Проблема «дітей вулиці» у вітчизняній та зарубіжній теорії і практиці соціального розвитку

На сьогоднішній день в Україні не існує єдиного загальноприйнятого визначення щодо неповнолітніх, які позбавлені сімейного виховання і проживають у середовищі вулиці. У засобах масової інформації, наукових психолого-педагогічних роботах, результатах соціологічних досліджень, у діяльності служб, органів і спеціальних установ для неповнолітніх вживаються такі терміни як "безпритульні", "діти вулиці", "бездоглядні", "бездомні", "діти, позбавлені батьківського піклування", "соціальні сироти", "неповнолітні групи ризику".

Різноманітні міжнародні структури, в тому числі ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, які займаються вивченням стану справ в молодіжному середовищі різних країн, відзначають таку негативну тенденцію, як зростання кількості дітей та молоді, що перебувають в стані соціальної дезадаптації. Про це свідчить і наявність таких маргінальних груп , як "діти вулиці".

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відносить до них:

– дітей, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах;

– дітей, які підтримують контакт з сім'єю, але через бідність, різні види експлуатації та зловживань по відношенню до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці;

– дітей-вихованців інтернатів та притулків, які через різні причини втекли з них і перебувають на вулиці.

Це узагальнена характеристика "дітей вулиці", оскільки в залежності від соціально-економічних умов в країні ступінь маргіналізації має свої специфічні прояви. Так, наприклад, в країнах Латинської Америки, зокрема в Бразилії, Аргентині є певна кількість дітей, що живуть на вулиці і скоюють переважну кількість асоціальних вчинків.

В країнах Європи дитяча безпритульність включає в себе не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, в Бельгії розрізняють три групи "дітей вулиці": "діти вулиць" протягом більшої частини дня, які жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні "діти вулиці", що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування. У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшість часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають "покинутими"[8, с. 48].

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін "неповнолітні групи ризику". У Великобританії осіб вулиці в залежності від віку називають: "юні втікачі" – діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; "молоді бездомні" – особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; "ті, що сплять на вулиці" – підлітки та молодь, які не мають постійного притулку та ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель [8, с. 48].

В Греції, Туреччині, Угорщині, Хорватії "дітьми вулиці" називають переважно циганчат та дітей біженців.

Таким чином, з наведених прикладів можна зробити висновок про те, що в багатьох країнах також існує соціальна проблема дітей, життєдіяльність яких в переважній більшості обумовлена умовами вулиці. Тому видається правомірним застосування терміну "діти вулиці", запропонованого ЮНІСЕФ, стосовно бездоглядних та безпритульних дітей в Україні. Результати соціологічних досліджень феномену соціального сирітства, досвід роботи різних закладів для неповнолітніх дають підстави віднести до "дітей вулиці" в Україні такі категорії неповнолітніх:

– безпритульні діти – діти, які не мають постійного місця проживання в зв'язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім'ї; діти, яких вигнали з дому батьки;

– бездоглядні діти – діти, які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

– діти-втікачі з виховних установ – діти, що зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу та притулках;

– діти-втікачі з зовні благополучних сімей – діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

– діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу [].

Зупинимось детальніше на характеристиці окремих категорій неповнолітніх.

Безпритульні або покинуті діти – наслідок розпаду сімейних зв'язків. У подібне становище вони можуть потрапити відразу після народження (відмова від новонароджених немовлят у пологовому будинку). Такі діти надходять у будинки дитини, у медичні заклади, де утримуються до трьох років, а згодом переходять у дитячі будинки або можуть бути усиновлені. Мати має право забрати залишену дитину, якщо вона не усиновлена іншою сім'єю. Крайній випадок – новонароджені, залишені після пологів у порожніх будинках, підвалах, або в буквальному значенні слова викинуті матір'ю. Опинившись без годування і догляду у найбільш вразливий період життя, такі немовлята звичайно гинуть. Подібне поводження з дітьми, як правило, характерне для неповнолітніх матерів і жінок, що не мають стійкої позиції в житті і постійного місця проживання – наприклад, для біженців, іноземних робітників, жінок, що займаються проституцією.

Діти більш старшого віку можуть виявитися покинутими у результаті пияцтва батьків, що веде до розпаду особистості, до соматичних і психічних захворювань або смерті. Такі діти надходять під нагляд органів опіки і піклування, органів соціального захисту населення і визначаються в центри (відділення) реабілітації неповнолітніх. У число безпритульних дітей входять покинуті діти, що знаходяться поза піклуванням відповідних органів, частково діти, що втекли з дому, біженці і т.д. Також діти можуть бути позбавленими батьківського піклування у зв’язку з тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати батьківські обов’язки, відбуванням покарання у місцях позбавлення волі [8, с. 50].

Значна частина неповнолітніх, що опинилися у подібному становищі, зосереджується у великих містах, транспортних і портових центрах. Безпритульні діти ночують у підвалах, незаселених будинках, на вокзалах та в інших місцях, де можна сховатися від холоду та непогоди. Засоби для життя здобуваються жебракуванням, проституцією, дрібними крадіжками і участю в злочинній діяльності дорослих. У середовищі безпритульних поширені хвороби, у тому числі педикульоз, а також більш серйозні: туберкульоз і захворювання, що передаються статевим шляхом, ранній алкоголізм і наркоманія. Відсутність освіти прирікає тих із них, хто виживе в цих суворих умовах, на маргінальне положення на все життя, що залишилося. Робота з ними полягає у першу чергу в доставці у притулки і центри по реабілітації неповнолітніх, у лікуванні й оздоровленні, у соціально-психологічній реабілітації, у педагогічній корекції, відновленні (якщо це доцільно і відповідає інтересам дитини) сімейних зв'язків, можливо, у передачі в опікунську сім’ю або в усиновленні, або ж у передачі в дитячий будинок.

У силу різноманітних причин, діти-втікачі покидають сім’ю або заклади соціального обслуговування. По-перше, мова може йти про певні вроджені психічні відхилення, що ведуть до психологічної нестійкості, схильності до номадизму (кочування). По-друге, подібні схильності можуть бути результатом набутого захворювання, ослаблення нервової системи, неадекватної соціалізації або дефектів виховання.

У пубертатний період багато дітей виявляють схильність до втеч із дому, особливо носії гіпертимної акцентуації характеру. Як правило, це проходить після закінчення даного періоду.

Проте частіше усього прагнення до втечі виявляється як реакція на якісь чинники травмуючого характеру вдома, у школі або в підлітковому середовищі. Діти можуть покидати сім’ю через фізичне, психічне або сексуальне насилля близьких, через злидні і незабезпеченість у сім'ї, через образу на родичів внаслідок їх нечутливості або нерозуміння проблем чи переживань дитини.

Школа також може зумовити втечі дітей з дому психічним цькуванням окремих учнів, спробами змусити сім’ю фізичним впливом на дитину виправити свої власні помилки у вихованні.

Іноді причиною втеч стає незахищеність дітей і підлітків від жорстокості і знущань з боку вуличних угруповань. Діти, які втікають з дитячих будинків, інтернатних та інших закладів, як правило, реагують на жорстокість і примус, причому під примусом може розумітись просте підпорядкування режиму, до якого діти-втікачі не звикли. Існує пряма залежність між тривалістю проживання неповнолітніх на вулиці і можливістю повернення їх до нормального життя: чим довший період перебування дитини у середовищі вулиці, тим складніше відбувається її реабілітація.

Зростає кількість дітей-сиріт, що викликано несприятливою динамікою смертності осіб працездатного віку, поширенням самогубств, наслідками збройних конфліктів і злочинних актів. Збільшуються також випадки соціального сирітства, коли діти втрачають сімейні зв'язки і батьківське піклування, маючи живих батьків або, принаймні, одного з них.

Таким чином, ми визначили зміст поняття “діти вулиці”, а також основні причини, чому неповнолітні опиняються у середовищі вулиці, і підійшли до проблеми створення притулків як закладів, де відбувається первинна реабілітація і формується підґрунтя для наступного повернення дитини до нормального життя в суспільстві. Опираючись на українське законодавство [7, с. 11], ще раз перерахуємо ті категорії дітей, які повинні прийматися до притулку. Це неповнолітні, які:

– заблукали;

– були покинуті батьками або піклувальниками;

– жебракують і місце знаходження їх батьків не встановлено;

– залишилися без піклування батьків (усиновителів) або опікунів (піклувальників);

– залишили сім'ю чи заклад освіти;

– вилучені кримінальною міліцією у справах неповнолітніх із сімей, перебування в яких загрожувало їх життю і здоров'ю;

– втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій;

– не мають постійного місця проживання і засобів до життя;

– самі звернулися за допомогою до адміністрації притулку.