Розділ третій. Не‑щоденник 5 страница
Я швидесенько прибрав з нього зібганий казенний сріблястий фрак (який ненавиджу!) і допоміг їй опуститися у крісло.
Стара пані примостилася на самий краєчок і обома руками досить зворушливо допомогла своїм кострубатим ніжкам прийняти відповідну «світську» позу: трохи зсунула їх убік. Мабуть, зробити це самостійно ці ніжки вже не могли.
– Отже, ви… – І вона знову по складах вимовила моє ім’я.
– Можете називати мене коротше – Ланц, – сказав я. – Так мене називають усі.
Вона кивнула, поплямкала губами, під якими я потім розгледів досить пристойні два ряди білосніжних вставлених зубів, і почала здалеку, як це полюбляють робити старі:
– Я народилася вісімдесят п’ять років тому…
Я подумав, що це буде довга історія і варто все ж таки запропонувати їй каву, під запашний аромат якої я і зроблю кілька ковтків омріяного холодного пива.
Але вона не прийняла мою пропозицію, проте, розумниця, дотямила, що я не налаштований на довгу розмову і швидко взяла бика за роги:
– Я хочу, щоб ви з’ясували обставини загибелі моєї онуки!
Отакої!
Я ще ніколи не займався ніякими подібними справами і тому дивився на неї, мов баран, тягнучи артистичну паузу.
А вона вела далі:
‑ Її звуть… звали Таміла. Їй було дев’ятнадцять років.
Кілька місяців тому, суто випадково, я дізналася, що вона вдало вийшла заміж. Я хотіла зустрітися з нею і подарувати цю каблучку, – вона прокрутила на своєму пальці масивний перстень з великим блакитним каменем. – Це наша сімейна реліквія, котру я не змогла передати своїй доньці. Хотіла, щоб вона була в Таміли… Коли я – усіма правдами‑неправдами – дізналася її адресу і пішла відвідати, покоївка сказала, що моя дівчинка… – тут вона витягла з ридикюля великий білий носовичок і піднесла до очей. – Моя дівчинка, котру я виховувала до трьох років, померла.
– Так що ж ви хочете, щоб я з’ясував? – здивувався я. – Мені шкода, але таке часом трапляється і з молодими…
– Зараз зрозумієте! – знервовано сказала стара пані. – За словами покоївки, а потім і тих людей, котрі вели слідство, виходить так, що моя дівчинка померла, завдавши собі зо два десятки ножових поранень!
Я аж присвиснув. І, чесно кажучи, ледь втримався від посмішки: гарне самогубство!
Пані промокнула очі хусткою. На ній залишилися чорні сліди. Виявилося, що ця охайна стара пані підфарбовувала вії, чим викликала у мене неабияку повагу.
– Саме так, – кивнула вона, правильно відреагувавши на мій свист. – А тепер скажіть, чи бувають такі самогубства? Дівчинка просто порізала себе на шматки. Я не можу в це повірити. Усі брешуть. Усі. І її мати – така ж дурепа, якою колись була я, і її чоловік, який знайшов її в тому ж ліцеї, де вчилася Тамілочка, двадцять один рік тому. І чоловік моєї бідної дівчинки, власник якоїсь фірми. Міліція.
Покоївка. Сусіди. Усі вірять, що Таміла збожеволіла і вбила себе сама…
Вона знову промокнула очі. Потім дістала з ридикюля помаду, підфарбувала губи і рішуче поглянула на мене:
– Юначе! Мені лишилося небагато часу – і я не хочу йти з життя старою дурепою! Мені вас порекомендував… – вона назвала ім’я нашого спільного знайомого. – Я хочу, аби ви з’ясували, від чого померла моя онука. Вона була така весела, така гарна. Мов промінчик сонця! Коли я бачила її здалеку, серце моє співало від одного погляду на це створіння, від гордості, що в її судинах тече моя кров.
– Вибачте, але… – невпевнено промовив я і наштовхнувся на її беззаперечний погляд.
Пані зняла з пальця перстень і поклала його на стіл.
– Це – завдаток, – сказала вона. – Потім я заплачу більше. Усе, що в мене є.
Мені нічого не лишалося, як заварити каву – пиво відпало! – і провести кількагодинну розмову, після якої я силоміць запхав перстень їй до кишені і відправив додому, пообіцявши зайнятися цією справою.
Дізнався я таке…
Стара пані в минулому теж закінчила той самий ліцей, що її донька і онука. Отримала бездоганне виховання, звідти ж вдало вийшла заміж за «начальника наркомпроса». Наприкінці шістдесятих віддала туди ж свою доньку, а через п’ять років, коли та вже майже закінчувала навчання, переглянувши свої погляди на життя, намагалася її звідти забрати.
– Але це було неможливо, – розповідала стара пані. – Вона, моя Мартуся, вже була іншою. Вона навіть не впізнала мене, коли я домоглася побачення з нею, підкупивши одну з виховательок. Я намагалася умовити доньку піти зі мною. Але вона лишилась непохитною. Сказала, що я і такі, як я, «підлягають ліквідації» або – «самоліквідації».
– Нічого ж собі! – не втримався від вигуку я. – За що?!
– За те, що… – трохи знітилася стара пані. – За те, що порушила всі закони, котрі існували в ліцеї.
– Що ж ви такого наробили?
Вона тяжко зітхнула і ледь чутно промовила:
– Мій чоловік, її батько, на той час помер, адже був набагато старший за мене. А я… Замість того, щоб зберігати йому вірність, закохалася і жила в цивільному шлюбі зі стрітом.
– З ким?
– Пробачте, – зніяковіла пані. – Вам буде неприємно це чути, але всіх, хто живе поза межами цього навчального закладу, в мій час називали «вуличними», а в часи навчання моєї доньки і до цієї пори – «стрітами». Від англійського слова «стріт» – вулиця. Усі вони вважалися і вважаються людьми низького ґатунку…
Слухаючи її, я поволі роззявляв рота, мов конаюча риба.
Про такі дива‑дивні чув уперше.
Одне слово, відтоді пані втратила зв’язок з донькою.
Власне, такий зв’язок втрачали і всі інші батьки, що було природним для всіх ліцеїсток усіх часів. Але саме ця пані з певного часу почала розуміти, що це неправильно. Вона розшукала доньку після її вдалого одруження і почала спостерігати за її життям здалеку.
Бачила доньку вагітною. Бачила, як до будинку занесли мереживний згорток з немовлям. Але жодного разу не наважилась заговорити, наблизитись, пам’ятаючи про те, як донька запропонувала їй «самоліквідацію».
– Мартуся народила Тамілочку. І тут мені шалено поталанило! Донька з чоловіком мусили поїхати до Сирії – він був дипломатом. Але той клімат дівчинці категорично не підходив. І я… Я найнялася в родину своєї доньки… нянею. Так, так, не дивуйтеся. Мартуся, звісно, не впізнала мене. А дівчинка потягнулася до мене, мов до рідної (чи, можливо, вона відчула це своїм маленьким сердечком?). І серед багатьох претенденток я стала першою. Через три роки вони повернулися і, незважаючи на мої умовляння і сльози дитини, дали мені розрахунок. А згодом Тамілочку віддали до того ж ліцею. Я ледь не кинулася під колеса авто, на якому її відвозили. Всі ці довгі роки я чекала, доки дівчинка вийде з ліцею, мала надію поговорити з нею.
Вона вийшла з нього, як і всі інші – одруженою. Я бачила її здалеку лише кілька разів, адже родина жила у котеджі за високим парканом, а Тамілочка рідко виходила за його межі сама. А за місяць сталося те, про що я вам вже казала. І те, у що я не можу повірити і не повірю й на Страшному Суді!
Коли стара пані пішла, я почав рити Інтернет, намагаючись вишукати хоч якусь інформацію про ліцей, але не дізнався нічого суттєвого.
Як писали деякі гламурні джерела, яким я не йняв віри, цей заклад буцімто існував з давніх‑давен, спочатку як «таємничий жіночий орден». І тепер, і зараз скорочено він називався ЛСД – «ліцей слухняних дружин». Його мета була благородною, особливо стосовно чоловіків: у ньому виховувались дівчатка для щасливого шлюбу.
Що тут поганого, думав я, особливо тепер, коли будь‑яка юна кубіта п’є і матюкається на рівні з чоловіками.
Хіба погано мати слухняну дружину, котра, судячи з рекламного проспекту, вміє чудово готувати, знається на музиці, співах, танцях, не вживає алкоголю і несе своєму чоловіку щастя, наче смажене порося на таці?
Чому ж тоді і яким чином загинула онука моєї клієнтки?
Не донесла цю тацю?
Справа здалася мені цікавою…
Ось чому пропозиція Барса зіграти на вечірці в тому ЛСД викликала у мене «професійну» цікавість.
Ось чому, взявши напрокат лаковані мешти і заручившись брехливими рекомендаціями своїх впливових друзів, я погодився грати романтичні мелодії.
Незважаючи на те, що моє зап’ястя ще було забинтоване після бійки з Феліксом…
***
…Вечірка мала розпочатися після дев’ятої вечора, але шкільний автобус рожевого кольору під’їхав до порога філармонії о четвертій. Ми вже стояли зібрані – з інструментами, в чорних фраках, в ідеально начищених і однакових, мов у небіжчиків, лакованих мештах.
Водій, а точніше, водійка, носата жінка, зодягнута в чорну форму, попередила всіх, щоб ті, хто взяв із собою пляшки з водою чи пивом, домашні бутерброди, мобільні телефони або якісь інші предмети на зразок штопора, електронних книжок, диктофонів чи фотоапаратів, лишили їх на прохідній філармонії. Ми мусили мати із собою лише інструменти та хіба що носовички. Незадоволено бурмочучи, народ позалишав черговій свої бутерброди та телефони.
– Усім необхідним вас забезпечать! – сказала водійка і натисла на газ.
Ми виїхали за місто і ще хвилин зо тридцять мчали трасою, аж доки повернули на приватну бруківку, котра вела до мальовничих стін старовинного замку, що виднівся вдалині.
У відкриті вікна автобуса одразу дихнуло свіжістю, ніби хтось пирснув в них парфумами.
Буйна пшениця ходила довкола коліс ходуном, і здавалося, що ми пливемо в морі, хвилі якого весь час змінюють свій напрямок. Гарне було видовище.
– Це все – наші угіддя, – гордовито повідомила водійка. – У нас власне борошно, молоко, сир та соки. Все свіже. Вас пригостять.
Ми всі захоплено закивали головами.
Мій зачарований красою вечора зір був прикутий до величних мурів, що оточували башти замку. Здалеку вони виглядали досить переконливо, неприступно. Але, коли ми наблизились, я помітив, що це звичайна стилізація і що стіни, метрів по п’ятдесят завдовжки, котрі з двох боків охоплювали високу браму, було змантачено з залізобетонних блоків, розмальованих під бруківку. А далі цього щільного відрізка йдуть металеві ґрати, обплетені заростями дикого винограду.
Призупинивши автобус, водійка почекала, доки брама відчиниться.
Високі, обкуті металом двері поповзли врізнобіч, роззявляючи перед нами свою пащеку.
Ми, з цікавістю витягнувши шиї, споглядали мальовничий майданчик, засаджений квітами та втиканий скульптурами богинь і богів. Серед них я побачив і безруку Венеру і гмикнув на весь автобус, показуючи на неї. За мною загиготіли інші – Венера була одягнута в довгу мармурову сукню! В такому самому одязі постали перед нами знайомі зображення інших міфічних персонажів.
Амур у шортах, Паріс у будівельному комбінезоні, Афродіта в пальті.
Автобус загальмував перед величною будівлею, на порозі якої нас зустрічало керівництво цього цнотливого парадизу.
Я помітив, як майже на всіх вікнах закладу сколихнулися фіранки – певно, мешканки кімнат споглядали за нашим приїздом. Але на подвір’ї було ані душі, крім поважної Мадам у чорній сукні та трьох пань, очевидно, меншого рангу, що стояли за її спиною.
Василь Петрович, керівник оркестру, підійшов до неї, чемненько вклонився. Мадам відповіла зверхнім кивком, презирливо оглянула нас і показала рукою на двері.
Ми, схожі на пінгвінів у своїх фраках та білих манишках, чемно увійшли до прохолодного приміщення.
– Прошу до мого кабінету, – сказала Мадам і повела нас на другий поверх мармуровими сходами, вкритими зеленим килимом.
Ми йшли і пошепки піджартовували з побаченого.
Усе довкола дійсно виглядало досить кумедно, немов ми потрапили в декорації якогось кіно. Все було, як сказав Барс, «пА‑бАгатаму»: картини в позолочених рамах, довгі коридори з рядами пронумерованих дубових дверей та написами «Танцзал», «Гаптувальня», «Музклас», «Кулінарна», «Кінооглядова», «Червоний куточок», «Галерейна».
– Побачити хоча б одну ціпу… – шепнув мені Барс.
– Мабуть, їх тут бережуть від стресу бачити таких лабухів, як ми… – посміхнувся я.
– Ага! Або вони вагітніють від одного лише погляду… – додав Барс.
– «Нові жінки нового тисячоліття!» – процитував я рекламний слоган, вичитаний в газеті.
– Певно, будемо лабати із зав’язаними очима! – пожартував Барс.
– Кочумай[1]! – сказав я.
– Стеж за базаром, – попередив Барс, киваючи очима на Петровича, котрий терпіти не міг, коли ми, поважні працівники культури, говорили на музичному сленгу.
А Василь Петрович дріботів за поважною пані, мов заєць за морквою.
Хіба що не кланявся дорогою, і це було цілком зрозуміло – гроші обіцяно не слабі.
Нарешті Мадам завела нас до кімнати, яка, певно, була її кабінетом.
Попрямувала до розкішного широченного столу і всілася у високе крісло, на спинці якого красувався герб закладу: якийсь текст в обрамленні пшеничних колосків.
Ми, мов стадо баранів, збилися докупи і лишилися стояти перед нею на червоному килимі.
Мені здалося, що зараз до кімнати увійдуть такі самі дами в чорному з різками і відшмагають нас всіх по черзі, як школярів, що запізнилися на вечірню молитву.
– Отже, панове, – суворим голосом промовила Мадам, – ви знаходитесь в навчальному закладі з бездоганною репутацією! І тому попрошу залишити всі ваші гиготіння та коментарі при собі.
Мабуть, вона чула наші перемовини.
Ми зніяковіли.
А Мадам продовжувала, мов дрова рубала:
– Уведу вас до курсу справ. І прошу запам’ятати все, що не збираюся повторювати двічі. Отже, сьогодні ви гратимете на балу. Перша частина виступу – коли гості з’їжджатимуться, друга – коли танцюватимуть. У перерві вас погодують в альтанці. Після другої частини ви всі отримаєте оплату і вас відвезуть назад. Але перед тим я мушу поговорити з кожним окремо.
– Навіщо? – вирвалось у мене, і я миттєво отримав струмінь крижаного азоту з очей суворої Мадам.
– Щоб запобігти ексцесам! – сказала вона.
Я посміхнувся.
Цікаво, яких таких «ексцесів» вона чекала від дванадцяти лабухів зі скрипками та тромбонами?
Мадам, показуючи на мене, кивнула:
– Почнімо з вас. Решту прошу вийти.
Вмить двері відчинилися, в них впливли дві пані і плавними, але наполегливими рухами зігнали моїх товаришів з килима, показуючи на вихід.
– Там кімната очікування, – пояснила Мадам. – Я викликатиму вас поодинці.
– Ну ти, блін, попав… – прошепотів Барс. – В разі чого – кричи!
Я лишився стояти на килимі перед столом, що нагадував півстадіону.
Мадам прискіпливо оглядала мене, гортаючи анкету.
Я відчув, що почав огидно пітніти.
– Що у вас з рукою? – запитала вона.
– Собака вкусила, – сказав я.
– Вулична чи домашня?
«Стрітівська», хотів відповісти я, але вчасно схаменувся – не варто нариватися.
– Домашня, домашня, – улесливо сказав я. – Вальпургієвої породи за вісім тисяч доларів. За кожну лапу.
Очі Мадам гнівно зблиснули.
Вона поставила ще парочку безглуздих запитань щодо моєї освіти, сексуальної орієнтації та походження батьків.
– Навіщо вам все це? – якомога ніжнішим голосом запитав я. – Я не збираюсь залишатися тут довше, ніж вам потрібно.
– Сподіваюсь, – гмикнула вона. – Але в разі чого ми мусимо знати, де вас знайти.
– А в разі чого таке може статися? – Я вдав крайню ступінь глупства – і в очах, і в голосі.
Вона вдала, ніби не чує, поставила в моїй анкеті якусь «галочку» і кивком дозволила вийти.
– Операція пройшла успішно, – встиг шепнути я Барсу перед тим, як він у свою чергу переступив поріг того гестапо.
Стоячи в коридорі під наглядом двох пань, ми тихо перемовлялися про те, що варто б було дати нам хоча б попити.
Адже до початку так званого їхнього «балу» лишалося кілька годин.
– Чи можемо ми трохи прогулятися вашою гарною територією? – запитав в однієї з пань Василь Петрович. – Хлопці втомилися стояти. Треба налаштуватися на концерт…
– Ні, ‑ майже в один голос сказали обидві. – Для вас приготовлена загальна кімната – там і відпочинете. Ходити нашою територією стороннім заборонено – ви можете збентежити ліцеїсток!
Отже, наступні три години ми провели в гадючнику, схожому на клітку очікування в провінційному аеропорту.
Я б не здивувався, якби зараз зі стелі на нас, мов на тарганів, полився дезінфекційний душ. Мабуть, ми потрапили в цей тригодинний «моральний карантин» задля того, аби з нас вийшли всі грішні думки.
Так воно і сталося.
Коли нарешті двері відчинилися і жінка в чорному покликала оркестр на вихід, ми вже нагадували зомбі, котрим хотілося одного: потрапити на концертний майданчик і віддатися музиці, наплювавши на все, що відбувається довкола.
Тому мої враження були досить мляві, мов уві сні.
Нас під конвоєм працівниць ліцею – жінок із суворими, непроникними обличчями, повели крізь запашні лабіринти гарно підстрижених газонів з безліччю квітів, повз дерева з бездоганно побіленими «ніжками», повз альтанки, басейни та патіо, оздоблені цнотливими мармуровими скульптурами. Ми йшли охайною, встеленою дрібним гравієм стежкою, мов якась біблійна юрма в очікуванні на благу звістку. І нарешті вийшли до «святая святих» – білої будівлі, схожої на мушлю.
Довкола «мушлі» панувала святкова атмосфера. На деревах горіли різнобарвні гірлянди, колони були оповиті живими квітами, сходи встелені червоними килимами. Нашу процесію зупинили біля альтанки і попросили почекати.
Всім нам кортіло швидше побачити ліцеїсток, про яких добряче вже нажартувалися в «гадючнику».
Але поки що побачили ось що.
Широка червона доріжка вела від лівої брами (яку я одразу не помітив, адже вона була замаскована живоплотом) до самого входу в бальну залу. З обох боків доріжки виструнчилися працівниці ліцею – виховательки, вчительки, наглядачки. Сама мадам Директорка з кількома жінками стояла на вході до зали, зустрічаючи гостей.
А гості, скажу вам, були ще ті!
Тобто ті, яких я бачив за склом лексусів та майбахів або в залах, де йшли презентації нових марок авто, чи по телевізору в «світських хроніках». А якщо коротше – просто бачив… як то кажуть, «в труні і білих капцях» і бажано десь подалі від себе.
Одне слово, публіка збиралася неабияка. Це було зрозуміло ще й з відблисків їхніх перснів і годинників та штучної білизни зубів, котрій міг позаздрити сам Джонні Депп.
Здебільшого то були люди молодого чи середнього віку.
У фраках і смокінгах, з хвилястими, мов у жінок, зачісками, з плавною розслабленою ходою трішки втомлених славою господарів життя. Багатьох супроводжували охоронці, котрі, ступивши за браму разом із своїми господарями, залишалися стояти обабіч червоної доріжки.
Спостерігаючи за цією вервечкою марнославства, ми тихо перешіптувалися.
– Хто вони такі?
– А хрін його знає…
– Якісь цабе…
– Золота молодь…
– Камеді‑клаб в дії…
– Зрозуміло одне: їхні фраки не взяті напрокат… – посміхнувся я.
– Цить! – просичав Василь Петрович, показуючи очима на супроводжувачок, котрі прикривали нас від поважних молодиків своїми чорними спинами.
Нарешті смокінгово‑фрачна вервечка урвалася – всі зайшли до будинку. Туди ж попрямували виховательки та обслуга, на вулиці лишилися тільки охоронці, котрі, певно, мали професійну здатність розчинятися у повітрі.
– Зараз ви пройдете до центру зали, на подіум, – сказала нам одна з жінок, – розташуєтесь і почнете грати за попередньо затвердженим репертуаром. Вас погодують у перерві.
Ми слухняно закивали головами і, мов у крематорій, шанобливою повільною ходою посунули досередини приміщення. І одразу ніби потрапили до кошика квіткарки – так там пахтіло різними смачними ароматами. Десятки зо два електричних канделябрів освічували просторе приміщення, а крізь круглі скляні отвори в даху проникало фіолетово‑синє світло згасаючого неба.
Мармурові білі колони, величезні прозорі вазони з букетами, мозаїчні панно на стінах…
А посеред всієї цієї краси – живі троянди, що збилися в лякливі зграйки під стінами. Це і були ті «ліцеїстки».
Ми поїдали їх очима, хоча й намагалися дивитися в підлогу, як нас попереджала Мадам.
– Ось тобі і бізе, і тірамісу, і вершковий тортик! – посміхнувся Барс.
– Для повного кайфу не вистачає пива з таранькою, – зауважив я. – Те, що я можу берляти без проблем для шлунка!
– Бр‑р, ти не естет, Ланце, – сказав Барс. – По‑перше, не «берляти», а «їсти»! А по‑друге, як на мене – це просто рай. Ми потрапили в чоловічий рай. Лови мить, дурню!
На нас знову цикнув Петрович. І я назло йому знову голосно вимовив сленгом: «Кода!», що означало: «Закінчуємо балачки!»
Ми піднялись на напівкруглий подіум для оркестру.
– Дуй свої саги, а я поки похарчуюсь цим небесним нектаром! – гигикнув Барс, очі якого перетворилися на шалених бджіл, що так і ширяли по тому жіночому квітнику.
Я дістав саксофон.
Граючи, міг цілком вільно, можна сказати, на законних засадах, прискіпливо оглянути все довкола.
Дівчата дійсно були не схожі на тих, кого я бачив у повсякденному житті. Взагалі давно не бачив таких вишуканих суконь, таких ніжно‑пастельних кольорів, таких зачісок навіть на випускних вечорах у школах. Уявив, що потрапив на зйомки англійських серіалів за романами Шарлотти Бронте.
Здавалося, що зараз режисер крикне: «Всі вільні. Всім дякую!» – і це диво скінчиться тим, що панянки дістануть цигарки, розхапають каву в пластикових склянках і сядуть, високо задерши спідниці, з‑під яких завидніються джинси і лосини.
Я грав «Little Flower» і відчував нудоту від повтору ситуації: ці панянки зомлівали від музики аж ніяк не менше, ніж будь‑які інші дівчата на самому зашкарублому провінційному танцмайданчику. Тобто були цілком живими. І ніхто не кричав їм: «Стоп – знято!»
Але – от дивина! – я намагався вловити хоча б один прямий погляд. Але їхні очі були опущені долу. Тобто всі дівчата‑янголята дивилися у підлогу, чи в стелю, чи на панно, чи ховали обличчя за віялами. Навіть подумав: а може, вони всі косоокі?! І видав таку імпровізацію, що у Василя Петровича, певно, струсонувся мозок.
Я згадав онуку тієї бабці, що приходила до мене. Як там її? Таміла?
Що я міг тут дізнатися про неї, в кого? Може, вони тут всі дійсно несповна розуму?
Поки я грав, чоловіча частина публіки поволі переміщалася ближче до дівчат. Вони стояли, як мені здалося, ні живі ні мертві, робили «кніксени», щось тихо відповідали, не підводячи очей. Під кінець мелодії майже всі вже розбилися на пари. І кожна парочка нагадувала застиглих цукрових молодят на весільному торті.
Потім вони почали танцювати під поглядами наглядачок – Мадам та ще двох десятків жінок у чорному.
Потім Мадам підійшла до нас і сказала, що ми всі можемо вийти в сад до альтанки і поїсти. Тобто настала перерва, час вільного спілкування.
Яке щастя вийти на свіже повітря!
Тут був живий, а не парфумовий аромат фруктових дерев і нічних квітів. І – жодного спостерігача.
Ми вивалилися з тієї квіткової корзини галасливою зграєю.
– Капець! – зітхнув Барс. – Нам такі баби не світять…
– А що в них хорошого? – запитав я.
– Ти тільки уяви, – гарячково заговорив Барс. – Поперше, красуні, по‑друге, мовчазні, по‑третє, ти бачив, як вони дивляться на чоловіків?..
– Як? – запитав контрабасист Ян.
– Як на богів!!! На тебе хтось так дивився?!
– Певно, вони молитимуться і на їхні шкарпетки, – додав альт Павло.
Всі загиготіли, порозстібували ґудзики, розпустили «метелики» і оточили круглий стіл в альтанці, на якому стояли тарелі з бутербродами.
– А як на мене, то це все просто чудово! – сказав Василь Петрович. – Що може бути краще за добре виховану жінку? Це вам не барбацуци з Окружної! І не унісекс з «Макдональдсу»! Таких можна все життя на руках носити!
Я згадав свою недавню відвідувачку і знизав плечима. Певно, її онуку теж хтось носив на руках…
Я дожував канапку і тихо відійшов у бік саду, дуже захотілося тиші.
Закурив, висвітлюючи вогником темно‑зелене листя старої яблуні. І тут на мене вилетів той божевільний кролик!
Тобто дівчисько в джинсах із перестрашеними очима.
Звідки вона взялася?
Зрозуміло, що не з зали, адже її одяг був звичайним, буденним. І навіть трохи забрудненим іржею, ніби вона лазила по горищу.
Дівчисько заклякло переді мною, мов паралізоване.
А потім промовило, ковтаючи повітря ротом: «У нас не палять…»
Ага, зрозуміло, вона теж була «з цих». Тільки, певно, танцювати із тим барахлом у фраках ще не надійшла черга!
Не знаю чому, але я розлютився. Сказав якусь брутальність, від чого вона – оце була повна несподіванка! – хитнулась і почала повільно осідати на землю. Ледь встиг підхопити.
В якусь мить здалося, що тримаю в руках помираючого лебедя. Вона була легкою, мов пір’їнка, і вся тремтіла.
Довелося зробити їй «штучне дихання» методом «рот в рот». Ну, так, простіше кажучи, не міг втриматися, аби не поцілувати. Мало б хто втримався від такого, маючи в руках це янголятко. А потім і зовсім знахабнів, сказав, що чекатиму на неї щовечора під парканом з лівого боку від цегляної стіни – там якраз була невеличка незаґратована дірка в живоплоті.
Відпустив її, і вона, мов п’яна, побрела кудись в глиб саду.
Отака пригода!
Коли повернувся до альтанки, народ ще обговорював переваги цих «слухняних дружин» у порівнянні зі своїми. Барс навіть не на жарт почав з’ясовувати, як потрапити сюди у вигляді кандидата в наречені.
Нашу розмову перервала наглядачка, котра повідомила, що бал продовжується і ми мусимо повернутися до зали.
Решта вечірки пройшла для мене, мов у тумані. Думав, що роблю експеримент над тим дівчиськом, а вийшло набагато гірше: з кожною миттю, що спливала після моєї несподіваної пригоди в саду, я все більше відчував на губах той поцілунок. А в руках – тремтіння вмираючої пташки.
А ще мені дуже сподобалось, що на ній були джинси, а не претензійна бальна сукня. І іржаві плями на них, ніби вона щойно злізла з даху чи вийшла з майстерні.
Що вона робила сама в саду? Хто вона така? Як її звати?
Я думав про це упродовж наступного дня.
Навіщось купив (на гонорар від тієї вечірки) біле штучне хутро (так низько я впав у своїх очах!) і постелив його на підлогу в своєму лігві. Потім (на ті ж дурні гроші) замінив гуму в своєму «харлеї», чого не міг зробити вже кілька місяців. І, благаючи себе їхати до пабу дивитись матч (якраз тоді наші грали зі шведами!), помчав туди, звідки нас учора виперла Мадам із підпискою про «нерозголошення» і погрозами «санкцій» в разі порушення нашої угоди.
Так, я мчав до ЛСД. До живоплоту з лівого боку від брами, де була крихітна лазівка.
Зовсім крихітна, куди я ледь міг просунути свою руку…
Звісно, там я і зустрів ранок. І наступний теж. І десять таких самих ранків, що проминули від першого.
Отака хєрня, кошенята!
Розділ третій. Не‑щоденник
…Останнім часом я почала думати про смерть.
Навіть тоді, коли ми з малечею весело горланимо пісні біля вогнища. Навіть тоді, коли обираю парфуми чи лежу в шезлонгу під деревом в обідній час із зачитаною до дірок книжкою «Катрусина любов».
Роблю вигляд, що читаю (книжку я знала напам’ять!), і думаю, думаю про… смерть.
Смерть має обличчя Тур.
Таке, яким ми бачили його востаннє на порозі ліцею: щасливе, натхненне, схвильоване.
Але як поєднати його зі смертю, з небуттям? В які день і годину воно, це обличчя, завмерло? Що передувало цьому?
Який випадок?
Уявляю, як вранці Тур ще посміхалась, пила каву, розчісувала волосся, обирала парфуми, взувала туфлі під колір сукні – звичайні, повсякденні справи. Чи знала вона тоді, що увечері лежатиме нерухома? Чи знатиму про це колись я сама?..
А чи знаю зараз, чим для мене скінчиться цей день? Чи встигну пізнати все те, що мені належить пізнати? Чи достатньо в мені всього того, що дає Бог, чи Він призначив мене лише бути уважною читачкою «Катрусиної любові» і більше нічого?!
Це були заборонені думки.
Ми готувалися до життя вічного. І вічного щастя. А інші?
Скажімо, ті, хто мене народив? Ті, хто народив Тур. І Ліл. І Іту з Мією.
Раптом спало на думку, що я не пам’ятаю жодного обличчя, котре спливало наді мною у дитинстві. Навіть якщо хтось із моїх рідних живий, то я все одно не впізнаю тих облич.
Невже це справедливо? Нас вчать, що – так, справедливо, вчать відтинати зайве. Адже… Адже вони мене теж відсікли. І я тепер взагалі сама‑саменька в цьому світі. Мені немає на кого сподіватися, крім того, хто наступного року завітає на мій перший бал і обере мене.
Звісно, я служитиму ЙОМУ з усією завзятістю, адже мені буде до кого приліпитися, кому служити за всіма правилами нашого виховання.
Чи не так само служила Тур? Мертва Тур. Де вона зараз?
Що сталося з її тілом? У якій сукні вона лежить, у якій позі? Хто згадує її в цю мить? Можливо, ніхто, крім мене?
А чому я думаю про це?
Навіщо мені ці думки?
Мені незатишно з ними.
Я хочу позбутися їх.
Я хочу бути такою, якою була до того балу, коли почула той клятий саксофон!
…Як важко палити щоденник!
Дуже важко. По‑перше, тому, що він довго не хотів розпалюватись в ледь жевріючому вогнищі, що лишилося після вечірніх співів на галявині – обкладинка і сам папір виявилися надто цупкими. По‑друге, важко було зробити це непомітно для інших. Довелося дочекатися, поки всі розійдуться, і зробити вигляд, ніби лишилася прибирати галявину після того, як старші під наглядом Виховательки повели малечу до спалень.