Класно-урочна система та принципи навчання Я.А. Коменського 5 страница

Однією із найбільш цікавих реформаторських течій початку XX століття сталаекспериментальна педагогіка. Найвидатнішими її представниками булиВ.А. Лай таЄ. Мейман у Германії, А. Бінеу Франції,О. Декролі у Бельгії,П. Бове таЄ. Клапаред у Швейцарії,Є. Торндайк уСША.

Представники цього педагогічного напряму поставили за мету вивільнити теорію та практику навчання і виховання від приблизних, ненаукових підходів, здобути на основі лабораторних експериментів над природою дитини, її поведінкою точні наукові факти. Основним принципом здійснення навчально-виховного процесу засновники експериментальної педагогіки вважали принцип саморозвитку дитячої особистості [6, 17, 19].

Вільгельм Август Лай розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на оточуючий світ. Тому центром виховного процесу є, на його думку, не діяльність педагога, його вплив, як вважали гербартіанці, а діяльність самої дитини, яку треба організовувати, враховуючи її психологічні та фізіологічні особливості, її рефлекси та потреби. Особливого значення А. Лай надавав інстинкту боротьби, розвиток якого допоміг людині зайняти місце «господаря світу».

Відповідно до концепції А. Лая, сформульованої ним у роботі «Експериментальна дидактика», характер засвоєння учнями знань залежить від психолого-фізіологічних особливостей дітей.

Однією з провідних ідей А. Лая була заміна школи навчання школою дії. В основу цієї ідеї, сформульованої, зокрема, у роботі «Школа дії», була покладена теза про єдність сприйняття, мисленої переробки сприйнятого і відповідних зовнішніх реакцій як основних елементів навчального процесу.

Суттєвим внеском у вивчення фізіологічних та психологічних закономірностей розвитку дитячого організму стала діяльність представника французької школи експериментальної педагогіки та психології Альфреда Біне. Він виступав проти абсолютизації слова учителя як засобу навчання, за перетворення учня у активного учасника власної освіти. Як і абсолютна більшість представників експериментальної педагогіки, А. Біне дотримувався біологізаторських підходів до визначення сутності та шляхів розвитку дитячої природи. Виховний процес, на його думку, треба будувати, спираючись, перш за все, на природжені якості дитини. Соціальний же фактор розглядався спрощено, йому не приділялось достатньо уваги.

Ідеї вивчення дитячої природи, навчання за «центрами інтересів»дитини були покладені в основу педагогічної теорії та практики бельгійського педагогаОвіда Декролі.

У 1907 році О. Декролі заснував у Брюсселі навчальний заклад «Школа для життя, через життя», що став широко відомим як у країні, так і за її межами, і був взірцем для наслідування. О. Декролі критично ставився до практики традиційних шкіл, які не враховували у достатній мірі ні дитячих інтересів, ні їх еволюції, ні особливостей дитячого мислення, ні активної природи дитини.

Ідея О. Декролі полягала у необхідності побудови навчання на основі „центрів інтересів” дитини. Він вважав, що основними потребами дітей є, по-перше, фізичні потреби у їжі, у захисті від несприятливого клімату, різних небезпек і ворогів, а по-друге, духовні — у солідарності, праці, відпочинку і самовдосконаленні.

Творцем теорії функціональної педагогіки став швейцарський психолог та педагогЕдуард Клапаред — один з організаторів педагогічного інституту ім. Ж.-Ж. Руссо у Женеві (1912) і журналу «Архіви психології», що видається в наш час. У концепції Е. Клапареда акцентують роль інтересу, мотивів, потреб у поведінці дитини. Деякі його роботи присвячені проблемам вироблення навчальних навичок, вольових якостей особистості, потреби у праці, питанням професійної орієнтації. Е. Клапаред розробив теорію гри, в якій, зокрема, розглядав її як засіб підвищення ефективності навчання, вирішення проблеми інтересів дітей і їх потреби у русі.

Прихильником ідей функціональної педагогіки був і один з лідерів нового виховання, швейцарський педагогАдольф Фер'єр. Його внеском у розвиток реформаторської педагогіки стала, зокрема, нова періодизація психічного розвитку дитини і її інтересів — від безсистемних до цілеспрямованих. Швейцарський педагог вважав, що школа повинна сприяти природному розвитку дитини, формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, у яких знання увійшли у їх «плоть і кров», здатних застосувати ці знання на практиці.

А. Фер'єр узагальнив теоретичні основи діяльності одного з провідних типів експериментальних навчальних закладів, що виникли на межі XIX— XX століть — нових шкіл. Його зусиллями у 1899 році в Женеві було створено теоретичний та методичний центр цього реформаторського руху — інтернаціональне бюро нових шкіл.

Близькою до концепції вільного виховання була педагогіка особистості. Її засновники —Е. Вебер, Г. Гаудіг, Ф. Гансберг, Е. Лінде, Г.Шаррельман, виступали з критикою традиційної школи з її регламентацією діяльності учителя та учнів. Школа, на думку представників педагогіки особистості, повинна стати товариством дітей, які за допомогою учителя ставлять конкретні цілі і шукають шляхів їх досягнення. Педагогічне керівництво у такій школі має максимально тактовний, дружній характер і сприймається як співробітництво рівних. Учитель не повинен здійснювати попереднього планування своєї діяльності і дотримуватись продуманої заздалегідь методики. Головне у навчальному процесі — вільна творчість учителя, що є результатом його педагогічної інтуїції.

Завданням школи ідеологи педагогіки особистості вважали вільний духовний розвиток дитини, формування у неї радісного світосприйняття. Особливо великого значення у зв'язку з цим надавалося самостійним творчим роботам учнів.

В центрі уваги педагогів-реформаторів у англомовних країнах у 20—30-х рр. XX ст. була ідея педоцентризму. Англійський вчений Д. Адамс, американські — X. Рагг таА.Шумахер головними принципами шкільного навчання вважали свободу на противагу авторитарному контролю, дитячу ініціативу, інтерес дитини як головний критерій при створенні шкільних програм.

Керуючись ідеями педоцентризму, англійські педагогиА. Нейл іБ. Рассел розробили програму перетворення школи у вільний демократичний навчально-виховний заклад. Ця програма втілювалась А. Нейлом у школі, створеній ним у Саммерхілі у 1924 р.

Принципом цієї школи стала ідея «абсолютної свободи» учнів. Відвідування занять із загальноосвітніх дисциплін не було обов'язковим, учням дозволялось обирати факультативи за інтересами: курс для підготовки до коледжу, спорт, мистецтво, трудове навчання. Проте дуже швидко «абсолютна свобода» прийшла у невідповідність з реальними вимогами часу: необхідністю набуття системи наукових знань для підготовки до життя. Самі учні стали вимагати введення обов'язковості у відвідуванні занять, оскільки «свобода» у цьому питанні заважала всім, навіть тим, хто нею безпосередньо не користувався, просуватися вперед в оволодінні навчальним матеріалом в оптимальному темпі.

2. Прагматична педагогіка Д. Дьюї

Проявом реформаторської педагогіки, на думку вчених, стала концепція педагогічного прагматизмуДжона Дьюї — американського філософа-прагматиста і педагога. Розроблена ним різновидність прагматизму — так званий інструменталізм, стала основою для побудови його педагогічної системи. Цей напрям виходить з того, що будь-яка теорія є, по суті, засобом пристосування, «інструментом для дії» і виправдовується практичною корисністю.

Одним із провідних педагогічних принципів Д. Дьюї єпедоцентризм, тому функцію педагога він вбачав у керівництві самостійною діяльністю дітей, у розвитку їх допитливості. Він писав, що дитина — це вихідна точка, центр і кінець всього, тому необхідно завжди мати на увазі її ріст та розвиток, оскільки тільки вони можуть бути мірилом виховання [6, 17, 19].

Діяльність експериментальної лабораторної школи, заснованої Д. Дьюї у Чикаго у 1896 році, була спрямована на задоволення потреб і розвиток здібностей дітей. В організації шкільної роботи Д.Дьюї вимагав урахування основних імпульсів природного росту дитини, таких як: соціальний (потреба у спілкуванні з іншими людьми), конструктивний (потреба у русі, в грі), дослідницький (потреба у пізнанні і розумінні речей); експресивний (потреба у самовираженні).

Певне місце у навчальній програмі лабораторної школи посідали суспільні дисципліни, на які відводили до 25 % часу. Навчанню намагались надати суспільного характеру, спрямувати індивідуальні інтереси до спільної мети. Важливими компонентами навчального процесу були природознавство, праця, різноманітні види діяльності.

Провідним принципом роботи початкової школи Д. Дьюї вважав принцип «навчання через діяльність». Праця була мотивом навчання (задоволення конструктивного та експресивного імпульсів), його методом. В цілому ідеї американського педагога сприяли урахуванню сутності дитячої природи в навчальному процесі, пошуку нових форм навчальної роботи (результатами таких пошуків були комплексні програми, метод проектів тощо). Разом з тим з ім'ям Д. Дьюї пов'язують ідеї утилітаризації навчання в американській школі, тобто зниження її інтелектуальної насиченості для більшості школярів.

3. Гуманістичні засади освіти й виховання. Рух нового виховання (М.Монтессорі, С. Френе)

Своєрідною різновидністю ідей гуманістичного, вільного виховання стала і концепція італійського педагогаМарії Монтессорі. Спочатку ця концепція була розроблена з метою розвитку органів почуттів у розумове відсталих дітей. Поступово М. Монтессорі дійшла висновку, що створена нею методика стане у нагоді і в роботі з нормальними дітьми. Як і всі представники реформаторської педагогіки, вона піддала критиці недоліки традиційної школи: відсутність дитячої рухливості на уроках, муштру, ігнорування природних запитів дитини. Вона закликала до надання дітям свободи для «самовиховання і самонавчання».

Початкова школа, за М. Монтессорі, повинна стати лабораторією, в якій вивчається психічне життя дитини. Внутрішні потреби дитини не можна «відгадати», їх необхідно визначити, якщо залишити дитину вільною у природних умовах. Необхідно створити такі умови, які б відповідали потребам дитини у розвитку, і такі посібники, які б сприяли її «самовихованню і самонавчанню».

Свої педагогічні ідеї М. Монтессорі почала застосовувати у 1907 році у дошкільних закладах, створених «Громадою дешевих квартир» для бідних.

У «будинках дитини», які працювали за системою М. Монтессорі, дітям пропонувалась свобода вибору будь-якого матеріалу для занять, який би відповідав «внутрішнім потребам дитини». Але кожне заняття повинно було бути педагогічно виправданим, тобто мати певну мету і відповідний напрям. У дошкільному віці особливої уваги надавалося сенсорній культурі дитини. Для удосконалення слуху, зору, дотику була розроблена система дидактичних матеріалів. Провідним гаслом у «будинках дитини» було: «Допоможи мені це зробити самому», тобто педагог виступав спостерігачем, помічником.

Вважають, що у 20-30-х рр. XX століття реформаторська педагогіка набула подальшого розвитку і організаційно сформувалась як міжнароднийрухнового виховання. У 1921 році була створена «Ліга нового виховання”, до якої у 1922 році входили представники 53 країн світу. Центром педагогічного руху став Інститут ім. Ж.-Ж. Руссо в Женеві, очолюваний Ж. Піаже, А. Фер'єром.

Найбільш цікавими проявами розвитку ідей нового виховання у Німеччині у 20—30-х роках стали вільні шкільні громади, Ієнаплан П. Петерсена, Вальдорфська школа [8].

Вільні шкільні громади виникли у німецькомовних країнах ще на початку XX століття як один типів нової школи. Засновниками виховної концепції вільних шкільних громад були німецькі педагогиГ. Літц та П. Гехеб.

Школи-громади були закладами, що будували своє життя на ідеях співробітництва громадян невеликої спільноти, розвитку у них почуття громадянської відповідальності. Шкільна громада передбачала повну рівноправність учителів і учнів, забезпечувала свободу кожного і одночасно дисципліну і порядок.

Характерною особливістю цих закладів було те, що вони були передусімвиховуючими школами, формували людину — носія європейської культури, на відміну від інших видів трудових шкіл Німеччини, зокрема школи Г. Кершенштейнера, — носія німецького національного менталітету, своєї професії, свого соціального стану.

Широкої популярності також набула концепція професора Ієнського університетуПетера Петерсена — «Ієна-план», реалізована у створеній ним у 1924 році експериментальній школі. У цій школі класно-урочна система з жорсткою регламентацією режиму дня, дисципліною покори, субординацією у відносинах між учителем і учнями була замінена виховною громадою, в основі діяльності якої — повага до дитини, визнання унікальності кожної людської особистості, поєднання свободи і відповідальності, пошук шляхів збалансованого розвитку емоційних, соціальних, інтелектуальних, моральних і естетичних потреб дитини, виховання почуття спільності і товариства, рівноправна і тісна співпраця учителів, дітей і батьків. Школа, побудована за Ієна-планом, продовжила своє існування у європейських країнах і в кінці XX століття (існує приблизно 80 таких шкіл).

Значного розвитку набув рух нового виховання у 20—30-х роках у Франції. Його активістами було створено декілька педагогічних організацій: «Група нового виховання» (заснована Алісою Жуен), що проводила роботу серед учителів початкової школи; «Кооператив світської освіти» (заснований С. Френе) «Рух нових сільських шкіл» (засновник Ж. Бертьє); асоціація «Нове виховання» (засновник Р. Кузіне).

Популярності серед сучасних педагогів набула діяльністьСелестена Френе. Метою своїх експериментів С.Френе вважав демократизацію навчання і виховання. Основними елементами «техніки С. Френе» є: 1) Вільні тексти як основа навчання рідній мові; 2) Шкільна друкарня, що надає збірку вільних текстів, які друкуються щодня, а у кінці місяця видаються як окрема брошура для передплатників і кореспондентів; 4) Обмін шкільною друкованою продукцією (дитячі листи, шкільні журнали, тематичні альбоми, магнітофонні касети з розповідями дітей тощо), 5) Перші спроби програмованого навчання. С. Френе відмовився від підручника як від єдиного, постійного, стабільного джерела інформації. Вводились навчальні картки (картки самоосвіти, методичні картки, «навчаючі стрічки») тощо; 6) Нові форми планування і контролю за навчальним процесом.

Завданням школи, за С. Френе, є культивування успіхів дитини длясамоствердження особи. Реалізації такого завдання сприяла і продумана система виховної роботи. Її метою, за визначенням автора концепції, є максимальний вільний розвиток особистості за допомогою розумно організованого товариства, яке являє собою шкільну співдружність дітей ідорослих, що об'єднані спільними завданнями, діяльністю, способом життя і гуманними стосунками.

Провідними ідеями, на яких базується виховна робота, за С. Френе, є наступні: школа концентрує свою увагу на дитині і керується у своїй діяльності потребами дитини, підпорядковує їм свою техніку, технологію, зміст освіти і методи виховання; дитина сама створює свою особистість за допомогою дорослого; школа майбутнього — це школа праці. Праця є головним принципом, двигуном і філософією народної педагогіки і народної школи; у школі має панувати функціональна дисципліна, що випливає з потреб організації навчально-виховного процесу; школаXX століття повинна готувати людину XX століття, використовуючи з цією метою найсучасніші технічні засоби; виховання повинно базуватись на природних засадах, тобто на природі, у сім'ї, через духовний досвід людства; виховання має базуватись на переконанні, а не на примушуванні, переконувати слід не словом, а прикладом, діяльністю; школа для народу не може існувати без демократичного суспільства.

4. Ідея цілісного виховання Р. Штайнера

Завдання розвитку людини як єдиного цілого ставила перед собою школа Рудольфа Штайнера — німецького філософа, дослідника творчості Гете і Шіллера, яка перетворилась сьогодні у широкий педагогічний рух і має назвувальдорфська педагогіка. Перша Вальдорфська школа була відкрита у Німеччині у 1919 році у м. Штутгарт для дітей робітників і службовців сигаретної фабрики Вальдорф-Асторія, В основу педагогічної концепції цієї школи, яка отримала назву за місцем її утворення, покладено релігійно-філософське вчення Р. Штайнера — антропософія. Це вчення названо його послідовниками «найпрогресивнішим духовно-науковим напрямом XX століття».

Згідно з уявленнями антропософії, розвиток людини відбувається за семилітніми ритмами. Знання їх сутності дозволяє правильно будувати виховний процес. Протягом кожного з семи років відбувається дозрівання одного з елементів складної людської природи.

Головними принципами діяльності вальдорфської школи є: принцип виховання у дусі свободи, який полягає у необхідності вести дитину до вільного і плідного самопізнання, самовизначення, до повноцінного розвитку всіх сил особистості; принцип цілісності формування особистості: тілесної, душевної і духовної її сторін; принцип циклічності навчально-виховної діяльності, який полягає в урахуванні особливостей вікових циклів розвитку, добових біоритмів, у застосуванні методу епох у навчальному процесі, ритмічних вправ тощо; принцип авторитету вчителя, вихователя, батьків, духовного ідеалу.

Організація навчального процесу у вальдорфських школах має ряд специфічних особливостей. По-перше, у них відсутня абсолютизація предметних уроків як основної форми навчального процесу, 45-хвилинні уроки поєднуються із заняттями за методом епох. Сутність методу епох полягає у тому, що викладання предмета проводиться кожного навчального дня протягом 3—4 тижнів на 1,5-годинних заняттях. За цей навчальний час, що складає близько 50 годин, засвоюється більша частина навчального матеріалу відповідного року або навіть весь матеріал з предмета за рік. Так викладаються провідні академічні дисципліни: рідна мова і література, математика, історія, фізика, хімія, біологія, географія, історія мистецтва, праця. На вивчення таких предметів, як рідна мова, математика у старших класах виділяють по дві епохи (8 тижнів). Після 12 години дня у вальдорфських школах починаються уроки, які не пов'язані з великим інтелектуальним напруженням. Такий розподіл навчального часу пояснюється врахуванням щоденних біологічних ритмів дитячого організму, піки інтелектуальної активності припадають на першу половину дня — від 5 до 12 годин. Опівдні ж наступає спад інтелектуальної активності.

Після інтелектуально насичених занять першої половини дня планують два інші компоненти, що разом складають потрійний ритм життя вальдорфської школи. Другий компонент — заняття естетично-художнього циклу — музика, живопис, скульптура, архітектура, театр, евритмія (особливий вид мистецтва, синтез думки і слова, кольору і музики, рухів тіла і душі). Третій компонент — заняття ручною працею: столярною і слюсарною справою, шиттям, плетінням тощо.

Навчання у вальдорфській школі являє собою процес результативноїдії. Учитель викладає матеріал не рецептивним, а продуктивним методом, тобто не дає готових визначень та рецептів, сам здійснює разом з дітьми всі дії, необхідні для відповідних умовиводів: малює разом з ними малюнок до прочитаної казки, складає план місцевості під час уроку-походу. В процесі спільної дії у кожного з’являється свій досвід.

Один із головних методів вальдорфської школи — образний виклад матеріалу на будь-якому занятті. Дітей вчать образно мислити, співпереживати, співчувати, тобто учня залучають до процесу пізнання, активізують уяву, фантазію, почуття.

Традиційним для вальдорфських шкіл є гетеаністичний методпізнання, який означає буквально — пізнавати світ, пізнаючи себе, пізнавати себе, пізнаючи світ.

Велика увага приділяється різним формам співпраці з батьками. Це і батьківські вечори, і проведення батьками уроків ручної праці, і заняття разом з дітьми евритмією тощо. Управління школами здійснюється на основі самоврядування.

В ФРН існує близько 200 вальдорфських шкіл, у яких навчається понад 50 тисяч дітей, а всього у світі функціонує 500 таких альтернативних навчальних закладів [8].

Творчі завдання і реферати

Ідея навчання дітей, згідно з теорією Д. Дьюї.

Питання для роздумів і проблемні запитання

Обґрунтуйте сутність виховання за Р. Штайнером.

Визначте паралелі між розумінням навчання М. Монтессорі і сучасним

навчанням дітей в Україні.

Вкажіть спільні ознаки теорії нового виховання і концепції особистісно орієнтованого виховання в Україні.

Тест

1. Провідним методом дослідження у експериментальній педагогіці є:

а) природний експеримент; б) лабораторний експеримент;

в) тести; г)спостереження.

2. Шкала Біне-Сімона — це:

а) вікова періодизація; б) тести для визначення рівня розумового розвитку дитини; в) система оцінювання знань учнів.

3. Е. Клапаред та Е. Фер'єр були засновниками:

а) функціональної педагогіки; б) педагогіки дії;

в) педагогіки особистості; г) педагогіки евритмії.

4. Антропософія — це назва філософської системи:

а) Д. Дьюї; б) Р. Штайнера;

в) Е. Клапареда; г) С.Френе.

5. Вальдорфська педагогіка отримала свою назву за:

а) назвою філософської концепції автора;

б) назвою місцевості, де була створена перша школа такого типу;

в) прізвищем автора;

г) назвою ідеї.

6. Принцип циклічності є однією з основ побудови:

а) техніки Френе; б) Ієна-плану;

в) вальдорфської педагогіки; г) теорії А.Маслоу.

7. Використання друкарського верстата як невід'ємного елемента структури навчально-виховного процесу є характерним для:

а) техніки Френе; б) Ієна-плану;

в) вальдорфської педагогіки; г) теорії А.Маслоу.

Тема VI

СУЧАСНА ОСВІТА У НАЙРОЗВИНЕНІШИХ КРАЇНАХ СВІТУ

Система освіти в США.

Освітня система у Великобританії.

Характеристика освітньої системи у Німеччині.

Характеристика освітньої системи у Франції.

Система освіти в Японії.

Література: [4, 17, 21]

Ключові слова: децентралізоване управління освітою, граматична школа, об'єднана школа, технологічна середня школа, середня сучасна школа, паблік скулз, реальна школа, «материнська школа», інноваційний підхід.

1. Система освіти в США

Управління освітою в США традиційно є децентралізованим. Воно здійснюється на рівні штатів. Значні права у вирішенні шкільних питань надані графствам, містам, навчальним округам, яких в країні нараховується близько 15 тис [21].

Дошкільне виховання здійснюється в дитячих яслах (до 3 років) і садках (від 3 до 5 років). Система дошкільних закладів включає приватні, державні та кооперативні установи, що суттєво відрізняються між собою метою, організацією та програмою діяльності. З 80-х років відмічається активізація уваги до цієї освітньої ланки, суттєве зростання кількості дошкільних установ. Отже, провідною метою закладів дошкільного виховання є підготовка до школи. Для дітей, які позбавлені такої можливості у дитячих установах або вдома, здійснюється урядова програма «Хед старт» (початковий старт), що передбачає набуття початкових освітніх навичок за допомогою телевізійних навчальних програм.

Шкільне навчання починається з 6—7 років, залежно від штату, і здійснюється у дванадцятирічній загальноосвітній школі, що має таку структуру: початкова школа (1—6 класи), неповна (молодша) середня школа (7—9 класи), старша середня школа (10—12 класи), тобто діє схема «6+3+3». У деяких штатах (малонаселених) існує структура «6+6», тобто початкова та об'єднана середня школа, або «8+4».

В країні існують як державні загальноосвітні школи, так і приватні, більшість з яких є конфесійними. Особливе місце серед приватних належить «незалежним» школам, в яких виховується еліта сучасного суспільства. Відбір абітурієнтів до таких шкіл здійснюється за допомогою вступних тестів, платні за навчання (10-20 тис. доларів за навчальний рік) та соціального статусу батьків. Метою таких шкіл є формування різнобічно розвиненого джентльмена, який має гарні манери, розважливий у справах, вміє планувати своє життя, акуратно витрачати гроші та час заради досягнення головної мети — стати багатим.

На всіх етапах шкільного навчання в американській школі відсутні єдині навчальні програми, підручники. Кожний навчальний округ розробляє свої рекомендації щодо навчального часу, друкує програми з окремих предметів, як і займається фінансуванням шкіл.

З молодшої середньої школи починається диференціація навчання згідно з рівнем здібностей та бажанням учнів. У 9 класі крім обов'язкових предметів (рідна мова, історія, математика, біологія, географія, предмети естетичного циклу, фізичне виховання, гігієна, праця) вводиться значна кількість предметів за вибором (елективних курсів), які дозволяють обрати певний профіль навчання у старшій середній школі. Диференціація змісту освіти посилюється ще й тим, що більшість обов'язкових предметів викладається за програмами різних рівнів складності,

Старша середня школа США являє собою установу, в якій навчання здійснюється за трьома основними профілями: академічним, загальним та виробничим (трудовим). Навчання на академічному профілі є підготовкою до вступу у вищий навчальний заклад і здійснюється за збагаченими ускладненими програмами. Залежно від подальшого професійного вибору школяра навчання може мати гуманітарну, суспільствознавчу, природничу або іншу орієнтацію. Загальний профіль орієнтує учнів на вступ до середніх навчальних закладів. Виробничий профіль призначений для учнів, які підуть після школи на виробництво. Тому цей профіль, пов'язаний із здобуттям певної спеціальності.

До змісту навчання включено як предмети «ядра» — обов'язкові (рідна мова та література, суспільствознавчі науки, математика, природничі науки, комп'ютерна грамотність), так і предмети за вільним вибором учнів.

В США відсутні єдині вимоги до абітурієнтів. Все залежить від типу вузу, ряду соціально-економічних факторів, престижності вузів. Одні навчальні заклади (дворічні коледжі) не вимагають вступних екзаменів, чотирирічні коледжі та університети, особливо престижні (Гарвард, Йель, Принстон, Стенфорд, Чикаго та деякі інші) проводять конкурсний відбір абітурієнтів.

Метою вищої школи США є підготовка спеціалістів, здатних мислити, робити вірні оціночні судження, застосовувати творчу уяву. Основний акцент робиться не на обсяг, а на фундаментальність навчання, на знання спеціалістами концепцій розвитку певних галузей науки і техніки, на формування у них навичок подальшої самоосвіти.

2. Освітня система у Великобританії

Управління системою освіти в масштабах країни здійснює міністерство освіти та науки, але традиційно місцеві органи та керівництво шкіл продовжують визначати суттєві сторони шкільного життя: навчальні плани, програми, підручники, режим роботи тощо.

Початковою ланкою освітньої системи є дошкільне виховання. Ним охоплено до 100 % дітей. Установами дошкільного виховання є муніципальні (державні) та приватні денні ясла, ясельні школи та класи, ігрові групи, де здійснюється догляд за дітьми та їх виховання переважно від 3 до 5 років. Останнім часом у різних типах дошкільних закладів практикується перехід до різновікових «сімейних» груп, куди можуть входити діти від кількох місяців до 5 років. Певна частина дітей дошкільного віку відвідує початкові школи, що пояснюється недостатньою кількістю дошкільних установ.

Шкільне навчання починається з 5 років у школі для малюків, де навчання є максимально наближеним до домашніх ігрових умов. Від 7 до 11 років діти навчаються у початковійшколі. З першого дня шкільного життя дітей ділять на групи за рівнем інтелектуальних здібностей та навчальних умінь. У початковій школі це три потоки: група «А» — здібні, підготовані діти, «В» — з посередніми здібностями, «С» — з низьким рівнем здібностей, недостатніми навичками читання, письма, лічби.

Середня школа є обов'язковою до 15 років. Існує кілька типів середніх шкіл: граматична, об'єднана, сучасна, технологічна. Крім того існують елітні приватні «public schools» — школи інтернатного типу з роздільною системою навчання.

Середня граматична школа дає повну середню освіту і право вступити до вузу на будь-який факультет. До таких шкіл вступають до 15 % кращих випускників початкових шкіл — вихідців із середнього стану. У процесі навчання учнів часто перегруповують згідно з рівнем здібностей. Традиційно освіта в таких школах завжди мала класичний характер. В сучасних умовах у них діють як гуманітарні, так і природничо-математичні та інші відділення. Старшокласники вивчають дисципліни за індивідуальними планами.

Середня сучасна школа є найбільш масовою в країні. Після її закінчення випускник отримує довідку, а не атестат (як в граматичній), що не дає права на вступ до вузу мета школи-підготувати учнів до оволодіння масовими професіями, тому велика увага приділяється професійному навчанню. Загальноосвітня підготовка зведена до мінімуму.