Комунікативна культура вчителя, її сутність та рівні

Загальна система професійно-педагогічної культури вчителя включає як її значущу складову комунікативну культуру.

Поняття “комунікативна культура” досить широко використовується у наукових дослідженнях, але чіткого визначення немає, у сучасних умовах вона стає особисто і соціально значимою. За І.І.Зарецькою особистісна значимість комунікативної культури полягає в тому, що учитель, який оволодів нею, отримує впевненість у собі, відчуває почуття задоволення від спілкування з учнями, почуття комфортності. Соціальна значимість комунікативної культури полягає у тому, що вчитель здатен створювати сприятливу психологічну атмосферу у взаєминах із учнями і стверджувати принципи гуманізації, гуманітаризації і демократизації.

К о м у н і к а т и в н у к у л ь т у р у педагога розуміють як мистецтво соціальної взаємодії, опосередковане педагогічною діяльністю і якостями особистості учителя. Вона включає не лише вміння володіти мовою, етику, а й змістовну сторону комунікації – вміння проводити пояснення.

Комунікативну культуру розглядають як один із показників професійної культури вчителя. Поняття комунікативної культури особистості достатньо широке: різні джерела інформації передбачають широкий діапазон умінь користуватися ними, комунікативна культура учителя також виявляється в роботі з друкованими і віртуальними носіями інформації, в умінні прогнозувати процес спілкування, у виборі навчальної інформації. Успіх педагогічної діяльності багато в чому залежить від культури спілкування.

У філософській, соціологічній та психолого-педагогічній літературі немає однозначного тлумачення поняття професійної культури. Дане поняття широко використовується у виробничій педагогіці С.Я.Батишевим, В.М.Ломовим, Г.Н.Соколовою. Професійне спілкування вчителя має тісно пов’язані ланки: загальні принципи спілкування, що диктуються суспільним ладом, спадковістю і індивідуальні принципи, або стиль учителя – сукупність конкретних прийомів, засобів, що використовує вчитель залежно від конкретних умов і можливостей навчання та виховання в своїй діяльності.

Культура спілкування вчителя – це показник того, як, яким чином, за допомогою яких найбільш відповідних вирішенню конкретних педагогічних задач, способів взаємодії вчителю вдається реалізувати загальні соціально значимі принципи навчання і виховання.

Педагогічну культуру можна розглядати на трьох рівнях: як культуру взаємовідносин держави і освіти, як показник рівня розвитку педагогічної культури на регіональному рівні та культуру конкретного спеціаліста у сфері освіти.

Професійна культура на відміну від педагогічної, характеризується рівнем педагогічної культури конкретної особистості.

До особливостей професійної культури відноситься поєднання компетентності і професіоналізму у певній галузі знань з власною педагогічною культурою особистості, що готова не лише транслювати знання, а й створювати гуманне розвиваюче середовище в освітянському процесі.

Приоритетним в умовах гуманізації стає комунікативний аспект особистісної культури вчителя, його прояв у реальному педагогічному спілкуванні. Культура педагогічного спілкування – це умова успішного освітянського процесу і комфортності вчителя в його професійній діяльності

Ознакою професіоналізму вчителя є його здатність, використовуючи ті чи інші форми і прийоми навчання і виховання учнів, виражати кожному своє особистісне відношення. Вміння розбиратися в учнях, вірно оцінювати їх вчинки, здатність адекватно відгукуватися на їх поведінку, обирати систему методів виховання – показник професіоналізму.

Використання вчителем різних міжособистісних зв’язків задля формування колективу є ще одним показником професійної культури.

На думку В.С.Грехньова, культура спілкування вчителя як система його соціально-ціннісних орієнтацій характеризується деякими постійними ознаками, що пов’язані з загальною характеристикою професії учителя. Культура професійного спілкування учителя ще визначається ступенем та рівнем адаптації і складається на основі багатьох умов, яких повинен дотримуватися вчитель. До них належать уміння будувати спілкування, виходячи із особливостей партнерів за спілкуванням, налаштування на хвилю відчуття і поведінки людей, вміння бути творцем спілкування, яке повинно в свою чергу бути ситуативним, але при цьому не виключати деякої стабільності в стилі і манері вчителя.

Розрізняють р і в н і комунікативної культури вчителя:

І рівень характеризує сукупність соціально-економічних факторів, що визначають місце і значимість освіти в загальній структурі культури суспільства – об’єктивні умови, в яких існує система освіти. Це – загальнодержавний рівень педагогічної культури;

ІІ рівень характеризує гармонізацію відносин у середині педагогічної системи (області, міста, села) і виявляється у стилі взаємовідносин між керівними органами освіти і освітянськими установами, між адміністрацією і педагогічним колективом, між навчальним закладом і соціальним середовищем;

ІІІ рівень, за визначенням І.І.Зарецької, включає прояв професійної культури особистості конкретного вчителя, яка характеризується компетентністю, гуманними відносинами з усіма суб’єктами освітянського процесу, творчою активністю, почуттям комфортності і задоволеності від реалізації свого особистісного професійного потенціалу.

Отже, педагогічна культура суспільства впливає на розвиток як професійної культури, так і комунікативної культури вчителя.

У структурі комунікативної культури виділяються: професійно-організаційний аспект (знання, уміння, досвід, майстерність) і соціально-моральний ( ціннісні орієнтації, морально-вольові якості, що визначають ставлення до предмету, процесу, суб’єктів, засобів і результатів діяльності). Професійно-педагогічна культура педагога не зводиться до його компетентності і професійної кваліфікації, компетентність для вчителя – предметна основа становлення культури педагогічної діяльності. Професіональна культура учителя неможлива без високого рівня культури його особистості, це і культура спеціаліста в певній галузі знань, і культура учителя, особистості, що здатна не тільки транслювати знання, але й створювати освітянське розвиваюче середовище.

Процес формування культури фахівця охоплює

1. Інваріантний блок як основа і в той же час - перший етап формування професійної культури майбутнього спеціаліста, що забезпечується впливом цілісного педагогічного процесу загальноосвітньої і професійної школи. На його становлення впливають фактори соціального середовища, стереотипи масової свідомості, що характерні для даного етапу розвитку суспільства.

2. Соціально-професійний блок, який ближче до змісту професійної культури спеціаліста, але ще не відображає специфіки її прояву в конкретній професії. Якщо перший – це загальне , то другий – особливе.

3. Спеціальний блок професійної культури по відношенню до перших двох виражає прояв загального (1) і особливого (2) у одиничному (3), що пов’язане зі специфічними знаннями, уміннями, морально-вольовими якостями, із якими нерозривно зв’язана професійна етика вчителя, що виявляється в його комунікативній культурі, культурі педагогічного спілкування.

За В.А.Кан-Каликом, на кожному етапі спілкування визначається специфіка змісту комунікативної діяльності: в процесі моделювання (1) комунікативна культура виявляється в роботі з джерелами інформації, у здатності обґрунтованого відбору і структуруванні навчального матеріалу.

На початковому етапі спілкування (2) комунікативна культура вчителя виявляється у здібностях залучити увагу, налаштувати на продуктивну взаємодію, в умінні подолати бар’єри, що виникають між позицією учителя і настроєм учнів. На 3 етапі комунікативна культура виявляється у здатності вести діалог, підтримувати інтерес і активність учнів, орієнтуватися на зворотній зв’язок, бути гнучким, мобільним, відкритим і доброзичливим.

На 4 етапі вона проявляється у самокритичності, здатності до рефлексії і намаганні вдосконалювати свою майстерність.

Монологічна та діалогічна форми спілкування – діаметрально протилежні, в першому випадку суб’єктно-об’єктні стосунки, що найчастіше призводять до загострення стосунків; у другому – суб’єктно-суб’єктні відносини, коли вчитель взаємодіє з учнем на основі партнерських стосунків, спільно з ним. Ця відмінність і складає сутність педагогічного співробітництва, коли у своїй діяльності вчитель відходить від звичних уявлень про працю викладача, де один (учитель) повинен учити і спрямовувати розвиток, виховувати, а іншим (учням) треба вчитися і розвиватися під його керівництвом.

До умов плідного педагогічного спілкування, на думку Л.Д.Столяренко, можна віднести:

1. Педагогічне співробітництво як двосторонній процес, що базується на взаємодії учителя і учня, успіх якої залежить від діяльності і особистості як учителя, так і учня.

2. Педагогічна взаємодія адекватна індивідуальним можливостям особи учня.

3. Педагогічне спілкування, започатковане на співробітництві передбачає творчий пошук учителем оптимальних педагогічних рішень.

Н.П.Волкова до перерахованих умов ефективності педагогічного спілкування як діалогу ще додає:

1. Рівність особистісних позицій, відкритість і довіру між партнерами, що передбачає визнання активної ролі учня в педагогічному процесі; вона забезпечує рівність та активність обох сторін.

2. Зосередженість педагога на співрозмовникові та взаємовплив поглядів, коли особистісна рівність у діалогічному спілкуванні передбачає різні позиції його учасників: учень діє в напрямі задоволення власних прагнень, а учитель повинен зосередити свої зусилля на потребі учня.

У центрі уваги вчителя опиняється особа учня, його мета, мотиви, прагнення. Використання прийомів аттракції ( лат. attrahere - приваблювати) допомагають легко сприймати позиції учня, до якого у вчителя емоційне позитивне ставлення (симпатія, дружба).

3. Персоніфікована манера висловлювання: “я вважаю”, “я гадаю”, “я хочу порадитися” передбачає відкриту позицію вчителя, що зумовлює виклад інформації від першої особи, звертання вчителя і учнів до особистого досвіду, висловлювання і думки, ставлення до неї.

4. Поліфонія взаємодії в педагогічному спілкуванні, яка допомагає співрозмовникам викласти свою позицію, знайти рішення з урахуванням думок іншого.

5. Двоплановість позиції педагога у спілкуванні полягає в тому, що вчитель веде діалог не лише з партнером, а й із собою.

Педагогічне спілкування, яке базується на суб’єктно-суб’єктних відносинах, виявляється у співробітництві, що сприяє гуманізації навчання і творчості і запобігає конфліктам у педагогічному процесі.

Рекомендована література

Основна

1. Бодалев А.А. Психология общения.– М.: Межрегиональная пед.академия, 1996. – 228 с.

2. Вишнякова Н.Ф. Конфликтология: учебное пособие для слушателей системы повышения квалификации работников образования. – 3-е изд. – Минск: Университетское изд-во, 2002. – 318 с.

3. Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. – М.: Просвещение,1987. – С.19-21, 68-74.

4. Добрович А.Б. Общение: наука и искусство. – М.: Яуза, 1996. – С. 19-27.

5. Журавлёв В.И. Основы педагогической конфликтологии. – М.: Российское педагогическое агенство,1995. – 183 с.

6. Зарецкая И.И. Коммуникативная культура педагога и руководителя. Б-ка ж. Директор школы. – М.: Сентябрь. 2002. – 160 с.

7. Зимняя И.А. Педагогическая психология. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – С. 420-453.

8. Ішмуратов А.Т. Конфликт і згода. – К.: Наукова думка, 1996. – С.14-21,71-116.

9. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. – М.: Просвещение, 1987. – 144 с.

10. Колесов В.В. Культура речи – культура поведения. – Л.: Лениздат, 1988. – 271 с.

11. Леонтьев А.А. Педагогическое общение. – М.: Знание, 1997. – 47 с.

12. Лобанов А.А. Основы профессионально-педагогического общения. – М : Academia, 2002. – С.33-82, 99-118.

13. Парыгин Б.Д. Анатомия общения: Учебное пособие. – СПб., Михайлова И.А., 1999. – 301 с.

14. Педагогічна майстерність /під ред. І.А.Зязюна. – К.:Вища школа, 1997. – С. 112-146,199-220.

15. Рыбакова М.М. Конфликт и взаимодействие в педагогическом процессе. – М.:Просвещение,1991. – С.43-52, 100-125.

16. Рыданова И.И. Основы педагогического общения. – Минск: Беларуская навука, 1998. – С.154-160.

17. Семиченко В.А. Психологическое общение. – К.: Магістр, 1997. – С. 29-36.

18. Скоттт Г. Джимми. Конфликты: пути преодоления. – К.: Внешторг, 1991. – 191с.

19. Фишер Р. Путь к согласию: основы конфликтологии. – М.: Наука,1995. –158 с.

Додаткова

1. Грехнев В.С. Культура педагогического общения: кн.для учителя.-М.:Просвещение,1990. –142 с.

2. Ильин Е.Н. Искусство общения. Из опыта работы учителя лит. 516-й школы Ленинграда. – М.: Педагогика, 1982. – 110 с.

3. Каган М.С. Мир общения. Проблема межсубъектных отношений. – М.: Политиздат,1988. – 319 с.

4. Конфликтология для педагогов / И.А.Рудакова, С.В.Жильцова, Е.А.Филипенко. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2005. – 155 с.

5. Кузьмина Н.В. Очерки психологии труда учителя. – Л.: ЛГУ, 1967. – 182 с.

6. Маркова А.К. Психология труда учителя. – М.: Просвещение,1994. –192 с.

7. Синиця І.О. ПедагогІчний такт та майстерність учителя. –К.:Рад.школа,1981. – С.22-34.

8. Сопер П. Основы искусства речи. – Ростов-на-Дону: Феникс,1995. – 445 с.

9. Столяренко Л.Д. Педагогическая психология. – Ростов-на- Дону: Феникс, 2000. – 488 с.

10. Томас Іржи. Мистецтво говорити./ пер. з чес. – К.: Політвидав,1986. – 223 с.

12. Чернышов А.С. Практикум по решению конфликтных педагогических ситуаций. – М.: Пед.об-во России, 1999. –186 с.

Лекція 7.

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНІКА

План

1. Поняття про педагогічну техніку, її роль у системі професійної творчості вчителя.

2. Характеристика вербальних засобів педагогічної техніки.

3. Характеристика невербальних засобів педагогічної техніки.

4. Переконання і навіювання як способи педагогічного впливу.

1. Поняття про педагогічну техніку,