Розділ третій. Не‑щоденник 13 страница
– Пат? Навіщо?
– Це вас не стосується, – відказав я.
– Звісно, юначе, мені байдуже, що відбувається з відщепенками, – кивнула вона, звівши свої червоні губи в презирливу рурочку. – Але зрозумійте, ви зробите і собі, і дівчині ведмежу послугу. Адже через кілька років ви самі виженете її, змучившись питанням, чи реальне її ставлення до вас, чи це лише навички ЛСД. Такими запитаннями не мучаться тільки наші клієнти – свідомі люди нової формації… ‑…один з яких поправляє нині свою вивихнуту щелепу в лікарні, ‑ пробурмотів я, зачувши про людей «нової формації».
– Перепрошую? – не зрозуміла вона.
– Нічого, це я так, – заспокоїв я. – Отже, коли я зможу забрати Поліну?
– Тільки після карантину і загальних зборів, – відказала вона, відчуваючи, що виграла. – Коли це все відбудеться, напевне не можу сказати. І дуже вас прошу: не наполягайте і не думайте незаконно порушувати кордони нашого закладу! Інакше нам доведеться викликати правоохоронців, вас заарештують і ваша Пат дістанеться іншому. Коли вона пройде всі процедури, я вам зателефоную! Заберете її – і розійдемося з миром. Власне, що я пропоную зробити і зараз.
Я нікому не скажу про ваш візит. І ви зі свого боку постарайтесь, щоб він залишився нашою таємницею.
Вона чудово вміла уловлювати настрій інших. Мій войовничий дух зник. Я сидів перед нею, мов учень, думаючи про долю Пат.
– Ще одне запитання, – попросив я.
Вона розкутим жестом людини, що нарешті стала господарем свого положення, запалила чергову сигарету і нетерпляче кивнула.
– Як знешкодити цей вірус?
Вона зареготала, показуючи мені не тільки вміст всього свого широкого рота з бездоганними порцеляновими зубами, але й гортанний язичок в глибині горла.
– Для цього треба знешкодити півсвіту!
Я підвівся.
Рушив стежкою з білого гравію до виходу. Гравій скреготів під моїми підошвами, ніби я йшов по кістках.
А можливо, я дійсно трощив ніжні кістяки своїх сподівань…
Здається, Мадам ще кілька секунд сміялася мені вслід.
Дзеленькнуло скло, зашипіла рідина. Я обернувся. Мадам налила собі ще один келишок брюту.
Мені закортіло сказати щось важливе. Але жодне слово, навіть брутальне, не могло висловити всієї глибини мого розпачу. Побачивши, що я обернувся, Мадам підвела вгору руку з келихом шампанського і кивнула мені.
Я якомога лагідніше посміхнувся їй у відповідь, подумки промовляючи слово, яке полюбляють вживати будівельники, коли на їхню ногу падає цеглина.
***
Я їздив до Мадам своїм ходом, щоб не схарапудити мешканців елітного селища ревом свого «харлея». І тому повертався через все місто громадським транспортом.
Мої вуха перетворилися на локатори, і в них, хоч як це прикро, лилися потоки монологів чи діалогів тих, кого Мадам назвала «інфікованими методом ланцюгової реакції». Раніше я б ніколи про таке не думав і не помічав, а тепер увесь людський театр розгорнув переді мною свої обтріпані шатра. В кожному розгорталася своя драма чи комедія. І, дослухаючись до імпровізованих інтермедій, я зіщулювався від простоти і глупства цього народного театру, згоряв від сорому за це глупство і простоту, намагався відшукати аргументи на захист цих жалюгідних вистав. І взагалі на захист – і не менше! – існування людства в тому вигляді, який воно мало ось тут, в окремо взятому транспортному засобі марки «Богдан».
– Друзі називають мене персиком, – доволі голосно муркотів у вухо дівчини здоровенний пупс у бейсболці.
– Як романтично, – сказала вона.
– Чи були у тебе стосунки? – руба запитав він.
– Були. Три роки. Але тепер я вільна.
– Ти готова взяти гармонію на себе?
Я відвернувся і відключив слух. Мені стало нудно і сумно від всього, що бачив і чув. Все було тупим, простецьким, житейським, позбавленим подиву, свіжості, запрограмованим на безпросвітну буденність і, зрештою, логічний кінець.
А чи не є такої самої логіки в усьому нашому нинішньому існуванні? Чи не заслуговуємо всі ми на те, що маємо?
На цих людей «нової формації» з двома звивинами в мозку, але «при грошах». На таких дівчат і жінок, тіла і розум яких просякнуті жагою багатства. На правителів із викривленими обличчями, немов вони щойно вийшли з дзеркал кімнати сміху. Так, на жаль, більшість заслуговує на це. І нікуди від цього не подітися. Погано і прикро лише те, що вона, ця невибаглива більшість, тягне за собою – в прірву невігластва і побутовщини інших. Адже це вона, ця більшість, диктує попит і отримує на нього спокусливі пропозиції. І ніяк не нажереться тупим маскультом, від якого в мозку випрямляється єдина більш‑менш закручена звивина.
В одному Мадам мала рацію: жебрацький світ такої більшості не створений для її підопічних. У ньому вони гинуть, як екзотичні метелики‑одноденки. Але від чого ж у такому разі загинула Таміла‑Тур?!
Я повернувся додому розбитим і знесиленим. Відштовхнув ногою кішку Кицьку, її радість і пестощі здалися мені неприродними і штучними. Потім одразу засоромився свого вчинку, ніби за мною спостерігали очі Пат. Власне, у мене не було жодних зобов’язань перед цими двома дуже схожими істотами. Я нагодував Кицьку і довго дивився, як вона п’є з блюдечка молоко. «Через кілька років ви самі виженете її, втомившись запитувати себе, чи це її реальне ставлення до вас, а чи лише навички…» – пролунав у мені голос Мадам.
Я струсонув головою так, щоб ці думки злетіли з мене, як листя з осіннього дерева.
Не хотів думати. Не міг. Адже багато зі сказаного нею було схоже на правду.
Треба переключитись на інші справи.
Я позбирав розкидані на підлозі диски і вставив перший у плеєр телевізора.
***
…Шумить дощ. Передпокій. Довгий коридор з червоним килимом веде кудись вглиб – до тьмяного квадратика світла.
У м’якій напівтемряві зблискують золотом кінчики штучних свічок у позолочених канделябрах. Порожнеча і тиша великого будинку.
Здалеку чутно, як дрібно дзеленчить ложка в склянці. Звук наближається. Схоже на «прибуття потяга» – звук посилюється і з квадратика світла рушає тінь.
Нічого не розібрати. Світло падає на чашку з ложкою в чиїйсь руці. Ложка вицокує свій танець. Майнула чорнокоса голова в ракурсі «зверху‑донизу». Цокіт стишується за дверима однієї з кімнат…
…Але тривожним тремоло відгукується на моїх багатострунних нервах…
Виявляється, це не дощ. Це в глибині кімнат шумить ввімкнутий телевізор. Коридор так само поглинутий темрявою.
Нічого цікавого.
Картини на стінах. Знову майнула жіноча тінь і зникла в квадратику світла на протилежному боці коридору. Друга жіноча тінь (здається, Віри Іванівни) пройшлась тим же маршрутом. У руках – сервірована таця.
Дві години нічого цікавого…
Нехай собі крутиться. Я тупо клацаю пультом – перемикаю на телевізійний канал.
Там виникає пика якогось доповідача. Йдеться про економіку. Він з огидою, мов черв’яків, виштовхує з рота слова – ламана мова, неправильні наголоси й артикуляція, ніби виступає прибулець з країни Мумба‑Юмба: «Ми досяглі неабіякіх успіхов… Нєгаразді подолані…Сісьматіські ми робімо свою справу краще за наших попєрєдніків…»
Кицька нервово муркоче. Я знову клацаю пультом, перемикаючись на новий диск.
…Кухня. Бачу (хоч і знову у викривленому варіанті «згори – вниз») свого недавнього знайомого Алекса. Він кладе на стіл великого живого товстолобика. Риба б’є хвостом. Нарешті бачу жінку, точніше Тамілу. І неприємне відчуття обдає мене жаром, адже я знаю, що нині вона – мертва.
– Хочу рибки, – лагідно каже Алекс.
Жінка (навіть в такому ракурсі вона здається мені порцеляновою статуеткою) нерішуче тицяє пальцем в рибу (майже так само, як і Пат торкалася шматка біфштекса), риба б’ється об стіл. Жінка скрикує. Алекс сміється:
– Давай, давай чисть її!
– Але ж вона жива… – каже жінка.
– Ну то вбий її, ‑ каже Алекс, подаючи ніж. – Відріж їй голову і чисть! Хіба вас цього не вчили?
Жінка крутить головою, закриває обличчя руками, задкує в куток.
– Давай, давай, вбий! – сміється Алекс…
Жінка тихо сповзає на підлогу по стіні.
Алекс кидає ніж на стіл, гукає:
– Віро Іванівно!!! ‑ і нервово вибігає з кухні.
Шипіння. Кухня. Віра Іванівна ріже голову товстолобику. Її руки вкриваються риб’ячою кров’ю. Скрик із кутка.
Віра Іванівна:
– О, Тамілочко, я вас не помітила… Вам погано? Це лише риба…
Коридор. Дві тіні в коридорі. Алекс, Віра Іванівна.
– Вона непритомна, пане Алексе. Перенесіть її до спальні.
Я викличу «швидку»?
Алекс:
– Нехай лежить. Отямиться – буде смажити рибу…
Більше вона ні на що не годна.
– Як скажете…
Ну таке собі… Трохи противно. Але іншого я і не очікував…
Поміняв диск. Налив пива. Собі і Кицьці.
…Кімната. Ракурс – зверху.
Алекс простягає Тамілі коробку, перев’язану пурпуровою стрічкою. Жінка дістає звідти щось схоже на пеньюар.
Таміла:
– Дякую. Дуже гарно.
Алекс:
– Не подобається?
– Дуже подобається.
– Я ж бачу: не подобається.
– Ну що ви – подобається…
– Я ж бачу – ні.
– Подобається…
– Я все бачу!
– Дуже…
Алекс забирає з її рук річ, рве на шматки… І – ось тут (я відставив склянку з пивом!) – з усього розмаху б’є її ногою в стегно.
Таміла летить в інший куток спальні. Важко підводиться. На її обличчі – посмішка Джоконди…
Починає розстеляти постіль…
Система вирубається…
Я риюсь в дисках, забувши, який з них був останнім.
Вставляю будь‑який. Клацаю пультом. Беру Кицьку на руки – вона зараз потрібна мені, як ніколи. Ми разом дивимось на екран.
Знову темрява коридору.
Я сахаюсь: прямо на мене випливає бліде обличчя Таміли, вона дивиться прямо в камеру, на мене. Точніше – аж всередину мене, такі у неї очі!
Таміла шепоче прямо у вічко камери: «Забери мене звідси… Забери мене…»
Ніби звертається до мене. Я перекидаю пиво на Кицьку.
Зала. Та сама, де мені пропонували манну кашку. За столом – Алекс. Навпроти – вона, Таміла. Згадую слова Пат: «Вона була найкращою з нас…» Вона дійсно неймовірно гарна, але страшенно худа, вії затіняють ледь не півщоки.
– Вісім чорних карток, – каже Алекс.
– Вчора ви казали – шість… – шепоче Таміла.
– Хіба? – посміхається Алекс. – А чи можу я помилятися?
– Не можете…
– Так отож.
Він набирає кашу в ложку і, мов школяр на уроці, відтягнувши її, мов з рогатки вціляє кашею в чоло дівчині.
Вона витирає кашу з обличчя і волосся. І… посміхається.
Посмішка дратує його, він – через стіл – б’є її в обличчя…
Я риюсь, риюсь в дисках, розкидаю їх, відшукую останній…
Я вже здогадуюсь, що перед тим, як переглянути його, вижену Кицьку до ванної – видовище буде не для кошенят…
***
…«Босу» я дзвоню пізно увечері, коли ми з Кицькою вже добряче накачалися пивом.
– Що у тебе з голосом? – одразу питає він. – Морозивом об’ївся?
– Так, – кажу я. – Дуже об’ївся. По самі вуха…
– Що сталося? – тривожно питає він.
– Хочеш скинути Струтівських? – кажу я.
– Факти?
О, як я люблю людей діла – «бос» все відчуває з напівінтонації.
– Факти у мене на диску.
– Ти геній. Що там?
– Вбивство… – втомлено кажу я.
– Жартуєш?
Я мовчу.
– Це дійсно подарунок… – каже він.
– Чорт забирай! – кричу я в слухавку. – Якщо вбивство може бути подарунком, тоді я валю звідси! Ви що, всі там подуріли?!!
Слухавка мовчить. Кашляє.
– Вибач… – каже він. – Вибач, ми дійсно всі подуріли. Хто кого вбив?
– Алекс Струтівський вбив свою дружину.
Я знаю, що він знову хоче порадіти за таку «чудову звістку» напередодні виборів, але він стримується, лише просить зустрічі. Але я не хочу його бачити. Кажу, що завтра вранці залишу «докази» в його офісі на прохідній.
Я знаю, що далі справа рушиться швидко і без мого втручання.
Мавр зробив свою справу. З мавра досить.
Досить.
Досить…