіки. Зокрема, за думкою Й. Гербарта (1776-1841), завдання педагогіки - сприяти моральному саморозвитку людини, однак без її примусової, форсованої спрямованості в первісно задану форму. Виховний процес, вважав Й. Гербарт, не повинен обмежуватися шкільним уроком, він мас бути тісно пов'язаний з практикою, з реальним життям. Здійснення цього зв'язку - одне з головних педагогічних завдань.
Ф. Шлейєрмахер (1768-1834), філософ, теолог із Сілезії, поділяв принципи природного саморозвитку, але не виключав і «виховання заради суспільства». Він вважав, що тільки демократія дає змогу сформуватися людині і що організація суспільного життя не повинна суперечити педагогічним та психологічним умовам, які необхідні для її розвитку. Ці й багато інших ідей просвітителів минулого підготували теоретичний ґрунт для формування соціальної педагогіки як самостійної галузі.
На початку XX ст. з ідеєю об'єднання всіх виховних можливостей суспільства виступив у Німеччині професор Пауль Наторп (1854-1924), який вважав, що «виховання народу не є ізольованим завданням, воно повинно вступити у зв'язок з усім народним життям». Саме у цей час в США га Європі набули поширення попищи американського педагога, філософа і засновника педагогіки прагматизму Дж. Дьюї. Підкреслюючи значення освіти та виховання, він в одній із своїх ранніх праць «Моє педагогічне кредо» зазначав, що виховання є головним методом соціального прогресу та соціальних реформ. Значну увагу в роботах Дж. Дьюї приділено проблемі взаємодії школи і середовища, зокрема общини. Він стверджував, що все соціальне оточення дитини впливає на неї, допомагає або ускладнює її виховання. Завдання, яке прагнув вирішити педагог, зводилося до того, щоб школу перетворити в общину в мініатюрі, у суспільство в зародку. Школа розглядалась ним як один із механізмів, який може наситити дитину духом служіння суспільству.
Значний вплив на розробку різних аспектів соціального обслуговування, соціальної педагогіки 20-х років XX ст. мала діяльність німецьких фахівців Г. Нолля та Г. Боймер. Г. Ноль вважав, що для того, щоб реалізувати ідеї соціальної педагогіки, потрібен спеціально підготовлений штат кваліфікованих фахівців. Він значно розширив сферу соціальної педагогіки, вийшов за межі сім'ї і школи. За його думкою, використання терміна соціальна педагогіка, має відношення до таких сфер, як робота у дитячих садках і яслах, молодіжних клубах, робота з правопорушниками, професійне навчання безробітних, церковна робота. Г. Ноль видав підручник із соціальної педагогіки.
Одним із піонерів соціальної роботи і соціальної педагогіки в Німеччині була також Г. Боймер. Вона відома і своєю участю в розробці програм для соціальних служб Європи. Г. Боймер визначала соціальну педагогіку як інструмент соціальної політики. На її думку, слово «соціальний» у словосполученні «соціальна педагогіка» означає спрямованість педагогіки на соціалізацію дітей відповідно до їх потреб і безвідносно до матеріального становища та статусу батьків. В одній із своїх програм вона визначила три основних напрями соціально- педагогічної діяльності:
· моніторинг (наставництво) і корекційна діяльність, яка передбачала соціальну корекцію;
· виявлення причин (політичних, культурних, економічних) соціальних проблем і наслідків їх впливу на сім'ю, окремих клієнтів;
· забезпечення «лікувальною» допомогою дітей, які мають труднощі у навчанні й розвитку.
Деякі ідеї та методи соціальної педагогіки Німеччини знайшли відображення в англо-американських системах соціальної роботи. У свою чергу, певною мірою завдяки англо-американським зусиллям, відбувся процес відновлення діяльності соціальних і соціально-педагогічних служб, зокрема молодіжних, у Німеччині після другої світової війни. їх розглядали як засіб реалізації американської програми, спрямованої на «звільнення» Німеччини від нацистської ідеології.
50-60-ті роки XX ст. відзначилися дискусією про предмет соціальної педагогіки, яку розпочав видатний німецький соціолог і педагог Е. Моленхауер. який визначив перспективу розвитку соціальної педагогіки - слугувати теоретичним обґрунтуванням в широкому соціальному просторі, бути стрижньовою змістовною основою в між організаційній координації всіх суб'єктів соціально-педагогічної роботи. Учасники дискусії заперечували сам термін соціальна педагогіка, оскільки вважали, що його сенс в соціальному патронажі, соціальній допомозі безпритульним тощо. Деякі автори виступали за обмеження сфери соціально- педагогічної діяльності до рівня «індивідуальної кризової роботи». З'явився навіть термін для позначення цього індивідуалізованого впливу - виховні заходи у виключних обставинах, які повинні здійснюватися у певних закладах з метою заповнення «дефіциту» в процесі соціалізації молоді.
Цікаві та перспективні погляди на функції соціальної педагогіки були представлені в роботах А. Мерінгера та А. Флютнера. Вони виходили з того, що дитина - це, насамперед, не об'єкт виховання, а людина. Вона маг певні життєві потреби, і коли в школі ми сприймаємо її як школяра, то це лише часткове сприйняття. Керування школою починається із соціально- педагогічного дослідження «поля» класу, створення умов для зацікавленої роботи з батьками щодо виховання індивідуальності в дитині, допомозі їй у самоствердженні.
На початку 70-х років німецькі вчені В. Кюхенгорф, Ф. Вайншкен та А. Вольф на теоретичному рівні теж підійшли до соціальних програм виховання, але розглядали їх з позицій інтеграції педагогів із суспільством.
Процес усвідомлення проблем соціального виховання, нових підходів до їх розв'язання, становлення соціальної педагогіки як науки в цілому відбувався разом із процесом реорганізації системи підготовки соціальних педагогів і соціальних працівників. Професійну освіту в цих галузях у Німеччині, зокрема, було піднесено до рівня «фах-хохшуле» (вищого навчального закладу), курси соціальної педагогіки і соціальної роботи існували як паралельні потоки. Головна відмінність у підготовці соціальних педагогів і соціальних працівників полягала в тому, що перших готували до посад у державних службах, які займалися соціальним забезпеченням, а других - до «творчого» і «терапевтичного» обслуговування. У 70-х роках ця відмінність стала менш вираженою. Одночасно розпочалася підготовка соціальних педагогів на базі університетів. У наш час у багатьох землях Німеччини «соціальний педагог» - це єдина і загальна назва професії для всіх, хто закінчує спеціальні відділення з соціальної роботи.
Теорія і практика соціальної педагогіки мають свою специфіку в кожній країні, як і кожна країна має свою модель соціального вихователя. Це зумовлено соціально-економічними умовами, історичними, культурними особливостями, традиціями тощо. Є відмінність у статусі соціального педагога і соціального працівника, в структурі, системі підготовки, навіть у назві професії. Це, наприклад, і працівники «соціальних клінік», і педагоги вільного часу, і педагоги з дошкільного виховання, «компенсаторної освіти», з урегулювання конфліктів із батьками, шкільні, сімейні соціальні працівники і т. д. Всі ці терміни, проте, не суперечать один одному - вони розкривають різні сфери соціальної педагогіки, соціальної роботи, показують її багатогранність.
Соціально-педагогічні проблеми в Україні пов'язані з реалізацією тих вимог і завдань, які ставить перед особистістю розмаїта життєва ситуація. Вона пов'язана з можливостями стимулювання і розвитку позитивних процесів, подоланням або послабленням негативних явищ у дитячому, підлітковому й молодіжному середовищі, розвитком власних сил особистості, прийнятгям самостійних рішень тощо.
Проблемне поле соціальної педагогіки дуже об'ємне і вбирає в себе всю різноманітність життєвих ситуацій і колізій людей різного віку і соціального положення. Проблемне поле соціального педагога конкретного навчального закладу формується на основі реального соціального заказу, специфіки контингенту навчального закладу, його відомчого підпорядкування, типу і виду, а також професійного багажу спеціаліста.