Тема 1. вступ до психології

Предмет та методи науки. Давність психологічної думки та її перші прояви в історії наукового пізнання. Особливості становлення предмета психології. Вчення про душу, поглядиАрістотеля. Розвиток психологічних знань у ХVII ст. Вчення про свідомість людини.

Вплив розвитку природничих наук на розуміння поведінки людини. Виділення психології в самостійну науку. Криза психологічної науки на межі ХIX—XX ст., її причини та наслідки. Виникнення нових шкіл та течій в психології: біхевіоризм, генетична психологія, гештальтпсихологія, психоаналіз, когнітивна пси­хологія, гуманістична психологія, психологія діяльності. Коротка характеристика кожної школи, сучасний стан.

Поняття про психіку. Зв’язок мозку та психіки. Нервова система: центральна та вегетативна. Загальна будова центральної нервової системи. Будова головного мозку. Основні функціональ-
ні блоки мозку (А. Р. Лурія): енергетичний (верхній відділ мозкового стволу); блок прийому, переробки і зберігання інформації (задні відділи обох півкуль, тім’яні, потиличні та скроневі відділи кори головного мозку); блок, що забезпечує програмування, регуляцію та контроль поведінки.

Поділ психічних явищ на процеси, стани, властивості. Досвід людини. Відносність такого поділу. Рівні прояву психіки: свідомий і несвідомий. Їх коротка характеристика. Функції свідомого та несвідомого.

Протікання психічної діяльності в особистості. Поняття про біопсихічні та психосоціальні властивості. Труднощі вивчення психічної діяльності людини. Методи психології, їх класифікація: організаційні; емпіричні; методи обробки даних; інтерпретаційні. Досто­їнство та недоліки кожного методу, оптимальні умови його вико­ристання. Значення для психології точних математичних методів.

ТЕМА 2. БІОПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ЛЮДИНИ

Природна організація людини. Індивід як носій біопсихічних властивостей. Біопсихічні властивості. Стать, психічні відмінності чоловіків і жінок. Вік, хронологічний, біологічний, психологіч­ний, соціальний. Вікові категорії. Конституція, теорії Е. Кречмера та У. Шелдона, достоїнства та недоліки. Функціональна асиметрія великих півкуль і тип мислення. Вчення І. П. Пав­лова про типи нервової системи. Властивості нервової системи. Обмін речовин. Задатки. Темперамент, загальна характеристика. Психологічні основи темпераменту. Поведінкові особливості темпераменту. Типи темпераменту: сангвінік, холерик, меланхолік, флегматик. Поняття здоров’я. Особливості та специфіка соматичних, психо­соматич­них, нервових та психічних захворювань.

ТЕМА 3. ПСИХОСОЦІАЛЬНІ ВЛАСТИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Психологічне визначення особистості. Взаємозв’зок біопсихіч­них та психосоціальних властивостей. Індивід як основа особистості. Шляхи наукового опису особистості (риси та типи). Найважливіші психологічні параметри особистості: стійкість, єдність, активність і здатність до самоуправління.

Поняття про структуру особистості. Структура особистості (за З. Фрейдом): «Воно», «Я», «Над-Я».

Структура особистості (за В. А. Козаковим): атрибути; риси (інтелект, локалізація контролю як характеристика відповідальності особистості, риси і типи особистості, характер); якості (пізнавальні: відчуття, сприйняття, пам’ять, мислення та психомоторні здібності, увага, емоційні якості особистості, вольові якос­ті, самооцінка і рівень домагань, досвід: знання, навички, вміння, спрямованість особистості) . Їх характеристика.

Концепція інтегральної індивідуальності Б. Г. Ананьєва. Озна­ки, які характеризують особистість (за Б. Г. Ананьєвим): соці­альний статус, соціальні ролі та функції, соціальні установки, соціальні потреби і мотиви, когнітивна організація (увага, відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, уява), емоції та почуття, воля, характер, здібності, спрямованість. Їх характеристика. Біографія як форма розвитку особистості.

ТЕМА 4. ПОТРЕБИ, МОТИВИ, ПОВЕДІНКА

Поняття про мотивацію. Потреба як головний мотиваційний фактор. Види потреб: біологічні та соціальні, матеріальні та духовні.
Теорія гомеостазу дії потреб. Поняття про потяги, концепція З. Фрей­да. Специфічність людських потягів (В. С. Мерлін). Бажання та
прагнення. Ієрархія потреб за А. Маслоу. Характеристика само­актуалізованих людей. Мотиви поведінки. Мотиваційна сфера у лю­дини. Мета, інтерес, цінності, ціннісні орієнтації, мораль, ідеал, світогляд, переконання, спрямованість. Їх характеристика. Мотив досягнення успіху, мотив уникнення невдач. Спрямованість як система відношень особистості до дійсності: особистісна спрямованість, спрямованість на взаємодію, ділова спрямованість.

ТЕМА 5. РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

Поняття про розвиток. Різні підходи до розуміння джерел, рушійних сил, закономірностей, етапів, можливостей прискорення розвитку в біогенетичній теорії, соціогенетичній теорії, психогенетичній теорії та психології діяльності. Основні підходи до періодизації розвитку. Концепція Д. Б. Ельконіна. Поняття «вік», «протиріччя», «соціальна ситуація розвитку», «провідна діяльність», «но­воутворення», «криза психічного розвитку», «сензитивний період». Особливості розвитку дитини в підлітковому та юнацькому віці. Дискусійність питання про об’єднання цих періодів.

Концепція розвитку особистості протягом життя (за Е. Ерік­соном). Епігенетичний принцип розвитку. Дві лінії розвитку: нормальна та аномальна лінії розвитку. Стадії розвитку. Коротка характеристика основних особистісних новоутворень, які виникають на кожній стадії. Використання ідей Е. Еріксона в процесі самопізнання як можливість зрозуміти власну особистість.

ТЕМА 6. «Я-КОНЦЕПЦІЯ».
СИСТЕМА ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ

Самосвідомість та «Я-концепція». Сруктурні елементи самосвідомості: когнітивний, емоційний, поведінковий. Ознаки виділення себе та усвідомлення своєї інаковості. Криза 3-х років.
Її ознаки: негативізм, впертість, норовитість, примхливість, обезцінювання дорослих, протест-бунт. Етапи розвитку відчуття влас­ного «Я», їх характеристика. Поняття про самооцінку. Формування «Я-концепції». Поняття «ідентичність» та «криза ідентич­ності» (за Е. Еріксоном).

Поняття про психологічний захист. Вклад З. Фрейда та Г. Фрейд в розвиток теорії про психологічні захисти. Причини, які активізують дію психологічних захистів. Фактори, що впливають на неусвідомлене використання захистів. Види захистів: заперечення, примітивна ідеалізація (обезцінення), проекція, інтроекція, проективна ідентифікація, дисоціація, витіснення, регресія, ізоляція, раціоналізація, моралізація, анулювання, реактивне утворення, відреагування, сексуалізація, ідентифікація, заміщення, сублімація. Їх характеристика.

ТЕМА 7. ОСОБИСТІСТЬ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

Поняття про діяльність. Взаємозв’язок понять особистість та суб’єкт діяльності. Вплив діяльності на особистість. Види діяльності: гра, навчання, праця, спілкування. Типи діяльності: духовно-пізнавальна, перетворювальна, ціннісно-орієнтаційна, спожив­ча, комунікативна, художньо-творча. Організаційно–психологіч­на структура діяльності: суб’єкт, мотив, ціль, процес, дія, предмет, продукт та психічний результат, засоби суб’єкта, умови діяльності. Визначення головних компонентів засобів суб’єкта: вміння, навички, знання, звички. Поняття про професію. Класифікація про­фесій. Основні вимоги, що ставляться професією до людини. Відповідальність суб’єкта діяльності: локус контролю.

ТЕМА 8. МІЖОСОБИСТІСНІ СТОСУНКИ. СПІЛКУВАННЯ

Роль спілкування у життєдіяльності людини. Різні підходи до визначення спілкування. Багатогранність спілкування. Зв’язок спілкування та діяльності. Спілкування та комунікація. Роль спіл­кування у становленні особистості.

Міжособистісне спілкування. Визначення змісту спілкуван-
ня. Різні засоби спілкування: вербальне та невербальне. Диферен­ціація видів спілкування за критеріями змісту, цілей і засобів. Визначення функцій спілкування. Обмін інформацією та передача інформації. Специфіка комунікативного акту, його структура. Поняття комунікативних бар’єрів.

Роль невербальних засобів передачі інформації. Жести, міміка, пантоміміка як складові загальної моторики людини. Мова погляду.

Спілкування як сприйняття та розуміння іншої людини. Соціаль­на перцепція. Особливості формування образу іншої людини. Поняття соціального стереотипу. Типові схеми форму­вання першого враження. Явище каузальної атрибуції. Психологічна суміс­ність та несумісність у спілкуванні.

Психологічна характеристика конфліктів. Види конфліктів. Структура конфліктної ситуації. Функції конфлікту: деструктивна, конструктивна та стабілізуюча. Стратегії міжособистісної взаємодії: протидія, уникнення, пристосування, компроміс, співробітництво. Їх характеристика, переваги та недоліки поведінкових стратегій.

ТЕМА 9. ОСВІТА В КУЛЬТУРІ ЛЮДСТВА

Феномен освіти як процесу і результату засвоєння певної системи знань. Загальна, спеціальна освіта; початкова, середня, вища освіта. Розвиток освіти на cвітанку людства. Освіта в античному світі: в Стародавній Греції та Римі. Освіта в часи середньовіччя. Розвиток освіти в епоху Відродження. Педагогічні ідеї Я. А. Ко­менського (1592—1670 рр.) — великого чеського педагога, реформатора, теоретика і практика освіти. Розвиток освіти та системи навчальних закладів в період (ХVIII — поч. ХХ ст.). Розвиток та стан освіти в період (XX ст. — сучасність). Історичні аспекти розвитку освіти в Україні. Виникнення перших братських шкіл. Утворення першого вищого навчального закладу — Києво-Могилянсь­кої академії. Стан освіти в Україні у радянський період: система освітніх закладів, зміст освіти. Освіта в Украіні у період незалежності: Закон України «Про освіту» (1991—1996 рр.). Інно­вації та реформи у сучасній українській школі (1998—2000 рр.). Гуманізація освіти. Соціально-дидактичний принцип розвитку системи ос­віти. Співвідношення основних категорій: освіта, виховання, навчання. Ретроспектива розвитку освітніх систем і шкіл. Тенденції в освіті. Освіта в Україні (ретроспектива, система, структура, законодавство). Вища освіта: рівні акредитації, освітньо-кваліфікаційні рівні, післядипломна освіта, вчені ступені та звання.

ТЕМА 10. ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ПРО ОСВІТУ.
СТРУКТУРА СУЧАСНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Педагогіка як наука про освіту. Предмет, завдання педагогіки. Виникнення та розвиток педагогіки як науки. Основні категорії педагогіки: навчання, освіта, виховання, розвиток, формування. Складові педагогіки: теорія навчання (дидактика), теорія виховання, теорія організації та управління в системі освіти. Методи педагогічних досліджень. Аксіоматичні основи педагогіки. Педагогічний процес: цілісність, закономірності, етапи. Зв’зок педагогіки з іншими науками. Галузі педагогічних наук, їх завдання, предмет дослідження. Педагогічне спілкування як форма взаємодії педагогів та учнів. Професія педагога та її роль у сучасному суспільстві.

ТЕМА 11. НАВЧАННЯ ЯК ГОЛОВНИЙ ШЛЯХ ДО ОСВІТИ

Навчання як головний шлях до освіти. Процес навчання, його особливості. Двосторонній характер навчання: викладання і учіння. Навчання як сумісна діяльність вчителів та учнів. Соціально-психологічна та організаційна структура навчально-пізна­вальної діяльності. Навчальні цілі, їх ієрархія. Типи навчальних цілей. Планування навчання в закладах освіти. Зміст навчання. Принципи формування змісту навчання. Організаційні форми навчання та їх розвиток. Закономірності та принципи навчан-
ня. Класичні та сучасні принципи навчання. Методи навчання. Проблема класифікації методів навчання. Види, типи методів навчання. Урок як основна форма організації навчання. Типи уроків. Контроль навчання. Функції контролю, види контролю. Форми організації навчання у вищій школі. Управління навчанням та функції управління. Соціально-психологічна характеристика освіт­ніх груп навчання. Нові технології навчання, їх характеристика.

ТЕМА 12.ВИХОВАННЯ — ПІДГОТОВКА ДИТИНИ
ДО ДОРОСЛОГО ЖИТТЯ

Виховання як складова цілісного педагогічного процесу. Взаємозв’язок методів, засобів навчання та виховання. Системи виховання. Форми педагогічної дії в процесі виховання: навчальний процес, позакласна робота, сімейне виховання, виховна діяльність дитячих та молодіжних організацій, виховна діяльність
закладів культури та засобів масової інформації. Виховання у ши­рокому розумінні, у вузькому розумінні. Зміст виховання. Особ­ливості виховного процесу. Загальні закономірності процесу виховання. Принципи виховання, їх специфіка. Суспільна спрямованість виховання. Гуманізація виховання. Єдність виховних захо­дів. Виховання особистості в колективі. Учнівський колектив та його вплив на процес виховання. Загальні методи виховання. Вибір методів виховання. Технологія виховання. Комплексний підхід у вихованні. Роль вихователя у процесі виховання.

4. КОНТРОЛЬ

4.1. Завдання для самостійної роботи представлені двома видами: теоретичні (СРТМ) і практичні (СРПЗ). Підсумкова оцінка успішності засвоєння дисципліни «Основи психології та педагогіки» виставляється на підставі суми балів, набраних за виконання завдань для самостійної роботи (СР) до заліку, та балів, які от­римані в аудиторії при складанні контрольних тестів на заліку (З). Сума балів розраховується за формулою:

å (100) = СР (50) + З (50),

де å — загальна кількість балів, набраних студентом при вив­ченні дисципліни;

в дужках вказується максимально можлива кількість балів з кожного параметра:

50—100 балів — «залік»;

0—49 балів — «незалік».

4.2. До заліку допускаються особи, які виконали необхідну час­тину завдань для самостійної роботи обох видів і набрали певну кількість балів:

25—50 балів — «допуск»;

0—24 балів — «недопуск».

Сума балів за виконання завдань для самостійної роботи розраховується за формулою:

СР (50) = СРТМ (20) + СРПЗ (30),

де СРТМ — кількість балів, набраних студентом за виконання теоретичних завдань;

СРПЗ — кількість балів, набраних студентом за виконання практичних завдань.

4.3. СРТМ — це самостійне письмове виконання ряду завдань для засвоєння теоретичного матеріалу.

Можливі види завдань:

¾ відповіді на запитання;

¾ формулювання висновків та підсумків;

¾ заповнення таблиць;

¾ наведення прикладів, опис ситуацій;

¾ завдання на аналіз, доведення, порівняння, класифікацію, узагальнення, конкретизацію, інтерпретацію теоретичного матеріалу.

СРПЗ — це самостійне письмове виконання ряду практичних завдань. Можливі види:

¾ розв’язання задач;

¾ аналіз та вирішення ситуацій;

¾ вправи;

¾ спостереження;

¾ психодіагностика, аналіз результатів психодіагностики.

4.4. Виконання кожного завдання з обох видів самостійної роботи оцінюється за традиційною п’ятибальною шкалою.

Оцінка здійснюється за наступними критеріями:

1) змістовність та повнота виконаного завдання;

2) культура оформлення роботи;

3) самостійність та вміння навести приклади;

4) обґрунтованість та вміння викласти власну точку зору;

5) термін подачі роботи.

4.5. Підсумкова кількість балів з самостійної роботи кожного виду розраховується окремо за формулою:

,

де В_mах — максимально можлива кількість балів з певної форми навчальної діяльності (СРТМ_mах = 20, СРПЗ_mах = 30);

п — кількість заданих навчальних завдань;

å оцінок — сума оцінок, отримана студентом за виконані
завдання;

5 — максимально можлива оцінка;

В — кількість балів, що отримує студент за СРТМ чи СРПЗ.

4.6. Підсумковий контроль і оцінювання з дисципліни проходить на заліку на основі дидактичних тестів. Форма тестових зав­дань — це закриті тести на вибір з п’яти ймовірних варіантів. При цьому студенту необхідно знайти не тільки вірні варіанти відповіді, але і їх кількість, яка може коливатися від нуля до п’яти. Тобто можливим є як і повна відсутність правильних відповідей, так і правильність усіх варіантів.

Наприклад, Ви зробили 5 теоретичних завдань для самостійної роботи при заданих 10 і отримали за кожне по 5 балів, тоді СРТМ = ((5 ∙ 5) ∙ 20 : 10) : 5 = 10; зробили 9 практичних завдань для самостійної роботи з 18. СРПЗ = ((9 ∙ 5) ∙ 30 : 18) : 5 = 15; åСРТМ, СРПЗ = 10 + 15 = 25. Це «допуск». Щоб отримати залік з дисципліни, Вам необхідно при складанні дидактичних тестів набрати не менше як 25 балів.

ВСТУП ДО ПСИХОЛОГІЇ

БАЗА ЗНАНЬ

Предмет та метод науки, становлення предмета психології, душа, Арістотель, свідомість, інтроспекція, експериментальна психологічна лабораторія, криза в психології, біхевіоризм, поведінка, генетична психологія, інтелект, гештальтпсихологія, гештальт, психо­аналіз, сфера потреб та мотивів, статево-рольова поведінка, когнітивна психологія, пізнавальні процеси, гуманістична психологія, здорова творча особистість, психологія діяльністі, діяльність, психіка, мозок, функції психіки, рівні прояву психіки: свідомий і несвідомий, досвід людини, психічні процеси, психічні стани, психічні властивості, інстинкти, стан афекту, галюцинації, сомнамбулизм, субсенсорне сприйняття, автоматизми та стереотипи, неусвідомлені мотиви та потяги, психологічні захисти, сновидіння, творчі осяяння, інтуїція, ментальність, функції свідомого, функції несвідомого, біопсихічні властивості, психосоціальні якості та властивості, труднощі вивчення психічної діяльності людини, методи психології, класифікація методів: організаційні, емпіричні, методи обробки даних, інтерпретаційні.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Цей розділ представлений більш детально та розширено у зв’язку з тим, що вступ є дуже важливою ланкою у розумінні історії та логіки становлення психології, її сучасного етапу, її завдань і проблем.

Для того, щоби певна сума знань про дійсність стала наукою, вона повинна мати свій предмет та метод пізнання, де предмет — це чітко визначений зміст, якість та закономірність, в яких дійсність постає перед дослідником, а метод — шлях, спосіб осягнення сутності предмета. Психологія як самостійнанаука виникає, коли визначено власний предмет та власний метод.

Психологія має дуже довгу передісторію та коротку історію. Це значить, що вона пройшла дуже довгий шлях становлення як самостійної науки, відстоюючи самостійність свого предмета, стикаючись з релігією, філософією, мистецтвом. Проблеми, які вирішує сьогодні психологія, привертали до себе увагу дуже давно. Спочатку це була проблема душі, існуванням якої пояснювали всі психічні прояви людини: поведінку, діяльність, неповторність та схожість людей, сновидіння, смерть тощо. В першу чергу цей період розвитку психології пов’язаний з іменем Арістотеля (384—322 р. до н. е.). В. Г. Гегель відзначав, що найкраще, що ми маємо в психології буквально до новітнього часу, це те, що ми отримали від Арістотеля.

Трактат Арістотеля «Про душу» — перше системне дослід­ження душі. За Арістотелем, душа вдихає життя в тіло, вона — причина всіх проявів тіла: росту, дихання, мислення, почуттів. Тіло та всі його органи — це інструменти душі. Арістотель виділяв два самостійні начала душі: 1 — душа як ентелехія тіла, котра зникає при його руйнуванні, 2 — душа як прояв вищої сутності, яка надається тілу та залишає його в момент смерті. Сутність цієї душі — божественна, після смерті вона повертається у безтілесний ефір повітряного простору.

Саме Арістотель уособлює той історичний момент, коли протилежні тенденції у розвитку поглядів на душу та психіку утворюють тотожність. Його вчення панувало протягом всього середньовіччя й шанується донині.

Епоха Відродження (ХVII ст.) характеризується розвитком природничих наук. Стара схема, яка стверджувала прямий та без­посередній вплив психіки (душі) на поведінку, потребувала мо­дифікації. Важливо було зрозуміти, як думка діє на матерію, слово — на рух, як пов’язані мислення та поведінка. Акцент пе-
реміщається на вивчення психічних явищ, котрі пов’язані зі свідомістю, тобто таких явищ, котрі кожна людина може легко знайти у себе в результаті інтроспекції (самоспостереження). Здатність думати, відчувати, бажати називали свідомістю. Свідомість виступала як достатній чинник не тільки існування самого по собі світу душевних явищ, але і як засіб для проникнення в їх сутність.

Маючи свій предмет, психологія все ще не була самостійною наукою, вона розвивалась у надрах філософії. Виділення її в самостійну науку відбулося в 70-ті роки ХІХ ст. Датою її «народження» вважається 1879 р., коли німецький психолог В. Вундт організував у м. Лейпцігу першу експериментальнупсихологічну лабораторію. В той же час створюються спеціальні науково-дослідні заклади — психологічні лабораторії та інститути, кафедри у вищих навчальних закладах, а також впроваджується експеримент для вивчення психічних явищ.

На початку ХХ ст. у психології виникає кризова ситуація, яка була пов’язана з тим, що не дав помітних результатів метод інтроспекції, не вдалося уточнити специфіку психічної реальності, вирішити проблему зв’язку фізіологічного та психічного, відкрив­ся значний розрив між психологічною теорією та даними експерименту. Спроба подолати цю кризу спричиняє виникнення кількох впливових шкіл та напрямів у психологічній науці. Це: бі­хевіоризм, генетична психологія, гештальтпсихологія, психо­аналіз, когнітивна психологія, гуманістична, психологія, пси­хологія діяльності тощо. В цих школах нерідко існують кардинально протилежні погляди на предмет психології залежно від світоглядних переконань, методологічних підходів, наукових традицій.

Біхевіоризм (Д. Уотсон, Е. Толмен, К. Халл, Б. Скінер) предметом психологічного дослідження вважає поведінку людини, яка повністю залежить від зовнішніх стимулів. Представники цього напряму вважають, що повинні мати справу тільки з тим, що входить до організму у вигляді стимулів, а виходить з нього у формі поведінкових реакцій. Розвиток людини — це розширення репертуару поведінки, яке досягається шляхом набування нових реакцій (дій на засадах наявного репертуару спадкових реакцій). Научіння базується на використанні різних підкріплень та покарань для формування необхідних реакцій.

Еволюція цього напряму зумовила появу необіхевіоризму, який також спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулами та реакціями і припускає наявність «проміжних змінних» між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем тощо. За Б. Скін­нером, научіння полягає у збагаченні досвіду організму за ра­хунок відповідей, що підкріплюються. Основою підкріплен-
ня є оцінка ймовірності повторення цієї відповіді у майбут-
ньому.

Генетична психологія була представлена французькими вченими Л. Леві-Брюль, М. Гальбвахс, Ж. Піаже, П. Жане. Психічний розвиток (Ж. Піаже) розумівся як процес витіснення примітивних форм біологічно обумовленої психіки психікою соціалізованою. Предметом вивчення був інтелект дитини. Ж. Піаже запропонував концепцію стадіального розвитку пізнавальної сфери. У мисленні дитини, вважав він, проявляються наступні особливості: а) магія, тобто єдність до певного віку зовнішнього світу та власного «Я», своїх думок, дій; словам та жестам надається сила впливу на зовнішні предмети та явища; б) анімізм, коли предмети та явища наділяються свідомістю та волею; в) розуміння всього оточуючого світу як створеного руками людини для своїх цілей.

Всі ці особливості мислення відображаються в егоцентризмі дитини, для якого характерні синкретизм, зв’язок всього зі всім, нечутливість до протиріч, перехід від конкретного до конкретного, змішування суб’єктивного та об’єктивного, підміна реальних зв’язків речей власними внутрішніми спонуками. Егоцентризм долається соціалізацією. Соціалізація — це адаптація дитини до соціального середовища, в процесі якої вона стає здатною до співробітництва з іншими людьми, узгодження з ними своєї точки зору на об’єкт пізнання.

Головна лінія розвитку — органічне дозрівання нервових структур, котрі відкривають нові можливості розвитку.

Психоаналіз (З. Фрейд, А. Адлер, Е. Фром, К. Хорні, К. Юнг, Е. Еріксон). Предмет дослідження — людські потреби, потяги, бажання, мотиви, емоції та статево-рольова поведінка. Засновник цього напрямку З. Фрейд розглядав психіку людини як багаторів­неву, глибинним рівнем якої є несвідоме. Він вважав, що психічне життя людини повністю визначається несвідомим. Несвідоме виступає як прояв вроджених драйвів (сексуальних та агресивних). У своїй теорії З. Фрейд користується поняттям «драйв» — гіпотетична конструкція тілесних проявів, пов’язаних з проявами душевними. Драйви є джерелом психічної енергії, яка визначає динаміку психічного життя людини, структуру психіки, характер людини та соціально-культурні явища.

З. Фрейд вважав, що несвідоме — це реально існуюче, але сприйняття його свідомістю вимагає особливих зусиль, технічних процедур, певних навичок, пов’язаних з умінням пояснити ці явища. Він показав, що події та враження раннього дитинства утворюють шаблон більш пізнього сприйняття життєвого досвіду, дорослі люди несвідомо пояснюють своє життя відповідно до тих категорій, що були важливими в дитинстві.

Зміст головних понять теорії З. Фрейда зазнав змін. Наприклад, у понятті джерела розвитку сексуальне часто розширюється до поняття «біологічне» та «соціальне» (як у теоріях А. Адлера, К. Хорні, Е. Фрома, Е. Еріксона). На сьогоднішній день представ­ники психоаналізу відійшли від пояснення психічного життя з точки зору задоволення біологічних драйвів та почали шукати детермінанти психічного життя в ньому самому. Їх об’єднує визнання взаємодії «несвідоме — свідомість» і пошук у відношенні між цими компонентами закономірностей розвитку та функціонування психіки.

Гештальтпсихологія (Т. Вертгеймер, В. Келер, К. Левін). Представники цього напрямку висунули програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури — гештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що перебуває у відповідності з фізіологічними процесами мозку та зовнішнім світом. Такий підхід дозволив показати зумовленість сприйняття спів­відношенням предмета («фігури») і його оточення («фону»), з’ясувати роль інсайту (проникливість, збагнення) та переструктурування чуттєвих даних у мисленні. Нове у психіці є наслідком реорганізації та перецентрації існуючих у ній же гештальтів.

Ідеї гештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних процесів та знайшли своє продовження у когнітивній психології.

Когнітивна психологія (У. Найссер). Предмет дослідження — внутрішня організація психічних процесів: сприйняття, пам’яті, уваги, мислення. Представники цього напрямку часто вдаються до аналогії між обробкою інформації комп’ютерами та людиною. Вони наголошують на вирішальній ролі знань (результатів пізнавальної діяльності) у поведінці.

Гуманістична психологія (Г. Олпорт, Г. Мюррей, К. Род­жерс, А. Франк, А. Маслоу, В. Роменець). Предмет досліджен­ня — здорова творча особистість. Мета такої особистості — самоактуалізація (якомога повний вияв своїх можливостей). Це прагнення ґрунтується на потребі самоактуалізації (А. Маслоу) — «вершині» в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі та самоповазі, потреби в любові з боку соціального оточення, належ­ності до спільноти, потреби в безпеці (захист від страху та тривоги) та фізіологічні потреби (спрага, голод, продовження роду). До цього блоку відносяться пізнавальні («знати й розуміти») та естетичні потреби («сприймати прекрасне»), але вони не входять до ієрархії і є вторинними. Потреба в самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях. При неможливості реалізувати потреби в самоактуалізації людина підвладна певним вадам, пороку тощо.

Психологія діяльності (Л. С. Виготський, П. П. Блонський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубіштейн, П. Я. Гальперін, Г. С. Костюк). Предмет дослідження — психіка як функція мозку, що виникає у результаті специфічної взаємодії живих істот з оточуючим середовищем й опосередковує їх специфічними функціями. Розвиток особистості відбувається в процесі включення у різні види діяльності (гра, учіння, праця, спілкування). Психіка формується у діяльності та посідає в ній певне місце і виявляє в ній свої особливості. Психіка залежить не від діяльності взагалі, а від провідної діяльності. Провідна діяльність — це не тільки діяльність, в якій вирішуються протиріччя між потребами та можливостями їх задовольнити, а й та діяльність, яка веде за собою розвиток. Завдяки їй відбувається формування та розвиток психічних процесів, рис та якостей особистості тощо.

Провідні види діяльності послідовно змінюють один одного в залежності від віку людини. Основний шлях психологічного аналізу для цієї школи: від діяльності — до психіки.

Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що кожний напрямок психології вивчає переважно якусь одну сторону проявів психіки та є відповіддю на недосконалість поперед­ньої тео­рії (біхевіоризм — поведінка, генетична психологія — інтелект, психоаналіз — мотив, гештальт — образ, когнітивна психологія — пізнавальна сфера, діяльнісний підхід — діяльність). У рамках кож­ної школи по-різному вирішується проблема предмета психології.

Незважаючи на це, можна окреслити основні тенденції розвитку психологічних знань у сучасному світі. Відбувається стирання меж між різними самостійними та незалежними школами.
У світі з’являється все більше психологічних теорій, автори яких свідомо прагнуть інтегрувати знання, що були накопичені у вищевказаних течіях.

Психологія поступово виходить за межі академічної науки і стає практично корисною галуззю знань. Крім традиційних сфер використання (медицина, спорт, педагогіка), вона широко використовується в економічних та політичних сферах суспільного життя, процесах розповсюдження інформації тощо.

Предмет психології сьогодні. Психологічне пізнання вивчає психіку людини, її індивідуальний світ, взятий у психологічних закономірностях його виникнення, розвитку, прояву, функціонування та згасання.

Психічна діяльність здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів. Одні з них забезпечують сприйняття впливів зовнішнього світу та власного організму, інші — перетворюють їх в нервові імпульси, треті — передають ці імпульси в центральну нервову систему, четверті — планують і регулюють поведінку, п’яті — приводять в дію м’язи, шості — формують емоційний окрас поведінки тощо. Вся ця складна робота забезпечує активну орієнтацію організму в середовищі та вирішення проблем життєдіяльності.

Нервова система — це сітка взаємопов’язаних нервових клітин та волокон, які забезпечують взаємодію людини з оточуючим середовищем. Вона складається з центральної (ЦНС) та вегетатив­ної нервової системи (рис. 1)

Рис. 1. Структура нервової системи

Нервова система функціонує як єдине ціле. Її основним елементом є нейрон (рис. 2). Частина нейронів проводить збудження шляхом «рецептор → ЦНС», інша частина — «ЦНС → еффектор», але більшість їх здійснює зв’язок між різними пунктами самої ЦНС. Рецептори — це нервові клітини, які сприймають сигнали зовніш­нього і внутрішнього середовища та трансформують їх в нервове збудження. Еффектори — клітини, які виконують «команди» ЦНС та регулюють роботу м’язів чи секрецію різних залоз.

Спинний мозок поділяється на 4 відділи: шийний, грудний, крижневий, кресцевий та на сегменти (31—33 сегм.). Міститься він усередині хребетного стовпа. Продовженням спинного мозку в черепі є продовгуватий мозок. У спинному мозку знаходяться пучки нервових волокон: одні передають збудження до головного мозку, інші — до м’язів, шкіри, слизової. Спинний мозок координує діяльність безумовних рефлексів, регулює рухи м’язів.

Розглянемо будову центральної нервової системи, яка включає спинний і головний мозок (рис. 3).

Рис. 2. Нервова клітина (нейрон); дендрит — сприймає збудження;
аксон — передає збудження іншим нейронам

Рис. 3. Схема центральної нервової системи:

І — півкулі головного мозку; ІІ — проміжний мозок; ІІІ — середній мозок;
ІV — задній мозок; V — продовгуватий мозок; VI — мозочок; VII — спинний мозок

Головний мозок знаходиться всередині черепа. Він складається зі стволу та великого мозку. Останній поділяється великою щілиною на дві півкулі: праву та ліву. Основну масу великих півкуль складають підкоркові ядра, а також підкоркова біла речовина. Великі півкулі вкриті шаром сірої речовини — кори головного мозку. У стволі головного мозку містяться проміжний мозок, середній мозок, задній мозок, мозочок. Важливою мозговою структурою є ретикулярна формація (РФ) —сукупність нейронів та їх відростків (сітка), які знаходяться в центральних відділах стволу, середнього мозку. Функція РФ: прийом усіх без винятку імпульсів, фільтрація отриманої інформації, передача ім­пульсів у всі зони мозку. РФ — генератор енергії, що підтримує тонус головного мозку.

У головному мозку знаходяться центри, що регулюють ди­хання, серцеву діяльність, діяльність кровоносних судин (продов­гуватий мозок), керують положенням та координацією тіла в просторі, відповідають за орієнтовні рефлекси на світло, звук тощо (середній та продовгуватий мозок), координують довільні рухи, відповідають за утримання рівноваги та пози (мозочок); центри збору збудження від всіх органів відчуттів, функціонування умовних рефлексів, прояву емоцій тощо (проміжний мозок). В залежності від того, яка частина головного мозку була уражена при інсульті, порушуються ті чи інші функції.

Усі відділи головного мозку взаємозв’язані і постають цілісною системою. Але в їх діяльності спостерігається чітка ієрархія (підпорядкування нижчих відділів мозку вищим, над якими домінують великі півкулі).

З лівою півкулею пов’язана аналітична функція сприйняття світу, здатність до логічного мислення, читання, рахунку. Права півкуля відповідає за образне сприйняття, просторову орієнтацію, художнє мислення, творчі прояви, продукування сновидінь. Різниця між півкулями визначається не стільки особливостями використання інформації (вербальна чи образна), скільки способами її організації, характером її переробки. Функціональна асиметрія головного мозку притаманна лише людині, передається спадково, але остаточно формується в процесі розвитку особистості.

Вся поверхня півкуль може бути поділена на декілька частин, які мають неоднакове функціональне значення (рис. 4). Так, аналіз та синтез зорових подразників відбувається у потиличній зоні кори, слухових — в скроневій, тактильних — в тім’яній, регуляція поведінки — в лобній.

Вегетативна нервова система знаходиться за межами спинного та головного мозку і регулює функціонування внутрішніх органів та обмін речовин організму. Волокна, які відходять від грудного відділу спинного мозку та інервують внутрішні органи, складають симпатичну нервову систему. Волокна, які відходять від головного мозку та нижчих відділів спинного мозку, входять до парасимпатичної нервової системи. Центральна нервова система регулює діяльність вегетативної нервової системи, хоча ми не можемо свідомо керувати роботою внутрішніх органів та впливати на обмін речовин. Але відомі ви­падки, коли індійським йогам удавалося уповільнювати та при­скорювати серцевий ритм, на довгий час затримувати дихання.

Згідно із сучасними поглядами нейропсихології (за А. Р. Лурія), функціональна організація мозку включає три основних блоки:

І. Енергетичний — підтримує тонус кори, знаходиться у верхніх відділах ствола мозку. Джерело тонуса — притік інформації, яка поступає через дотикальні, слухові, зорові органи як із зовнішнього, так і внутрішнього середовища.

ІІ. Блок прийому, переробки та зберігання інформації, яка поступає через дотикальні, слухові, зорові органи, включає задні відділи півкуль (тім’яний, потиличний, скроневий).

ІІІ. Блок програмування, регуляції та контролю поведінки міститься в лобних відділах кори.

Рис. 4. Зображення мозку в розрізі показує
розташування доль кори головного мозку і їх функцій

Усі ці блоки беруть участь у психічній діяльності людини та в регуляції поведінки, але той внесок, який робить кожний з блоків у поведінку, різний. Ураження кожного блоку приводить до неоднакових порушень психічної діяльності.

При порушенні функцій

І блоку → увага стає нестійкою, людина проявляє патологічно підвищену виснаженість, сонливість; вона може стати або байдужою, або стривоженою; порушується її здатність утримувати враження, організовувати потік думок;

ІІ блоку → якщо ураженні тім’яні відділи кори, то пору­шується шкіряна чутливість та здатність розрізняти положення різних частин тіла та їх рухів, втрачається чутливість рухів; якщо уражена скронева зона, то порушується слух; якщо ж — потилич­на зона, то порушується процес отримання і переробки зорової інформації, в той час як тактильна та слухова інформація продовжує сприйматися без змін;

ІІІ блоку → свідома, доцільна поведінка замінюється або імпульсивними реакціями на окремі враження, або ж інертними стереотипами, в яких доцільні дії підмінюються бездумним повтором рухів, які перестали спрямовуватися заданою метою. Людина перестає критично відноситися до результатів своїх дій, виправляти допущені помилки та контролювати правильність протікання власних актів.

Основний принцип функціональної організації людського моз­ку: жодне з його утворень не забезпечує повністю яку-небудь склад­ну форму людської діяльності, але робить високоспецифічний вне­сок в організацію поведінки людини.

Психіка невідривна від функціонування мозку, який є важливою умовою її існування. Але мозок — це орган психічної діяльності, а не її джерело, бо розкриття руху нейродинамічних процесів не дає ще даних про те, що саме людина відчуває, сприймає, уявляє, про що і як вона думає, до чого прагне, які цілі ставить перед собою, якими інтересами, поглядами, переконаннями керується у своїй поведінці. А саме в цьому й виявлється специфіка психічного, його своєрідність. Мозок — матеріальний місток, що поєднує психіку з об’єктивним світом, він — лише умова виникнення психіки, її розвитку, а також її деградації, патології та інволюції на фінальних стадіях онтогенезу. Психічна діяльність має свою власну природу та свої закономірності і є вищим проявом психічної активності.

Традиційно до психічних явищ відносять психічні процеси: увагу, відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, уяву, мову; психічні стани: радість, депресію, бадьорість, сон, сум, натхнення тощо; психічні властивості: темперамент, характер, здібності, спря­мованість тощо. Деякі вчені додають до даної структури досвід особистості: знання, вміння, навички.

За допомогою одних психічних явищ людина пізнає навколиш­ній світ (фізичний та соціальний), отримує інформацію про нього: уваги, відчуття, сприйняття, мислення, пам’яті, уяви, мови. За допомогою інших — пристосовується до дійсності та регулює власну поведінку: темперамент, характер, воля, почуття, здібності. Треті ж спонукають та спрямовують поведінку людини: потреби, потяги, мотиви, цінності, інтереси, ідеали, спрямованість. За допомогою психіки людина пристосовується до реальності, привласнює її здобутки та реалізує себе.

Психічні явища можуть існувати та діяти на свідомому рівні і на несвідомому. Емпірично свідомість виступає як непреривно-змінювальна сукупність чуттєвих та розумових образів, що безпосередньо виникають перед людиною в її внутрішньому досвіді та дають можливість їй прогнозувати поведінку. Свідомий рівень пов’язаний:

— з моментом повного чи неповного знанняпро навколишній світ та самого себе. Це знання про явища реальності, про інших людей, про причини і наслідки власних дій, професійні знання, світоглядні уявлення, знання про місце і призначення у цьому світі, про психічні процеси, стани, властивості власної особистос­ті тощо;

— звідношенням до оточуючого світу, яке проявляється в емоціях, почуттях, переживаннях.

Несвідомий рівень проявляється в тому, що людина не знає, не фіксує впливу та функціонування певного змісту психічного життя.

На несвідомому рівні можуть протікати та існувати:

а) субсенсорне сприйняття — сприйняття того, що знаходиться нижче порогу відчуттів. Об’єкти, що сприймаються на цьому рівні, не дані у вигляді образу і не усвідомлюються людиною, але регулюють її поведінку. Коли на людину діяти звуком, частота якого лежить поза межами відчуттів, через деякий час у людини з’явиться втома та роздратування;

б) тонка та важка інтелектуальна робота, яка потребує глибокого напруженого мислення, творчі наукові відкриття. Наприк­лад, російський вчений Менделєєв (періодична таблиця), німецький хімік Кекуле (формула бензолу), французький математик
Пуанкаре та багато інших зобов’язані своїми відкриттями не­сподіваним «одкровенням» із несвідомого, будь-то сновидіння чи раптове осяяння;

в) психічні стани: стан афекту, галюцінації, марення, сомнамбулізм, гіпнотичний стан;

г) сновидіння;

д) дії, які забезпечують безперешкодне виконання звичних поведінкових автоматизмів та стереотипів. Наприклад, коли діти вчаться писати, вони контролюють та усвідомлюють кожен рух власної руки. Потім ця дія закріплюється та переходить у навичку і не контролюється свідомістю;

е) потяги та мотиви поведінки. З. Фрейд вважав, що людські дії, вчинки, які здаються на перший погляд випадковими, насправді обумовлені глибинними мотивами та переживаннями, які сама людина не усвідомлює (обмовки, описки, забування, поведінкові акти). З. Фрейд наводить такий приклад: в розмові з другом він хотів покепкувати з того, що декілька годин тому сказала дружина. Але не зміг цього зробити, бо безслідно забув її слова. Фрейд попросив дружину нагадати їх. Вважаючи себе людиною достатньо «злопам’ятною», таку амнезію він пояснює несвідомим бажанням оберігати дружину;

є) внутрішні стандарти, норми, совість, ідеали;

ж) психологічні захисти, які «захищають» наше «Я» від три­воги та допомагають зберегти самоповагу в ситуації загрози для «Я»;

з) неусвідомлені мовні, культурні, ідеологічні та інші міфи і соціальні норми, що визначають поведінку людей, які належать до однієї культури.

Усі прояви психічної діяльності на рівні функціонування
як свідомого, так і несвідомого протікають в особистості, і кожний прояв у своєму реальному перебігу залежить від неї. Прояви на рівні свідомого перетворюються у регульовані дії, якими особистість оволодіває та спрямовує на вирішення завдань, що постають в її житті. Прояви на рівні несвідомого полегшують і розвантажують роботу свідомості, захищають від тривоги, обумовлю­ють поведінку, мотиви якої важко пояснити, тощо. Особистість утворює основу, яка зсередини визначає трактування психіки лю­дини в цілому. Кожен вид психічного перебігу робить свій внесок у багатство психічного життя.

Вивчаючи психологію та поведінку особистості, слід звернути увагу на взаємозв’язок між психічним, біологічним та соціальним. Тому важливо вивчати як біологічну організацію, будову та функціонування людини, так і роль соціального оточення, соціальних відносин у її розвитку та проявах.

У першому випадку виявляються та досліджуються біопсихіч­ні властивості людини, що передаються спадково та з якими людина народжується (вік, стать, особливості конституції, нейродинамічна організація мозку, органічні потреби, психофізіологічні функції, задатки тощо) і вивчається, наскільки психічне визначається біологічним.

У другому випадку — психосоціальні властивості, які проявляються, розвиваються і формуються при взаємодії з соціальним оточенням (характер, воля, почуття, інтелект, здібності, спрямованість, соціальні ролі, функції тощо). Тобто, вивчається зв’язок між психічним та соціальним. Звичайно, цей поділ є умовний. Він необхідний для аналізу даної проблеми, людина ж завжди виступає у своїй цілісності, в єдності біологічого, психічного та соціального.

Методи психології. Отримання фактів у психології пов’язане
з певними труднощами. Людина не має перед собою прозорої та чіткої картини складної будови індивідуального світу з усіма його течіями, бурями та вибухами. Ці труднощі пов’язані: 1) зі скритістю процесів, які відбуваються у мозку; 2) недоступністю прямого чуттєвого сприйняття психічного процесу, акту як сторонньому спостерігачу, так і носію цього процесу, акту; 3) непредставленістю внутрішньої динаміки тих змін у станах органа-носія, який реалізує даний процес.

Методи, які використовуються у психологічному дослідженні, можна поділити на чотири групи:

1. Організаційні методи, за допомогою яких будується весь цикл дослідження. Вони включають: а) порівняльний, б) лонгітюдний, в) комплексний.

2. Емпіричні методи, за допомогою яких відбувається безпосереднє дослідження і збираються факти про прояви тих чи інших психічних явищ (табл. 1).

Таблиця 1

ЕМПІРИЧНІ МЕТОДИ

Спостере- ження Самоспо- стереження

Експерементні ме­тоди: лабораторний, природний, психо­лого-педагогічний

Психодіагностичні методи: тести (стан­дартизовані та про­ективні); ан­кети, ін­терв’ю, бесіди, соціо­метрія

Аналіз продуктивнос­ті діяльності: оцінка виконаних предметів, робіт, творів, профе­сіографічні описи тощо

3. Методи обробки даних: кількісний (статистичний) та якісний (диференціація матеріалу за типами, групами, варіантами); опис випадків, які найбільш повно виражають типи та варіанти або є винятком чи порушенням загального правила.

4. Інтерпретаційні методи: генетичний (аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням окремих фаз, стадій, кризових моментів і т. п.) і структурний — встановлення структурних зв’язків між всіма характеристиками людини або особистості.

Література

1. Амосов Н. М. Разум, человек, общество, будущее. — К., 1994.

2. Грановская Р. М. Элементы практической психологии. — Л., 1994. — С. 256—270.

3. Козаков В. А. Психологія діяльності та навчальний менеджмент. — Ч. 1. — К., 1999. — С. 171—186.

4. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: Основні положення. — К., 1999. — С. 5—11.

5. Платонов К. К. Система психологии и теория отражения. — М., 1982. — С. 23—29, 251—303.

6. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М., 1989. — Т. 1. — С. 12—62, 175—190.

Самостійна робота
з теоретичним матеріалом (СРТМ. 1)

1. Охарактеризуйте перший предмет психології (донауковий).

2. Назвіть особливості становлення психології як самостійної науки.

3. Є думка, що поява нового напрямку чи школи в психології багато в чому є відповіддю на недосконалість попереднього. Обґрунтуйте це. Наведіть приклади.

4. Викладіть власне бачення предмета психології.

5. Опишіть та наведіть приклади функцій психіки.

6. Поясніть, чим відрізняється спостереження у повсякденному житті від спостереження як методу психології.

Самостійна робота
з практичних завдань (СРПЗ. 1)

1. Вкажіть, чи був у вас досвід роботи з тестами. На підставі знань та власних вражень проаналізуйте, наскільки даний метод адекватно досліджує психологічні особливості.

2. Визначте, до якої групи психічних явищ: психічних процесів, психічних станів чи психічних властивостей відносяться описані прояви.

а) Наталя М. часто прямо в очі говорить товаришам по сту­дентській групі про те, які риси характеру в них їй не подобаються.

б) Коли приїзджаємо в ті місця, де ми народилися та провели своє дитинство, то мимовільно згадуємо події, людей того часу.

в) Можна помітити, що деякі студенти не можуть зконцентруватися та включитися в хід заняття після занять фізкультурою.
І роблять це значно краще, якщо даному семінарському заняттю передувало аналогічне навчальне заняття.

г) Після 4-х достатньо напружених пар, прийшовши додому, студент І курсу М. вирішив вивчити новий матеріал з філософії. Але як він не старався, останню частину параграфу ніяк не міг зрозуміти та вивчити. Після невеликого відпочинку М. дуже швидко все зрозумів та вивчив.

3. Вкажіть, прояв свідомого чи несвідомого спостерігається у наступних прикладах та обґрунтуйте вибір:

а) людина швидко та вірно множить багатозначне число, але зовсім не пам’ятає правил множення;

б) багато студентів, відповідаючи анонімно на запитання про їхні мотиви вступу до економічного університету, написали, що на сьогоднішній день цей вуз є дуже престижним і закінчення йо­го дасть можливість у майбутньому матеріального забезпечення;

в) сім’я зробила перестановку в спальні, забрали журнальний столик від ліжка. Але ще протягом 4—6 місяців жінка, що спала біля цього столика, намагалася класти на нього книжку, яка падала вниз;

г) напередодні підписання угоди, керівництво фірми зібрало всю необхідну інформацію про іншу сторону, проаналізувало всі можливі та «неможливі» варіанти розгортання ситуації.

4. Четверо юнаків із різних країн Європи протягом одного року були спостерігачами в одній з африканських країн. Між ними були тісні дружні стосунки. У одного з них закінчився строк виконання службових обов’язків, і він мав їхати додому. Інші хотіли провести його до аеропорту. Але один з них, С., сказав, що не може поїхати, наче його щось утримує і говорить: «не треба їхати». Хоча йому дуже хотілось провести друга, С. не поїхав. На машину його товаришів був зроблений напад, усі загинули. Проаналізуйте, що вплинуло на рішення С.? Про що свідчать подібні явища? Що вони дають для розуміння сутності психіки?

5. Заповніть наступну схему прикладами з власного досвіду.