І підшкірної жирової клітковини
Лекція № 15
«Загальні проблеми при догляді за хворими з хірургічною інфекцією»
з дисципліни : « Медсестринство в хірургії»
Викладач : Гайдамака В.К.
м. Берислав
План
1. Гостра гнійна інфекція.
2. Види гнійної хірургічної інфекції.
3. Додаткові методи обстеження.
4. Загальні заходи з профілактики гнійної хірургічної інфекції.
5. Анаеробна інфекція.
6. Гостра специфічна інфекція.
7. Правець.
8. Виписка з інструкції щодо застосування антирабічних щеплень.
ГНІЙНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ШКІРИ
І ПІДШКІРНОЇ ЖИРОВОЇ КЛІТКОВИНИ
Фурункул — це гостре гнійно-некротичне запалення волосяного фолікула і прилеглої сальної залози. Згодом процес переходить на прилеглу сполучну тканину.
Етіопатогенез
У переважній більшості випадків збудником є золотистий стафілокок. Причинами, що призводять до розвитку захворювання, є порушення обміну речовин (цукровий діабет, авітаміноз), тяжкі супутні захворювання, недотримання правил гігієни. У чоловіків фурункули виявляються в 10 разів частіше, ніж у жінок.
Перебіг фурункула відбувається в З стадії:
• інфільтрація;
• формування і відторгнення гнійно-некротичного стрижня;
• рубцювання.
Особливість перебігу фурункула в тому, що утворений інфільтрат у багато разів перевищує зону розвитку некротичного стрижня (мал. 43). В інфільтраті тромбуються шкірні капіляри і дрібні вени. Це уповільнює вихід лейкоцитів і процес гнійного розплавлення омертвілої ділянки шкіри (стрижня). Передчасна спроба механічним шляхом видалити стрижень (витискування) може закінчитись поширенням інфікованих тромбів з осередку венами і генералізацією процесу.
Клінічна картина
I. Стадія інфільтрації
Процес починається з появи незначного болючого вузлика і гіперемії над ним. У центрі інфільтрату знаходиться волосина. Через 24—48 год в ділянці вічка волосяного фолікула з'являється маленький жовтий пухирець — пустула. Процес може завершитися поступовим стиханням запальних змін (розсмоктування інфільтрату) або перейти в наступну стадію.
II. Стадія формування і відторгнення гнійно-некротичного стрижня Волосяний фолікул і сальна залоза піддаються гнійному розплавленню.
При цьому збільшується зона гіперемії і інфільтрату, він виступає над поверхнею шкіри у вигляді піраміди, в центрі якої під витонченою шкіркою починають просвічувати сіро-зелені маси (гнійно-некротичний стрижень). Збільшення запальних явищ супроводжується посиленням больового синдрому. Загальні симптоми зазвичай представлені головним болем, слабкістю і субфебрильною гарячкою.
Поступово шкірка в центрі інфільтрату розплавляється і некротичні маси починають відторгатися.
III. Стадія рубцювання
Після повного відторгнення гнійно-некротичних мас утворюється невеликий дефект: тканина заміщається сполучною тканиною і епітелізується. Після фурункулів залишаються незначні малопомітні рубці.
Лікування
І. Місцеве лікування.
Неускладнений фурункул лікується тільки консервативно. При лікуванні фурункула не можна застосовувати зігрівальний компрес, оскільки він розпушує шкіру і створює сприятливі умови для розвитку інфекції.
У стадії інфільтрації шкіру обробляють спиртом, а пустули припікають 5% спиртовим розчином йоду. Застосовують сухе тепло, фізіотерапію (УВЧ), лазеротерапію. Досить ефективною є коротка пеніцилін-новокаїнова блокада.
При формуванні гнійно-некротичного стрижня потрібно сприяти якнайшвидшому його відторгненню. Для цього використовують два методи.
1. На шкірку в ділянці некрозу накладають кристали саліцилової кислоти, шкіру довкола обробляють маззю для захисту від кератолітичної дії кристалів і накладають суху пов'язку. Через декілька годин кристали лізирують тонку шкірку і починається відторгнення гнійно-некротичного стрижня.
2. Після оброблення шкіри антисептиком пінцетом або тонким затискачем («москітом») видаляють стрижень. Анестезія при цьому не потрібна, але слід діяти дуже акуратно, уникаючи будь-якого тиску на тканини в ділянці інфільтрату.
Після того як некротичні маси почали виходити назовні, для створення їх безперервного відтоку в утворений канал з метою забезпечення дренажу акуратно вводять тонку смужку гуми з рукавички. Перев'язки роблять щодня, дренаж видаляють після зникнення інфільтрату і гнійного ексудату (зазвичай на 3-ю добу), після чого накладають сухі пов'язки або рану ведуть відкритим способом, обробляючи діамантовим зеленим або іншими препаратами.
II. Загальне лікування.
Загальне лікування зазвичай не потрібне.
Ускладнення
Досить часто фурункул ускладнюється лімфангітом і лімфаденітом. У цих випадках хворих обов'язково госпіталізують і проводять їм загальну антибактеріальну терапію.
При поширенні процесу на підшкірну клітковину може сформуватись абсцес (абсцедивний фурункул). При цьому необхідне оперативне лікування — розтин абсцесу.
Особливості перебігу фурункулів на обличчі. Слід зазначити, що є одна локалізація, яка з самого початку є небезпечною для життя хворого. Це фурункули обличчя і особливо верхньої губи і носогубного трикутника. Процес на обличчі швидко переходить на клітковину, де знаходяться розгалуження передньої лицьової вени.
Найбільш небезпечними є спроби витискувати гній при фурункулі, оскільки це сприяє механічному поширенню тромбів. Існує правило: всі пацієнти з локалізацією фурункула на обличчі повинні лікуватися в стаціонарі. При цьому окрім місцевого лікування призначають антибіотики, протизапальні засоби, дезагреганти (аспірин, трентал). Хворі повинні дотримуватись постільного режиму, обмежувати споживання твердої їжі, не розмовляти.
Фурункульозомназивають стан, коли в різних місцях тіла утворюються множинні фурункули, при цьому часто вони знаходяться в різних стадіях процесу, а інколи наступні розвиваються після загоєння попередніх. Лікування кожного фурункула проводиться за звичайною методикою. Крім того, обов'язковими є ретельна санація шкірного покриву, загальна антибактеріальна терапія, а також імунокорекція. Найбільшого поширення набули такі методи, як УФО і лазерне опромінення крові, використання левамізолу, Т-активіну, антистафілококового імуноглобуліну, а у тяжких випадках при неефективності інших заходів — ронколейкіну, інтерферонів тощо.
Карбункул — гостре гнійно-некротичне запалення декількох волосяних фолікулів і сальних залоз з утворенням запального інфільтрату і переходом запального процесу на підшкірну жирову клітковину (див. мал. 43, 1).
Етіопатогенез
Карбункул найчастіше розвивається у хворих літнього віку, які страждають на цукровий діабет, на тлі виснаження, авітамінозу тощо. Як і у випадку фурункула, найбільш поширеним збудником є стафілокок. Зазвичай виділяють дві стадії — інфільтрації і гнійного розплавлення.
Клінічна картина
На початковій стадії утворюється значний (до 8—10 см) запальний інфільтрат. Він дуже болючий, шкіра над ним гіперемійована, має синюшний відтінок. Карбункул практично завжди супроводжується лімфаденітом, а при локалізації процесу на кінцівках — і лімфангітом.
Швидко наростають загальні явища: висока температура (до 39—40 °С), озноб та інші ознаки тяжкої інтоксикації. Поступово в центрі інфільтрату утворюється зона некрозу шкіри — вона стає чорного кольору, при цьому через волосяні фолікули починають виходити гнійні маси (симптом сита).
Лікування
I. Місцеве лікування.
На початковій стадії карбункула призначають консервативну терапію (аналогічно лікуванню стадії інфільтрації фурункула). Проте цей період дуже короткий. Основним же методом лікування карбункула є хірургічний, причому застосовувати його потрібно якомога раніше. Операція має назву: розтин і вирізання карбункула.
II. Загальне лікування.
Застосовуються загальні методи лікування: лікування антибіотиками, дезінтоксикаційна терапія.
Гідраденіт — це гнійне запалення потових залоз (цив. мал. 43, 2).
Етіопатогенез
Гідраденіт, як і фурункул, і карбункул, зазвичай спричинюється золотистим стафілококом. Інфекція проникає через протоки залоз або через невеликі ушкодження шкіри (забиття, розчоси).
Клінічна картина
Гідраденіт частіше локалізується в пахвовій ямці, рідше — у паховій ділянці. Сприяють його розвитку такі чинники, як підвищена пітливість і недотримання особистої гігієни. У глибині підшкірної жирової клітковини з'являється щільний болючий вузлик. Спочатку він покритий незміненою шкірою, а потім його поверхня стає багрово-червоною, нерівною. При розплавленні інфільтрату з'являється флуктуація; утворюється невеликий отвір, і через нього виділяється гній. Процес протікає досить тривало — 10—15 днів.
Лікування
На початкових стадіях застосовують сухе тепло, УВЧ, солюкс, рентгенотерапію.
При настанні гнійного розплавлення необхідна операція: розтин гнійника невеликим розрізом і дренування (зазвичай смужкою гуми з рукавички). У наступні 1—2 дні хворих перев'язують, використовують фізіотерапію (УВЧ).
При лікуванні гідраденіту необхідно вжити заходів, щоб запобігти інфікуванню потових залоз поблизу гнійника. Цього досягають ретельною обробкою шкіри антисептиками з елементами дублення (етиловим спиртом, 2 %борним спиртом, діамантовим зеленим та ін.).
Абсцесом,або гнійником,називається утворення гною в тканинах і органах. Абсцес — це особлива форма гнійної хірургічної інфекції, яка може розвиватись у різних тканинах і органах.
Етіопатогенез
Абсцес виникає внаслідок проникнення в тканини гноєтворних мікробів через садна, уколи, рани, а також при ускладненні запальних захворювань (гострого апендициту, перитоніту, пневмонії тощо). Мікроорганізми можуть потрапляти в тканини і під час лікувальних маніпуляцій (ін'єкцій), які виконуються без дотримання належних правил асептики. Абсцеси можуть виникати при сепсисі внаслідок гематогенного метастазування (метастатичні абсцеси).
Особливістю абсцесу як обмеженого гнійного процесу є наявність піогенної оболонки — внутрішньої стінки гнійника, вкритої грануляційною тканиною. Піогенна оболонка відмежовує гнійно-некротичний процес і продукує ексудат.
Клінічна картина
Клінічна картина складається з місцевих і загальних проявів.
Місцеві симптоми визначаються локалізацією абсцесу. Характерними є больовий синдром і порушення функцій залучених до запального процесу органів і структур.
При поверхневому розташуванні над ділянкою гнійника, як правило, утворюються явна припухлість і гіперемія шкіри. Тільки при глибокому розташуванні абсцесу ці симптоми відсутні.
Важливою ознакою є симптом флуктуації. Цей симптом відсутній, коли стінка абсцесу дуже товста, а порожнина невелика і знаходиться в глибині.
При великих абсцесах спостерігається виражена загальна реакція: підвищення температури, слабкість, втрата апетиту, безсоння, зміна складу крові.
Лікування
I. Місцеве лікування.
Діагностування абсцесу є підставою для оперативного втручання, метою якого незалежно від локалізації гнійника є розтин, спорожнення і дренування його порожнини.
II. Загальне лікування.
Загальне лікування включає всі компоненти лікування гнійної хірургічної інфекції. Застосовують антибіотики (з урахуванням чутливості мікрофлори), дезінтоксикаційну терапію (інфузійна терапія, переливання кровозамінників, плазми, а інколи і екстракорпоральні методи детоксикації) і імунокорекцію (за необхідності).
Флегмоноюназивають гостре розлите гнійне запалення жирової клітковини і кліткового простору (підшкірного, міжм'язового, заочеревинного тощо; мал. 43, 5).
Етіопатогенез
Збудниками флегмони зазвичай є грампозитивні і грамнегативні коки. Запальний ексудат поширюється клітковиною, переходячи з одного фасціального футляра в іншій через отвори для судинно-нервових пучків.
Класифікація
За характером ексудату розрізняють гнійну, гнійно-геморагічну і гнильну флегмони.
За локалізацією флегмони поділяють на поверхневі (уражається підшкірна клітковина до власної фасції) і глибокі (уражається глибокий клітинний простір).
В особливу групу виділяють постін'єкційні флегмони. Причиною їх розвитку є порушення правил асептики при введенні лікарських засобів.
Клінічна картина
Зазвичай клінічна картина флегмони характеризується швидкою появою і поширенням болючої припухлості, почервонінням шкіри над нею, болем, порушенням функцій ураженої частини тіла, високою температурою (до 40 °С) та іншими ознаками інтоксикації. Припухлістю є щільний інфільтрат, який потім розм'якшується в центрі. З'являється флуктуація або розм'якшення.
Лікування
Лікування хворих завжди проводять в умовах стаціонару. Лише на початковій стадії розвитку флегмони (стадія інфільтрації) допустиме консервативне лікування — постільний режим, спокій, внутрішньом'язові ін'єкції антибіотиків, пиття у значних кількостях, молочно-рослинна дієта, серцеві препарати. Місцево застосовують сухе тепло, УВЧ-терапію. Після формування гнійників (відмежована флегмона) консервативне лікування завершується їх розтином і дренуванням.
Бешиха— гостре запалення лімфатичних судин шкіри, рідше слизистих оболонок, спричинене переважно стрептококами. Локалізується на ділянках обличчя, голови, нижніх кінцівок, рідше на верхніх кінцівках і статевих органах.
Стрептокок проникає через ушкоджені ділянки шкіри, слизові оболонки при мікротравмах, пораненнях, лімфогенним і гематогенним шляхами.
Клінічна картина
Захворювання починається гостро, супроводжується високою температурою (39—40 °С), ознобом, загальною слабкістю, головним болем. У зоні запалення відмічаються сильний біль, набряклість і почервоніння шкіри з чіткою межею, місцеве підвищення температури (еритематозна форма).
При бульозній формі бешихи характерне утворення пухирів різної величини, які містять серозний або гнійно-серозний ексудат. При поширенні захворювання на підшкірну жирову клітковину виникає флегмонозна форма, при розвитку некрозу — некротична форма.
Бешихове запалення часто рецидивує. Повторні бешихові запалення кінцівок призводять до розвитку слоновості.
Лікування
Лікування консервативне — внутрішньом'язово напівсинтетичні пеніциліни по 100—200000 ОД 4—6 разів на добу, при септичних явищах — широкого спектра дії. Хороший ефект дає застосування стрептоциду по 0,5 г 4—5 разів на добу, місцево УФО, мазеві пов'язки зі стрептоцидовою, синтоміциновою емульсією, тетрациклінові мазі, спиртовий розчин йоду, йодонату, йодопірону.
При флегмонозній і некротичній формах інфільтати розкривають, проводять поетапну некректомію та ін.
Еризипелоїд — гостре запалення шкіри пальців і кисті, спричинене паличкою бешихи свиней і стрептококами.
Хворіють зазвичай особи, професійно пов'язані з обробленням м'яса, риби, шкіри. З'являються почервоніння дистального відділу тильної або бічної поверхні пальця, частіше вказівного, набряк, печіння і свербіж. Інколи спостерігається гарячка. Гострий період триває 1—2 тижні, однак хвороба може набути хронічного характеру. В окремих випадках виникає сепсис. Хворим призначають інтенсивну пеніцилінотерапію, іммобілізацію ураженої ділянки.
Лімфаденіт— це запалення лімфатичних вузлів унаслідок проникнення в них мікроорганізмів і їх токсинів з первинного запального осередку.
Класифікація
1. За перебігом:
- гострий;
- хронічний.
2. За характером ексудату:
- серозний;
- геморагічний;
- фібринозний;
- гнійний.
Клінічна картина
Характерними ознаками є збільшення лімфатичних вузлів, болючість їх при пальпації. При нагноєнні відмічаються розм'якшення, набряклість і гіперемія шкіри.
Лікування
1. Лікування первинного джерела інфекції.
2. На початкових стадіях — консервативне: теплові фізіотерапевтичні процедури, обколювання антибіотиками з новокаїном, іммобілізація кінцівки.
3. Загальне лікування — антибіотикотерапія, дезінтоксикаційна терапія, стимуляція захисних сил організму.
4. При абсцедуванні показаний розтин гнійного осередку.
Лімфангіт— це запалення лімфатичних судин.
Класифікація
1. За перебігом:
• гострий, частіше вторинний;
• хронічний.
2. За локалізацією:
• поверхневий;
• глибокий.
3. За клінічними проявами:
• сітчастий;
• стволовий.
Клінічна картина
Для сітчастого характерна місцева гіперемія у вигляді сітки, нитки якої йдуть до регіонарних лімфатичних вузлів.
Для стволового характерні червоні широкі смуги від вхідних воріт інфекції до збільшеного регіонарного лімфатичного вузла.
Для глибокого характерним є таке:
- відсутність змін на шкірі (часто);
- болючий збільшений малорухомий регіонарний лімфатичний вузол;
- виражена інтоксикація;
- зміни в загальному аналізі крові.
Лікування
1. Санація первинного осередку.
2. Дезінтоксикаційна терапія.
3. Антибактеріальна терапія.
4. Іммобілізація і надання кінцівці піднесеного положення.
Флебіт— це запалення стінки вени.
Тромбофлебіт— запалення стінки вени з одночасним утворенням в ній тромбу.
Флеботромбоз— утворення в просвіті вени тромбу без запалення її стінки.
Розрізняють поверхневий і глибокий флебіт.
Для поверхневого флебіту характерними є такі ознаки:
- за ходом великої підшкірної вени визначається болючий інфільтрат у вигляді шнура;
- над інфільтратом спостерігається гіперемія шкіри;
- під час ходи відчувається біль;
- субфебрилітет, у крові — лейкоцитоз.
Перша допомога
1. Транспортна іммобілізація.
2. Транспортування в стаціонар.
Лікування
1. Постільний режим.
2. Піднесене положення кінцівки.
3. Протизапальна терапія.
4. Антибіотики.
5. Антикоагулянти.
6. Антиагреганти.
7. Фізіотерапевтичне лікування.
Небезпечним для життя є флеботромбоз глибоких вен. Причини цього захворювання різні: травма, фізичне перенапруження, інфекція, тривалий постільний режим, онкопатологія. Клінічними проявами є біль у кінцівках, набряк гомілки, блискуча шкіра.
Перша допомога
1. Еластичне бинтування кінцівки.
2. Транспортна іммобілізація.
3. Анальгетики, спазмолітики.
Лікування
Те саме, що і при поверхневому, але при тромбі, який флуктуює, показане оперативне лікування.
Бурсит — це запалення синовіальних суглобових сумок. Виникає хвороба внаслідок травми або проникнення мікробів лімфатичним шляхом з розташованих поблизу осередків (стафілококи, стрептококи).
Класифікація
1. За характером випоту:
• серозний;
• гнійний.
2. За клінічним перебігом:
• гострий;
• хронічний.
Клінічна картина
Для серозного характерними є такі ознаки:
- м'яке еластичне утворення округлої форми під кістковими виступами;
- шкіра не змінена;
- болючість незначна.
Для гнійного характерними є такі ознаки:
- при пальпації суглобова сумка щільна, болюча;
- симптом флуктуації.
Для хронічного характерним є:
- фіброзне переродження (потовщення) стінки слизової сумки, сольові відкладення («рисові тіла»).
Лікування
1. Іммобілізація кінцівки.
2. Місцево: волого-висихаючі пов'язки з 25 % розчином сульфату магнію.
3. Сухе тепло і фізіотерапевтичні процедури.
4. При тривалому процесі — пункції порожнини сумки з видаленням ексудату і уведенням в неї антибіотиків.
5. При гнійному процесі — розтин слизової сумки і дренування або видалення її без розтину.
6. Загальне лікування: антибіотикотерапія, вітамінотерапія.
Артрит — це запалення суглоба. Артрит буває двох видів: серозний і гнійний.
Збудниками хвороби є:
• стрептококи;
• стафілококи;
• пневмококи;
• змішана флора.
Причинами виникнення артриту вважають:
- рани;
- травми;
- занесення інфекції лімфогенним і гематогенним шляхами.
Клінічна картина
1. Біль у суглобі, який посилюється під час руху.
2. Суглоб збільшується в об'ємі, контури згладжуються.
3. Неможливість активних рухів.
4. Почервоніння і набряклість шкіри.
5. Місцеве підвищення температури і різка болючість при натисканні.
6. При нагноєнні — балотування суглоба.
7. Рентгенологічні зміни на 10-й день: спочатку розширення суглобової щілини, а потім деформація і звуження, остеопороз.
Ускладнення
1. Контрактура.
2. Підвивихи.
3. Артроз.
4. Анкілоз.
Лікування
1. Іммобілізація кінцівки.
2. Антибіотикотерапія місцево і парентерально.
3. Евакуація ексудату із суглоба пункцією з видаленням ексудату і введенням антибіотиків щодня.
4. Після очищення від гною проводять фізіотерапевтичні процедури і ЛФК.
5. За відсутності позитивної динаміки — артротомія (розтин суглоба), дренування і промивання суглоба антисептичними розчинами.
6. Санаторно-курортне лікування.
Періостит— це запалення окістя. Спричинюється різними збудниками, часто виникає як ускладнення після ушкоджень. Частіше локалізується на передній поверхні кісток гомілки.
Клінічна картина
При травматичному — місцева болючість, набряклість тканин.
При гематогенному — місцеві симптоми, підвищення температури, нездужання, лейкоцитоз.
Лікування
Консервативне: антибіотики, зігрівальні компреси, УВЧ.
При нагноєнні: розтин і дренування.
Остеомієліт— це запальний процес кісткового мозку і кістки, супроводжуваний їх некрозом і розплавленням (лізисом). Збудниками хвороби є стафілококи і стрептококи.
Класифікація
1. За етіологією:
• неспецифічний (спричинюється банальною гнійною інфекцією);
• специфічний (спричинюється збудниками специфічної інфекції: туберкульоз,
сифіліс, бруцельоз).
2. За шляхами проникнення:
• гематогенний;
• негематогенний (через екзогенне інфікування кісткової тканини).
3. За клінічним перебігом:
• гострий;
• хронічний.
4. За локалізацією процесу:
• трубчастих кісток (стегнова, плечова);
• плоских кісток (кістки таза, лопатка).
5. За морфологічними змінами:
• місцева (локальна) форма;
• дифузна;
• змішана.
На гематогенний остеомієліт найчастіше хворіють діти 8—14 років, причому хлопчики — в 2 рази частіше за дівчат. У 70 % випадків захворювання починається у весняно-осінній період. Причинами захворювання вважають переохолодження, часті ангіни, респіраторні захворювання. Локалізується у великій гомілковій кістці, нижній третині стегна, плечовій кістці.
Патогенез
Інфекція потрапляє в кістку й спричинює запалення і розплавлення кісткового мозку. Згодом вона проникає через гаверсові канали (кісткові канальці) у товщу кістки, де утворюються гнійно-некротичні осередки кістки (секвестри). Це призводить до відшарування окістя, його руйнування і виходу гнійно-некротичних мас у м'які тканини та утворення великої флегмони.
Клінічна картина
1. Починається гостро.
2. Загальна слабкість, нездужання, підвищення температури до 39—40 °С.
3. Сильний головний біль, нудота, втрата апетиту.
4. В ураженій кінцівці посилюється біль, який рве, свердлить, розпирає.
5. М'язи напружені, болючі.
6. На 3—4-й день з'являються набряк м'яких тканин і гіперемія шкіри, місцеве підвищення температури.
7. Збільшення регіонарних лімфатичних вузлів.
8. На 7—10-й день з'являється міжм'язова флегмона (ущільнене утворення з флуктуацією в центрі).
9. Рентгенологічні зміни починаються після 10-го дня від початку захворювання.
Лікування
1. Ліквідація інфекції:
• комбінування 2—3 антибіотиків широкого спектра дії.
2. Підвищення реактивності організму і імунітету:
• переливання крові та її компонентів;
• антистафілококова плазма, гаммаглобулін;
• імуностимулятори — тимоген, тималін, Т-активін.
3. Санація місцевого осередку ураження кістки:
• розтин флегмони, розтин окістя, трепанація кістковомозкової порожнини, дренування кісткової порожнини і проведення проточно-аспіраційного дренування;
• іммобілізація кінцівки, УВЧ, електрофорез антибіотиків, лазеротерапія.
Ускладнення
1. Місцеві:
• патологічний перелом;
• деформація кістки;
• ерозійна кровотеча.
2. Загальні:
• сепсис;
• амілоїдоз;
• ендокардит.
Панарицій— це гнійне запалення тканин пальця. Вхідними воротами інфекції (стафілокок, стрептокок, змішана флора) є тріщини і подряпини. Класифікація
Залежно від локалізації процесу і стадії виділяють такі форми:
• шкіряний;
• підшкірний;
• кістковий;
• суглобовий;
• сухожилковий;
• пароніхія;
• піднігтьовий;
• пандактиліт.
Також розрізняють первинний і вторинний панарицій.
Клінічна картина
Спостерігаються рівномірна набряклість пальця (палець напівзігнутий), виражена болючість по ходу сухожилка і при пасивних рухах (особливо при розгинанні).
Лікування
Хірургічне.
Анаеробною інфекцієюназивають патологічний процес, спричинений мікробами, що розмножуються без доступу кисню. Характерними ознаками є відсутність запальної реакції і прогресуючого набряку, газоутворення, змертвіння тканин, тяжкий стан організму в результаті отруєння бактерійними токсинами і продуктами розпаду.
Етіопатогенез
Газову гангрену спричинюють такі анаеробні збудники:
Clastridium perfringens — 50—90 %;
Clastridium oedematiens;
Vibron septicus — 10—15 %;
Clastridium histolytcus.
Розвитку анаеробної інфекції сприяють такі чинники:
• осколкові сліпі поранення нижніх кінцівок з великою ділянкою забруднення і ушкодження;
• все, що призводить до місцевого або загального порушення кровообігу (куріння, перев'язування судини, туга пов'язка, анемія);
• зниження опірності організму;
• недостатня транспортна іммобілізація травмованої кінцівки і ділянки рани.
Розрізняють дві фази дії мікробів на тканини:
- токсичний набряк;
- газоутворення і гангрена м'язової і сполучної тканини.
Інкубаційний період триває 7 днів.
Клінічна картина
Біль у ділянці ураження, набряк тканин. Дно рани вкрите брудно-сірим нальотом з мізерним ексудатом. З дна рани може виділятись газ, на шкірі з'являються пухирі, наповнені геморагічною рідиною. При набряку об'єм кінцівки збільшується, пульс на периферії зникає. Перкуторно довкола рани визначають тимпаніт; від рани виходить неприємний гнильний запах; спостерігається підшкірна емфізема, яка визначається за крепітацією при пальпації або фонендоскопом.
Загальний стан хворого тяжкий; він збуджений, дратівливий або загальмований. Спостерігається підвищення температури тіла до 40 °С, тахікардія до 150 за 1 хв, зниження АТ, задишка. Шкірні покриви землистого кольору, тони серця глухі. Швидко прогресує анемія, зростає рівень залишкового азоту.
Ранні симптоми газової гангрени:
• занепокоєння, збудження хворого;
• підвищення температури тіла;
• тахікардія;
• скарги на сильний біль у рані, відчуття тиснення пов'язки;
• при огляді рани виявляють набряк, набухання м'язів, гнильний запах;
• помітне «врізання» накладених швів або сліди від пов'язки.
Лікування
1. Ізоляція хворих.
2. Уведення протигангренозних сироваток (150—200 тис. МЕ).
3. Хірургічне втручання:
- широкий розтин осередків у поєднанні з вирізанням змертвілих тканин до кістки;
- ампутація кінцівки в межах здорових тканин.
4. Масивна дезінтоксикацийна терапія.
Профілактика
1. Швидке надання першої допомоги.
2. Запобігання і лікування шоку, кровотечі, анемії.
3. Рання повноцінна ПХО рани з відмовою від глухих швів.
4. Уважне спостереження за пораненими в перші дні після ПХО.
Правець — специфічне гостре інфекційне захворювання, спричинюване анаеробною спороносною паличкою. Захворювання відбувається при попаданні правцевої палички в організм через ушкоджені шкірні покриви і слизові оболонки. Інкубаційний період становить від 4 до 14 днів.
Клінічна картина
1. Початковий період. Спостерігаються такі симптоми: тягнучий біль у ділянці рани з іррадіацією нервовими стволами; сіпання м'язів у рані;
підвищена пітливість;
біль у спині.
Хвороба починається гостро. Одним з основних симптомів є розвиток тонічних і клонічних судом скелетних м'язів. З'являється стомлюваність жувальних м'язів, їх напруження — тризм, що утруднює відкриття рота.
2. Період розпалу.
Мімічні м'язи судомно скорочуються і надають типового виразу обличчя — «сардонічна посмішка» — з утворенням глибоких зморшок на лобі і щоках. Напади судом виникають від найнезначнішого подразника (дотику, подуву повітря, розмови) і дуже виснажують хворого. Людина в результаті судом приймає неприродні пози, згинається. Судоми можуть бути настільки сильними, що призводять до перелому кісток кінцівок, хребта. 3. Період одужання.
Відбувається поступове згасання судом і зниження тонусу м'язів.
Профілактика
Неспецифічна: своєчасне і правильне проведення ПХО рани.
Специфічна: кожному постраждалому вводять одну дозу протиправцевої сироватки (3000 АО). При всіх пораненнях уводять одночасно із сироваткою в іншу ділянку під шкіру 1 мл правцевого анатоксину, через 5—6 днів повторно ще 2 мл. Дітям до 3 років уводять 750 АО сироватки, старшим 3 років — 1500 АО.
Для попередження алергійних реакцій використовують метод десенсибілізації (метод Безредки) і спочатку підшкірно вводять 0,1—0,3 мл сироватки, а через 1—2 год — решту дози.
Лікування
Основний метод — внутрішньом'язове уведення на добу 10 000—25 000 до 100 000 АО протиправцевої сироватки.
Для хворих із судомами застосовують нейролептанальгезію (аміназин — 2 мл, димедрол — 3 мл, дипразина 3 мл в/в). Хворих госпіталізують у реанімаційне відділення і переводять на кероване дихання.
Санітарно-гігієнічний режим при анаеробній інфекції
1. Виділити окремі палати (за можливості з окремим входом); операційно-перев'язувальну зону оснастити вентиляцією. За її відсутності проводити перев'язки в останню чергу в палаті.
2. У всіх приміщеннях встановити бактерицидні лампи.
3. Перед поступленням і після виписування хворого всі предмети в палаті (ліжка, тумбочки тощо) протирають ганчіркою, змоченою 6 % розчином пероксиду водню і мийним засобом.
4. Брудну білизну перед пранням замочують на 2 год у 2 % розчині кальцинованої соди.
5. Виділяють індивідуальні предмети догляду.
6. Посуд замочують у 2 % розчині соди і кип'ятять 90 хв.
7. Палати прибирають 2 рази на день вологим способом із застосуванням 6 % розчину пероксиду водню і мийного засобу.
8. Перед входом у палату надягають маску, бахіли, інший халат, гумовий фартух і гумові рукавички.
9. Перев'язувальний матеріал використовують одноразово, збирають його в спеціально виділений бікс, автоклавують (20 хв за температури 132 °С), потім знищують. Категорично забороняється викидати матеріал без знезараження.
10. Інструментарій (шприци, голки) складають у ємкість, замочують 6 % розчином пероксиду водню з додаванням мийного засобу і лише після цього здійснюють передстерилізацію і стерилізацію.
11. Перев'язувальну і операційну прибирають 2 рази на день 6 % розчином пероксиду водню з додаванням мийного засобу, потім чисте приміщення миють гарячою водою, після чого включають бактерицидні лампи на 1,5—2 год.
Анаеробна неспороносна (неклостридіальна) інфекція спричинюється анаеробними сапрофітами, мікроорганізмами роду Васіегоісіасеае, які вегетують в організмі. До цієї групи відносять близько 20 видів мікроорганізмів, серед яких найпомітнішу роль відіграють В. £га§і1ів і В. те1апіпо§епіси8, меншу — фузобактерії. Це грамнегативні мікроорганізми, які вегетують на слизовій оболонці ротової частини глотки, товстої кишки, жіночих статевих органах, у жовчних і сечових шляхах. Така інфекція має ендогенне походження і потрапляє в тканини при ушкодженні слизових оболонок.
Клінічна картина
1. Місцеві прояви:
• смердючий запах виділень з рани або інших осередків інфекції;
• темний (бурий або чорний) серозний або гнійно-гнильний ексудат;
• некротичний (гангренозний) характер морфологічних змін тканин;
• септичний шок із жовтяницею;
• септичний тромбофлебіт.
2. Загальні прояви:
• тахікардія;
• артеріальна гіпотензія;
• гарячка;
• диспепсичні розлади;
• анемія;
• пітливість;
• гіпертермія;
• ціаноз губ.
Лікування
1. Антибактеріальна терапія.
2. Хірургічне лікування.
Широке розкриття осередку інфекції і його дренування, видалення ексудату і некротичних тканин; рану залишають відкритою.
3. Постійне спостереження і догляд.
ЗАГАЛЬНА ГНІЙНА ІНФЕКЦІЯ
Сепсис — це тяжке інфекційне захворювання, спричинюване різними збудниками та їх токсинами, яке проявляється певною реакцією організму з однотипною клінічною картиною. Летальність при цьому захворюванні залишається високою — 40—60 %.
Теорії сепсису
1. Бактеріологічна: усі зміни в організмі є результатом розвитку гнійного осередку і відбуваються через зростання, розмноження і попадання мікробів у кров'яне русло.
2. Токсична: причиною вважають продукти життєдіяльності мікроорганізмів — екзо- і ендотоксини.
3. Алергійна: бактерійні токсини зумовлюють в організмі хворого реакції алергійного характеру.
4. Нейротрофічна: визначальною вважається роль нервової системи в регуляції нейросудинних реакцій організму.
5. Цитокінова: інфекційний агент сам або за допомогою ендотоксину індукує надходження в кров значної кількості цитотоксинів — речовини білкової природи, які регулюють специфічний і неспецифічний імунітет.
Класифікація
1. За характером походження:
• первинний (криптогенний) незрозумілого походження;
• вторинний — на тлі існування в організмі гнійного осередку.
2. За локалізацією первинного осередку:
• хірургічний;
• гінекологічний;
• урологічний;
• отогенний;
• одонтогенний.
3. За видом збудника:
• стафілококовий;
• стрептококовий;
• колібацилярний;
• змішаний;
• анаеробний;
4. За джерелом:
• рановий;
• післяопераційний;
• запальний;
• при внутрішніх хворобах.
5. За часом розвитку:
• ранні — до 10—14 днів з моменту ушкодження;
• пізній — через 2 тижні і більше з моменту ушкодження.
6. За типом клінічного перебігу:
• блискавичний — клінічні прояви помітні через 12—24 год;
• гострий — клінічні симптоми помітні протягом декількох днів;
• підгострий — клінічна картина розгортається протягом 7—14 діб;
• хронічний— трапляється рідко і характеризується періодичним погіршенням загального стану, підвищенням температури, позитивними результатами посівів крові або виникненням нових клінічних осередків.
7. За характером реакції організму:
• гіперергічний;
• нормергічний;
• гіпоергічний.
8. За клініко-анатомічними ознаками:
• гнійно-резорбтивна гарячка;
• септицемія без метастазів;
• септикопіємія з метастазами;
• хронічний сепсис.
Етіопатогенез
Вважають, що у розвитку сепсису відіграють роль три чинника:
а) мікробіологічний, тобто вид, вірулентність, кількість і тривалість дії бактерій, що потрапили в організм;
б) місце потрапляння інфекції, тобто ділянка, характер і обсяг руйнування тканин, утворення кровотечі в осередку;
в) реактивність організму, тобто стан імунітету і неспецифічної резистентності організму.
Важливим чинником у виникненні і перебігу сепсису є також ступінь алергійних реакцій і сенсибілізації.
Виділяють три типи реакцій при сепсисі:
• нормоергічну — з переважанням в організмі явищ запального характеру;
• гиперергічну — з бурхливим, гострим розвитком і переважанням деструктивно-дегенеративних явищ;
• гіпоергічну — вона є млявою і може бути позитивною (за наявності імунітету) або негативною (при зниженні реактивних сил організму).
Клінічна картина
Специфічних симптомів при сепсисі немає. У ряді випадків гнійна інтоксикація дає клінічну картину, близьку до сепсису, і це створює труднощі для діагностики. Усі симптоми слід розділити на загальні і місцеві, тобто такі, що належать до проявів первинного осередку.
I. Загальні симптоми.
Найбільш частими симптомами, що відображають порушення загального стану і діяльності нервової системи, є: головний біль, дратівливість, безсоння, затьмарення або навіть втрата свідомості у тяжких випадках. Постійним є підвищення температури тіла, яка при сепсисі без метастазів зазвичай тримається на позначках 39—40 °С, а за наявності метастазів значно коливається у ранішні і вечірні години. Важливим є симптом, що виражається в сильному ознобі та потінні. Характерні зниження маси тіла, прогресуюче погіршення загального стану незважаючи на лікування. Інколи з'являються геморагічні висипи на шкірі.
З боку серцево-судинної системи зазвичай спостерігаються різке почастішання пульсу і зменшення його наповнення, зниження АТ, погіршення серцевої діяльності, трофічні і судинні розлади (пролежні, тромбофлебіт, тромбози, набряки).
Швидко прогресує анемія, значно збільшується ШОЕ, наростає лейкоцитоз, лейкоцитарна формула зсувається вліво при невеликій кількості лімфоцитів, протромбін крові знижується до 50 %. Помітно погіршується функція паренхіматозних органів: падає функція нирок, знижується відносна густина сечі, у ній з'являються білок і формені елементи; порушуються функції печінки, нерідко з розвитком жовтяниці і явищами гепатиту; збільшується селезінка. Порушується травлення, погіршується або взагалі зникає апетит, язик сухий, обкладений, можуть бути часті септичні проноси, нудота і блювання.
II. Місцеві симптоми.
Для септичної рани характерні: блідість, набряклість, в'ялість грануляції, мізерність ексудату, який має брудно-каламутний вигляд і нерідко гнильний характер.
З'являються тромбози судин, лімфангіти і лімфаденіт.
Усі симптоми при сепсисі вирізняються значною стійкістю.
Лікування
1. Місцеве: видалення некротизованих тканин, часткове накладення швів у поєднанні з промиванням розчинами антибіотиків і антисептиків.
2. Загальне:
• антибактеріальна терапія;
• дезінтоксикаційна та інфузійна терапія, форсований діурез;
• імунокорекція;
• компенсація функцій органів і систем.
Токсикоінфекційний (септичний) шок.Пусковим механізмом токсикоінфекційного шоку є інфекція. Слід зауважити, що мається на увазі не специфічна, а банальна інфекція, спричинена головним чином грампозитивними, грамнегативними і анаеробними мікроорганізмами.
Етіопатогенез
За частотою виникнення токсикоінфекційний шок поступається травматичному, геморагічному і кардіогенному, а за летальністю посідає перше місце. Цей вид шоку може бути викликаний найрізноманітнішими мікроорганізмами: вірусами, рикетсіями, паразитами і простими грибами, анаеробною флорою, грампозитивною інфекцією, а саме пневмококом, стафілококом, стрептококом, але найчастіше виникає в результаті грамнегативної септицемії (кишкова паличка, протей).
Найбільш частими причинами токсикоінфекційного шоку є інфекція сечостатевих шляхів (особливо у літніх і ослаблених людей), інфекції дихальних шляхів при бактерійній пневмонії (особливо в умовах трахеостомії), ускладнення септичних пологів, септичного аборту, перитоніт різного походження. Часто токсикоінфекційний шок є ускладненням менінгіту, черевного тифу, сальмонельозу тощо.
Патофізіологічні механізми токсикоінфекційного шоку ще не зовсім зрозумілі, проте виявлені досить чіткі патогенетичні відмінності в перебігу шоку, спричиненого грампозитивними і грамнегативними мікроорганізмами.
При грампозитивній інфекції екзотоксин, що виділяється, спричинює клітинний протеоліз з утворенням спеціальних речовин, так званих плазмокінінів, гістамінів і серотонінів, що зумовлюють параплегію з подальшою гіпотензією, у більшості випадків за ізоволемічним типом. Окрім гіпотензії в клініці грампози-тивного токсикоінфекційного шоку велику роль відіграють токсемічні ураження печінки, які призводять до ураження нирок і серця, а це посилює гіпотензію у зв'язку зі зниженням серцевого викиду.
При грамнегативній інфекції токсини, що містяться в мікроорганізмах, утворюють особливого роду ліпополісахариди, які при масивному розпаді бактерій потрапляють в кров і спричинюють звуження судин шляхом стимуляції мозкової речовини надниркових залоз і виділення катехоламінів і безпосередньо стимуляції симпатичної нервової системи. У зв'язку з токсемією серцевий викид також зменшується.
Клінічна картина
Бактерійний шок розвивається раптово і починається з ознобу, підвищення температури тіла і погіршення загального стану хворого. Спочатку шкіра тепла, суха, рожева, але потім стає вологою, холодною і блідою, а при тяжкому шоку — ціанотичною. Спостерігається різке похолодання кінцівок. Розвиваються тахікардія і гіпотонія. Різко порушується психічний стан хворого, аж до втрати свідомості.
На початку спостерігається тахіпное, яке змінюється дихальною аритмією і патологічними типами дихання. У хворих можуть виникнути блювання і пронос. Важливими симптомами шоку є олігурія і анурія. Розвивається метаболічний ацидоз, який вказує на тканинну гіпоксію через неадекватну перфузію. У крові кількість лейкоцитів падає, а при поглибленні шоку може зростати за рахунок збільшення мононуклеарів і незрілих форм. У деяких випадках визначається гіперглікемія, що є непрямою ознакою участі в процесі грамнегативної мікробної флори.
Лікування
1. Корекція ОЦК, стабілізація гемодинаміки: підвищення судинного тонусу (дофамін, норадреналін, мезатон тощо; реополіглюкін не більше 1 мл/кг за 1 хв під контролем ЦВТ (до 50—60 мм рт. ст.); розчин Рінгера, що поляризує суміш, лактасол; серцеві глікозиди (особливо при гіпотензії з високим ЦВТ); антикоагулянти (гепарин по 30000—40000 ОД) і тромболітичні засоби, панангін, кокарбоксилаза, рибоксин.
2. Нормалізація дихання і газообміну; ШВЛ (раніше нормалізувати ОЦК); оксигенотерапія.
3. Патогенетична терапія: антибіотики відповідно до виду збудника або широкого спектра дії; сульфаніламідні і протигрибкові препарати; глюкокортикоїди (180—240 мг преднізолону); гаммаглобулін, антитоксичні сироватки, екстра-корпоральна детоксикація, інгібітори протеаз.
4. Корекція метаболізму і функції життєво важливих органів; ліквідація метаболічного ацидозу, стимуляція діурезу; гормони анаболізму; вітаміни, корекція електролітного балансу; захист печінки і нирок.