Теорія діалогізму й карнавалу К. Т.Бахтіна

Діалогізм - наявність у межах певного твору різноманіття хронотопів і взаємодія мід ними, що являє собою певну розмову, діалог. Хорнотопи можуть включатися одне в одне, перетинатися, протиставлятися тощо; ці стосунки між ними самі вже не входять у жоден хронотоп поодинці, вони за характером є діалогійними. Термін цей використовує М.Бахтін. Цей діалог перебуває вже поза зображуваним у творі світом, хоча існує у межах твору в цілому. Попри те, що автор, інші тексти, що передували даному,і читач можуть знаходитися у різних часово-просторових характеристиках, усе одно вони перебувають у єдиному реальному незавершеному історичному світі і так чи інакше беруть участь у створенні світу того чи іншого тексту. Діалогізм передбачає не лише мову суб’єкта, а і письмо, у якому прочитується ЯК МІНІМУМ ще одна мова, адже будь-яке письмо – сукупність попередніх текстів, адже кожен текст вбирає у себе інший і є РЕПЛІКОЮ у його сторону. За Лотманом, для утворення тексту потрібно принаймні дві мови. Діалогічний дискурс характерний для карнавалу, меніппеї та поліфонічного роману, що мають революційну природу, складаються з аналогій, розривів, опозицій, амбівалентності, у цьому їх викривальний сенс. Тому суттєвою ознакою діалогізму є те, що він передбачає розрив, опозицію, аналогію як засіб трансформації, що не несе фінальності. На думку Ю. Крістевої, будь-який текст вибудовується як мозаїка цитацій, продукт трансформації інших текстів. Саме звідси ми і виводимо діалогійний контакт, інтерсуб’єктивність, діалог різних видів письма у межах кожного тексту, що є безперечною ознакою інтертекстуальності, якщо можна так сказати, її передумовою і основною характеристикою. Діалогізм – основа інтертекстуальності. За Стюартом („Poetry of nonsense”, „Аспекти інтертекстуальності”) , інтертекстуальність – синонім діалогічності, адже всі тексти пребувають у діалозі. "Проблеми творчості Достоєвського»- праця

Для М. Бахтіна „бути – означає спілкуватися діалогічно”, причому „один голос нічого не закінчує і нічого не вирішує. Два голоси – мінімум життя, мінімум буття” [4, с. 294]. Отже, діалог є справжньою „подією буття”, первинно-фундаментальною екзистенційно-онтологічною категорією. Тут принципово важливо, що вже на первинно-фундаментальному, екзистенційно-онтологічному рівні аналізу виявляється „незлито-неподільна” двоєдність зовнішнього і внутрішнього діалогу, зовнішньої і внутрішньої інтенційності.
Концепція діалогізму, який забезпечує текстову поліфонію як співприсутність та діалог свідомостей, введена М.Бахтіним, сприяла зменшенню домінування автора та авторської свідомості в створеному ним тексті. Отже, М.Бахтін визначив певні напрямки дослідження проблеми автора, тому значна роль у її формуванні належить його концепції, сформульованій у 20-х роках ХХ століття в двох основних працях: "Проблеми поетики Достоєвського" та "Автор і герої в естетичній діяльності".

Вчення М.Бахтіна наголошує самоцінність свідомості героя як іншої, "чужої" свідомості, віддаленої від ідеологічної позиції автора, в задачу якого входить не зображення героя як об'єкта, але надання йому слова як суб'єкта власної свідомості, свого висловлювання. Така авторська відмова від домінування над ідеологічною позицією героя сприяє, на думку вченого, встановленню діалогічних стосунків між автором і героєм, тобто між різними свідомостями.

Бачення іншого в його самості, встановлення з ним діалогу на рівних у філософсько-етичному плані набуло особливого розвитку в другій половині ХХ століття у теорії децентрації Ж.Дер- ріда, постколоніальній теорії та в мультикульту- рному вимірі сучасності. М. Бахтін же зосереджує свою увагу на естетичному аспекті проблеми.

Ідея діалогізму М.Бахтіна знаходить подальший розвиток у концепції інтертекстуальності Юлії Крістевої, що стала однією з найбільш впливових теоретичних розробок для теорії та практики постмодернізму. Розуміння інтертекс- туальної природи будь-якого тексту призводить до розщеплення тексту, а відтак, і самого суб'єкту мови. Діалогічні стосунки утворюються між всіма культурними текстами. Текст, за Ю.Крістевою, утворює не "стійкий смисл", але постає як "перехрещення текстів", як "діалог різних видів письма - самого письменника, адресата (або персонажа) і, нарешті, письма, утвореного теперішнім або попереднім культурним контекстом" [3, с. 166].

Карнавальність (даний термін ми зустрічаємо у Крістевої („Слово, діалог і роман”), Бахтіна („Творчество Ф.Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса”) – життя (народу), відмінне від звичайного, організоване на засадах сміху, карнавальних формі символів, що виражає певне світовідчуття, вороже до всього готового і завершеного. Таке світовідчуття проникає і у текст. Для неї характерна динаміка форм, своєрідна логіка „переінакшення”, логіка, що діє за законом „навпаки”, лоіка динаміки верху і низу („колесо”), пародійність, травестія, зниження, профанація, шутівське увінчання і розвінчання, що одночасно відроджує і оновлює. Карнавальний сміх загальнонародний, універсальний, амбівалентний (він стверджує і заперечує, ховає і відроджує одночасно). Саме у структурі карнавальної мови із її символічними відношеннями і принципами аналогії найкраще розкривається діалогійність.

Карнавализация -семиотическая теорія карнавалу, викладена М. М. Бахтіним у його книзі про Рабле (1965). Сенс концепції Бахтіна у цьому, що він застосував поняття карнавалу, щорічного свята перед великим посадою, всім явищам культури Нового часу.

У центрі концепції карнавалізації - ідея про "інверсії двійкових протиставлень", тобто перевертання сенсу бінарних опозицій. Коли народ входить у карнавальну площа, він прощається з усім мирським перед довгим посадою, і всі основні опозиції християнської культури й усі побутові уявлення змінюються місцями.

Королем карнавалу стає жебрак чи дурень,трикстер. І віддають королівські почесті. Призначається також карнавальний єпископ, і по-блюзнірському паплюжаться християнські святині. Верх стає низом, голова - задом і статевими органами (матеріально-тілесний низ, за висловом Бахтіна). Змінюються місцями чоловіче, і жіноче (чоловіки надягають маски жінок Сінгапуру й навпаки). Замість благочестивих слів чується лихослів'я, майданна брати. Змінюються місцями самі протиставлення життя і смерть.

У середньовічної християнської культурі були ще живі актуальні поганські міфологічні уявлення, зокрема аграрний культ. Щоб "поховане" в землю зерно дало плід, воно мало символічно померти, тому карнавальні лайка мають амбівалентну природу. Коли на карнавалі кажуть: "Іді в ..." - це: "Повернися в материнське лоно, в запліднюючий хаос матеріально-тілесного низу, щоб після цього очиститися і відродитися".

Стихія карнавалізації досі властива деякимтрадициональним народностям, наприклад банту. Найяскравіше збереглася традиція європейської карнавальної культури у Латинської Америки, і зокрема у Бразилії.

У культурі сучасностікарнавализация актуалізується внаслідок підвищення загального інтересу до міфу (>неомифологическое свідомість).

Безумовно, сліди карнавалізації несе у собі ряд епізодів в блукання поДублину ЛеопольдаБлума і СтівенаДедалуса ("Улісс" Дж. Джойса). У "Петербурзі" Андрія Бєлого субститутом карнавалізації стає стихія світського маскараду. У "Чарівної горі" Томаса Манна карнавал у гірському санаторії стає кульмінацією всього роману. Герой - простак ГансКасторп робиться королем карнавалу, хулить науковий премудрість свого педагогаСеттембрини і ніч домагається карнавальної королеви, своєї коханої КлавдіїШоша. Стихія карнавалізації обрушується на Москву чи в романі М. Булгакова "Майстер і Маргарита". Воланд та її почет влаштовують спочаткукарнавализованное подання до Вар'єте, та був сатанинський бал із елементами карнавалізації

Стихією карнавалізації перейнято більшість фільмів Фелліні - ">Амаркорд", "8 1/2", "Репетиція оркестру", "І корабель пливе", "Джинджер і Фред".У своєму знаменитому фільмі Л. Андерсона "Про, щасливчик!" герой, Майкл Тревіс, пройшовши крізь всі найважчі випробування, виявляється на карнавальної площі, де трапляються дедалі герої фільму, і саме режисер б'є героя по голові складеним в трубочку сценарієм, начебто присвячуючи їх у карнавальні королі.Подібно іншим культурологічним поняттям Бахтіна,карнавализация надійно ввійшла до міжнародної теорію фольклору та літератури, а сам "карнавальний король" Михайле Михайловичу Бахтін, котрий представив мою книжку про Рабле в 1966 р. на здобуття докторський ступінь, на кшталт карнавалізації отримав кандидат філологічних наук, залишаючись яким і помер 1975 р.

Російський учений М.М. Бахтін на означення особливого пласту народної культури, яка існує поза офіційною серйозною сферою, ввів термін сміхова культура. В середні віки сміх витіснявся звідусіль, офіційна культура визнавала тільки серйозний тон. Серйозність стверджувалась як єдина форма для вираження істини, добра і взагалі всього істотного та важливого. Християнство засуджувало сміх. Звісно, сміх у середні віки був опозицією домінуючій культурі, він протистояв святості, багатству, культу, ритуалу, етикету, створював богохульний світ без сорому, але й без брехні, де відкидаються умовності, лицемірство, розрахунок і можна "говорити правду" про все. Певною мірою цю функцію виконували блазні при дворах королів. На блазнів перетворювалося все суспільство під час середньовічних карнавалів. Карнавальні розваги начебто вибудовували по той бік офіційного інший світ і інше життя. Насамперед, ідеться про карнавальні свята на майданах: багатоденні, із складним сценарієм і процесіями на майданах і вулицях. Доки тривав карнавал, усі жили за законами карнавальної свободи, коли дозволено все, що засуджувалося в інший час, коли відмінено будь-яку ієрархію відносин, привілеї, норми, забобони, умовності, коли встановлювався фамільярний контакт між людьми незалежно від їх суспільного, майнового, вікового станів. Етикет і пристойність відкидалися, можна було пародіювати всі церемоніали (посвячення у лицарі, в'їзд короля в місто, церковні акти). Крім карнавалів у власному розумінні слова, влаштовувалися "свято дурнів" і "свято осла". Навіть храмові свята супроводжувалися різними "урочистостями" за участю велетнів, карликів, потвор, учених звірів. Незмінними учасниками громадянських і побутових церемоніалів та обрядів були блазні і дурні. У сміховій літературі є пародії на всі моменти церковного культу та віровчення: пародійні проповіді, епітафії, постанови соборів. Карнавальний сміх звучить у фарсах і фабліо, своєрідній ліриці вагантів. У Київській Русі, а пізніше і в Україні сміхову культуру представляли скоморохи, театр вертепу, гуморески, частівки, анекдоти. Сенс концепції М.М. Бахтіна полягає в тому, що він застосував поняття середньовічного європейського карнавалу — щорічного свята перед великим постом — до всіх явищ культури Нового часу.