Гострі інфекційні захворювання шкіри, підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів, судин та потових залоз

Найпоширенішими місцями ураження хірургічною інфекцією є шкіра і підшкірна клітковина.

Фурункул ([игипсиїиз) - гостре гнійне запалення волосяного мішечка, сальної залози і навколишніх тканин (рис. 148).

Появу фурункула досить часто пов'я­зують з порушенням правил особистої гігієни, наявністю мікротравми. Зумовлю-вальними факторами можуть бути перевто­ма, хронічні захворювання, особливо діабет, анемія та ін. Збудником фурункула, пере­важно, є стафілокок.

Клінічні ознаки. Фурункул починаєть­ся з появи запального інфільтрату з воло­сяним мішечком у центрі (стадія інфіль­трації). Шкіра в цьому місці гіперемована, з часом у центрі утвору виникає темна або жовта пляма, на місці якої в подальшому утворюється ділянка некрозу. Поширення зони некрозу на сосочковий шар, сальні залози, навколишню сполучну тканину при­зводить до формування гнійника (стадія абсцедування). В подальшому, вна­слідок лізису епідермісу, гнійний осередок у вигляді стержня виходить на­зовні. Після відходження стержня утворюється порожнина, яка виповнюєть­ся грануляційною тканиною (стадія розрішення, або загоєння). Поряд із цим, у більшості випадків фурункул зумовлює незначні загальні прояви захво­рювання (підвищення температури тіла, головний біль, втрату апетиту, загаль­не нездужання). При дослідженні крові спостерігають незначний лейкоци­тоз, зсув лейкоцитарної формули вліво.

Лікування. Хворих з фурункулами при відсутності ускладнень (за ви­нятком локалізації фурункула на обличчі) лікують амбулаторно. В процесі лікування важливе значення має догляд за шкірою навколо ділянки запа­лення. Шкіру можна протирати 70° спиртом, 5 % розчином калію перманга­нату, 1 % розчином діамантового зеленого та ін. Під час лікування фурунку­ла не рекомендують застосовувати зігрівальні компреси, які можуть викли­кати мацерацію шкіри і сприяти розповсюдженню інфекції.

Не дозволяють видавлювати фурункул, особливо на обличчі - це може призвести до поширення інфекції, виникнення сепсису.

При абсцедуванні фурункула показане хірургічне лікування - розкрит­тя та дренування гнійника. В окремих випадках для відходження некротич-

ного стержня на верхівку гнійника можна накласти кристалики саліцилової кислоти на 12-14 год. Остання руйнує епідерміс і сприяє відходженню гною. Для того, щоб не пошкодити навколишню ділянку шкіри, з липкого пласти-ру вирізають пластинку, в центрі якої роблять отвір для гнійника, на який накладають кристали кислоти. Зверху накладають шматок марлевої сервет­ки і заклеюють пластиром.

При своєчасному і правильному лікуванні оперативне втручання, як правило, не проводять.

Фурункульоз ([игипсиїозиз). Поява декількох фурункулів в одній або декількох ділянках тіла називають фурункульозом. Як правило, він виникає в ослаблених, виснажених хворих, особливо, у хворих на цукровий діабет.

Лікування. У цих хворих поряд з місцевим необхідно проводити за­гальне лікування. Хворим призначають висококалорійну їжу, вітаміни, пивні дріжджі, вводять гама-глобулін, проводять сеанси автогемотерапії (кров, узя­ту з вени в кількості 3-5 мл, вводять у сідничний м'яз). Маніпуляцію повто­рюють через 2-3 доби. У тяжкохворих застосовують антибіотикотерапію, іноді проводять імуностимуляцію, загальне опромінення кварцом й ін.

Карбункул (сагЬипсиїиз) - це гостре гнійно-некротичне запалення кількох волосяних мішечків, сальних залоз і тканин, що оточують їх, з некрозом шкіри і підшкірної клітковини. Карбункул спричиняють стафі­лококи і стрептококи.

Клінічні ознаки. Особливістю карбункула є те, що він швидко прогре­сує, призводячи до значного некрозу тканин та погіршення загального стану

хворого. Частіше карбункул виникає на по­тиличній поверхні шиї, спини (рис. 149). В його ділянці утворюється інфільтрат, який піднімається над поверхнею шкіри. Остан­ня в цьому місці має багряно-синій колір. Через деякий час утворюються множинні гнійники, кожний з яких є результатом не­крозу волосяних мішків і сальних залоз. Ці гнійники поступово, протягом 3-5 днів, об'єднуються в єдиний гнійно-некротичний конгломерат, який розпадається, утворюю­чи велику рану. При своєчасному і пра­вильному лікуванні такі гнійні рани посту­пово виповнюються грануляційною ткани­ною і протягом 3-4 тижнів загоюються. Після нього, як правило, у хворих залиша­ються зірчасті деформуючі рубці.

На відміну від фурункула, у хворих з карбункулом спостерігають вира­жені загальні ознаки гнійної інтоксикації: підвищення температури, голов­ний біль, у тяжких випадках - лихоманка, маячення й ін. Особливо тяжко перебігають карбункули у виснажених хворих, а також у хворих на цукро­вий діабет.

Лікування. Хворі на карбункул підлягають госпіталізації в хірургічне відділення. Лікують їх переважно хірургічним методом. У перші дні захво­рювання можна застосовувати обколювання навколо карбункула 0,25-0,5 % розчином новокаїну з антибіотиком широкого спектра дії, проводити ультра­фіолетове опромінення, електрофорез з антибіотиком. Поверхню карбунку­ла змазують 70 ° спиртом, 3 % спиртовим розчином йоду. Для загального лікування призначають антибіотики, сульфаніламідні препарати. При по­гіршенні стану хворого, наростанні гнійної інтоксикації показане хірургічне лікування. Розкривають карбункул хрестоподібними розрізами через усю його товщу до здорових тканин з наступним видаленням некротичних тка­нин і розсіченням гнійних запливів. Подальше лікування проводять за за­гальними принципами гнійної хірургії.

Абсцес (аЬзсеззиз). Обмежене запалення і скупчення гною в ткани­нах чи органах, оточене піогенною оболонкою. Захворювання викликаєть­ся різними мікроорганізмами (частіше коковою флорою), які проникають у тканини й органи при їх ушкодженні, порушенні цілості шкіри, слизових оболонок. Нерідко мають місце метастатичні абсцеси при перенесенні інфекції з однієї ділянки тіла в другу лімфогенним або гематогенним шля­хом. Слід пам'ятати, що у тяжкохворих, а також при порушеннях асептики абсцеси можуть виникати після ін'єкцій (післяін'єкційний абсцес).

Клінічні ознаки. В усіх випадках спочатку утворюється обмежений запальний інфільтрат, який при локалізації в підшкірній клітковині і при пальпації його визначається як болісне ущільнення (рис. 150, 151).

Після його розплавлення утворюється ділянка флуктуації. Часто абс­цеси розплавляють шкіру і гнійний вміст виділяється самовільно. При абс­цесах, розташованих у внутрішніх органах (печінка, селезінка, мозок, легені та ін.), на перше місце виступають ознаки загальної інтоксикації (висока температура, лихоманка, пітливість, зміни крові).

Лікування. На початкових стадіях застосовують консервативне лікування (антибіотики, сульфаніламіди, болезаспокійливі). При утворенні гнійного вмісту і флуктуації проводять розкриття, дренування гнійника і подальше лікуван­ня гнійної рани.

Флегмона (рНІе§топе). Розлите гнійне запалення підшкірної або інших локалізацій клітковини (целюліт), яке має тенденцію до поширення. Розрізняють поверхневі і глибокі флегмони: поверхневі - підшкірна, міжм'язова (рис. 152); глибокі - заочеревинного простору, малого таза, середостіння та ін. Залежно від локалізації, вони мають специфічні назви: запалення навколониркової клітковини - паранефрит; навколопрямокиш-кової - парапроктит; середостіння - медіастеніт. Діагностика поверх­невих флегмон не є складною.

Клінічні ознаки. Починається захво­рювання розлитим болісним ущільненням, набряком тканин і почервонінням шкіри без чітких меж. Стан хворого погіршуєть­ся, появляється висока температура, голов­ний біль, лихоманка. Згодом, за рахунок гнійного розплавлення і некрозу тканин, виникає флуктуація - утворюється порож­нина, наповнена гноєм.

Складніше діагностувати глибокі флегмони. В цьому разі часто вдається про-пальпувати в глибині тканин щільне болі­сне утворення. Поряд з високою темпера­турою та іншими ознаками гнійної інфекції, вирішальне значення у встановленні діаг­нозу має діагностична пункція.

Лікування. В першій стадії захворю­вання (запальний інфільтрат) проводять консервативну терапію (антибіоти­ки, сульфаніламіди, УВЧ, кварц). При гнійному розплавленні тканин прово­дять розкриття флегмони за допомогою розрізів, достатніх для видалення гною. При цьому необхідно розкрити всі запливи, видалити гнійний вміст, некротичні тканини і дренувати хлорвініловими трубками для санації по­рожнини рани. В подальшому лікування проводять за принципами лікуван­ня гнійної рани.

Бешиха (егізіреіаз) - гостре прогресуюче запалення шкіри або сли­зових оболонок із залученням у процес лімфатичних судин. Збудником є стрептокок. Вхідними воротами інфекції можуть бути будь-які пошкодження шкіри. Інфекція може передаватись контактним шляхом від одного хворо­го до іншого. Контактна передача інфекції можлива через руки медичного персоналу, інструментарій, матеріал. Досить часто бешиха виникає внаслі­док поширення інфекції гематогенним чи лімфогенним шляхом із гнійного джерела, яке уже є в організмі (нігтьові ложа, потертості пальців, ступні). Найчастіше бешиха локалізується на нижніх кінцівках, у ділянці обличчя, голови, рідше на тулубі.

Клінічні ознаки. Захворювання по­чинається гостро, супроводжується висо­кою температурою (39-40 ° С), лихоман­кою, загальною слабкістю. Одночасно на шкірі виникає набряклість і почервонін­ня з чіткими межами (еритематозна форма) (рис. 153).

Інколи на ураженій ділянці шкіри з'являються різної величини міхурці, що містять серозний ексудат (бульозна фор­ма). При їх нагноєнні виникає пустуль­озна форма, при наявності геморагічно­го вмісту -геморагічна форма, при на­гноєнні і поширенні процесу на підшкірну клітковину - флегмонозна форма і при розвитку некрозу шкіри - некротична. Інколи трапляється так звана блукаюча, або мігруюча форма бешихи, при якій процес з однієї ділянки переходить на іншу.

Слід пам'ятати, що бешиха може викликати рецидив захворювання. Повторні запалення нижніх кінцівок досить часто призводять до розвитку слоновості (лімфостазу).

Лікування проводять у стаціонарі. Хворим призначають ліжковий ре­жим. Хороший ефект дає опромінення уражених ділянок кварцом в еритем­них або суберитемних дозах, змазування (2-3 рази на день) антисептиками: 1 % розчином хлоргексидину; 96 ° етиловим спиртом з 20 % розчином нашатирного спирту в суміші 2:1; 5 % розчином перманганату калію.

Застосування вологих пов'язок, у тому числі мазевих, у хворих на беши­ху протипоказане.

Для запобігання поширенню інфекції і лікування бешихи застосовують антибіотики (групи пеніциліну), сульфаніламідні препарати (сульфадимезин,

сульфадиметоксин і ін.). У разі флегмонозної і некротичної форми застосо­вують оперативне лікування (рис. 154).

При частих рецидивах бешихи, залишкових явищах захворювання, після першого курсу антибіотиків упродовж 10 днів з метою імуномоду-ляції рекомендують введення продигіозану (3 ін'єкції по 50-100 мкг з інтервалом 3 дні) або тималіну, тимогену (по 10 мг через день). Потім проводять повторний курс антибактеріальної терапії (6-7 днів), надаючи перевагу тетрациклінам або макролідам. Така схема має на меті знижен­ня частоти рецидивів бешихи. Іншим методом запобігання рецидивам є біцилінопрофілактика: біцилін-5 вводять внутрішньом'язово по 1,5 млн ОД кожних 4 тижні впродовж 4-12 місяців. При частих рецидивах бешихи призначають гормональні препарати (преднізолон по 30 мг на добу, до 420 мг на курс).

Еризипелоїд (егузіреіоійез) - різновидність бешихи, що є наслідком проникнення в організм палички свинячої бешихи. Хворіють на цю недугу люди, які мають справу з м'ясом (м'ясники, домогосподарки, ветеринари).

Клінічні ознаки. Захворювання уражає, як правило, руки, зокрема, пальці. Рідше локалізується на обличчі, шиї. При еризипелоїді спостерігають запа­лення всіх шарів шкіри з вираженим набряком, розширенням лімфатичних судин, лімфостазом. Тривалість гострого періоду може бути 10-20 діб. Є схильність до рецидиву захворювання.

Лікують так само, як і бешихове захворювання. У тяжких випадках застосовують специфічну антитоксичну сироватку.

Гідраденіт (НуйгайепШз). Гостре гнійне запалення потових залоз. Локалізується переважно в підпахвинних ділянках. Виникненню гідраден­іту сприяють підвищена пітливість і недотримання гігієнічних правил.

Клінічні ознаки. Захворювання про­являється розвитком щільного болючого інфільтрату (рис. 155), який поступово в

центрі розм'якшується і призводить до утворення гнояка. Шкіра над ним набуває червоного або синьо-багряного кольору. В народі таке захворювання отримало назву "суче вим'я".

Лікування. На початку захворювання проводять обробку ураженої ділян­ки: вистригають волосся, протирають шкіру 2-3 % розчином формаліну (для зменшення пітливості), призначають сухе тепло, солюкс, УВЧ, кварц. Можна проводити обколювання 0,25 - 0,5% розчином новокаїну з одним із анти­біотиків аміноглюкозиднового чи цефалоспоринового ряду. Поряд із цим, призначають загальне лікування: антибіотики, сульфаніламідні препарати, бо­лезаспокійливі. При наявності розплавлення тканин, появі гнійника показа­не його розкриття розрізом, паралельним шкірній складці, і дренування.

Лімфаденіт (ІутрНайепііів) - запалення лімфатичних вузлів. Ви­никає внаслідок проникнення в них мікроорганізмів і їх токсинів з первин­ного запального джерела (карбункул, фурункул, флегмона та ін.).

Клінічні ознаки. Захво­рювання проявляється збіль­шенням лімфатичного вузла і болючістю при його паль­пації. Запальний процес з лімфатичного вузла може пе­рейти на навколишні ткани­ни. При його нагноєнні спос­терігають розм'якшення, на­бряклість і гіперемію шкіри. Лімфаденіти часто супровод­жуються запаленням лімфа­тичних судин (лімфангіїтом) (рис. 156).

Лікування. Перш за все необхідно ліквідувати первинне джерело інфекції. Призначають ліжковий режим. Застосовують антибіотики, сульфаніламідні препарати. При абсцеду-ванні показано розкриття гнійного лімфаденіту.