Тема. Усний текст. Дискурс. Висловлювання
Мета: звернути увагу на особливості українського усного мовлення. Навчити студентів визначати особливості і структуру тексту та їхню жанрову специфіку. Допомогти організувати самостійну роботу над засвоєнням теоретичного матеріалу. Виховувати почуття відповідальності за свої мовленнєві дії.
Методи: практичні, контролю і самоконтролю.
Форми контролю: співбесіда.
Студенти повинні знати:
- основні елементи і ознаки тексту;
- поняття про дискурс і висловлювання.
Студенти повинні вміти:
- розрізняти тексти за стилями та жанрами;
- правильно читати тексти;
- знаходити елементи тексту;
- редагувати текст.
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Текст як об’єкт вивчення.
2. Основні ознаки тексту.
3. Основні елементи тексту.
4. Особливості роботи над усним текстом.
5. Поняття про дискурс.
6. Поняття про висловлювання.
1. Як об’єкт лінгвістики текст (лат. textum – тканина, поєднання, в’язь) є функціонально завершеним мовним цілим, основне завдання якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності. Для тексту характерна зв’язність, що відображає єдність фонетичних, лексико-семантичних, граматичних засобів з урахуванням їх функціонально-стилістичного навантаження, комунікативне спрямування (мету, сферу спілкування), композиційну структуру, зміст та внутрішній смисл (тему й основну думку). Ознак реальної одиниці тексту може набувати й окреме речення – якщо на ньому концентрується особлива увага, винесене воно в позицію абзацу і має звичайну для надфразної єдності смислову і структурну автономність. Одиницями тексту в більш масштабному вимірі, в перспективі усієї його глибини є розділи, підрозділи, глави. Текст диференціюють за формами їх реалізації (усній, писемній). Значна частина текстів належить до тієї групи, яка може матеріалізуватися як у писемному, так і в усному варіантах – залежно від ситуації мовлення (тексти публіцистичні, тексти наукові, тексти інформаційні тощо). Є певна кількість текстологічних різновидів, у процесі реалізації яких віддається перевага одній формі: писемній (епістолярні тексти, твори художньої літератури, офіційні документи, накази, протоколи, характеристики, акти) або усній (судові промови, розповіді, фольклорні твори тощо). Важлива роль в оформленні текстів належить графічним засобам – абзацному членуванню, розділовим знакам (у писемних текстових формах) та інтонації (в усних формах).
2. Основні ознаки тексту:
І. Найважливіші риси тексту: – наявність певної кількості речень; – наявність теми і основної думки висловлювання; – змістовий і граматичний зв’язок між реченнями; – послідовність викладу; – логічна повнота і завершеність викладу.
II. Елементи і компоненти тексту: 1. Компоненти: – речення; – групи речень, об’єднані логічним і синтаксичним зв’язком, виділяються в окремі абзаци. 2 Елементи: – дане (тема, предмет висловлювання) (Д); – нове (Н) - основний зміст висловлювання. Основними елементами тексту є дане і нове, з яких складається кожне речення. Наведемо приклад розподілу невеликого тексту на дане і нове (...– дане, – нове). Пісня починається відразу, з першого метра фільму. Її співає могутній хор на "Некрасові". Пісня шириться, росте, розливається на вечірніх просторах Дніпра (О.Довженко).
III. Види зв’язку елементів і компонентів у тексті:
– контактний (пов’язувані компоненти чи елементи знаходяться поряд);
– дистантний (пов’язувані компоненти чи елементи знаходяться на відстані);
– ланцюговий або послідовний (певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом у наступному реченні);
– паралельний (речення граматично рівноправні);
– ретроспективний (опора на вже сказане);
– перспективний (вказується, про що йтиме мова далі).
IV. Засоби зв’язку:
– близькі за змістом слова (займенники, прислівники, числівники та інші засоби): лексичні і контекстуальні (людина - вона; широкий — такий; 25 грибів - скільки; у лісі — там);
– повторення слів (озеро знаходиться в лісі, біля озера стоїть хатина лісника);
– слова, що вказують на послідовність розгортання змісту:
а) слова з часовим значенням (тоді, одного разу, було це..., через кілька днів, пізніше, в той час, згодом та ін.);
б) слова з просторовим значенням (внизу, вгорі, з одного боку, посередині, праворуч та ін.);
в) вставні слова (по-перше, по-друге, таким чином, отже, як відомо, навпаки та ін.).
– сполучники та частки, що виражають логічні відношення між висловлюваними думками: послідовність, причинність, наслідковість, протиставлення, виділення одного з явищ (і, та, але, лише, тому що, так що);
– граматичний зв’язок між даним і новим. (...Одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотистими гронами... О.Довженко).
Речення в тексті поєднуються послідовним (ланцюжковим) і паралельним (комбінованим) способами.
Види способів:
– ланцюговий (послідовний): речення послідовно зв’язуються одне з одним; ланцюговий зв’язок подібний до зв’язку ланцюгової підрядності у складнопідрядному реченні;
– паралельний: речення зіставляються чи протиставляються; вони рівноправні, часто однотипні за будовою; при паралельному зв’язку розвиток думки йде через зіставлення ознак, що приписуються спільному предмету висловлювання.
4. Розрізняють усні й писемні тексти, художні й нехудожні, прозові й віршові, монологічні й діалогічні, розповідь, опис, роздум, абзац, макротекст і мікротекст, контекст, підтекст та інші. Усний текст – продукт живого мовлення, письмовий – продукт письма чи друкування. Усний текст сприймається на слух, писемний – візуально. Важливою структурною одиницею є абзац (нім. absatz). Це відрізок тексту, що має структурну, тематичну і змістову завершеність. Групи речень, що входять до абзацу, передають відносно самостійну інформацію і характеризуються певними структурними особливостями. Такі групи речень називають складним синтаксичним цілим. Тема (від грец. тема – положення, основа) – предмет судження або викладу, коло певних питань, які об’єднують зв’язне висловлювання в єдину смислову цілісність; головний смисловий мотив, що є основою завершеності тексту, підпорядковану заданій темі. Тема тексту розкривається в процесі вивчення змістового взаємозв’язку його мовних одиниць. Вона знаходить своє втілення в текстових одиницях більших, ніж речення, у надфразових єдностях, абзацах і т.д., які підпорядковуються провідній темі тексту. Якщо ми практично навчимо своїх вихованців ось так пильно придивлятися до змісту речення, то запобіжимо тим численним алогізмам і недоречностям, які ще нерідко зустрічаємо в учнівських творах. До того ж привчатимемо дітей логічно мислити, зіставляти в мові часткове й загальне. Останнє має важливе значення ще й тому, що вчить учнів бачити теми широкі й вузькі, відрізняти їх одну від одної. Адже в основу диференціації тем покладено саме принцип часткового і загального. А це означає, що широка тема відноситься до вузької, як ціле до частини, наприклад: широка тема – “Зима”, часткова – “Зимовий день”, відповідно – “Навесні” і “Зацвіла яблуня”, “Наша школа” і “Наш клас”. Не виключена можливість, і так нерідко буває, що одна широка тема тексту об’єднує в собі ще одну чи декілька вужчих тем. Тема тексту органічно зв’язана з його основною думкою, як і навпаки. Тема – це те, про що говориться в тексті, питання, яке розкривається в ньому, а головна думка – результат внаслідок цього розкриття, судження. Практичне ознайомлення учнів з суттю теми й основною думкою тексту, а на уроках мови і читання є широка можливість для цього, відіграє надзвичайно велику роль у навчанні зв’язного мовлення. Для визначення смислу, функції слова, словосполучення чи речення служить контекст – змістовно завершений відрізок усного чи писемного мовлення, в якому функціонують ці мовні засоби. В окремих текстах (жанрах художнього, публіцистичного стилів) виявляється вербально не виражена, прихована інформація, яку звичайно називають підтекстом. Для аналізу тексту важливими є ще й такі поняття, як засоби зв’язку у тексті (лексичні повтори, синоніми, займенники, службові слова), актуальне членування на тему і рему ("дане" і "нове") в кожному реченні і в тексті загалом, способи розміщення речень (послідовний і паралельний). Отже, текст як лінгвістичне поняття характеризується інформативністю, смисловою, структурно-граматичною та функціонально-стилістичною взаємозв’язаністю мовних одиниць, що його утворюють.
5. Дискурс – актуалізований у певних умовах текст. З одного боку, дискурс звернений до прагматичних ситуацій, їх розвитку, з другого – до ментальних процесів учасників комунікацій, пов’язаний із стратегією виникнення і усвідомлення говоріння в певних ситуаціях. Дискурс відбиває часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють певним тип дискурсу, простір, у якому його творять, та значення, витворене ним. Теорія дискурсу визначає різні його типи: дискурс політичний, науковий, художньо-літературний, комунікативні дискурси, теле- і радіодискурс, газетний дискурс, рекламний, ритуальний, лайливий, етикетний та ін.
Дискурс – одиниця спілкування, більша за речення, в якій наявні між реченнєві зв’язки забезпечують цілісність і зв’язність висловлювання, логічне розгортання думки. Дискурс – висловлення як безпосередня мовна діяльність, що реалізується у конкретній життєвій ситуації, у певній формі спілкування, поведінки, міміки, жестів, настрою мовця, а також у характерних соціокультурних, психолінгвістичних умовах, коли на перший план виступає соціальна роль мови. Дискурс – текст (письмовий і усний), об’єднаний наскрізною ідеєю, одним мотивом; розглядається у широкому контексті його творення і сприймання, тобто відбиває національно-культурні, соціальні, психічні умови авторської мовотворчості. За своїм змістом термін “діалог” близький термінові “дискурс”, однак традиції вживання цих термінів різні. Змістовно важливими відмінностями між ними є те, що “діалог” у більшому ступені підкреслює інтерактивний характер використання мови, тоді як для використання терміна “дискурс” важливе представлення про включення комунікації в соціальний контекст. Діалог і дискурс, в онтологічному відношенні – як “близнюки-брати”: діалог – це дискурсивна форма мовної взаємодії, а дискурс – це мова, або текст, поміщений у ситуацію діалогу, як би повернутий до життя, тобто реального автора, що знаходить, і реального читача в конкретній ситуації їхньої діалогічної зустрічі як суб'єктів. Дискурс розуміється як комплекс лінгвістичних, психологічних і соціальних явищ, який підпорядкований як правилам граматики, так і більш загальним правилам організації, інтерпретації і зв’язаності мови, якими володіють ті , що спілкуються на даній мові.
6. Висловлювання – конкретна мовленнєва одиниця, яка характеризується комунікативною спрямованістю, інтонаційним оформленням і ситуативним значенням. Висловлювання, як актуалізована одиниця комунікації, що обов’язково має свій інтонаційний малюнок, відрізняється від речення як граматичної структури, що характеризується наявністю предиката. Речення і висловлювання часто не збігаються за обсягом. Наприклад, ознак речення не мають різні кліше, репліки (Годі! Хай щастить! На все добре!).
Висловлювання – об’єкт прагматичного синтаксису, предметом якого є комплекс проблем, пов’язаних з мовцем і адресатом, їх скоординованістю у процесі комунікації (явна і прихована мета висловлювання, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо).
Розгорнуте мовленнєве висловлювання являє собою розповідь.
Особливістю розгорнутого мовленнєвого висловлення є те, що, з одного боку, воно включене в процес живого спілкування і передачі інформації від однієї особи іншій, з іншого, — до його складу входить не одне речення, а цілий ланцюжок взаємно пов’язаних речень. Висловлення становить єдину цілісну систему і характеризується якістю єдиної замкнутої системи.
Так, як і у всіх інших формах психічної діяльності, ми повинні виділяти в мовленнєвій діяльності мотив, який її породжує, мету, якій вона підпорядковується, і завдання, яке виникає, якщо ця мета дається в певних умовах. Ми повинні виділяти в цій розгорнутій мовленнєвій діяльності й окремі етапи чи дії та операції, що виконують ці дії (О.О. Леонтьєв).
Суттєвою особливістю породження мовленнєвого висловлювання як спеціальної форми мовленнєвої діяльності є також великий обсяг оперативної пам’яті та складна система “стратегій”, застосування якої дозволяє виділяти конкретний смисл висловлення, гальмувати побічні асоціації та вибирати мовленнєві формулювання, що відповідають накресленим завданням.
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Серед основних елементів, які характеризують добрий текст, в тому числі й усний, насамперед публічний, німецький професор Гайнц Леммерман називає й такі: об’єктивність, ясність, образність, цілеспрямованість, підтримування уваги, повторення, несподіваність, різноманітне змістове наповнення, лаконізм і – як каже дослідник – не останнє місце займає гумор і його різновиди – гостре слово та іронія (Леммерман X. Учебник риторики. - М., 1997. - С.77-91).
У тексті (виступ Ліни Костенко перед студентами Києво-Могилянської Академії) виявіть наявні в ньому перелічені елементи. Поясніть доцільність їх використання.
Завдання 2
У практикумі з риторики (див.: Бабич Н. Основи риторики. - Чернівці, 1999. - С.57) автор виділяє такі характерні риси промови (доповіді): 1) простоту, 2) конкретність, 3) доступність, 4) дохідливість, 5) доцільність, 6) доказовість, 7) інформативність, 8) оригінальність, 9) самобутність, 10) цікавість, 11) емоційність, 12) майстерність, 13) ефективність, 14) наступальність, 15) історичність. З’ясовуючи зміст кожної риси, поясніть, які з них постійні й обов’язкові, а які тематично зумовлені.
Які з перелічених вище рис характерні для промови вчителя?
ІІІ. Запитання для самоперевірки
1. Що таке текст? Назвіть основні елементи тексту.
2. Назвіть ознаки тексту.
3. У якому аспекті вивчається тема «Текст» у початкових класах?
4. Що таке дискурс? Чим відрізняється дискурс від діалогу?
5. Дайте визначення висловлюванню.
Навчально – методична картка самостійної роботи 28-29
Тема: Культура діалогу вчителя
Мета: Для удосконалення знань з теми «Мовленнєвий етикет»
| № п/п | Зміст роботи | Методичні вказівки | Література |
| 1. | Культура майбутнього фахівця | 1. Опрацювати поданий матеріал. 2. Дати відповідь на запитання. | Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наукова думка, 1976. - С. 54-56. |
| 2. | Матеріали самоперевірки 1. У чому полягає професійне педагогічне спілкування? 2. Як розвивається педагогічне спілкування? 3. Назвати критерії визначення діалогу. 4. З чого складається педагогічна взаємодія? 5. Яким чином можна оптимізувати взаємодію? 6. Перерахуйте характеристики уроку – діалогу. |
Тема. Культура діалогу вчителя (відповідно до фаху).
Мета: познайомити студентів з компонентами культури мовлення, розглянути питання про значення контакту у педагогічному діалозі. Розкрити його роль у професійній діяльності вчителя. Сприяти виробленню вмінь і навичок високої культури мовлення, усуненню мовних огріхів та недоречностей, мовного чуття.
Методи: практичні, контролю і самоконтролю
Форми контролю: перевірка рефератів.
Студенти повинні знати:
- про культуру діалогу вчителя;
- характеристики діалогу вчителя з учнями на уроці.
Студенти повинні вміти:
- відрізняти професійне педагогічне спілкування від непрофесійного;
- відрізняти авторитарний тип спілкування від демократичного;
- будувати з дітьми суб’єктно – суб’єктні відносини;
- будувати діалоги з учнями та батьками.
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Майстерність промовця.
2. Культура педагогічного спілкування.
3. Контакт у педагогічному діалозі.
4. Урок – як діалог учителя з учнем.
1. Красивий, дзвінкий голос, зрозуміле, точне і правильне мовлення, різноманітна і глибока інтонація – безперечно необхідні засоби виразного живого слова. Але не будемо забувати і про такі, здавалось, незначні моменти у роботі доповідача, лектора, вчителя, як зовнішній вигляд, жести, міміка, бо вони є додатковими засобами виразності мовлення і необхідними умовами для установки контакту з аудиторією чи класом.
Публічне мовлення, будь це лекція, доповідь чи виступ, якоюсь мірою сприймається чисто глядацьким шляхом. Слухачі звертають увагу на одяг промовця, на те, як він стоїть, який у нього вираз обличчя. Вони небайдужі до цього і тому це теж впливає на результативність виступу.
Однак ніякі зовнішні прийоми не забезпечать того успіху, який дають глибокі знання лектора, його щира переконаність та внутрішня потреба донести свої знання до аудиторії. Це формує майстерність промовця, яке досягається за допомогою постійної і систематичної роботи лектора (вчителя) над собою.
2. Професійне педагогічне спілкування – комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого, психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків.
Професійне педагогічне спілкування на рівні майстерності взаємодії забезпечує через учителя трансляцію учням людської культури, допомагає засвоєнню знань, сприяє становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками; забезпечує формування власної гідності дитини.
Непрофесійне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і в результаті появу стереотипних висловлювань у школярів, бо у них зменшується бажання думати і діяти самостійно.
Почуття пригніченості предметом у школі – насправді ж учителем – у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості пізнання і спілкування з’являється відчуженість.
Спілкування педагога з учнями є специфічним, тому, що за статусом вони виступають з різних позицій: учитель організовує взаємодію, а учень сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто забезпечити суб’єкт–суб’єктний характер педагогічних стосунків.
Суб’єкт-суб’єктний характер педагогічного спілкування – принцип його ефективної організації, що полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів та переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним.
Залежно від орієнтації, взаємозвернення, а також активності учасників, педагогічне спілкування може розвиватися за двома основними типами: як діалогічне або як монологічне. У монологічному спілкуванні відбувається поляризація за активністю: одні інструктують, наказують, диктують, інші – пасивно сприймають цей вплив; у діалогічному – активні всі, хто бере участь у конструктивному співробітництві.
Учитель нерідко вдається саме до авторитарних вказівок, настанов, пояснень. За цих умов спілкування може бути зведене до одноголосся педагога. Діалог передбачає багатоголосне, поліфонію думок, висловлювань, дій усіх його учасників.
Критеріями визначення діалогу є:
1. Визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра партнерів. Для того, щоб стимулювати успішне самовиховання учня, педагогові слід давати вихованцеві інформацію про нього, але той повинен сам вчитися давати собі оцінку. Таким чином, йдеться про усунення оціненого судження, а про зміну його авторства. Так забезпечується співробітництво, рівність і активність обох сторін.
2. Домінанта педагога на співрозмовникові і взаємовплив поглядів. Гуманізація педагогічної взаємодії полягає в децентрації позиції вчителя щодо всіх інтересів, які не збігаються з інтересами розвитку дитини, а в діалозі – зосередженості на співрозмовникові. Тому зосередженість на співрозмовникові – така позиція педагога в професійному спілкуванні, коли в центрі уваги вчителя є особа співрозмовника, його мета, мотиви, точка зору, рівень підготовки до діяльності.
3. Двоплановість позицій педагога у спілкуванні. У процесі професійного педагогічного спілкування педагог веде діалог не лише з партнером, а й з самим собою: активно включаючись у взаємодію, він водночас аналізує ефективність втілення власного задуму.
3. Ознаками того, що в учителя є контакт з учнями, їхніми батьками в процесі спілкування, є:
1) взаємне особистісне сприйняття вчителя і учнів, відкритість у стосунках і відвертість у висловлюваннях;
2) згода з головними змістовними положеннями взаємодії. Сприйняття думок педагога і учнів як значущих, розвиток їх у подальшому спілкуванні;
3) єдність оцінних суджень;
4) наявність емоційного резонансу;
5) високий рівень контакту очей у бесіді;
6) збереження інтересу до подальшої взаємодії;
7) узгодженість поз, міміки та інтонації у діалозі.
Звичайна позиція педагога - дорослий, який настроєний на ділову взаємодію. Саме ця позиція проектує в учневі рівноправного партнера, створює атмосферу довіри. Прийоми реалізації цієї позиції можуть бути такі: “Я хочу порадитися з вами”, “Давайте обміркуємо, вирішимо”, тощо.
Щоб навчитися професійному спілкуванню, треба чітко уявляти структуру цього процесу, знати, які вміння забезпечують його здійснення, яким чином можна удосконалювати виховний вплив на дітей. За В.А. Кан-Каліком, є 4 етапи комунікації, що становить структуру педагогічної взаємодії :
1. Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап).
2. Початковий етап спілкування. Мета його – встановлення емоційного і ділового контакту у педагогічній взаємодії.
3. Керування спілкуванням. Це свідома і цілеспрямована організація взаємодії з користуванням процесу спілкування відповідно до визначеної мети.
4. Аналіз спілкування. Головне завдання цього етапу – співвідношення мети, засобів, результатів взаємодії, а також моделювання подальшого спілкування. Це етап самокоригування.
Стосовно кожного етапу педагогові слід дотримуватися певних правил, які оптимізують взаємодію:
- формування почуття “ми”, демонстрація спільності поглядів, що усуває соціальні бар’єри, протиставлення і об’єднує для досягнення спільної мети;
- встановлення особистісного контакту, щоб кожен учень відчував зверненість саме до нього;
- демонстрація власного ставлення, що виявляється в тому, як ми усміхаємося (відкрито, невимушено чи скептично), з якою інтонацією говоримо (дружньо, сухо, тиснучи на учня), як експресивно забарвлені наші рухи (спокійні, стримані чи зневажливі, нервові), яку обрали дистанцію (довіри чи конфронтації);
- показ яскравих цілей спільної діяльності – накреслення спільного “ми” у майбутньому, що демонструє зацікавленість у співрозмовникові, міцність єдності;
- передача педагогом розуміння внутрішнього стану учнів – зчитування настрою співрозмовника, що сигналізує про зацікавленість у взаємодії, взаєморозумінні;
- постійний вияв інтересу до учнів. Це означає – слухати учнів, ставити питання і дорожити їхньою думкою, співпереживати, підкреслювати позитивне, говорити компліменти, тобто робити все, що підтримує учня у його позитивних намірах;
- створювати ситуації успіху, потрібні для сприятливого психологічного тла взаємодії.
Воно створюється радістю від успіху, постійним схваленням потенційних можливостей, підкресленням індивідуальної значущості кожного, зняттям страху перед можливою помилкою, наданням допомоги і вмінням учителя попрохати допомоги в учня.
Реалізувати всі ці правила можливо, якщо вчитель правильно обере стиль спілкування з дітьми і дорослими.
Спрямованість на дитину, її розвиток, захопленість своєю справою, професійне володіння організаторською технікою і делікатність – ось що стає запорукою стилю у педагогічній праці.
Отже, спілкування вчителя у педагогічному процесі повинно збудити активність самої дитини (вийти на діалог) і допомогти їй набути позитивного досвіду організації діяльності і стосунків.
Шкільні уроки мають бути уроками "духовної спільності, взаємної довіри, доброзичливості" (В.Сухомлинський).
4. Діалог - форма спілкування, в якій людина сприймається як партнер з правом на власні позиції, думки, інтереси. Діалог дає змогу самовираження кожного із партнерів спілкування. Учні — активні учасники процесу навчання. В класі атмосфера співрозуміння, співпереживання.
Характеристики уроку – діалогу:
а) рівність особистісних позицій учителя й учнів у процесі навчання; особисте включення вчителя й учнів у розв’язанні дидактичних завдань уроку;
б) наявність контакту, емоційно-інтелектуальної спільності між учителем і учнями; відчуття учнями своєї психологічної захищеності; доброзичлива, творча атмосфера уроку;
в) високий рівень мотивації навчання учнів, активність у пізнавальній діяльності, свідомий характер навчання;
г) оптимальне співвідношення між свободою учня у виборі змісту, методів навчання і педагогічним керівництвом його діяльністю; збільшення самодіяльності учнів;
ґ) творче самопочуття вчителя і учнів на уроці, відчуття ними задоволення від спільної праці, реалізація потреби учнів у персоналізації, у суспільному визнанні.
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Охарактеризуйте, записавши окремі особливості індивідуального мовлення студентів, які навчаються з вами в одній групі, а також деякі специфічні мовленнєві риси своїх рідних, знайомих, їхні «улюблені» слова і вирази.
ІІІ. Блок самоконтролю
1. У чому полягає професійне педагогічне спілкування?
2. Як розвивається педагогічне спілкування?
3. Назвати критерії визначення діалогу.
4. З чого складається педагогічна взаємодія?
5. Яким чином можна оптимізувати взаємодію?
6. Перерахуйте характеристики уроку – діалогу.
Навчально – методична картка самостійної роботи 30- 34
Тема: Публічний виступ і культура мовлення.
Мета: Для удосконалення стилістичної грамотності.
| № п/п | Зміст роботи | Методичні вказівки | Література |
| 1. | Стилістичні помилки. Вимоги до публічного виступу | 1. Опрацювати поданий розділ підручника. 2. Навести приклади стилістичних помилок. 3. Виконати вправи | О.В. Заболотний. В.В. Заболотний «Українська мова» Дейл Карнегі |
| 2. | Матеріали самоперевірки Проаналізувати поради Д.Карнегі, записавши висновки |
Тема. Публічний виступ і культура мовлення.
Мета: познайомити студентів зі специфікою публічного виступу. Проаналізувати основні вимоги до особистості оратора. Показати способи розвитку і вдосконалення ораторських здібностей. Проаналізувати особливості індивідуального мовленнєвого стилю оратора. Розкрити особливості мистецтва красномовства як способу впливу на учнів і як способу взаємодії вчителя та класного колективу у навчально-виховному процесі.
Методи: контролю і самоконтролю.
Форми контролю: перевірка рефератів.
Студенти повинні знати:
- специфіку і структуру публічного виступу;
- як готуватися до виступу.
Студенти повинні вміти:
- розрізняти жанри публічного виступу;
- дотримуватися правил виступу перед учнями;
- дотримуватися правил виступу перед батьками;
- готуватися до виступу;
- правильно писати текст виступу.
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Публічний виступ. Жанри сучасного публічного мовлення.
2. Специфіка публічного виступу та особливості його структури. Інформативне, аргументуюче і дискусійне мовлення.
3. Особливості підготовки виступу: продумування його композиції, написання тексту, підготовка до проголошення.
4. Вимоги до особистості оратора.
5. Основні прийоми встановлення контакту з аудиторією під час публічного виступу.
6. Публічний виступ у професійній діяльності вчителя.
1. Дейл Карнегі пропонує такі чотири види планів виступів:
1) викласти факти; аргументувати їх; закликати до дії;
2) розкрити якийсь недолік; показати, як його виправити; звернутися за допомогою;
3) ось становище, яке потрібно виправити; для цього необхідно вжити ось таких заходів; ось причини, які обґрунтовують їх необхідність;
4) приверніть увагу; викличте довір’я; викладіть факт, поясніть переваги вашої позиції; наведіть мотиви, які спонукають людей до дії.
Публічний виступ – це один із видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі жанри публічних виступів:
Монологічні
Діалогічні
Полілогічні
Доповідь
Промова
Лекція
Огляд
Бесіда
Інтерв’ю
Обговорення
Суперечка
Дискусія
Диспут
Полеміка
Дебати
Доповідь – це поширена форма публічного викладу інформації з питань внутрішньої та зовнішньої політики держави, повідомлення людей про результати роботи колективу (класу, школи) за певний період, формування завдань на майбутнє.
Дебати (або виступи за доповіддю) – це фрагментарні за своїм складом висловлювання, які стосуються питань, висвітлених у доповіді, і оформлюються не як єдине ціле, а як набір реплік. Характерними рисами виступів під час дебатів є критичне спрямування, лаконізм.
Промова – це агітаційний виступ на мітингах, масових зборах або урочистих зустрічах, який охоплює одну значну тему, що хвилює слухачів.
Лекція – це аргументований і систематизований виклад матеріалу з певною пізнавальною та ідейно – виховною метою.
Огляд – це публічний виступ інформаційного характеру, в якому висвітлюються й коментуються події, що відбувалися протягом невеликого часу.
Інформація – це повідомлення про стан справ, про ситуацію, яка склалася.
Спростування – це доведення хибності суджень опонента (однієї особи чи групи людей).
Бесіда – це розмова, обмін думками, що відбуваються у формі діалогу, трилогу, полілогу.
Диспут – це публічна суперечка на наукову або суспільно важливу тематику, учасники якої мають антагоністичні погляди і захищають їх.
Дискусія – це вид колективного обговорення наукових або суспільно важливих питань, яке відбувається шляхом зіставлення, взаємо доповнення думок із метою їх поєднання.
Полеміка – це гостра, непримиренна суперечка, спрямована на утвердження власної думки і спростування, заперечення поглядів, які їй суперечать.