Лекція № 30. Розгалуження української преси на Наддніпрянщині.
Декілька помітних періодичних видань виникли на провінції. У 1906 р. почала виходити «Світова зірниця», спочатку як тижневик, потім як двотижневик. Її видавав гурток польських поміщиків у Могилеві Подільському. З 1911 р. по 1913 р. вона виходила у Києві. Видання звертало увагу на сільське господарство та кооперацію. З 1 жовтня 1910 р. у Катеринославі почав виходити ілюстрований тижневик «Дніпрові хвилі» під редакцією Д.Дорошенка. Він користувався успіхом по всій Україні. Друкував загальну інформацію та містив літературні твори.
Розширюється ряд літературно наукових органів. На поч. 1906 р. у Києві виходить «Нова Громада». Це був місячник, журнал, пов'язаний з Є.Чикаленком та «Громадською Думкою», тому що дозвіл на вихід видавці отримали паралельно. Редагували журнал Б.Грінченко і В.Леонтович. Потім С.Єфремов, Є.Чикаленко. «Нова громада» стала речником української культури. Тут друкувалися найновіші твори В.Винниченка, М.Коцюбинського, А.Кримського, М.Вороного, В.Самійленка, С.Черкасенка, Х.Алчевської, Лесі Українки. Зі статтями та оглядами на теми поточного життя виступали Б.Грінченко, С.Єфремов. Була представлена бібліографія, рецензії. На той час журнал був єдиним літературним органом в усій Україні, проте мав всього 400 передплатників. Тому видавці змушені були призупинити з 1907 р. його вихід, об’єднавши видання з «ЛНВ», редакція якого того року була перенесена до Києва. Редагував «ЛНВ» М.Грушевський, найактивнішими співробітниками стали В.Гнатюк, О.Олесь, Л.Старицька Черняхівська. Але у правописі іноді траплявся галицький вплив, тому на початках журнал зустріли з неохотою. Проте надалі він отримав широку підтримку. Цьому сприяла вже відома і усталена традиція, репутація видання, а також і сам зміст, багатство матеріалів. Газета «Діло» писала: «Органом, в котрім відбивається спільнота цілого нашого народу по сім і по тім боці кордону в теперішніх обставинах, є один одинокий «ЛНВ». До нього мусить звернутися кожний, кому залежить на збереженню і скріпленню національної свідомости, хто хоче користати з найсерйозніших творів української літератури і публіцистики та вдержати контакт з українською науковою творчістю. «ЛНВ» є тепер справді єдиним всеукраїнським органом…» Проте на всю Наддніпрянщину знайшлося лише 812 передплатників, приблизно стільки ж він мав у Галичині. Так журнал проіснував до 1914 р. У жовтні того ж року ще вийшла його остання книжка, допущена військовою цензурою. Журнал став невід’ємною частиною українського літературного життя, тут були опубліковані класичні твори української літератури, літературна критика, літературознавство. Виступили С.Єфремов, М.Коцюбинський, М.Вороний, Леся Українка…
З 1908 р. у Києві як спадкоємець «Киевской старины» та журналу «Україна» почав виходити часопис «Записки українського наукового товариства у Києві», спочатку неперіодично обсягом 10 д.а. Тут друкувалися розвідки, критичні статті, огляди, матеріали з різних галузей знання: мовознавства, літературознавства, історії, археології, історії мистецтва, економіки і статистики. Важливішими авторами стали М.Грушевський, І.Франко, Шахматов, І.Огієнко, Б.Грінченко, економіст М.Стасюк та ін.
Виникла потреба часопису, який розробляв би ідеологію визвольного руху та національний і соціальний світогляд. Ним став місячник «Українська Хата», який почав виходити з 1909 року. Редактором став П.Богацький. У центрі спрямування журналу стояв Микита Шаповал (Сріблянський). Він писав: «Національність, до якої прагнемо, має величезний етичний зміст. Ми повинні казати не тільки що ми українці та й годі. Ні, треба, щоб українство було ще й цінністю загальною… Українство наше мусить виступити, як вічна цінність. Воно мусить в своєму життєвому просторі…спиратися само на себе, в собі мусить знайти ту силу, яка двигає вперед і дає опору в житті…, мусить видвигнути виразно свою індивідуальність…» Між «Українською хатою» та «Радою» розвинулася гостра полеміка, створивши два кола прихильників: «радян» і «хатян». Молодь, учителі, дрібні урядовці переважно об’єднувалися навколо журналу. Молодь увійшла і в коло співробітників: критик М.Євшан, публіцист А.Товкачевський, О.Олесь, Г.Чупринка, О.Коваленко, Галина Журба. Тут друкувалися О.Кобилянська, В.Винниченко, М.Вороний, С.Черкасенко, тут вперше виступили М.Рильський та П.Тичина. У перший рік видання мало 400 передплатників, 300 прим. поширювалося вроздріб. Надалі кількість їх зростала, але 1914 рік став останнім в історії видання.
Всього рік (у 1913 р.) виходив у Києві журнал «Дзвін». Він мав характер ідеологічного та літературного часопису. Журнал обстоював націоналістичні засади, розвивав тактику боротьби, з ним не всі погоджувалися, особливо російські соціал демократи, навіть ставилися вороже. Літературна частина була скомпонована із кращих творів українських сил: Леся Українка («Оргія» та ін), В.Винниченко («По свій», «Божки», «Молода кров»), Г.Чупринка, С.Черкасенко («Казка старого млина»),М.Вороний. Публіцистичний відділ висував широку програму, висвітлював поточне ідеологічне становище, тами національного і робітничого життя. Проводився огляд галицької політики і життя в інших країнах. Д.Донцов опублікував статті «З українського життя», «Українське студентство і аполітизм». Публіцист Л.Юркевич виступав за те, щоб однією національною ідеологією з’єднати все суспільство. «Дзвін» звертав увагу на прояви «міщанської ідеології» в українській пресі та її небезпеку, тому гостро полемізував з іншими виданнями («Радою», «ЛНВ», «Українською хатою»). Російські соціал демократи, в т.ч. Ленін, критикували напрям «Дзвону» за те, що національне питання в ньому домінувало над проблемою об’єднання всіх соціалістів на платформі соціальній. Його називали «національно шовіністичним органом», особливо багато випадів було проти його ідеолога Л.Юркевича.
Після Маніфесту 1905 р. відбувається активне розгалуження української преси. Виникають мистецькі, педагогічні, студентські, господарські, кооперативні, медичні, сатирично гумористичні, дитячі часописи. З них помітніші орган мистецького життя «Сяйво». Його підтримували українські художники, актори, режисери і композитори, в т.ч. важливу роль у відкритті видання зіграли М.Лисенко, І.Стешенко (потім став редактором), М.Садовський. № 1 1913 р. ж. «Сяйва» вийшов присвячений пам’яті М.Лисенка. Тут друкувалися його ноти, про мистецтво в Галичині писав І.Франко, містилися репродукції художніх полотен. Перший номер справив велике враження навіть на скептиків.
У вересні 1910 р. почав виходити педагогічний журнал «Світло». Його редагував Г.Шерстюк, а по смерті його дружина Любов Шерстюк, яка і довела його до 1914 р. За весь час вийшло 36 чисел (по 9 щороку). Він писав про стан шкіл, подавав статті з методики. Серед співробітників були Х.Алчевська, Д.Дорошенко, С.Єфремов, І.Липа, С.Русова, С.Черкасенко, С.Васильченко та ін. Часопис об’єднав національне вчительство. Але водночас він здобув популярність серед широких суспільних кіл.
У 1913 р. час від часу виходив у Петербурзі часопис «Український студент». Полтавське фельдшерське товариство видавало вісник медицини «Життє і знаннє» (з 1914 р. «Життя і знання»). Виникли газети «Рілля» та «Українське бджільництво» (Петербург, а потім Київ). «Рілля» була відзначена на сільськогосподарській виставці у Ромнах срібною медаллю, а в Галичині золотою. Почавши з 700 передплатників, він мав перед війною 2 тисячі. У 1913 та 1914 рр. виходив журнал «Наша кооперація».
Після 1905 р. відбулося становлення української сатирично гумористичної преси. Півроку у Києві виходив сатиричний журнал «Шершень» (перше число одразу ж було конфісковано). Тут друкували сатиру В.Сивенького (Самійленка), Луки (Лесі Українки), О.Маковея. Вийшов лише один номер журналу сатиричного «Хрін» за ред. П.Богацького, за критику Думи він був заборонений.