Смолоскип, видавництво. 04071, Київ, М «Контрактова площа», вул. Межигірська, 21, Тел.: 425-23-93, 425-45-09, smoloskyp.Org.Ua

Видавництво “Смолоскип” було засноване 1967 року в місті Балтимор, США, і назване іменем Василя Симоненка. Першою книжкою, яка з’явилася друком у видавництві “Смолоскип”, була книжка Осипа Зінкевича “З генерації новаторів: Світличний і Дзюба”.

“Смолоскип” у США видавав в основному твори українського самвидаву і твори українських письменників, заборонені в Радянській Україні. В роках 1968–1990 видано збірки поезій: Ліни Костенко, Василя Голобородька, Олени Теліги, Ігоря Калинця, Миколи Руденка, Святослава Караванського, Тараса Мельничука, Атени Пашко, Олеся Бердника, оповідання і романи Олеся Гончара, Михайла Осадчого, Миколи Руденка, Бориса Антоненка-Давидовича, Олеся Бердника; самвидавні твори, дослідження і документи Валентина Мороза, Олеся Бердника, Миколи Руденка, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Євгена Крамара; п’ятитомник творів Миколи Хвильового, однотомник Леся Курбаса, дві книги про мартирологію Української православної і греко-католицької Церков; самвидавні журнали “Український вісник” і “Кафедра”, документи і бюлетені Української Гельсінкської групи; спогади Данила Шумука, Євгена Грицяка і Докії Гуменної; публіцистичні і літературознавчі праці Григорія Костюка і Юрія Шевельова (Шереха); брошури українською і англійською мовами про українських політв’язнів.

“Смолоскип” опублікував також ряд книжок англійською мовою: вірші Олени Теліги, листи українських жінок-політв’яз­нів, 6 і 7–8 випуски самвидавного “Українського вісника”, бюлетені Української Гельсінкської групи, збірку свідчень на Міжнародних Сахаровських слуханнях, збірку документів Української Гельсінкської групи, енциклопедичний довідник про тисячоліття християнства в Україні, довідник про українських олімпійських чемпіонів.

Після виходу у світ деяких книг видавництво влаштовувало презентації і літературні вечори, присвячені творчості Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Руденка, Докії Гуменної, Григорія Костюка, Петра Одарченка, театральній діяльності Леся Курбаса майже в усіх великих містах Америки й Канади. На вечорах виступали Григорій Костюк, Йосип Гірняк, Галина Плужник, Юрій Стефаник, Ярослав Розумний, Ніна Строката, Надія Світлична, ген. Петро Григоренко, Богдан Рубчак, Петро Одарченко, Осип Зінкевич, митець Марта Гарасовська і багато інших.

Стилос, видавництво. Київ, 04070, Контрактова пл. 7, тел. 467-51-89, stylos.kiev.ua

Видавництво «Стилос» було засновано 1997 року і з самого початку підпорядкувало свою діяльність не тільки комерційним цілям, але, в першу чергу, цілям науковим та суспільним. Враховуючи професійні інтереси засновників, «Стилос» розпочав свою роботу з публікації сучасних філософських, історичних та суспільно-політичних досліджень.

Сфера діяльності видавництва розширилася за рахунок мемуарної, медичної, краєзнавчої літератури. Крім того, ми видаємо книги практично з усіх напрямків сучасного суспільствознавства.

Темпора, видавництво. 01030, Ки­їв, М «Золоті ворота», вул. Хмель­ни­ць­кого, буд. 32, оф. 4. Тел.: 234-46-40, tempora.com.ua

Видання історичної, військо­во-істо­ричної, мемуарно-архів­ної літера­тури. Основна тема­ти­ка – українська історія кінця XIX ст. – початку XX ст.

Увага до історичної та мемуарної літератури не зникала серед укра­їнських читачів навіть за далекої тепер уже радянської доби. А в перші роки після проголошення незалежності ця зацікавленість стала просто масовою. Тоді активно публікувалися матеріали з історії, що охоплювали період у кілька тисяч років – від скіфів Київської Русі до Визвольних змагань та дисидентських рухів 60–80-х років XX ст. Здавалося, висвітлено всі “білі” та “сірі” плями нашої історії. Найбільш “сміливі” автори навіть стверджували, що саме українці якщо й не збудували піраміди, то були, принаймні, соратниками Енея та Христофора Колумба. Тогочасні видання з історії були різні за професійним рівнем, часто далекі від науки та не переобтяжені фаховим опрацюванням текстів (значна їх частина взагалі не містила будь-яких історичних коментарів та довідкового апарату), оскільки “писати про історію” взялися всі – від журналістів і письменників до чиновників і домогосподарок. То була радше реакція, з одного боку, на зміну політичного режиму та доступ до раніше закритих архівних та бібліотечних фондів, а з іншого – на пасивність науковців-істориків, які все не насмілювалися дати фахові відповіді на запитання, що так гостро постали в українському суспільстві. Варто визнати, що зацікавленість історією в кінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. була справді явищем – не лише суспільно-політичним, але й літературним.

У другій половині 90-х років смаки читацької аудиторії дещо змінилися, а сама аудиторія значно скоротилася: економічні, матеріальні та побутові проблеми заступили собою інтерес до книги. Окрім того, далася взнаки загальна нерозвиненість українського книжкового ринку – видавнича справа так і не стала в Україні повноцінним бізнесом, розчавлена, з одного боку, системою державного замовлення, а з іншого – навалою російської книжкової продукції, яка з самого початку 90-х років створювалася виключно на комерційних засадах, хоча й дотувалась у певних випадках державою.

Та все ж, на початку 2000-х років в укра­їн­сь­кому суспільстві знову виник інтерес до історії. Поставали запитання, на які в 1990-х, вочевидь, не було дано повної відповіді: як оцінювати гетьмана Мазепу, якою була Україна в XIX ст., чому українці зазнали поразки у Визвольній війні 1917–1921 рр., якою була українська еліта протягом довгих століть бездержавності та й чи була вона взагалі і т д. і т. п. Несподівано з’ясувалося, що широкому читачеві відомі далеко не всі історичні та мемуарні матеріали, присвячені українському рухові не лише далеких ХVІІІ–ХІХ ст., а й, здавалося, близького та зрозумілого XX ст. Не лише свідоме замовчування, а й фальсифікація та пересмикування української історії, намагання силоміць вписати її в схему державності чужої країни зробили свою страшну справу – історична пам’ять була зруйнована, інтелектуальний та культурний зв’язок між поколіннями втрачений, тож український читач, небайдужий до історії, залишався без відповіді на запитання, що поставали перед ним, перегукуючись із сьогоденням.

Певною мірою виявилася фатальною пасивність історичної науки, яка чи то з “чисто наукових” та аполітичних міркувань, чи то з остраху наразитися на немилість влади, усунулася в ключовий момент від участі в суспільній дискусії щодо минулого і, відповідно, майбутнього країни. І сьогодні ми гостро й безпосередньо відчуваємо, що призначення істориків полягає не в тому, щоб виписати історію в потрібному для тієї чи іншої влади баченні, а щоб показати кожного з великих і малих людей, що жили і діяли в нашій історії, такими, якими вони були і як їх може осягнути суспільство. Головне – зробити це чесно й відверто, без упереджень, без впливу власних політичних уподобань, без тиску (прямого чи опосередкованого) з боку наукових, політичних або державних “керманичів”, без цензури й (що важче!) без самоцензури. Лише тоді ми зможемо спокійно, тверезо й раціонально розглянути наше минуле (у дзеркало, на яке годі скаржитися!), а значить, без страху дивитися на сьогодення і, відповідно, філософськи спрогнозувати наше майбутнє.