Практична робота 2. Правове забезпечення та управління безпекою життєдіяльності
Мета роботи: Вивчення особливостей правового забезпечення і управління безпекою життєдіяльності
План
1. Ознайомитись з правовим забезпеченням безпеки життєдіяльності
2. Особливості управління безпекою життєдіяльності
Теоретичні відомості
Правові основи безпеки життєдіяльності на території України закладені у її законах, указах та постановах, а також міжнародних конвенціях та угодах, стороною яких є наша держава.
Згідно з Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 1948 р.: „ Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства”.
Основним законом на території України є Конституція, прийнята 1996 р. У загальних засадах (стаття 3)сказано: „ Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”.
Весь другий розділ Конституції присвячений цим питанням. Він так і називається: „Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”. Ряд статей відноситься безпосередньо до безпеки життєдіяльності, наприклад,
Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Стаття 43. Кожен має право на працю;
Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;
Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я;
Стаття 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Закони України спрямовані на захист людей як у повсякденному житті, так і при надзвичайних ситуаціях.
Одним з перших законів незалежної України став закон „Про охорону навколишнього природного середовища”(1991 р.). У ньому сформульовані принципи пріоритетності вимог екологічної безпеки при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; науково обґрунтоване нормування впливу цієї діяльності на навколишнє природне середовище; обов'язковість екологічної експертизи; запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища.
Гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей здійснюється проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища. Екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей.
Особливій охороні підлягають природні території та об'єкти, що мають велику екологічну цінність як унікальні та типові природні комплекси, а також курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні зони та природно-заповідний фонд України для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ.
Охорона навколишнього природного середовища регулюються не тільки цим законом України, а також розробленими відповідно до нього Земельним (2001 р.), Водним (1995 р.), Лісовим (1994 р.) Кодексами, Кодексом України про надра (1994 р.), Законами „Про охорону земель” (2003 р.), „Про охорону атмосферногоповітря” (1992 р.), „Про питну воду та питне водопостачання” (2002 р.), „Про тваринний світ” (1993 р.), „Про рослинний світ” (1999 р.), „Про природно-заповідний фонд України” (1992 р.), „Про екологічну експертизу” (1995 р.), „Про екологічний аудит” (2004 р.), „Про екологічну мережу України” (2004 р.) та іншим спеціальним законодавством.
Особливої гостроти проблема екологічної безпеки набула в результаті утворення великих обсягів небезпечних відходів. Розрив між прогресуючим накопиченням відходів і заходами з їх утилізації та знешкодження загрожує поглибленням екологічної кризи і загостренням соціально-економічної ситуації в Україні. Ефективне вирішення всього комплексу питань, пов'язаних з ліквідацією чи обмеженням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини, можливе на основі заходів, передбачених Законом України „Про відходи” (1998 р.) та „Загальнодержавною програмою поводження з токсичними відходами” (2000 р.).
Окрема місцевість України може бути оголошена зоною надзвичайної екологічної ситуації, якщо на ній виникли негативні зміни, які обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності на цій території. Такі ситуації можуть виникнути в результаті виснаження, знищення чи втрати окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів. Вони потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Правовий режим такої території визначається Законом України „Про зону надзвичайної екологічної ситуації” (2000 р.).
Сприятливі умови проживання населення визначає Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (1994 р.).
Громадяни мають право на безпечні для здоров'я і життя харчові продукти, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище; відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства; достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.
Громадяни зобов'язані піклуватися про своє здоров'я та здоров'я своїх дітей і їх гігієнічне виховання, не шкодити здоров'ю інших громадян; брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів; проходити обов'язкові медичні огляди. З метою запобігання захворюванням в Україні є обов'язковими профілактичні щеплення на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір.
Особи, які хворіють небезпечними інфекційними хворобами або є носіями збудників цих хвороб, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, якщо вона може призвести до поширення цих хвороб.
Законом також висуваються вимоги:
- до продовольчої сировини і харчових продуктів, умов їх транспортування, зберігання та реалізації;
- до господарсько-питного водопостачання і місць водокористування;
- до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях;
- до житлових та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій;
- до забезпечення радіаційної безпеки;
- до захисту населення від шкідливого впливу шуму, неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів;
- до застосування та знешкодження хімічних речовин і матеріалів, біологічних засобів тощо.
З метою санітарної охорони території України створюється система організаційних, медико-санітарних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних та протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання занесенню та поширенню на території України особливо небезпечних інфекційних хвороб, а в разі їх виникнення – на недопущення поширення цих хвороб за межі України, а також на запобігання ввезенню на територію України товарів, хімічних, біологічних і радіоактивних речовин, відходів та інших вантажів, небезпечних для життя та здоров'я людини. Ці питання розглядаються у Законах України „Про захист населення від інфекційних хвороб” (2000 р.), „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” (1972 р.), „Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” (2001 р.).
Гарантування безпечного щоденного життя при трудовій діяльності людини визначає Закон України „Про охорону праці" (1992 р.) та Кодекс законів про працю (1971 р.).
Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:
- пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
- встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
- соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
Законом надаються гарантії прав на охорону праці. Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в шкідливих умовах відповідно до законодавства і колективного договору. Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків.
Законом висуваються вимоги щодо охорони праці окремих категорій працівників (жінок та неповнолітніх), а також тривалості робочого часу, яка не може перевищувати 36 годин на тиждень для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці та неповнолітніх осіб, та 40 годин на тиждень для нормальних умов праці.
Одним з основних ризиків у повсякденному житті є дорожньо-транспортний травматизм. Захистити життя та здоров'я громадян, створити безпечні і комфортні умови для учасників руху та охорони навколишнього природного середовища спрямований Закон України „Про дорожній рух” (1993 р.) та доповнення до нього прийняті у 2008 р.
Закон визначає правові та соціальні основи дорожнього руху, права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху. Учасниками дорожнього руху є особи, які використовують автомобільні дороги, вулиці, залізничні переїзди або інші місця, призначені для пересування людей та перевезення вантажів за допомогою транспортних засобів. До них належать водії та пасажири транспортних засобів, пішоходи, велосипедисти, погоничі тварин.
Учасники дорожнього руху мають право на безпечні умови дорожнього руху, на відшкодування збитків, завданих внаслідок невідповідності стану автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів вимогам безпеки руху. Вони зобов'язані знати і неухильно дотримувати вимог цього закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Невід'ємною частиною державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища є забезпечення пожежної безпеки. Ці проблеми розглядаються Законом України „Про пожежну безпеку”(1993 р.).
Забезпечення пожежної безпеки підприємств, установ та організацій покладається на їх керівників та уповноважених ними осіб. Забезпечення пожежної безпеки в приміщеннях житлового і нежитлового фонду, на дачах і садових ділянках - на їх власників або наймачів.
Законом висуваються вимоги до вивчення правил пожежної безпеки на виробництві та в побуті, а також навчання дій на випадок пожежі. Усі працівники під час прийняття на роботу і щорічно за місцем роботи повинні проходити інструктаж з питань пожежної безпеки.
Гасіння пожеж здійснюється пожежною охороною, яка поділяється на державну, відомчу, місцеву та добровільну. Основними завданнями пожежної охорони є: здійснення контролю за дотриманням протипожежних вимог; запобігання пожежам і нещасним випадкам на них; гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги в ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха. Під час гасіння пожеж працівник пожежної охорони має право на безперешкодний доступ у всі житлові, виробничі та інші приміщення, а також вживати будь-яких заходів, спрямованих на рятування людей, запобігання поширенню вогню та на ліквідацію пожежі. Матеріальні збитки, пов'язані з пошкодженням майна під час гасіння пожежі, пожежна охорона не відшкодовує.
Разом з Чорнобильською катастрофою прийшли до нас проблеми захисту людини від впливу іонізуючого випромінювання. Правове регулювання питань радіаційного захисту викладені у ряді законів, серед них:
Закон України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”(1995 р.) - визначає, що не може бути дозволена жодна діяльність, пов'язана з іонізуючим випромінюванням, якщо кінцева вигода від такої діяльності не перевищує заподіяну нею шкоду, а опромінення окремих осіб від усіх джерел та видів діяльності у підсумку не повинне перевищувати встановлених дозових меж;
Закон України „Про поводження з радіоактивними відходами”(1995 р.) зобов’язує дотримуватись умов зберігання та захоронення радіоактивних відходів, їх перевезення; необхідність ведення державного обліку, реєстру та кадастру сховищ радіоактивних відходів;
Закон України „Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання”(1998 р.) – подає основні дозові межі опромінення та рівні втручання у разі радіаційних аварій;
Закон України „Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблока цієї АЕС на екологічно безпечну систему” (1998 р.) - визначає комплекс заходів після вилучення ядерного палива з установки та перетворення цього енергоблока на екологічно безпечну систему і забезпечення безпеки персоналу, населення і довкілля;
Закон України „Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення” (2001 р.) – зазначає, що ядерна шкода відшкодовується виключно у формі грошової компенсації;
Закон України „Про впорядкування питань пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки” (2004 р.) встановлює правове регулювання фінансово-економічних відносин, які виникають у зв'язку з припиненням експлуатації та зняттям з експлуатації ядерних установок.
Правова база безпеки життєдіяльності крім поданих законів складається також із нормативних актів, обов’язкових для виконання. Вони за сферою впливу підрозділяються на міждержавні, державні, галузеві, регіональні та локальні (або об’єктові). Це можуть бути: правила, стандарти, норми, положення, інструкції та керівництва, статути. До нормативних актів відносяться Укази Президента України, Постанови Верховної Ради чи Кабінету Міністрів, декрети, розпорядження галузевих міністерств чи органів місцевої влади.
Контроль за дотриманням законодавства щодо безпеки життєдіяльності в Україні здійснюють різні державні та громадські організації. Серед них розрізняють державні органи загальної, соціальної та галузевої компетенції.
До цих органів належать Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адміністрації.
Державні органи спеціальної компетенції уповноважені контролювати діяльність підприємств, установ, організацій і громадян з питань охорони праці, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища.
Правоохоронні органи – органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють правозастосовні та правоохоронні функції. Правоохоронна діяльність за своєю структурою поділяється на запобігання виникненню умов і причин суспільно небезпечного явища; припинення процесу їх розвитку; ліквідацію наслідків.
Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні інспекції (адміністрації).
Державні служби (інспекції, адміністрації) – санітарні, податкові, протипожежні – спеціальні державні органи. Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і громадянами встановлених відповідними правовими актами правил: санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.
Державне управління охороною праці в Україні здійснюють:
Кабінет Міністрів України; Державний комітет України по нагляду за охороною праці; міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади; місцева державна адміністрація, місцеві ради народних депутатів.
Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи державної виконавчої влади. Особисту відповідальність за неї несе Президент України.
Державну санітарно-епідеміологічну службу становлять органи, установи і заклади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров’я України, відповідні установи, заклади, частини і підрозділи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Національної гвардії України, Служби безпеки України. Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, є Міністерство охорони здоров’я України.
Керівництво цивільною обороною України відповідно до її побудови покладається на Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, керівників підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і підпорядкування. Начальником цивільної оборони України є прем’єр-міністр України, а його заступником – керівник міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Безпосереднє виконання завдань цивільної оборони здійснюється постійно діючими органами управління у справах цивільної оборони, у тому числі створеними у складі підприємств, установ і організацій силами та службами цивільної оборони. Органи управління у справах цивільної оборони, які входять до складу місцевих державних адміністрацій, є підрозділами подвійного підпорядкування.
За порушення законодавства у сфері БЖД, створення перешкод у діяльності посадових осіб винні особи притягуються до дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової, кримінальної відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність за порушення, наприклад, дисципліни праці, не виконання функціональних обов’язків веде до стягнення у вигляді догани або звільнення.
Адміністративна відповідальність полягає у накладанні на винну особу штрафу, позбавлення її права займатися спеціальною діяльністю (права водіння транспортного засобу), вилучення об’єктів правопорушення тощо.
Кримінальна відповідальність застосовується за правопорушення з високим рівнем ризику і небезпекою для життя і здоров’я людей та реалізується шляхом накладання кримінального штрафу, виправних робіт, позбавлення права займати відповідні посади, позбавлення волі тощо.
Україна є стороною багатьох міжнародних договорів та конвенцій у питаннях безпеки життєдіяльності. В чинних законах України зазначається, що якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, встановлені інші правила ніж ті, які передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Міжнародне гуманітарне право розвивалося протягом століть. Початок йому поклала Женевська конвенція 1864 р. про захист життя та гідності жертв міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів. Остання, діюча конвенція була підписана у 1949 р., а у 1977 р. до неї були прийняті два додаткові протоколи (Протокол 1 „ Міжнародні збройні конфлікти” та Протокол 2 „ Не міжнародні збройні конфлікти”). В основу цих положень покладений принцип поваги до людської особистості та гідності.
У 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, у якій стверджується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Ці положення лягли в основу всіх правозахисних законів і підзаконних актів України.
Україна ратифікувала деякі конвенції і протоколи у галузі екологічної безпеки. Серед них:
1. Конвенція ВООЗ про захист від іонізуючої радіації (Женева, 1960);
2. Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Лондон, 1972);
3. Конвенція про охорону озонового шару (Відень, 1985);
4. Конвенція про контроль транскордонних перевезень токсичних відходів та їх видалення (Базель, 1989);
5. Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест, 1992);
6. Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (Ґельсінкі, 1992);
7. Конвенція про стійкі органічні забруднювачі (Стокгольм, 2001).
Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця – це міжнародний гуманітарний рух, у якому беруть участь близько 97 мільйонів добровольців по всьому світу. Метою діяльності руху є захист людського життя та здоров'я, попередження людських страждань та їх полегшення незалежно від раси, релігійних та політичних поглядів. Складовими частинами руху є:
- Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ)- приватна організація, яка була заснована в 1863 р. в Женеві (Швейцарія). Комітет, який складається з 25 членів, має унікальні повноваження наданні міжнародною спільнотою для захисту життя та гідності жертв міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів.
- Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця (МФЧХ і ЧП) - це організація, яка була заснована в Парижі в 1919 р. Федерація займається координацією всіх національних організацій в межах руху. В тісній співпраці з національними організаціями вона проводить міжнародні гуманітарні операції, які потребують значних ресурсів. Міжнародний секретаріат Федерації знаходиться в Женеві (Швейцарія).
- Національні товариства Червоного Хреста та Півмісяця представлені 186 національними об'єднаннями, які визнані МКЧХ та є повноправними членами федерації. Кожен з них працює в своїй країні згідно принципів міжнародного гуманітарного права та статутів руху. В залежності від обставин, національні об'єднання можуть виконувати додаткові гуманітарні завдання, які безпосередньо не визначаються міжнародним законодавством чи мандатами членів міжнародного руху.
Товариство Червоного Хреста України є неприбутковою, всеукраїнською, добровільною, громадською, гуманітарною організацією, діяльність якої ґрунтується на Женевських конвенціях від 12 серпня1949 р., ратифікованих Україною 8 липня1954 р., а також Додаткових протоколах до них. Керівництво організації знаходиться в Києві. Свою діяльність Червоний Хрест в Україні розпочав під час першої світової війни у Києві 18 квітня1918 р. Товариство визнане Міжнародним Комітетом Червоного Хреста 29 вересня1993 р. Воно бере участь у наданні: медичної і гуманітарної допомоги під час збройних конфліктів та в мирний час, міжнародної допомоги у разі катастроф і надзвичайних ситуацій, медичної та соціальної допомоги незахищеним верствам населення.