Шлунково-кишкові кровотечі 4 страница

Після операції в пряму кишку вво­дять спеціальну еластичну трубку діамет­ром 1,5-2 см, призначають протизапальні і знеболювальні засоби.

У післяопераційний період хворому призначають дієту з малим вмістом клітковини. Після акту дефекації хворий приймає сидячу ванну з перманганатом калію (рожевого кольору) або содовим розчином (30-40 г на ванну).

Випадання прямої кишки (ргоіарзиз гесті). Під випаданням прямої кишки слід розуміти вихід стінки прямої кишки з зад­нього проходу. Розрізняють випадання слизової оболонки нижнього відділу пря­мої кишки і випадання всіх шарів стінки (рис. 261). Випаданню кишки сприяють часті потуги при запорах, сечовипусканні, довготривалі проноси, геморой, особливо при виході внутрішніх вузлів, які тягнуть за собою слизову оболонку. В основі

випадання стінок прямої кишки, як правило, лежить розслаблення її сфінктерів і м'язової діафрагми таза.

Клінічні ознаки. Випадання слизової оболонки може бути частковим і повним. У деяких випадках спостерігають випадання і слизової анального каналу, тоді стає видимий безпосередній перехід шкіри в слизову оболонку.

На початку захворювання, коли розслаблення сфінктерів ще є незнач­ним, слизова оболонка, яка випадає під час дефекації або напруження може самостійно або за допомогою хворого вправитися. Але з втратою тонусу сфінктерів випадання кишки відбувається при будь-якому напруженні, навіть при ходьбі і в стоячому положенні; а воно супроводжується нетриманням газів, калу. Випадання прямої кишки може бути різної величини і різних її відділів. Розрізняють: 1) приховане випадання прямої кишки (ргоіарзиз гесті осиїіа); 2) випадіння тазового відділу кишки (ргоіарзиз гесті); 3) випадання тазового і промежинного відділів (ргоіарзиз гесті ет апі); 4) випадання сли­зової заднього проходу (ргоіарзиз апі).

Випадання стінок прямої кишки може бути різної довжини і викликати різні ускладнення: 1) защемлення стінки кишки; 2) розрив; 3) запалення; 4) кишкову непрохідність; 5) переродження в пухлину.

За клінічним перебігом випадання прямої кишки поділяється на 4 стадії (за Б.Р. Брайцевим):

1. Кишка випадає тільки під час дефекації і самостійно вправляється.

2. Кишка випадає після дефекації і потребує додаткового вправлення.

3. Кишка випадає при найменшому фізичному навантаженні, але втри­мується після вправлення.

4. Кишка випадає при вертикальному положенні хворого і після вправлення.
У 3-4 стадії хворі повністю втрачають працездатність, страждають, не

можуть з'явитися в громадських місцях через нетримання газів і калу.

Встановити діагноз випадання прямої кишки неважко. Скарги, огляд, пальцеве дослідження хворого навпочіпки дає можливість своєчасно вияви­ти захворювання. Обов'язковою умовою при дослідженні таких хворих є виконання ректороманоскопії.

Лікування може бути консервативним і оперативним. Консервативне лікування передбачає нормалізацію стільця і укріплення тазового дна. Од­нак воно не завжди є успішним і застосовується в основному у дітей до п'яти років.

Гостре випадання прямої кишки необхідно вправити після введення зне­болювальних і спазмолітиків: долонею руки натискують на вершину конуса прямої кишки, що випала. Після вправлення хворому призначають ліжковий режим, дієту, масляні клізми.

Усі оперативні втручання повинні бути спрямовані на підшивання і фіксацію прямої кишки. Для підшивання кишки переважно використовують крижову кістку, матку, сечовий міхур та ін.

Серед оперативних методів лікування використовують: спосіб Вернейль-Маршана - після резекції куприка накладать ряд паралельних швів на задню стінку кишки, яку фіксують до крижової кістки; операція Зереніна-Кюммеля -колопексія до передньої черевної стінки або передньої зв'язки хребта в ділянці крижового ложа, при максимальному підійманні прямої кишки доверху.

Укріплення замикального апарату прямої кишки можна здійснювати за допомогою срібного дроту, що вводять навколо сфінктера; шовкової лігату­ри; фасціальної або шкірної смужки.

Тріщини заднього проходу (їіззига апі) займають третє місце після коліту і геморою (11,7 %). Виникають переважно у жінок. Як правило, ло­калізуються на задній стінці кишки, нижче морганієвих складок (пазух), рідше (10 %) - спереду. Причина - запори, твердий кал, звужене анальне кільце.

Клінічні ознаки. Захворювання розпочинаються з простого розриву слизової оболонки і кровотечі, потім відбувається її інфікування і формуєть­ся тріщина, до якої приєднується рефлекторний спазм анального сфінктера. Хвороба характеризується сильним болем з іррадіацією в поперек, сідниці, сечовий міхур.

Встановлення діагнозу тріщини заднього проходу в основному грун­тується на візуальному і пальпаторному дослідженні прямої кишки, наяв­ності частих кровотеч, болючому акті дефекації.

Лікування. Методом вибору лікування хворих з тріщинами заднього проходу є консервативне лікування. Перш за все санацію тріщин необхідно розпочинати з призначення дієти і регуляції у хворих стільця (дуфалак, регулакс, сірчанокисла магнезія, і ін.). Хворим призначають сидячі теплі ван­ни з калію перманганатом, ромашкою, дубовою корою. Добрий ефект можна отримати від пресакральних новокаїнових блокад, введення спирт-новокаїну під дно тріщини. Для цього на відстані 1 см від тріщини роблять прокол, кінець голки доводять до середини тріщини глибиною 0,7-1,0 см, спочатку вводять 5 мл 0,5 % розчину новокаїну і, не виймаючи голку, - 1 мл 70° спирту, можна вводити гідрокортизон. При цьому стілець треба виключити за допо­могою очисної клізми, після акту дефекації необхідно проводити гігієнічні теплі ванни з КМп0₄. При відсутності ефекту виконують операцію Рекам'є (розтягнення сфінктера і висікання тріщин).

Сверблячка заднього проходу (ршгіїиз апі) - до цих пір не вирішено, чи це симптом, чи захворювання. По суті - це нейродерміт, пов'язаний із розладами чутливої сфери нервової системи.

Клінічні ознаки. Розрізняють первинну - ідіопатичну сверблячку і вторинну як результат постійного подразнення шкіри ануса виділеннями з кишки. Вона може проявлятися у вигляді вологої і сухої форми. Хронічні форми сверблячки тривають багато років. Діагноз сверблячки встановлю­ють на підставі суб'єктивного відчуття хворого і огляду анальної ділянки.

Лікування в основному спрямоване на ліквідацію негативних факторів, проведення гігієнічних заходів, регуляцію дієти (забороняють приймати ал-

коголь, копчені й гострі продукти). Місцево призначають мазі (5 % цинкова, 5-10 % дерматолова, 1-2 % саліцилова кислоти, ментолова, гідрокортизонова), присипки, примочки. Підшкірно можна вводити суміш з 0,05 метиленової синь­ки, 0,5 новокаїну, 24 мл дистильованої води, 2 мл 96° спирту +10 крапель адреналіну (А.Н. Рижих, 1988).

В окремих випадках проводять операцію Бола - напівовальні розрізи з обох боків анального отвору з пересіканням усіх нервових закінчень.

Гострий парапроктит (рагаргосііііз асиіа). Порівняно з іншими гнійни­ми процесами, парапроктит має дві особливості: 1) запалення швидко при­зводить до гнійно-некротичного руйнування тканин; 2) перехід у хронічну форму і утворення нориць.

Основними причинами парапроктиту є інфікування (стрептокок, киш­кова паличка та ін.), пошкодження слизової оболонки або наявність інших запальних захворювань - метастатична форма.

Головною причиною гострого парапроктиту є гнійне запалення аналь­них залоз, які відкриваються у задньопрохідні пазухи. Чоловіки хворіють у 2 рази частіше від жінок.

За локалізацією розрізняють: 1. Підшкірні гнійники. 2. Підслизові. 3. Сід-нично-прямокишкові. 4. Тазово-прямокишкові (рис. 262).

Клінічні ознаки. Захворю­вання розпочинається гостро і розвивається дуже швидко з підвищенням температури тіла до 38-39 °С, розвитком інтокси­кації. У хворого виникає різкий біль у ділянці заднього проходу, який інколи супроводжується те-незмами (позивом на дефека­цію). При об'єктивному обсте­женні виявляють припухлість, гіперемію, болючість при паль­пації. При пальцевому дослід­женні виявляють ущільнення на певній ділянці, виникає біль при натискуванні на уражену стінку прямої кишки. При сформованих гнійниках у центрі ущ­ільнення виникає флуктуація.

Лікування - оперативне (ліки і фізичні процедури не ефективні!) - це розділ невідкладної хірургії, нехтування операцією є дуже небезпечним і розглядається як велика тактична помилка. Хворі на гострий парапроктит повинні лікуватись тільки в стаціонарі. Перед операцією їм необхідно очи­стити пряму кишку розчином фурациліну 1:5 000 і добре помити промежи­ну. Оперувати слід тільки під загальним наркозом. Операція полягає у вико­нанні овальних розрізів навколо прямої кишки, широкому розкритті гнійної порожнини, звільненні її від гною, проведенні ретельної ревізії та дренування

гнійника. Якщо під час операції виявлено зв'язок гнійника з про­світом прямої кишки, необхідно розтягнути сфінктер і в кишку ввести тампон з маззю Виш-невського або дві трубки для промивання. При цьому по­трібно домогтися загоєння рани від дна. Якщо гострий парапрок­тит не закінчується одужанням, він переходить в хронічну ста­дію з формуванням нориць різ­ної локалізації (рис. 263).

Епітеліальні куприкові ходи виникають на II—111 місяці внутрішньоутробного розвитку внаслідок не­повної редукції надхребтової групи м'язів хвоста. За ступенем розвитку їх можна розділити на: ямки, або воронкоподібні заглиблення, поодинокі або множинні ходи, які можуть проникати в куприковий канал і навіть сполуча­тися зі спинним мозком. Усі ці форми розташовуються позаду від куприка в підшкірній клітковині і відкриваються поодинокими або множинними ходами. Переважно проявляються у віці 18-30 років. У куприкових ходах часто мо­жуть рости волосинки, скупчуватися виділення сальних і потових залоз.

За морфологічним складом розрізняють: 1) епітеліальні куприкові ходи; 2) пресакральні пухлини; 3) хвостоподібні придатки.

Клінічні ознаки. Приводом звертання хворого за медичною допомогою є формування гнійного процесу, який виникає при закупоренні епітеліаль­них ходів. Сформований гнійник після його самостійного розкриття, як пра­вило, ускладнюється гнійною норицею, яка формується по середній лінії міжсідничного заглиблення, над куприком, навколо заднього проходу, в 3-4 см від анального кільця. Діагноз встановлюють візуально, підтверджують за допомогою фістулографії.

Лікування. Хворим проводять санацію нориці, для цього використову­ють антисептики, припікання міцним розчином КМп0₄, 5 % розчином йоду. При відсутності ефекту від консервативного лікування виконують операцію. У дітей видалення патологічного утвору рекомендують проводити у віці після року. Наявність абсцесу, флегмони є показанням до їх негайного розк­риття. Найраціональнішою є операція в стадії затихання гнійного процесу. У цих випадках проводять висікання епітеліальних куприкових ходів.

Доброякісні пухлини прямої кишки становлять 50-70 % усіх пухлин прямої кишки. Трапляються у 2,5-7,5 % усіх хворих з патологією прямої кишки. Розрізняють епітеліальні пухлини (поліпи), ворсинчасті і пухлини неепітеліального походження (лейоміоми, ліпоми, фіброми, судинні пухли­ни та ін.).

Клінічні ознаки залежать від величини, розташування і ускладнень пух­лини. Доброякісні пухлини проявляються неприємним відчуттям стороннь­ого тіла, порушеннями акту дефекації, інколи виникають тенезми. Низько розташовані пухлини на тонкій ніжці можуть випадати через задній прохід, викликати кровотечі. Діагноз встановлюють на основі пальцевого дослід­ження, ректоскопії і ректороманоскопії, при високо розміщених пухлинах -за допомогою колоноскопії.

Лікування. Доброякісні пухлини прямої кишки підлягають оператив­ному лікуванню. Поодинокі високо розташовані пухлини видаляють за до­помогою ректороманоскопа. При низько розташованих пухлинах можливе їх трансанальне висічення. При множинних і високо розташованих пухли­нах проводять резекцію відповідної ділянки кишки.

Рак прямої кишки трапляється досить часто, займає третє місце (80 %) серед усіх ракових захворювань кишечника і п'яте місце - серед інших лока­лізацій. Основною причиною ракових уражень у 50-70 % хворих є перерод­ження доброякісних пухлин та різні запальні захворювання. Переважно ура­жається середньоампулярний відділ прямої кишки (70-88 %). Рак ампули і проксимального відділу прямої кишки, як правило, є аденокарциномою або скіром, інколи викликає циркулярне звуження прямої кишки. Рак анального відділу трапляється рідше і походить з епітелію (плоскоклітинний рак). За характером росту розрізняють екзофітну, ендофітну, змішану форму раку.

Розрізняють чотири стадії ракового процесу: 1) Т г^₀М^ - пухлина до З см (не більше ¹/ кишки); 2) Т₂Ї\І₀М₀ - пухлина проростає до половини околу, проростає через усю стінку, при пальпації зміщується; 3) ТдГ^Мд -пухлина циркулярно охоплює кишку, проростає через всю стінку, є метаста­зи в регіонарні лімфатичні вузли; 4) Т₄К₁₃М₁ - велика пухлина, проростає в сусідні органи, визначаються метастази у сусідніх органах.

Особливістю раку прямої кишки є те, що він розвивається поступово і пізно дає метастази. Метастазування, як правило, відбувається за ходом лімфа­тичних колекторів, розміщених вздовж судин брижі. З верхньої частини кишки метастазування відбувається за ходом верхньої гемороїдальної вени і артерії. З нижніх відділів метастазування йде в пахові лімфатичні вузли і по системі се­редньої, нижньої ректальної вени і артерії. Віддалене метастазування відбуваєть­ся, як правило, в печінку, може бути в яєчники (метастази Крукенберга).

Клінічні ознаки залежать від локалізації, характеру, росту і наявності запального перипроцесу. Рак верхнього відділу частіше ускладнюється стено-зуванням кишки і кишковою непрохідністю, середнього відділу - кровотеча­ми, нижнього - утрудненим актом дефекації. Переважно виникає дискомфорт, відчуття незавершеності акту дефекації. Проростання високо розташованих пухлин прямої кишки в тонкий кишечник може супроводжуватись проносом, кишковою непрохідністю, в сечовий міхур - порушенням сечовипускання. Слід пам'ятати, що рак прямої кишки відноситься до візуальних форм раку, які повинні своєчасно діагностуватись. Проте у 25 % хворих трапляються

запущені форми раку. Більшість з них лікувались з приводу різних запальних захворювань прямої кишки. Для встановлення діагнозу важливе значення мають: 1) пальцеве дослідження прямої кишки, яке повинно проводитись при всіх найменших скаргах хворого; 2) ректороманоскопія; 3) рентгенографія (ангіографія, лімфографія); 4) біопсія і гістологічне дослідження. При підозрі на ракове ураження необхідно проводити гістологічне дослідження.

Лікування. Вибором методу лікування є операція. Якщо пухлина зна­ходиться у верхньому відділі, проводять резекцію прямої кишки з накладан­ням анастомозу "кінець у кінець". При наявності раку ампулярного відділу

кишки проводять резекцію верхньої третини ампули або ампутацію кишки зі збереженням сфінктера і зведенням сигмоподібної кишки для анастомозу. Рак, який розміщується в ділянці ануса і в 5-6 см над ним, вимагає екстирпації прямої кишки з клітковиною і лімфа­тичними вузлами, кінець сигмоподібної кишки виводять у ліву здухвинну ділян­ку (операція Кеню-Маелса) (рис. 264). У запущених випадках раку прямої кишки, ускладненого кишковою непро­хідністю, проводять операцію Гартмана (видалення пухлини і накладання кінце­вої сигмостоми). При наявності мета­стазів, коли радикальне хірургічне ліку­вання провести неможливо, накладають протиприродний задній прохід (апиз ргеіегпаіигаїіз) - виводять назовні відрізок сигмоподібної кишки в лівій здухвинній ділянці. В окремих випадках проводять рентгенотерапію і хіміоте­рапію. Ці методи лікування сповільнюють ріст ракової пухлини. Тривалість життя хворого при паліативному лікуванні - 2-3 роки. Без операції хворі гинуть від низької кишкової непрохідності.