Розділ третій. Не‑щоденник 2 страница

Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз‑два, три‑чотири!» і таке інше.

Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.

Там чотири ряди рукомийників у стилі хай‑тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті‑одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!

А в нас – тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це – догана.

Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.

– Не забула, що ти сьогодні прокурор? – каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло‑блакитних тіней ліг рівно.

Я поважно киваю.

– А Ліл, – Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, – мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…

Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».

– Ти вже придумала вирок? – кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.

Вся «дев’ятка» – Віт, Гул, Зон, Рут, Вів та Аяс – страшенно пишається, що їхній літсуд над Анною Кареніною поки що був найпоказовішим: всі його учасники отримали по сто балів. І поки що ніхто їх не переплюнув!

Рів не відповідає, але таємничо всміхається: ще б пак!

У Рів чудова фантазія щодо різного штибу покарань.

Останні штрихи у вбиральні – нанесення парфумів. Вони стоять на окремій скляній полиці. Тут і «Шалімар», і «Ейфорія», і «Імпровізація», серед них, звісно, є і «Бузок», і «Лілея», і «Може бути…» та інші аромати чи не всіх марок світу. Часом, щоб підловити курсанток, пані Директорка пізно вночі підставляє туди і зовсім невідомі флакони. Тоді доводиться нелегко, адже правильний підбір парфумів – неабияка складова у створенні досконалого образу. Оцінка за це також впливає на майбутній атестат. Її виставляють щоранку на вході до класу – за списком.

Кілька разів мене завертали у вбиральню митись і наносити інший аромат.

Це такий сором! Але тепер я добре затямила: «моє» – це «цитрусова гама». Рів легше – вона одразу обрала задушливий «Шалімар», він їй пасує – це кожному зрозуміло.

Потім відбулася щоденна вранішня лінійка в загальному холі на першому поверсі. Туди ми спускаємось тихо і чемно широкими, встеленими червоним килимом сходами. Всі у синіх формах з білими комірцями і манжетами, в чорних (молодші – в білих) панчохах і туфлях‑човниках (молодші поки що чимчикують у полотняних мокасинах з круглими носаками і перетинкою). Панчохи на нас мусять бути і в холод, і у спеку. Інший одяг ми носимо лише у вихідні.

Для цього існують спеціальні гардеробні, де є ганчірки на будь‑який смак. Я зазвичай обираю джинси, футболку і кросівки. Коли в нас свята, вечірки чи зустріч гостей – для цих випадків є інша гардеробна з вечірнім вбранням. Звісно, усі речі (а вони дорогі і добротні) нам не належать. Та й навіщо, якщо після випуску нашим гардеробом будуть опікуватися інші!

Тоді наші речі будуть дійсно належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.

Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує.

Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.

Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.

Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!

Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:

– Вдячність!

– Повага!

– Слухняність!

– Мовчання! І так далі.

Сьогодні пані Директорка була якась неуважна.

Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.

А ми пішли до сусідньої будівлі – шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь‑якій незрозумілій ситуації.

Я навіть не помітила, що серед нас немає Ліл.

А це якраз було важливо. Навіть якщо ти терміново хочеш до туалету, треба спочатку зайти до класу, сісти, а вже потім попросити пані Вчительку відпустити тебе за малою потребою.

Певно, Ліл припекло, подумала я, коли помітила її відсутність в класі.

А потім мене охопила досада: раптом вона злякалася літсуду і побігла до лазарету – прикинутися хворою! Це було цілковито в її стилі!

Але ні: Ліл все ж таки з’явилася. Вибачилась і попросилася сісти на своє місце.

Пані Вчителька – і це теж було дивним – навіть забула записати їй догану в особистий щоденник!

Розпочалася перша пара.

Я з цікавістю поглядала на Ліл. Вона сиділа з відчуженим виглядом праворуч від мене, схиливши голову, через що її обличчя майже повністю затуляло полотно гладкого чорного волосся.

Я непомітно штовхнула її ногою, попереджаючи, що хвилин через тридцять маємо гідно провести літсуд. Не повертаючи голови, Ліл щось швидко написала на клаптику аркуша і зібгала його, щойно я встигла прочитати написане.

Але я все одно не змогла б повірити тим розпливчастим літерам! А вони складалися в двох слів: «Вбито Тур».

Я ще раз штовхнула її ногою. Цього разу досить боляче, мовляв, що за маячня?

Ліл сунула зібганий папірець до рота, прожувала його і прошепотіла:

– Я проходила повз кабінет пані Директорки… Сама почула: ножем в серце… Там – інспектор і адвокат…

Я ледь не задихнулась. Оце так новина!

– Ти впевнена? – прошепотіла я.

– На всі сто… – відповіла Ліл і ще нижче схилила голову.

Розмовляти під час уроку було небезпечно. Але, здається, пані Вчителька, як і пані Директорка, сьогодні була неуважною і якоюсь приголомшеною.

Поки ми діставали зошити і ручки, вона стояла, повернувшись обличчям до вікна. Це дало нам змогу пустити новину далі по класу. І він наповнився тривожними видихами:

– Тур!.. – …вбито?.. – …ножем?.. – …в серце?.. – …на смерть?..

– …не може бути…

На уроках нам казали, що, в принципі, всі ми можемо опинитися в несподіваних ситуаціях, коли покарання за провину може бути надто серйозним і навіть небезпечним для життя. Наводили приклади за всі часи існування ліцею. Пишалися тим, що саме в нашому їх втричі менше, ніж в інших закладах. І цей показник щороку зменшується.

Але нам нічого не говорили імена «покараних на смерть за провину», які на загальних зборах перераховувала пані Директорка. Так, абревіатури. Але ж Тур!

Тур, яку ми знали!

Тур – кращу виконавицю східних танців, відмінницю, приклад для всього ЛСД!

Тур, яка краще за всіх складала ікебану!

Яка співала, мов оперна діва, одягалась, мов голлівудська зірка, мала бездоганну фігуру й обличчя, з якого можна було воду пити!

Зналася на мистецтві Ренесансу, цитувала напам’ять Аристотеля!

Тур, тиха і мила Тур.

Щаслива Тур, яку забрали до шлюбу першою. І не на авто, а у справжньому «ландо», запряженому четвіркою білих коней, всю засипану флердоранжем, огорнуту китайським шовком і австрійським мереживом.

У блиску діамантів.

У спалахах феєрверків.

У хвилях музики живого оркестру з Національної опери!

Тур, після від’їзду якої на всіх ланах ЛСД ще довго лежала тінь.

Тінь нашого смутку і нашої заздрості…

Тур…

– Тиша в класі!

Ми аж здригнулися від вигуку пані Вчительки, котра ще й ляснула по столу указкою.

Тиша в класі. Геть емоції. Урок. Все, як завжди.

Тільки Ліл все ще не піднімала голови і я не могла бачити виразу її обличчя. Ну, так воно і мало бути: я забула, що Ліл ще з дев’ятого класу бігала за Тур, мов песик.

Потім почався літсуд…

Дорогий щоденнику!

Мусила зробити невеличку паузу. Бо зовсім заплуталась – стільки подій за один день. І про літсуд хочеться окремо розповісти, і про Тур. Власне, саме звістка про Тур, яку випадково підслухала Ліл, вплинула і на події на літсуді.

Тому – ще трохи про Тур…

Вона була чи не єдиною дівчиною з усього ліцею (крім тої, кульгавої), якій всі дивилися вслід. Просто не можна було не обернутися, побачивши її завжди усміхнені світло‑зелені очі.

Через Тур ми – наш секстет – страшенно грішили протягом усього року. А саме: спостерігали за балами у скляні отвори на даху бальної будівлі! А все через те, щоб побачити, як танцює Тур…

О, ці бали! Боюся не розповісти про них у плині подальших подій. Тому зроблю ще один, сподіваюсь – останній! – відступ. …Бали відбувалися кожного сезону і розподілялися на Літній, Осінній, Зимовий і Весняний.

Влаштовувалися ці бали лише для випускниць із флігеля в окремому приміщенні, оснащеному тільки для цієї мети. У цьому приміщенні була одна велетенська зала і дві вбиральні – жіноча і (єдина у всьому ЛСД!) чоловіча.

У центрі – місце для живого оркестру, в кутку – безалкогольний шинквас із соками та кавою. Зала була влаштована так, щоб у ній не було жодного прихованого від ока пані Директорки та Виховательок місця. Все мало відбуватися на видноті.

На Літній бал з’їжджалося багато кандидатів. Він був найважливішим: на ньому гості‑чоловіки придивлялися до випускниць, танцювали з кожною, пригощали соком і тістечками.

На Осінньому балу деякі кандидати – відсотків 10–20 – вже визначалися остаточно.

Зимовий закарбовував результат.

Весняний мав особливе значення: стовідсоткове покриття попиту!

Я вже розповіла, що відбулося з тою зганьбленою курсанткою, яка лишилася не обраною. Жахливе життя служниці, миття підлог, доїння корів і… ганебна смерть з безіменною могилою.

Думка про те, що нас можуть не обрати, висіла над нами всіма, наче дамоклів меч, і часом добряче псувала все наше існування в цьому затишному місці.

Так от, Тур була з «обраних» на першому ж балу!

Ми, наш десятий секстет, знали це напевно!

Адже…

Мушу зізнатися, бо ведення особистого щоденника вимагає правди і лише правди.

Адже ми… підглядали.

Так, так! Вибачте, дорога пані Директорко, але це правда. І провина в цьому тяжкому злочині лежить лише на мені, присягаюсь!

Розповім, як я до цього додумалась.

Якось у вихідний, блукаючи довкола зачиненого Бального Будинку і мріючи, що колись його двері відкриються і переді мною, я… знайшла лазівку нагору.

Просто помітила високі перетинки, оповиті густими заростями дикого винограду. Я навіть не одразу здогадалася, що це – металеві сходи, що ведуть на дах. Чесно!

Я підстрибнула, підтягнулась (з фізкультури в мене завжди було сто балів!) і, перебираючи ногами й руками, швидко видерлась на самісінький дах.

Походила, радіючи сонцю і чудовому краєвиду, котрий відкривався згори. А потім помітила круглі товсті скляні ілюмінатори в даху. Певно, для того, щоб у романтичній напівтемряві балу закохані могли спостерігати за зірками.

Чи ще для чогось подібного, не знаю…

Грішна і бентежна думка в ту ж мить охопила мене всю, мов полум’я, – ось як ми можемо побачити те, про що шепочемось по кутках чи не щодня: як відбуваються бали?! Як виникають ці дивовижні, омріяні й оспівані в ЛСД любовні легенди. Одне слово – як починається казка, до якої нас готують.

Я довго вагалась перед тим, як розповісти про своє відкриття дівчатам з мого секстету. А сама лізти на дах боялася. Бути викритою і зганьбленою перед усім ліцеєм – також.

– От якби хоч одним оком побачити бал! – якось сказала Іта.

– Ага, хоч би знали, до чого нам готуватися, – підхопила тему Мія.

Це було якраз на початку минулого навчального року перед Весняним балом.

До речі, в такі періоди – перед приготуванням до балу, всі, навіть малеча, ходили в загадковому і піднесеному настрої.

А вихователі, вчителі і Директорка навіть послаблювали свою пильність.

Усі сили і думки було спрямовано на старших мешканок флігеля – на їхнє вбрання, на підбір музики, оздоблення бальної зали і т. ін.

Зрештою – на довгоочікуваний результат.

– Я могла б це влаштувати… – тихо сказала я тоді. І п’ять пар очей втупились в мене з надією.

Я зрозуміла: мене не видадуть! І розповіла про скляні ілюмінатори в даху бальної будівлі.

Ми одразу ж вирішили: поліземо! Щоправда, трохи вагалася боязка Ліл, але можливість поспостерігати за обожнюваною нею Тур надала їй рішучості.

Тим більше, що небезпека була нульова: під час балу і за пару днів до нього на нас ніхто не звертав особливої уваги.

У призначений день ми, секстет номер десять, у повному складі обліпили кругле віконце на даху зали.

Аж носи від цікавості порозплющували!

Що то було за видовище! Мов зі сну.

Скло було досить товстим і тьмяним, тому голосів ми не чули, а всі яскраві барви гарно вбраної зали, всі виблиски тисячі електричних свічок набули таємничого флеру, мов у старовинному німому кіно. І через це видовище здавалося фантасмагоричним!

Наші очі були прикуті до прекрасної Тур.

Зверху вона виглядала, мов квітка, що пливе по воді! Вона дійсно була краща серед усіх. Вразив і Алекс!

Точніше, тоді ми ще не знали, як звуть цього високого, одягнутого у білий смокінг красеня з гладким чорним волоссям і тонкими вусиками над губою.

– Ретт Батлер… – видихнули ми одночасно, і скло ілюмінатора одразу вкрилося туманом наших гарячих видихів. (Між іншим, зауважу: ця книжка – «Звіяні вітром» – у нас теж була в бібліотеці в відділі книжок із офіційно вилученими дирекцією сторінками. Тобто в неповному обсязі.

Там було лише те, що стосується добрих манер. Ох, нам завжди було цікаво, що ж такого забороненого робила Скарлетт О’Хара. Адже книжка складалася лише з п’ятдесяти чотирьох дозволених для читання сторінок!) Отже, Тур і Алекс – то була пара, від якої годі було відвести очі.

Що й казати: Тур виїхала з флігеля наступного ж дня. І ми страшенно сумували з цього приводу. Ліл взагалі змарніла і лягла в лазарет на цілий тиждень.

…І от тепер – ця страшна звістка!

Я б сказала, непорозуміння.

Чи хвороблива уява нашої мовчунки.

Часу добре поміркувати над всім цим не було: пані Вчителька вже оголошувала склад суду:

– Прокурор – курсантка Пат!

– Суддя – курсантка Рів!

– Адвокат – курсантка Озу!

– Свідки – курсантки Іта і Мія!

– Обвинувачена мадам де Реналь – курсантка Ліл!

Ми вийшли перед класом, зайняли місця на кафедрі за високими стільцями.

Ліл залишилася стояти перед класом.

– «Червоне і чорне», Фредерік Стендаль, справжнє ім’я Анрі‑Марі Бейль! – оголосила Уга з тринадцятого секстету. У неї була чудова, «театральна» дикція…

Я розхвилювалася. Дуже хотілося заробити сто балів.

Я почала переказувати історію Стендаля: такий собі «стріт» з бідної родини на ім’я Жульєн Сорель влаштувався вчителем до заможної аристократичної родини і закохався в матусю сімейства мадам де Реналь. Вона довго пручалась його почуттям, а потім… зрадила чоловікові.

Далі я не розповідала, адже нас якраз цікавив саме цей момент.

Пані Вчителька сказала, що це може бути типовою ситуацією і в наші дні. Тому розгляд її і висновки для нас дуже і дуже важливі.

Розпочався суд.

В принципі, досить швидко ми визначили головні помилки мадам де Реналь по всіх пунктах нашого Статуту.

Адвокат Озу мляво намагалася «захистити» героїню, висуваючи непевні аргументи, адже на самому початку мадам де Реналь старанно боролася із домаганнями нахабного юнака.

Але навіть ці її душевні муки, ретельно виписані автором протягом кількох нудних розділів, здавались нам гидкими.

– Що треба було зробити одразу? – питала пані Вчителька клас.

Час від часу вона переривала хід суду і, сидячи зазвичай на задній парті, зверталася до класу із супровідними уточнювальними запитаннями.

Учениці здіймали руки:

– Звільнити його!

– Дати ляпаса!

– Зробити вигляд, що не помічає…

– Що ще? – підбадьорювала курсанток пані Вчителька. – Які ще варіанти? Ну? І секстети завзято висували свої версії:

– Отруїти…

– Втекти…

– Покаятись у церкві…

– Звернутися до його батьків… – …до громадськості!

– Подати позов до суду!

– Ще? Ще?

– Оминати…

– Одразу розповісти про все своєму чоловікові!

Пані Вчителька плеснула в долоні:

– Хто це сказав? Ти, Арт?

Арт підвелася.

– Молодець, це абсолютно правильне рішення! – сказала пані Вчителька. – Сідай, сто балів.

Я зніяковіла. Справа в тім, що чоловік мадам де Реналь, на відміну від красунчика Сореля, за всіма параметрами не викликав у нас жодної симпатії. Прокол…

Потім було останнє слово «обвинуваченої» після якого суддя Рів мала винести свій вердикт. Ситуацію могла врятувати Ліл, якщо її промова буде дотепною.

Вона все ще стояла з низько похиленою головою – мабуть, дуже вжилася в роль: викапана мадам де Реналь!

А потім невпевнено промовила:

– Можливо, вона його… покохала…

У нас аж щелепи звело: ну й дурепа! Знайшла місце!

Краще б поговорили про це ввечері в дортуарі!

Обличчя вчительки стало суворим:

– Кохати можна лише свого законного чоловіка! У протилежному випадку – це злочин, перелюбство, яке має бути суворо покаране! – і звернулась до секстетів: – Хто ще думає так, як Ліл?

Запала тиша, не підвелась жодна рука.

Ще б пак! Я потайки показала Ліл кулак: кретинко, звідки такі думки? Тепер «сотки» не світять нікому! Ну, невже не зрозуміло те, що ми вчили ледь не з дитинства: чоловіка обираєш раз і назавжди, до кінця життя.

А якщо це так, то про яку ще любов, крім цієї, може йтися?!

Ліл ще нижче опустила голову. Мені стало шкода її, і з вуст саме по собі вирвалось:

– Через це не вбивають…

Дякувати Богу, ніхто не почув. І суддя Рів благополучно винесла «мадам де Реналь» смертний вирок.

Але все одно в загальній сумі кількість наших балів не перевищила сімдесяти. Ми, як завжди, пасли задніх. Настрій було зіпсовано.

Причому вдруге! Адже, як би потім не тривав цей день, звістка про смерть Тур і наше фіаско змусили нас іти на нічний відбій, похнюпивши носа.

Звісно, оцінки ще можна виправити.

А те, що випадково підслухала та й зопалу повідомила всьому класу Ліл, стало справжньою пухлиною, котра почала пускати свої підступні корені у весь організм нашого секстету. Адже, незважаючи на те, що Мовчання було однією з наших найголовніших заповідей, мало хто втримався, аби хоч пошепки, хоч під страхом найлютішої кари з боку керівництва не поділитися новиною з іншими. І хоча всі старанно мовчали, сама атмосфера в ЛСД на вечір добряче наелектризувалася.

Цікавість розривала нас навпіл. Ми ходили з опущеними очима, щоб Вчителі й Вихователі, а тим паче пані Директорка, не викрили злочину підслуховування.

Але, як я вже казала, їм було не до нас.

Ми помітили, що в цей день замість двох – вранішньої і вечірньої – в кабінеті пані Директорки збиралися аж чотири наради.

На вечерю нам дали вишневий пиріг, котрий зазвичай пекли лише на вихідні…

Я ледь дочекалася ночі, щоб докладніше розпитати Ліл про почуте.

Спочатку Ліл мовчала, адже вже пошкодувала про свою нестриманість.

Ми поклялися мовчати. І Ліл розповіла таке.

Після сніданку, хвилини за дві до того, як ми почали шикуватися в шеренги, щоб іти до шкільної будівлі, вона нестримно захотіла до туалету і…

– Ну, про це можеш без подробиць! – увірвала її нетерпляча Рів.

Так от, захотівши до туалету, Ліл виявила, що наша вбиральня якраз зачинена на п’ятихвилинну санітарну обробку, і спустилася поверхом нижче, туди, де розташовувався кабінет пані Директорки.

Швиденько зробивши свою справу, Ліл, щоб не порушити тиші коридору, почала прокрадатися вниз і…

– Ти навмисне тягнеш час? – ще раз суворо увірвала її Рів. …і тут помітила, що двері кабінету прочинені! І звідти долинають голоси.

Ліл злякалася і причаїлася в еркері коридору за скульптурою Венери Мілоської, адже не хотіла, щоб її упіймали не на своєму поверсі та ще й під кабінетом. І почула жахливу історію…

Точніше, уривки жахливої історії і вигуки всього викладацького складу.

Ліл зрозуміла: Тур загинула від руки чоловіка, Алекса.

– Алекса? Чому? – хором запитали ми.

– Ну… – завагалася Ліл. – Пані Директорка говорила надто тихо, але я почула, що…

Ліл перехрестилася і переляканими очима блимнула на нас.

Ми скупчилися в темряві дортуару біля широкого підвіконня: Мія та Іта трусились чи то від холоду, чи від хвилювання, Рів всілася по‑турецькому, Озу і я стояли, спершись ліктями на коліна Ліл (щоб вона часом не втекла!) – і нетерпляче чекали на відповідь. – …почула страшне: Тур… закохалася… в іншого…

В стріта! – на одному диханні вимовила Ліл і ледь не знепритомніла.

Наш стан також був близьким до цього.

– В іншого?!

– Стріта?!

– Ти це точно почула?!

– Нібито… Щоправда, пані Директорка сказала щось про «версію». Вона… Вона… – Ліл напружилась, пригадуючи. – Вона сказала: «Дотримуємось цієї версії!» і стукнула по столі чимось важким… Я злякалася і побігла вниз…

Зависла нестерпна пауза.

– Як Тур могла? Фу! – нарешті сказала Мія.

– Ганьба… – вимовила Іта.

– От вам і Флобер у реальності! – криво посміхнулася Рів.

Ліл скинула зі своїх колін наші руки, пішла до свого ліжка, лягла і накрилася з головою ковдрою.

Ми теж мовчки розбрелися по своїх місцях.

Але навряд чи хтось із нас заснув тієї ночі…

Дорогий щоденнику…

Тепер ти знаєш все.

Сподіваюсь, ти не згориш від сорому, хоча мої щоки ще палають, щойно згадую цей день і цю ніч.

Так, я не заснула. Я думала.

Як таке могло статися? Як?

У моїй уяві весь час виникало видіння того балу, на якому Тур кружляла по залі, мов квітка в озері, те ландо, в якому вона їхала повз наші вишикувані ряди і кидала в натовп квіти. Її щасливе обличчя. Рука Алекса на її плечі.

Як вона могла зрадити це все? І перш за все наш ліцей, довіру вчителів, споконвічні традиції ЛСД, зрештою – наші мрії і сподівання?! Якщо її покарано, то це справедливо.

З іншого боку, солодкава, до спазмів у шлунку, думка не давала мені спокою: як можна було закохатися в чужого, в стріта? Звідки вона його взяла? Невже це можливо?

Навіщо?!!

А ще розхвилювала коротка нічна розмова з Ліл (наші ліжка розташовані поруч). Наведу її, як запам’ятала:

– Я чула, як ти сказала на літсуді: «Через ЦЕ не вбивають…» Ти мала на увазі Тур чи мадам де Реналь? Ти дійсно вважаєш, що перелюбство – не смертельний злочин для порядної дружини? – запитала Ліл.

– А ти вважаєш, що можна вбити людину? Таку, як Тур?

– А як же Статут? Якщо це правда, то вона порушила Статут!

Вона відвернулась і – я чула! – заплакала в подушку.

Цей день пройшовся по всіх нас, мов тріщина по пустелі.

Спочатку невидимою ниткою прорізав рівну поверхню наших днів. Але я шкірою відчувала: ця «нитка» розшириться, дасть нові тріщини і охопить всю гладінь павутинням ще глибших тріщин.

Щоб цього не сталося, треба все з’ясувати. Але в кого дізнатись, що трапилося? Не підеш же до пані Директорки!

Це означало б донести на Ліл.

Отже, я вирішила мовчати.

Ми всі вирішили більше не згадувати про цей випадок.

Але нитка‑тріщина лишилась…

Дорогий щоденнику!

Я стала краще навчатися.

Гадаю, це через те, що почала менше зважати на різні дрібниці, менше балакати, більше уваги приділяла урокам.

Ми всі стали більш серйозними й уникали одна одну. Мабуть, давалося взнаки те, що ми – випускний клас і зовсім скоро переселимось у флігель, де на нас чекають доленосні бали і повторення всього пройденого за дванадцять років.

А це неабиякий обсяг.

До того ж бентежила приємна думка про те, що там, у флігелі, в кожної буде своя окрема кімната! Навіть важко собі уявити: своя і окрема. Це означає, що розкол між нами пошириться. Цікаво, як це переживуть Мія та Іта?..

Наближався час останнього перед канікулами Літнього балу, хоча був лише квітень.

Не пам’ятаю, чи писала про те, що після кожного балу нас збирали в відеосалоні і показували сюжети, зняті в новостворених родинах наших колишніх співучениць.

Пред’явлення такого «домашнього відео» – хвилини на дві‑три – входило в умови, які керівництво висувало всім кандидатам.

Ми, курсантки – від малих до дорослих – страшенно любили ці перегляди, готувалися до них, мов до свята. Такі відеосюжети, відзняті аматорською кінокамерою, надихали нас і робили наші очікування прекрасними.

Якраз за два місяці до Літнього балу, про який ми тепер намагалися анічичирк (чесно кажучи, я не була впевнена, що дівчатка цього разу захочуть полізти на дах), у холі ЛСД вивісили оголошення про черговий кінопоказ із відеозвітами, які надіслали наші колишні колежанки.

Я зловила себе на думці, що готуюсь до нього з деяким неприємним відчуттям. Справа полягала в тому, що на цьому перегляді нам мають показати сюжет із Тур!

Але, якщо чутка про її смерть правдива, то про який відеозвіт може йтися?

Як він виглядатиме?

Після підслуханої Ліл розмови в кабінеті пані Директорки минуло кілька тижнів.

Звісно, балачки про смерть Тур вщухли.

Ми робили вигляд, що забули про наші розмови.

Наближався час перегляду.

Рівно сімнадцять дисків – за кількістю вже одружених після попередніх балів випускниць – було надіслано поштою звідусюди.

Сімнадцять! Тобто в це число входила і Тур! Але…

Я не витримала. Увечері перед обожнюваною нами процедурою перегляду я все ж таки завела розмову в дортуарі.

– Ти точно знаєш, що дисків – сімнадцять? – спроквола, ніби «між іншим», запитала я Озу, яку призначили реєструвати і сортувати надіслані диски. І одразу шкірою відчула напруження: всі присутні в дортуарі чудово розуміють, що я мала на увазі.

Ми сиділи на своїх ліжках, стираючи з обличчя обліпихові та вівсяні маски власного виробництва (готувати живильні природні косметичні засоби і користуватися ними – це теж входило до наших обов’язкових знань).

У всіх мимоволі уповільнились рухи – так хотілося почути відповідь Озу.

– Так, звісно, сімнадцять, – відповіла та.

– А… – почала було Мія.

Але Іта випередила її:

– А скільки ж їх має бути? – і, приклавши палець до вуст, кивнула на двері.

Був вечір – десять хвилин до відбою. Якраз той час, коли пані Чергова Вихователька робить три останні проходи коридором і може – на вибір – припасти вухом до будьяких дверей.

Зависла неприємна, тривожна пауза. Неприємна не тому, що нас можуть підслухати – ні, до цього ми звикли! – а тому, що ми знову відчули присутність у нашому безтурботному існуванні тієї тріщини, котру дала звістка про смерть Тур.

Звістка, яку ми не могли ані спростувати, ані підтвердити.

Про яку намагалися забути і… не могли.

– Дійсно! – голосно сказала Ліл. – Скільки ж їх має бути?! За зиму і весну з ліцею роз’їхалось сімнадцять дівчат!

То й дисків надіслано сімнадцять!

Ми замовкли. Старанно запрацювали спонжами, витираючи маски.

О дев’ятій світло автоматично вимкнулось.

Ми більше не зронили ані пари з вуст.

…Відеосюжетів дійсно було сімнадцять!

Вранці, після сніданку, нас вишикували і повели до відеосалону.

Я страшенно люблю бувати тут! У ньому затишна атмосфера, високі шкіряні крісла з м’якою рожевою оббивкою.

Кіно нам показують два рази на місяць. І це не абиякі американські «стрілялки»! Пані Директорка особисто обирає для нас найкращі раритетні фільми.

Деякі з них ще чорно‑білі, вишукані, надзвичайні, фільми минулого сторіччя, зроблені на віки. У них, за словами пані Директорки, все те, що нам потрібне для життя.

«Дівчата», «Волга‑Волга», «Велике життя», «Цирк», «Свинарка і пастух»…

Які обличчя! Які натхненні очі! Які пісні! Яка любов!

У всіх часом очі на мокрому місці, адже тепер всі ці красиві стосунки і пісні – в минулому.

Так от.

Дисків було рівно сімнадцять!

Перед переглядом пані Директорка урочисто побажала нам гарного перегляду, з приємною і загадковою посмішкою натякнула, що ми – всі чотири секстети одинадцятикласниць – скоро і самі будемо фігурувати в подібних стрічках. А всі інші так само заздритимуть нам.

Від цих слів всі весело засміялися, поглядаючи на наш ряд.

Ми зашарілися, щоки деяких – маю на увазі Рів і ще пару‑ трійко дівчат з інших секстетів – так і спалахнули вогнем.

Клацнули вимикачі. Зал потонув у м’якій напівтемряві.

Почалися сюжети «домашнього відео». Ми завжди поглинали їх, мов тістечка!

Перший диск.

Титри, в червоному, старанно вимальованому сердечку:

«Вітання з раю».

Музика – вальс Штрауса.

Перший кадр (ми заплескали в долоні, пізнаючи знайоме обличчя!): Ноа, що виходить з моря! Чоловік огортає її махровим рушником, Ноа сміється, махає в камеру рукою (нам, нам махає!).

Другий кадр: Ноа дістає з духовки решітку з індичкою, довкола її ніг крутиться красень‑дог (Ноа завжди мріяла мати собаку!). Потім ми побачили Ноу в новенькому лімузині, що мчить уздовж моря, Ноу, котра приміряє кульчики в ювелірному магазині.