Основні перев'язувальні матеріали

Перев'язувальний матеріал, який використовують при операціях і пере­в'язках, повинен відповідати таким вимогам: мати добру капілярність, бути гігроскопічним, тобто мати добру всмоктувальну дію, еластичним, не подраз­нювати тканини, тобто бути хімічно і механічно інертним, піддаватися стери­лізації без порушення його якості.

Найбільш поширеними і вживаними в якості перев'язувальних матері­алів є марля і вата. Для перев'язок використовують гігроскопічну марлю - рідку, сітчасту, бавовняну тканину, яка легко всмоктує рідину. Гігрос­копічність марлі визначають наступним чином: клаптик її розміром 5x5 см опускають у воду, і якщо гігроскопічність нормальна, то він повинен швидко просякнути водою і зануритися у воду менше ніж за 10 с.

Випускають ще віскозну марлю, але застосування її обмежене у зв'яз­ку з тим, що у вологому стані вона наполовину втрачає свою міцність і може розпадатися після автоклавування.

Виробляють також гемостатичну, або кровозупинну, марлю, яку зас­тосовують для зупинки капілярних і паренхіматозних кровотеч, при цьому кровотеча зупиняється через 2-7 хв. Цю марлю не можна стерилізувати, бо вона та імпрегновані гемостатичні речовини є вже стерильними, а повторна стерилізація призведе до руйнування активних речовин.

Гігроскопічну марлю використовують для виготовлення великих і ма­лих серветок, тампонів, турунд, кульок та бинтів.

Серветки — це квадратні шматки марлі різної величини, складені в де­кілька шарів із загорнутими всередину краями, щоб у рану не попадали нитки.

Тампони — різної довжини і ширини смужки марлі, загорнуті всереди­ну краями. їх використовують в основному для зупинки кровотечі.

Турунди, які менші за розмірами від тампонів, використовують для дренування невеликих за розмірами порожнин.

Марлеві кульки - невеликі шматки марлі, складені у вигляді чотири-або трикутних пластинок. їх застосовують для висушування рани. Іноді з цією метою використовують кульки гігроскопічної вати, загорнуті в марлю (ватно-марлеві кульки).

Бинти - це різної довжини (2-3 м) і ширини (2,5-20 см) смужки марлі, скручені в бобіну. їх використовують для закріплення пов'язок та для фіксації іммобілізуючих пов'язок. В останній час набувають поширення трубчасті бинти. їхня перевага в тому, що вони завдяки своїй еластичності добре моде­люють конфігурацію тіла і надійно фіксують перев'язувальний матеріал.

Цінним перев'язувальним матеріалом є вата. Вона буває двох видів - проста (незнежирена) і гігроскопічна. Остання має велику всмоктуваль­ну здатність. Проста (сіра або компресна) вата не є гігроскопічною і вико­ристовується як підкладка при накладанні шин, гіпсових пов'язок, а також для компресів як утримувач тепла.

На даний час у хірургічній практиці в основному користуються асептич­ним перев'язувальним матеріалом, тоді як антисептичний, тобто імпрегнований різними антисептичними препаратами, не знайшов широкого застосування.

Види пов'язок

Розрізняють: укріплювальні пов'язки, перев'язувальний матеріал на рані утримується за допомогою смужок липкого пластиру (пластирні пов'яз­ки), при цьому потрібно в разі необхідності зголити волосся в місці його накладання. Ці пов'язки можна застосовувати для зближення країв рани, а також для лікування переломів ключиці. Недоліком їх є подразнення шкіри.

Клейові пов'язки використовують для фіксації перев'язувального мате­ріалу на рані і для закриття невеликих ушкоджень та лінії швів після опе­рацій, захисту шкіри (рис. 118).

Для фіксації пов'язок застосовують колодій і клеол. Більш широке застосування отримав клеол, оскільки, порівняно з колодієм, він менше под­разнює шкіру і не є таким вогненебезпечним.

Для закриття невеликих ушкоджень (в основному пальців рук) засто­совують клей БФ-6.

Для прикриття лінії швів і захисту шкіри під час операції використову­ють пластубол, ліфузол, церигель.

Косинкові пов'язки. При наданні першої медичної допомоги косинка може слугувати для накладання пов'язки практично на будь-яку частину тіла (рис. 119).

Найчастіше косинкову пов'язку застосовують для підвішування верх­ньої кінцівки при травмах плеча, передпліччя, китиці, стопи, голови та ін. (рис. 120).

Бинтові пов'язки є найрозповсюдженішими. Вони міцні, еластичні, ство­рюють потрібний тиск, легку модуляцію і ін. Для бинтування використову­ють м'яку марлю, яка не перешкоджає випаровуванню вологи із рани. Най­частіше застосовують марлю, яка має 12x12 ниток в 1 см².

Правила бинтування. Для того, щоб пов'язка лежала правильно і надійно фіксувала уражену ділянку необхідно використовувати бинти відпо­відної ширини і довжини, залежно від того, на яку частину тіла накладають пов'язку. Так, для тулуба використовують бинти шириною 10-12 см, для голови - 6-8 см, для китиці і пальців - 4-6 см.

1. Перед бинтуванням хворий повинен зайняти зручне для нього поло­ження, а ділянка, яка підлягає бинтуванню, повинна бути легкодоступною.

2. Обов'язковою умовою є горизонтальне положення хворого (за вик­люченням невеликих пошкоджень), щоб уникнути небажаних ускладнень (непритомність, шок).

3. Для зручності пошкоджену частину тіла (голову, кінцівки) повинні підтримувати помічники. При бинтуванні грудної клітки, живота хворого

кладуть на перев'язувальний стіл так, щоб частина тіла, яка підлягає бинту­ванню, була легкодоступною. З цією метою використовують спеціальні підставки.

4. Необхідно завжди дотримуватись такого правила: пов'язка повинна бути закріплена в такому положенні, яке найбільш функціонально вигідне, особливо у випадку накладання її на тривалий час.

5. Накладання пов'язки і сама пов'язка не повинні викликати у хворих неприємні відчуття, а навпаки - після її накладання хворий повинен відчути полегшення.

6. Бинтування складається із трьох наступних етапів: 1) накладання початкової частини пов'язки; 2) накладання власне турів пов'язки; 3) фікса­ція пов'язки.

7. Бинтування починають з периферійних відділів, поступово накрива­ючи турами бинта центральну ділянку. Бинт потрібно накладати так, щоб не утворювались складки, краї його не відставали від поверхні шкіри і не утворювали кишені. Рука повинна йти за ходом бинта, а не навпаки.

8. Змотану частину бинта (голівку) беруть в одну руку, а вільну части­ну (початок) - в іншу. Розмотують бинт навколо кінцівки, тулуба або голови в напрямку зліва направо (за ходом годинникової стрілки), прихо­пивши першими двома оборотами (турами) кінець бинта і притримуючи кожен тур вільною рукою. Починають бинтування з найтоншої частини тіла, поступово просуваючись до товстішої (на кінцівках, як правило, від китиці або стопи до тулуба). Перші два тури повинні повністю покрити один одного, щоб добре закріпити початок бинта, а кожен наступний част­ково повинен прикривати попередній, закріплюючи його.

9. Закріплення пов'язки відбувається таким чином: кінець бинта розрі­зають ножицями в повздовжньому напрямку, кінці його перехрещують і зав'язують. Слід зауважити, що ні перехрест, ні вузол не повинні лягати на ранову поверхню. Можна кінець бинта підігнути під останній круговий хід і приколоти його до попередніх турів англійською шпилькою. Якщо по­в'язка накладена правильно, то вона повністю і добре закриває хвору части­ну тіла, не викликаючи порушень кровообігу і не обмежує активних рухів.

Якщо пов'язка не відповідає хоча б одній із цих вимог, її необхідно переробити.

Тип пов'язки залежить від тієї частини тіла, на яку її накладають.

Розрізняють такі типи пов'язок: колова, або циркулярна (в основному застосовується при бинтуванні лоба, середини плеча, зап'ястка, нижньої тре­тини гомілки); спіралеподібна пов'язка (використовують при серйозних ураженнях грудної клітки, живота, кінцівок; повзуча, або змієподібна (на­кладають в основному для утримання перев'язувального матеріалу на знач­ному протязі кінцівки, як правило, на початку бинтування; хрестоподібна (за формою нагадує цифру "8", застосовують при бинтуванні частин тіла з неправильною формою - потилиця, задня поверхня шиї, ділянки суглобів і

ін.); колосоподібна і черепахоподібна пов'язки, які є варіантами 8-подібної (накладають, як правило, на суглоби); вертаюча (накладають на округлі поверхні - голова, кукси кінцівок).

Слід зазначити, що майже завжди складні пов'язки можна замінити простими циркулярними або спіралеподібними з доповненням їх 8-подібни-ми перехресними турами.

Іммобілізуючі пов'язки використовують для утримання в тому чи іншо­му положенні якоїсь частини тіла, передусім кінцівок.

Вони поділяються на два види: 1) тимчасові; 2) постійні.