Розділ третій. Не‑щоденник 9 страница

У південному містечку серед розпеченої черепиці чекатиме на тебе віслючок, навантажений прянощами, і ти знайдеш свій притулок серед барвистих рушників, глиняних свищиків, на сторінках книг, у полумиску з трояндовою водою, під полотняною сферою прибережних кав’ярень, на дні порцелянової філіжанки… У небі, в морі і на суші… У камені, де у відбиток археоптерикса можна залити віск, а можна – свинець… У череві золотої риби засвітишся тисячною ікринкою… Тонким смичком перепливеш водяні кола самотності…»

Остання нота вдарила об край склянки, розколовши її навпіл…

Я довго не міг обернутися. Потім почув її тихий голос:

– Вона була кращою з усіх нас…

Певно, йшлося про ту дівчину, Тур, Тамілу.

Я відклав саксофон і підсів ближче.

– Вона у всьому була першою, – продовжувала говорити вона. – Краще за всіх танцювала, малювала, писала вірші, грала на фортепіано… І взагалі – просто була кращою. Її обрали на першому ж балу. Я… Ми це бачили крізь стелю… І наречений у неї був найкращий з усіх.

Алекс. Алекс Струтівський. Вона їхала від нас така щаслива…

А потім Ліл випадково почула, як пані Директорка сказала, що вона, Тур, нібито закохалась в… – вона зам’ялась і додала: – в стріта…

Я не втримався від кривої посмішки, і вона зовсім зніяковіла:

– Ну… в людину не нашого кола…

– А той Алекс був з вашого кола? – з тією ж кривою посмішкою запитав я.

– Усі, хто приїздять на бали, з нашого кола! – впевнено сказала вона.

– А як це перевірити? – не вгавав я. – У них що – блакитна кров?

Вона розгубилась:

– Це не обговорюється…

– А якби обговорювалось?

Вона надовго замовкла, а потім, напружено і зосереджено вимовляючи кожне слово, вимовила пошепки:

– Вони… платять… за наше навчання… І… за… решту всього… Ми мусимо бути вдячними…

О! Щось подібне я нещодавно вже чув! Але я не сказав цього вголос, бачив, що її очі ось‑ось знову готові пустити фонтанчик. Треба бути обережним.

– Отже, ваш заклад не такий вже безкорисливий, якщо за вас платять і, зрештою, купують, мов товар на ринку.

– Це не так! – вигукнула вона і знову закрила обличчя руками. Але цього разу – не заплакала, просто закрила, і я помітив, як її щоки почервоніли.

Я вирішив дотиснути і безжально вимовив:

– А як? У нас кажуть: той, хто платить, той і замовляє музику. При чому тут Вдячність?

Вона відсторонила руки від обличчя, її очі горіли праведним гнівом:

– Так кажуть у вас! Адже ви… ви… ви – стріти!

А в нас… У нас все відбувається гарно! – Вона знову обхопила руками за скроні, терла їх несамовито і понесла якусь повну маячню: – Він взяв її за руку – вона затремтіла, опустивши очі долу – він став перед нею на одне коліно – я тебе кохаю – ми будемо щасливі – ти моє сонце, ти моє небо – вони взялися за руки і пішли краєм моря в щасливу далечінь, де на них чекало світле майбутнє…

Я не знав, як на це реагувати.

Може, вони там дійсно всі хворі на голову. Ех, шкода…

Я підвівся і відійшов до вікна, в подвійному склі якого відбивався другий місяць уповні.

За спиною я чув, як вона намагається опанувати себе – її дихання поволі ставало рівним. Нарешті я знову почув її голос:

– Так пишуть в книжках. Так має бути. Так було у Тур і Алекса. Я сама це бачила… Крізь стелю…

Я знову повернувся до неї:

– Що?

Слово за слово – і я дізнався багато чого цікавого: про ті бали, про те, як вона з подругами вилазили на дах, про записи Таміли, які вони поцупили в кабінеті тієї мадам, як пересварилися через них і як потім бачили відео з живою‑здоровою Тамілою‑Тур, які дивилися буквально наступного ж дня після страшної звістки, і як звинуватили Ліл у брехні. Єдине, в чому вона не могла визначитись, у тому, чи дійсно Тур була хворою, чи здійснила якийсь гріх, після якого вчинила самоліквідацію. Вона так і сказала – «самоліквідацію», і я згадав розмову про те саме із бабусею Таміли‑Тур.

Все це вона розповіла зі страхом, пошепки. Але картина трохи почала вимальовуватись. Про дивовижі цього закладу я вже чув від пані Тамари і тому намагався зберігати спокій.

Принаймні канва історії є.

Я замислився.

Алекс Струтівський. Щось знайоме.

Звідкись я знаю це ім’я, ніби воно спалахнуло в мені неоновими літерами. Я записав це ім’я на папірці – подумаю про це пізніше. – І часто у вас були випадки так званої самоліквідації? – запитав я.

– У нашому музеї є кімната ганьби, – сказала вона. – Там багато матеріалів про тих, хто не дотримався Статуту.

Але їх все одно значно менше, ніж щасливих прикладів…

Я знову присів біля неї і знизу вгору подивився в її очі:

– Послухай, Пат, – палко мовив я. – Такого просто не може бути! Якби ти ні в чому не мала сумніву, ти б не приїхала сюди зі мною! Хіба це не доказ? Є щось вище за цю кляту Вдячність, до якої вас навчають, мов собачок Павлова!

Мені було б принизливо думати, що ти мені вдячна за цей нещасний шматок м’яса чи за щось подібне! Навіть Кицька не мусить тертися за шматок їжі об моє коліно!

Для кращого прикладу я відштовхнув Кицьку ногою – вона якраз робила те, що я сказав.

– А якщо ваша… Тур, тобто Таміла, дійсно покохала іншого, хіба це гріх? Її купили без жодного права на її душу!

– Вибачте, я вас не розумію… – холодно, тихо і чемно промовила вона.

Я трохи послабив свій натиск. Звісно, не розуміє…

– Вибач і ти, – сказав я, помовчавши. – Я надто багато від тебе хочу. А насправді – лише одного.

– Чого? – перелякано скрикнула вона.

– Щоб ти припинила називати мене на «ви»! – посміхнувся я.

…А далі мене понесло.

З мене, мов з рогу достатку, посипались всі знання, які я здобув за все свідоме життя! Соромно згадувати, але я відчув себе принцом, котрий намагається врятувати сплячу красуню шляхом прямого переливання всього вмісту душі в її охололі від вічного сну судини.

Не знаю, що на мене найшло, не пам’ятаю, з чого почав.

Покидав їй на коліна всі свої художні альбоми з репродукціями великих живописців, судомно гортав сторінки з улюбленими віршами і читав їх вголос, рився в касетах з кінофільмами, похапцем переповідаючи сюжет тієї чи іншої стрічки, сипав іменами, а то впадав до лекцій з політінформації і знову повертався до кращих зразків мистецтва.

Вмикав диски Піаф, Мелоді Гардо, Бйорк, бітлів, вимикав – ставив Бетховена і Альбіноні, потім, шкодуючи час, що спливав і застигав у сірому небі, мов сталь, знову говорив, говорив і говорив.

Вона сиділа мовчки, то блукаючи пальцями в пухнастому хутрі Кицьки, то пристрасно гортала альбоми, водячи долонею, мов сліпа, по обличчя святих і грішних, то притискала до щоки музичний диск, ніби нею могла почути його вміст.

Вона була, мов… мов Мінні – якби та несподівано набула людської подоби.

Точно!

Якоїсь миті я ледь не підскочив, ошпарений цією трохи дивною аналогією, але вона здалася мені такою влучною.

Дійсно: я б ніколи, і нізащо, і ні перед ким не розсипався всім цим найдорожчим.

Ні перед ким.

Крім Мінні.

Виявляється, в світі була ще одна істота, що не викликала у мене сорому так багато і відверто говорити. Про те, що я…

…дедалі частіше звертаю зір не на те, що буде попереду, і не на те, що відбулося, а дивлюсь вгору – туди, де хмари ведуть своє тисячолітнє життя. Там є все, ніби це – відбиток життя земного. Є перестороги і попередження, пророцтва і відповіді на запитання. Якщо захочеш, можна побачити все, що чекає на тебе, і все, що вже відбулося.

Є самотні вершники в степу і дівчина з піднятими руками, є кити і леви, є каравани верблюдів і срібна форель, є небесні міста. Химерна географічна карта світу. Можливо, по її невидимих меридіанах блукають душі наших близьких і назавжди втрачених людей, можливо, там колись блукатимемо і ми, зблизька спостерігаючи за літаками.

Мені давно не вистачало того, що я назвав розмовою про високе.

Про високе без лапок чи пафосу. Про високе і просте, як ці хмари. Тихо читати вголос улюблені рядки з поезії і прози та міркувати про метафори великих творців. Часом мені здавалося, що лише такі розмови мають право на життя, а все інше – маячня.

…Коли зірки за вікном закрижаніли і почали осипатися, я нарешті замовк. І відчув шалене виснаження – ніби з мене було викачано всю кров. А чи була з того користь моїй Сплячій Красуні?

Вона сиділа, низько схиливши голову, я не міг бачити виразу її обличчя. Я ніяково кашлянув і сказав, киваючи за вікно:

– Скоро ранок. Тобі треба відпочити. Залишишся?

Вона категорично захитала головою і промовила трохи захриплим голосом:

– Ти нічого не розповів про себе – тільки про інших…

Отже, вона мене слухала і навіть помітила цей «прокольчик».

– Говорячи про інших, ми завжди говоримо про себе! – відповів я, роблячи акцент на «завжди». – Особливість у тім, що в одних ці «інші» – сусіди по сходовому майданчику, політики чи герої серіалів, а в других – Гайдн, Моцарт чи Ісус Христос.

Вона підвела на мене здивований погляд і покірно, мов учениця, сказала:

– Я над цим подумаю.

Отже, у колібрі теж бувають мізки, внутрішньо посміхнувся я і тут же засоромився своєї звички все переводити на тупі жарти.

Потім вона зазбиралась назад. І цей момент знову напустив на нас туман ніяковості.

Я давно помітив: можна бути неабияким розкутим і говорити‑робити все, що завгодно, але коли вже стоїш на порозі і пора прощатися, не знаєш, що сказати. Можливо, це тому, що слова під час розставання – формальність і деякий ритуал, вони не мають ніякого сенсу.

Я забігав по квартирі, одягаючи куртку, шукаючи шолом і ключі від «харлея». Запитав – цього разу з якоюсь дурнуватою інтонацією в голосі, чи зможемо ми побачитись завтра.

– Ні, ‑ твердо і коротко відповіла вона.

А я більше не міг просити, навіть жартома. От у чому хиба такого переливання себе в іншу посудину – тоді ця посудина здається кращою подобою себе самого.

– Ні, ‑ повторила вона, помітивши мій розпач, і додала: – Пізніше.

Що означало це «пізніше»?

Я знайшов свій новий мобільний телефон, котрий придбав після отримання гонорару, і дав їй. Сказав, що вона зможе зателефонувати мені в будь‑яку хвилину.

Вона злякалась:

– У нас не повинно бути таких речей без санкції керівництва!

– А ти сховай його. Я не буду тобі телефонувати – обіцяю. Я лише чекатиму на твій дзвінок.

Вона нерішуче взяла слухавку.

– Як нею користуватися?

Я присів поруч із нею і кілька приємних хвилин провів у докладній лекції про призначення кнопок та зарядного пристрою.

– Ти збережеш мою Кицьку? – запитала вона наостанок. І я, зрозумівши, який вагомий аргумент залишаю собі, хитро посміхнувся:

– Май на увазі, вона чекатиме на тебе. Тварин не можна обманювати…

Ми вийшли на подвір’я.

У сірому мерехтінні туману «харлей» виблискував, мов велика комаха. Я надів на неї шолом.

Ніч скінчилась…

Повернувшись додому, я навіщось, мов слідчий, зібрав у пластиковий пакетик шматок надкушеного нею хліба і редиску, поклав до морозилки. Кішка Кицька спала, скрутившись калачиком на стільці, де Пат сиділа кілька годин тому. І на мене зійшов спокій.

Знав: Кицьку вона не покине.

***

«Алекс Струтівський», – прочитав я на зібганому папірці.

Отже, подумаємо про це, як я і запланував. Я сів за комп’ютер, набрав прізвище.

На мене вискочила купа посилань.

Всі вони стосувалися депутата Костянтина Струтівського – біографія, діяльність, численні інтерв’ю і світлини. Лише в останній десятці посилань під номерами, що перевалювали за сотню, говорилося про особисте. І я знайшов те, про що смутно здогадався, почувши прізвище чоловіка вбитої дівчини. Олексій Костянтинович Струтівський, генеральний директор однієї з провідних фірм, що займається нерухомістю. «Купуй сьогодні – завтра буде пізно!», «Будуй і заселяйся під ключ!», «Нове житло – новому поколінню!» – і таке інше.

Крім того: «Алекс Струтівський – бізнесмен нової формації», «Алекс Струтівський подарував людям похилого віку по коробці цукерок «Привіт, ведмежата!» і по упаковці томатного соку “Бадьорить!”».

Ще заголовки: «Костянтин Струтівський: “Я не втручаюся у справи свого сина. Він живе на свою зарплату”», «Син депутата Струтівського одружився з простою випускницею ліцею!», «Тато подарував молодим триповерховий котедж на Лівобережжі!»…

В останніх посиланнях були вже інші заголовки – «Щастя тривало недовго…», «Самогубство дружини Алекса Струтівського», «Алекс Струтівський: “Разом із своєю молодою дружиною я втратив і свою душу…”», «Алекс Струтівський долає горе в Монако» і т. ін.

Перше, що я зробив удень, узяв на прокат човен і проплив повз гряду «хатинок», що розташувалися на лівому березі і «в народі» називалися «Тепле кубельце». Підступитись інакше до цього поселення було неможливо, з боку дороги воно було щільно закрите високим парканом.

Кожен із котеджів мав свій окремий вихід на приватний пляж. Проте з боку річки всі будинки проглядалися досить добре. Я швидко знайшов будинок Алекса Струтівського, адже його знімок побачив у газеті.

Це був правдивий замок з колонадами, еркерами, мов мухами, обліплений якимись скульптурами. Вхід на пляж охороняли два кам’яних сфінкси.

Отже, все зрозуміло! Треба шукати інші підходи.

Увечері я зателефонував тому бізнесмену, якому повернув честь, відшукавши кінокамеру. І через день мав офіційні папери від німецького посольства, в яких значилося, що я – відомий німецький тележурналіст, котрий хоче зняти фільм про «нове покоління української еліти».

Маючи таку поважну «ксиву», я зателефонував до офісу пана Струтівського‑молодшого і ламаною мовою попросив аудієнції для попередньої розмови у її генерального директора, на що майже одразу отримав позитивну відповідь.

Більше того, пан Струтівський призначив зустріч у своєму помешканні вранці наступного дня, зауваживши, що потім його день забитий щохвилинно. Це мене цілком влаштовувало.

Наступного ранку «німецький кінодокументаліст», одягнутий з недбалим шармом у фірмову ніжно‑блакитну футболку і білі капрі (все довелося купити в фірмовій крамниці) стояв перед телеоком камери зовнішнього спостереження в очікуванні, коли брама автоматично розсунеться.

Вона розсунулась, і перед моїм зором постав кремезний охоронець у чорних окулярах. Я привітався з ним німецькою, чим викликав неабияку пошану.

Охоронець провів мене до дверей білого будинку, де передав у руки покоївки – жінки похилого віку з гарною зачіскою і печальним стомленим обличчям.

– Прошу! – сказала вона. – Хазяїн щойно почав снідати.

Я з широкою посмішкою сказав: «О! Гут! Гут!» – і, роздивляючись по сторонах, пішов слідом за нею.

Вміст будинку здивував мене і налаштував на гумористичний лад, адже все в ньому було зроблене в стилі англійської бутафорії.

Я навіть не сумнівався, що всі ці меблі, канделябри, дзеркала, шпалери, килимові доріжки і різні дрібнички було куплено саме в Англії, однак усе виглядало бутафорським, мов декорації в театрі. Неприродного і нежилого враження цим палатам додавали і камери відеоспостереження, щедро напхані чи не в кожному кутку коридорів і кімнат. Ідучи, я подумав, що більшість таких «хатинок» виглядає саме так – ненатурально і помпезно. Немов колишні жебраки, що несподівано розбагатіли, виконали свою найбільшу мрію: щоб було, як у Майкла Джексона! І зробили собі те саме, тільки – «з перламутровими ґудзиками» за принципом «знай наших!».

Покоївка, шанобливо пропускаючи мене вперед, прочинила двері вітальні.

О! Добре, що розкута «німецька» посмішка не сходила з мого обличчя. В інакшому випадку мені б довелося досить невчасно розреготатися, а це не входило в мої серйозні наміри.

По один бік довгої зали висіли портрети представників нинішньої влади на чолі з президентом, на іншому – зі здивуванням упізнав кольорові «принти» діячів минулих часів, серед яких упізнав Ворошилова, Будьонного, Дзержинського і ще пару‑трійку «членів Політбюро» сімдесятих років.

За склом кількох шафок стояли набори старовинного порцелянового посуду з вензелями – я так собі здогадуюсь, що то був посуд, як казав Остап Бендер, «із дворца».

На мармуровому каміні стояло кілька скульптурок, серед яких був Наполеон, Черчилль і… морда велетенської риби на тонких гнутих ніжках – один з тих витворів, які полюбляють купувати люди з грошима і без особливих претензій, крім однієї: бути на піку моди. Над каміном висіла величезна яскрава репродукція Божої Матері з немовлям Ісусом на руках, що, як мені здалося, з острахом і таким самим здивуванням, як і я, здіймав свої персти над всією цією еклектикою.

Перед каміном стояв довгий стіл, вкритий білою скатертиною, із золотими канделябрами по кутах. З лівого боку цього довжелезного столу часів Карла Великого сидів зі срібною ложкою в руці Алекс Струтівський.

Побачивши мене, він чемно встав, зробив кілька кроків і простягнув руку:

– Олексій. Можна – Алекс. Прошу сідати.

– Вільгельм. Можна – Віллі. Дякую. – Сказав я і сів туди, куди мені вказали – навпроти.

Алекс поклав на коліна велику білу серветку ручної вишивки і взявся за ложку.

– Поснідаєте зі мною? – запитав він і звернувся до покоївки: – Віро Іванівно, подайте ще один прибор.

Я заперечливо замахав руками:

– Найн, найн… Велике данке, я так рано не снідаю…

– Ну, як знаєте, – знизав плечима Алекс, – а я от снідаю. Адже потім – цілий день на ногах. Часом буває, не пообідаю.

Він кивнув Вірі Іванівні, і та, відкривши велику порцелянову супницю, почала накладати в тарілку… манну кашу.

Алекс перехопив мій погляд і посміхнувся.

– Це звичка дитинства, – сказав він, – люблю маночку…

А ще, знаєте, коли вона трохи охолоне і вкриється скоринкою.

А ще, якщо зробити в ній ось таку дірочку, – він розгріб в манці отвір, – та налити туди варення… Ох і смакота…

Він закотив очі, демонструючи насолоду, і я зрозумів, що він вже починає грати «на камеру», якої у мене з собою не було.

Він почав обережно їсти, виписуючи ложкою охайні і рівні кола по всьому радіусі тарілки. В дитинстві я колись робив так само, подумав я, і моє роздратування почало стишуватись. Алекс справляв досить приємне враження. А те, що трохи «перегравав», так це ж зрозуміло: не щодня до тебе приходить іноземний режисер з метою уславити на весь світ.

Віра Іванівна чемно стояла за його спиною, час від часу кидаючи на мене чемний і байдужий погляд.

– Так про що ви хочете знімати ваше кіно? – запитав Алекс німецькою.

– Про вас. Про те, як проходить ваш робочий день. Знаєте, це має бути такий непафосний фільм про вас як про просту людину, яка крім заслуг перед батьківщиною має ще й своє життя, свої інтереси… – спокійно відповів я німецькою, радіючи, що він не зміг мене підловити, але на всяк випадок додав, ламаючи язик: – Вибачте, Алексе, якщо ви не проти, давайте спілкуватися вашою мовою, адже я давно мрію мати добру практику.

– Звісно! – посміхнувся той. – Тим більше, що мої знання німецької далекі від досконалості. Не хотів її вчити – у мене прадід, вибачайте вже за відвертість, загинув від німецько‑фашистських загарбників, тому довго не міг змусити себе вчити вашу мову. Мені буде приємно догодити вам.

– Вундербар! Чудово! Дякую, – сказав я і додав цілком правдиве: – Мій прадід також загинув на війні. ‑ Іронія долі… ‑ зітхнув він. – А тепер ми разом сидимо за цим столом…

Якраз це і здавалося мені найбільш дивним: наші предки були рівні і, можливо, йшли в строю пліч‑о‑пліч, а ми, навіть сидячи за одним столом, були різні, безкінечно різні.

Адже я ніколи не мріяв про порцеляну часів Карла Великого, килимки зі шкіри зебри чи мармурових левів на сходах будинку.

Подібні речі викликали у мене лише сміх.

Він доїв кашу, витер рот серветкою, кинув її на стіл і швидко відсунув стілець:

– З чого почнемо?

– Для початку я б хотів просто поспостерігати за вами пару днів, поспілкуватися і, якщо була б ваша ласка, хоч трохи потоваришувати, аби ви не відчували ніякого дискомфорту перед камерою.

– Ок, – сказав він. – Тоді я швиденько проведу вас будинком, а потім поїдемо зі мною у справах. Тільки зауваження: коли я працюватиму – а у мене сьогодні купа зустрічей! – не заважайте. Всі коментарі – пізніше, коли я зможу розслабитись. Домовились?

Я кивнув.

Алекс одягнув піджак, що висів на спинці крісла, підтягнув вузол краватки, перевірив, чи є в кишені ключі від авто, і кивнув мені, мовляв, рушаймо! Ідучи коридорами помешкання, він коментував, що ми проминаємо:

– Кінозал… Спальні для гостей… Ванна з басейном…

Тренажерна… Музична…

– А це? – запитав я, показуючи на білі двері з чорним бантом посередині.

Він призупинився.

– Це? Це кімната моєї дружини… На жаль, вона нещодавно померла…

– Ох. Вибачте. – Я зробив вигляд, що чую про це вперше. – Яке горе. Співчуваю. Вона хворіла?

Маска іноземця давала мені можливість бути безпосереднім і ставити будь‑які запитання.

– Так, вона хворіла, Віллі. – Сумно відповів він.

– Сподіваюсь, Алексе, ви зможете розповісти і про це?

Це додасть до вашого портрета особливі штрихи.

– Звісно, спробую. Вона була неймовірна…

Ми вийшли на двір і попрямували до велетенського джипа.

– Авто я веду сам! – гордо посміхнувся Алекс.

– О! Вундербар! – вигукнув я. – Чудова деталь!

– Авжеж! І він відчинив переді мною дверцята. Не встиг я вмоститися, як джип добряче газонув з місця.

– Це моя п’ята машина, – почав розповідати Алекс без всякого мого запрошення до слова. – Є ще три гоночні й один лімузин – для гостей. Є ще справжнісіньке ландо.

Ви знаєте, що таке «ландо»?

– О! Це, здається, таке стилізоване авто з відкидним верхом! – якомога емоційніше вишкірився я, вдаючи захват.

– Помиляєтесь! – радісно сказав він. – Я ж сказав: у мене справжнє ландо, тобто така легка карета! Я придбав її спеціально для весілля. При нагоді покажу.

Він майже не дивився на дорогу, було помітно, що в авто він почувається, мов у колисці.

– Певно, у вас і коні є? – посміхнувся я.

– Так. Це одне з моїх захоплень.

Тепер він відповідав досить коротко: ми в’їхали в місто, і він дивився лише на дорогу. Це мене цілком влаштовувало: я ставив короткі й чіткі запитання, мов на допиті. І це виглядало цілком природно.

– А ваша дружина поділяла ваші захоплення?

– Так, звісно.

– А ким вона була за фахом?

– Вона? Вона просто була чудовою дружиною… – сумно промовив він і додав: – Вибачте, зараз я вже починаю працювати…

Авто зупинилося біля якогось будинку.

Ми вийшли. Алекс вийняв з багажника пластиковий пакет. Я помітив, що біля під’їзду товчеться якийсь люд з мікрофонами і камерами. Щойно ми наблизились, натовп зарухався, повмикав камери, націлив на Алекса фото‑ і телеоб’єктиви. Ніби не помічаючи такого ажіотажу, Струтівський попрямував крізь юрму.

Я покірно йшов за ним, боячись одного – зустріти тут знайомих, котрі могли б поплескати мене по плечі зі словами: «А ти що тут робиш, старий?»

Дякувати Богу, такого не сталося, і ми увійшли до брудного під’їзду, піднялись на третій поверх і зупинилися перед доволі пошарпаними дверима. Алекс вийняв з пакета букет квітів. І, позуючи, простягнув руку до дзвінка. Заклацали фотокамери.

Двері відчинилися.

На нас дмухнув густий аромат застарілого повітря. З дверей визирнув сивий дідуган в картатій сорочці і спортивних штанях.

– Дозволите? – чемно запитав Алекс і, кивнувши всій команді, увійшов до помешкання.

Вузьким темним коридором ми великим натовпом просунулись до кімнати. Там стояв круглий стіл, сервірований для скромного чаювання: дві чашки з написом «Общє піт» і тарілка з сушеними яблуками.

Алекс зупинився так, щоб бути в колі світла, простягнув старому букет і почав викладати на стіл речі з пакета.

Зі здивуванням я помітив кілька пачок якоїсь крупи, дві пляшки олії, шоколадку і сік «Бадьорить!».

– Дорогий Станіславе Михайловичу! – урочисто вимовив Алекс і кинув швидкий погляд на мене, мовляв, чи уважно я фіксую цю визначну подію. – Дозвольте мені привітати вас з днем народження і вручити цей невеличкий подарунок. Хочу, щоб ви знали: ми, молоді, не забуваємо ваш подвиг, вашу святу працю на благо нашої рідної вітчизни! Ми вчимося у вас і будемо нести вашу трудову звитягу до кінця, до остаточної перемоги ваших ідей, мрій і сподівань!

Старому було років дев’яносто, він розгублено і вдячно кліпав очима і погладжував розкладені на столі подарунки.

Мені здалося, що він не дуже розумів сенс того, що відбувається. Чесно кажучи, я також.

– Отже, тримайте поки що цей невеличкий знак пошани від нашого вдячного покоління, – продовжував Алекс. – Але знайте, що через десять років, як і заплановано програмою партії, яку очолює мій батько, ви матимете своє власне помешкання в кращому районі нашої славної столиці!

Усі присутні шалено зааплодували.

– Мо… чаю? – нарешті вимовив старий і тремтячими руками підняв зі столу череватий старий чайник.

– Дякую, дорогий Станіславе Михайловичу! – поплескав Алекс старого по худенькому плечі. – Пити чай з вами, уславленим ветераном праці, для мене було б великою честю. Поговорити з вами, долучитися до великої і непереможної історії… Але, – і він поблажливо посміхнувся до фотооб’єктивів і додав те, що, певно, мусило стати дотепним жартом: – Але хто ж тоді будуватиме для вас житло?! Справи кличуть!

Шанобливо схилившись, він потис руку старому і стрімко повернувся, аби йти. Всі присутні, мов зграя, стрепенулись і полетіли слідом за ним.

Я лишився останнім і кинув погляд на плоди нашого візиту: старий тримався обома руками за стіл і відчищав нігтем якусь пляму з клейончастої китайської скатертини.

Я приязно кивнув йому, мовляв, потерпіть ще десять років і побачите небо в алмазах – і вийшов.

Ми знову сіли в авто. Задоволений моєю реакцією, Алекс коротко пояснив:

– Сьогодні я вітаю ветеранів. Ще десять адрес – особисто, а далі – справа моїх помічників.

– Яка благородна місія! – похвалив я. – А до чого ж тут партія?

– Яка партія?

– Ви щось сказали про програму партії вашого тата…

– Ну, не без цього, – посміхнувся він. – Мушу допомагати і батькові. Можливо, наступного року я теж балотуватимусь. Тато – в президенти, я – очолю партію.

Ми знову петляли містом, і це знову дало мені переваги у постановці коротких і «тупих» запитань захопленого іноземця.

– Але, наскільки я знаю, тоді ви не зможете мати власний бізнес!

Він подивився на мене крижаним поглядом і відповів, мов комсомолець на допиті в гестапо: – Інтереси країни вищі за власні інтереси!

Я заткнувся і урочисто кивнув.

Таким чином ми об’їхали ще десять вбогих хрущовок, ощаслививши стареньких скромним продуктовим набором і нескромною обіцянкою обдарувати їх квартирами у най‑найближчі десять років. Клацали фотокамери, писали диктофони…

Зазвичай я виходив з кімнати останнім, фіксуючи поглядом вбогість обстановки і схожі сервіровки столів, приготовлених для так і не здійсненого чаювання. Один раз почув, як, ідучи за делегацією, аби зачинити двері, старенька бабця пробурмотіла: «Хай тобі грець, як натоптали, прости Господи…» І посміхнувся їй на порозі.

– Фух… – сказав Алекс, падаючи на сидіння свого джипа. – Це була остання адреса. Втомився, не уявляєте як…

Я співчутливо кивнув.

– Розумієте, – гарячково заговорив Алекс, – ми мусимо підтримувати свій електорат! Так, зараз нам важко – скрізь вороги! Так, країна та й, власне, увесь світ, переживає не кращі часи. Вороги знівелювали всі ідеї добра, рівності, щастя, демократії! Але ми мусимо зміцнювати свої ряди! Вселяти віру, надію, зрештою – любов, про яку говорив Ісус Христос. Мусимо поважати старість. Без минулого – немає майбутнього! Мусимо стерти межу між багатством і бідністю – на користь багатства! Але багатства не тільки матеріального, але й духовного – в першу чергу!

Я чемно кивав, уявляючи, як Алекс роздає на вулиці свої численні порцелянові сервізи. А його промова ставала все більш енергійною, запальною, здається, він зовсім забув про мою присутність і звертався до великих мас, що вщерть незримо заповнили салон його джипа.

– Ми все розподілимо наново! Нам не потрібні прозахідні запроданці і всі ці псевдодемократи, що ведуть країну до прірви! Ми наведемо лад у всьому: в політиці, в міжнародних стосунках, в мовному питанні, в спорті, в мистецтві, в освіті! Скрізь! Якщо ворог не здасться – ми знищимо заразу фізично! Повірте, у нас на все вистачить снаги, рішучості, сил, вірних друзів і… і фінансів! Лише уявіть, – він з гордістю поглянув на мене, – для цієї акції ми закупили в Китаї сто тонн рису! Знаєте, в що це обійшлося?!!

Я, імітуючи захват і розуміння, зацокав язиком.

– Так отож! – задоволено підбив риску він і втомлено зітхнув: – Ось так доводиться працювати… Але якщо не ми, то хто ж…

Якщо б я дійсно був іноземцем, то, певно, цей захват і ця промова викликала б у мене неабияку повагу.

– Зараз – до офісу! – повідомив він. – І, знову ж таки, прохання: всі питання – потім. Купа справ.

Офіс розташовувався в мальовничому куточку міста на самому схилі ріки і являв собою скляну споруду, на даху якої примостився невеличкий злітний майданчик.