Поняття та види доказів у цивільному процесі

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встано­влює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимо­ги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України).

Докази в цивільному процесі характеризуються єдністю та­ких елементів:

1) змісту доказів;

2) процесуальної форми доказів;

3) процесуального порядку одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми доказів '.

Зміст доказів - це будь-які фактичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Так, у справі за позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним, змістом наданого позивачем доказу, встановленого на підставі показань свідка, є фак­тичні дані про перебування продавця у стані, коли він не міг усві­домлювати значення своїх дій та керувати ними.

Процесуальною формою доказів є визначені цивільним проце­суальним законом засоби доказування, в яких закріплюються фак­тичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, якімають значення для правильного вирішення справи. Відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України процесуальною формою доказів, тобто засобами доказування, є пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, ви­сновки експертів. Так, за позовом про відновлення порушених ав­торських прав на твір образотворчого мистецтва позивач обґрун­товував свої вимоги фактичними даними про те, що видавництво всупереч умовам авторського договору самочинно внесло зміни у твір. Процесуальною формою цих доказів став письмовий доку­мент - оригінал авторського договору.

Процесуальний порядок одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми доказів - це встановлена цивільним процесуальним законом послідовність отримання, дослідження й оцінки змісту доказів та засобів доказування. Зокрема, особливою процесуальною процедурою характеризується порядок отримання фактичних даних на підставі показань свідків, які мають диплома­тичний імунітет. Відповідно до ч. 2 ст. 51 ЦПК України особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свід­ки без їх згоди, а представники дипломатичних представництв -без згоди дипломатичного представника.

Перелічені елементи, що характеризують докази в цивільному процесі, не знайшли правової регламентації на рівні нормативно-правових актів, а тому виокремлюються і досліджуються наукою цивільного процесуального права. Втім, у ЦПК України знайшли своє відображення інші положення інституту доказування - прави­ла про належність і допустимість доказів.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними будуть вважатися докази, які обґрун­товують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають входити до складу під­став позову або підстав заперечень проти нього і характеризувати­ся значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Проте, ос­таточно питання про належність доказів вирішується судом, який повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. Відповідно до ч. З ст. 58 ЦПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються пред­мета доказування.

Питання щодо належності доказів вирішується судом на різ­них етапах руху цивільної справи у суді. Так, при відкритті провадження у справі суддя, перевіряючи зміст позовної заяви, вста­новлює, чи викладені в ній обставини, якими позивач обґрунто­вує свої вимоги, чи зазначені докази, що підтверджують кожну обставину, чи немає підстав для звільнення від доказування (пунк­ти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Відповідно до ст. 136 ЦПК Ук­раїни особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка, зобов'я­зана вказати обставини, які він може підтвердити. Питання щодо належності доказів вирішується і під час судового розгляду, який суддя спрямовує на забезпечення повного, всебічного та об'єк­тивного з'ясування обставин справи, усуваючи із нього все, що не має істотного значення для вирішення справи (ч. 2 ст. 160 ЦПК України).

Поряд із правилом щодо належності доказів, цивільне процесу­альне законодавство передбачає й правило щодо їх допустимості. Відповідно до ст. 59 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обста­вини справи, які за законом мають бути підтверджені певними за­собами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засоба­ми доказування.

Таким чином, допустимість кожного конкретного доказу зале­жить від дотримання процесуального порядку отримання, дослі­дження й оцінки змісту і процесуальної форми доказу. Порушення вимог закону, що пред'являються до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, тягне недо­пустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, для встановлення істини у справі. Наприклад, у разі порушення вимог ч. 2 ст. 165 ЦПК України щодо заборони спілкування свідків, які допитані судом, із свідками, яких ще не допитано, суд може прийняти рішення про недопустимість показань цих свідків.

Крім того, суд, враховуючи норми матеріального закону, має не допускати підтвердження обставин, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, іншими засобами доказування. Так, відповідно до ст. 218 ЦК України у разі недодер­жання сторонами вимоги щодо письмової форми правочину, яка встановлена законом, рішення суду у справі з приводу заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин однією із сторін не може ґрунтуватися на показаннях свідків. Отже, у такій справі допустимими є всі засоби доказування, крім показань свідків, використання яких судом може потягти скасування ухваленого рішення.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. У теорії цивільного процесу класичним вважається поділ доказів на групи за такими критеріями:

1) за характером зв'язку змісту доказів з фактами, що підляга­ють встановленню:

а) прямі докази - безпосередньо вказують на факт, який підля­гає встановленню (наприклад, показання свідка-очевидця щодо факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки);

б) непрямі (побічні) докази - не вказують безпосередньо на факт, який підлягає встановленню, проте вказують на інші факти, що дозволяє зробити вірогідний висновок про шуканий факт (на­приклад, показання свідка про те, що одна із сторін при укладенні договору не усвідомлювала значення своїх дій);

2) за способом утворення фактичних даних:

а) первісні докази - фактичні дані, одержані з першоджерела (показання свідка-очевидця, оригінал документа тощо);

б) похідні докази - фактичні дані, отримані з джерела, що від­творює інший засіб доказування (наприклад, копія документа, по­казання свідків зі слів інших осіб);

3) за джерелом отримання фактичних даних:

а) особисті докази - фактичні дані, джерелом отримання яких виступає людина (містяться у показаннях свідків, поясненнях сто­рін, третіх осіб, їх представників);

б) речові докази ~ фактичні дані, джерелом отримання яких ви­ступає матеріальний об'єкт (закріплені у письмових доказах, речо­вих доказах);

в) змішані докази - фактичні дані, джерелом отримання яких одночасно є людина і матеріальний об'єкт (містяться у висновку експерта).

2. Поняття та етапи доказування у цивільному процесі

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від ефектив­ності процесуальної діяльності, спрямованої на встановлення об'єк­тивної істини по цивільній справі, а саме від процесу доказування.

Доказування - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу, спрямована на встановлення істи­ни у конкретній цивільній справі і вирішення спору між сторо­нами.

Ця процесуальна діяльність має складну структуру, що перед­бачає поділ процесу доказування на три етапи (стадії).

1) збирання доказів;

2) дослідження доказів;

3) оцінка доказів.

Збирання доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів, яка склада­ється з:

1) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;

2) витребування доказів судом;

3) надання судових доручень щодо збирання доказів. Подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть

участь у справі, полягає у передачі доказів у розпорядження су­ду. Зокрема сторони зобов'язані подати свої докази чи повідоми­ти про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необ­хідного для цього. Докази, подані з порушенням таких вимог, су­дом не приймаються, якщо сторона не доведе, що їх подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ІДПК України). Крім то­го, відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК України докази можуть подава­тися іншими особами, які беруть участь у справі: третіми особа­ми, представниками сторін та третіх осіб, органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, заявниками та заінтересованими особами, їх пред­ставниками.

Законодавець покладає на суд обов'язок за клопотанням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, якщо у них є складнощі щодо отримання доказів, витребувати такі докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК України).

У заяві про витребування доказів має бути зазначено:

1) який доказ вимагається;

2) підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи;

3) обставини, які може підтвердити цей доказ.

Збирання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів. Так, суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії(ч. 1 ст. 132 ЦПК України).

В ухвалі про судове доручення, що є обов'язковою для суду, якому вона адресована, коротко викладається суть справи, що роз­глядається, а також зазначаються:

1) особи, які беруть участь у справі;

2) обставини, що підлягають з'ясуванню;

3) докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення;

4) перелік питань, поставлених особами, які беруть участь У справі, та судом свідку.

Судове доручення виконується у судовому засіданні за прави­лами, встановленими ЦПК України. При цьому, суд має пові­домити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце засідання, хоча їх присутність не є обов'язковою.

Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали не­гайно пересилаються до суду, який розглядає справу.

Дослідженням доказів є процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення у судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Зокрема відповідно до ст. 177 ЦПК України суд під час судового розгляду справи, заслу­хавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок з'ясування обставин, на які сторони посила­ються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослі­дження доказів, якими вони обґрунтовуються. При цьому порядок дослідження доказів визначається судом залежно від змісту спір­них правовідносин і в разі потреби може бути змінений.

Оцінка доказів - це розумова діяльність суду та інших учасни- І ків цивільного процесу, що ґрунтується на законах логіки та пра­вових нормах і спрямована на формування у суб'єктів доказування власної думки щодо достовірності обставин, якими сторони обґру­нтовують свої вимоги чи заперечення, а також ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення.

В теорії цивільного процесуального права виділяються такі види оцінки доказів:

1) за юридичним значенням:

а) попередня оцінка - здійснюється під час судового розгляду до виходу суду до нарадчої кімнати;

б) остаточна оцінка - здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для винесення рішення у справі;

в) контрольна оцінка - здійснюється судами апеляційної і каса­ційної інстанцій при перевірці законності й обґрунтованості рі­шень судів першої інстанції;

2) за суб'єктами доказової діяльності:

а) рекомендаційна оцінка - здійснюється сторонами та іншими учасниками цивільного процесу, крім суду, у формі пояснень, кло­потань, заперечень тощо;

б) владна оцінка - здійснюється судом і є підставою для при­йняття ним законного й обґрунтованого рішення.

Цивільно-процесуальне законодавство (ст. 212 ЦПК України) встановлює правила оцінки доказів судом, а саме:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосеред­ньому дослідженні наявних у справі доказів;

2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає у рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.