Моторна функція товстої кишки
Неперетравлені у тонкій кишці рештки хімусу (за добу їх збирається 300—500 мл) надходять через ілеоцекальну заслінку в сліпу кишку. В товстій кишці хімус концентрується шляхом всмоктування води. Тут продовжується також всмоктування електролітів, водорозчинних вітамінів тощо. Формуючись, калові маси поступово рухаються до прямої кишки.
Моторна функція товстої кишки забезпечує депонування калу. Харчовий хімус проходить увесь травний канал за 2—3 доби. Більшу частину часу він перебуває в товстій кишці. Зовнішній поздовжній шар м'язів має вигляд смуг і перебуває у постійному тонусі. Завдяки скороченню окремих частин циркуляторного м'язового шару створюються складки (гаустри). Звичайно хвилі повільно проходять товстою кишкою: 3—4 рази за добу виникає сильна пропульсивна перистальтична хвиля, яка проштовхує вміст у каудальному напрямі. Ці рухи зв'язують зі шлунково-ободовим рефлексом (вони часто спостерігаються після їди).
Місцеве розтягування товстої кишки також супроводжується перистальтичними скороченнями. Механічні та хімічні подразники підвищують рухову активність і прискорюють проходження хімусу кишкою. Тому рослинна клітковина, яка погано перетравлюється, стимулює перистальтику.
Регуляція руху товстої кишки відбувається головним чином інтрамуральними нервовими сплетіннями. Корекція місцевих рефлексів відбувається вищерозташованими центрами ВНС. Парасимпатичні нерви стимулюють, а симпатичні гальмують моторну функцію товстої кишки.
ДЕФЕКАЦІЯ
За добу утворюється 100—200 г калу, до складу якого входить 75—80 % води. Сухий залишок містить целюлозу та інші непере- травлені речовини, 10—ЗО % бактерій, 10—15 % неорганічних речовин, близько 5 % жиру, слизу, злущеного епітелію. Колір калових мас зумовлений продуктами розкладу жовчних пігментів, а запах — сірководними органічними кислотами.
Дефекація — рефлекторний наслідок подразнення рецепторів прямої кишки калом, якщо тиск досягає ЗО—40 мм рт. ст. (3,9— 4,9 кПа). Сфінктери (внутрішній складається з гладких м'язів, зовнішній — із поперечносмугастих) закривають вихід із кишки. При скороченні м'язів кишок та розслабленні м'язів сфінктерів кал виходить назовні. Цей процес посилюється завдяки скороченню м'язів черевного преса та діафрагми, внаслідок чого тиск у черевній порожнині значно підвищується.
Дуга рефлексу дефекації замикається в попереково-крижовому відділі спинного мозку. Через парасимпатичні впливи тонус сфінктера гальмується і стимулюється моторика кишок, симпатичні впливи дають протилежний ефект. Цей рефлекс мимовільний, але на нього впливають вище розташовані центри — довгастий мозок, гіпоталамус, кора великого мозку. Таким чином рефлекс затримується.
ВСМОКТУВАННЯ
Під всмоктуванням у травному каналі розуміють перехід речовин із порожнин цього каналу у внутрішнє середовище організму, тобто в кров або лімфу. Роль відділів травного каналу в процесі всмоктування різна. Слизовою оболонкою рота всмоктуються переважно деякі лікарські препарати (валідол, нітрогліцерин тощо) і вже через кілька хвилин викликають ефект. Дуже швидко (протягом секунд) тут всмоктуються деякі високотоксичні речовини, наприклад синильна кислота та її солі.
У шлунку всмоктуються алкоголь і невелика кількість інших речовин. У товстій кишці всмоктується вода і завершується всмоктування невеликої кількості продуктів гідролізу вуглеводів, білків та жирів. Завдяки цьому можуть всмоктуватись компоненти, які входять до складу живильних клізм (глюкоза, вітаміни, вода та ін.).
Всмоктування відбувається в основному в тонкій кишці, яка має довжину близько 3 м (дванадцятипала — приблизно ЗО см, порожня — 120 см, клубова — 130 см). Переважно речовини всмоктуються в порожній кишці,- а клубова кишка є резервною зоною. Завдяки складкам, ворсинкам і мікроворсинкам загальна поверхня, на якій відбувається всмоктування, значно більша (в 600 разів) від поверхні тонкої кишки і становить близько 200 м2.
Структурною основою всмоктування є ворсинка, вкрита ентеро- цитами, мембрана яких забезпечує заключний мембранний гідроліз поживних речовин та початкові етапи всмоктування. Кожна ворсинка має артеріолу, яка розгалужується на капіляри, вену, лімфатичну судину та гладком'язові клітини (завдяки ним ворсинки періодично скорочуються).
Протягом доби всмоктується кілька сотень грамів вуглеводів, близько 100 г жиру, 50—100 г білків, 7—8 л води, до 100 г різних електролітів. Але потенційні можливості всмоктування значно більші: може всмоктуватись кілька кілограмів вуглеводів, до 1 кг жиру, 0,7 кг білків, близько 20 л води.
Механізми всмоктування. Всмоктування відбувається завдяки пасивному транспорту речовин без затрат енергії (дифузія, осмос, фільтрація) і активному — з її витратами. Звичайно домінує один або кілька механізмів всмоктування.
Велика роль у процесах всмоктування належить інтенсивності кровотоку. Якщо до їди через слизову оболонку тонкої кишки протікало близько 200 мл крові за 1 хв, то в процесі травлення кро- вотік зростає до 500—600 мл за і хв. Завдяки цьому ентероцити забезпечуються енергією для активних процесів всмоктування, постійно підтримується градієнт кожної речовини між вмістом ворсинок і кров'ю. Одні речовини всмоктуються активно в ентероцит, а потім пасивно — в міжклітинну рідину і кров, інші проходять по проміжках між ентероцитами. Певне значення для переходу речовин через ентероцит має їх розчинність у ліпідах мембран.
Сполуки, які всмоктались у шлунку та тонкій кишці, відтікають через портальну вену в печінку і лише потім потрапляють у загальний кровообіг. Лише від слизової оболонки рота та від прямої кишки речовини відразу надходять у загальне русло, обминаючи печінку. Сюди ж вливається й лімфа, теж минаючи печінку.
ВСМОКТУВАННЯ води
Й МІНЕРАЛЬНИХ СОЛЕЙ
До органів травлення щодоби надходить близько 10 л води: 2— З л з їжою, від 6 до 7 л — з травними соками. З калом же виділяється лише 100—150 мл її. Основна маса води всмоктується у тонкій кишці. Незначна кількість води всмоктується у шлунку та товстій кишці.
Вода всмоктується переважно у верхніх відділах тонкої кишки завдяки осмосу, якщо осмотичний тиск хімусу нижчий, ніж плазми крові. Вода легко проникає через бар'єр за осмотичним градієнтом. А якщо у дванадцятипалій кишці міститься гіперосмотичний хімус, то вода з аддові надходить сюди. Всмоктування вуглеводів амінокислот, а особливо мінеральних солей сприяє одночасному всмоктуванню води. Разом із водою всмоктуються й водорозчинні вітаміни. Тому всі чинники, які порушують процес всмоктування харчових речовин, утруднюють і водний обмін організму.
Вирішальна роль у перенесенні води через мембрани і міжклітинні проміжки належить іонам і СІ-.
Можна виділити два етапи транспорту №+ (мал. 226). На ба- золатеральних мембранах ентероциту активно функціонує енерго- залежний №+-/К+-насос. Цій мембрані властива висока активність N8+-, К+-АТФ-ази. Завдяки такому насосу в клітині підтримується досить низька концентрація ІМа+. Біля апікальної мембрани створюється значний концентраційний градієнт N8+, завдяки якому цей іон через апікальну мембрану пасивно переходить із хімусу в ентероцит. Крім концентраційного має значення й електричний градієнт — різниця електричних потенціалів в середині клітини і зовні її. За №+ за електрохімічним градієнтом надходять іони СІ- і НСОГ- У кишках відбувається також і обмінна дифузія №+ на К+, СІ- на НС03~.
Мінералокортикоїд альдостерон поліпшує всмоктування Кта+ і Н20. Абсорбція N8+ посилюється і під впливом кортикостероїдів.
Двовалентні іони всмоктуються повільніше від одновалентних, а Са2+ — швидше, ніж Mg2+. Багато двовалентних іонів всмоктуються активно за допомогою транспортних систем. Функціональна активність цих систем контролюється відповідними механізмами регуляції. Так, Са2+ всмоктується загалом активно — залежно від потреб організму. Для переносу його потрібні вітамін О, білок, який зв'язує Са2*-. При цьому процес всмоктування Са2+ залежить від співвідношення гормонів гіпофіза, надниркових залоз і (особливо) щитовидної (кальцитонін) та прищитовидної (паратгормон) залоз.
N[g2+ всмоктується тими ж системами, що й Са2+, і вони взаємно конкурентні. Залізо, всмоктуючись активно, в ентероцитах з'єднується з транспортним білком — апоферитином. Звичайно всмоктується невеликий процент заліза, яке міститься в їжі, але при інтенсивному кровотворенні у зв'язку з ростом потреб організму в цьому мікроелементі процес всмоктування посилюється.
ВСМОКТУВАННЯ ВУГЛЕВОДІВ
Вуглеводи всмоктуються у вигляді моносахаридів. Найактивніше всмоктуються глюкоза і галактоза. їх всмоктування забезпечується тісно пов'язаним із N8+ трансмембранним транспортом. У апікальній мембрані міститься особливий білок — переносник Иа+ та глюкози. Він має два місця — на одне «сідає» №+, на друге — глюкоза. На внутрішній поверхні мембрани переносник звільняється від N8+ і глюкози і повертається назад. Це вторинний активний транспорт глюкози.
№+ спочатку за градієнтом концентрації досягає базолате- ральної мембрани, а потім відкачується насосом. Глюкоза переходить через безолатеральні мембрани за концентраційним градієнтом.
У разі відсутності №+ або при блокаді насоса глюкоза всмоктується у 100 разів повільніше. При цьому, певно, «працює» механізм простої дифузії. Шляхом простої дифузії у клітини надходить манноза, а шляхом полегшеної — фруктоза.
У різних відділах тонкої кишки швидкість всмоктування глюкози неоднакова. У порожній кишці вона у 3 рази вища, ніж у клубовій. На швидкість всмоктування вуглеводів впливає дієта. Деякі амінокислоти гальмують всмоктування глюкози, а глюкокор- тикоїди, тироксин, інсулін, серотонін посилюють його. Гістамін і со- матостатин гальмують всмоктування. Парасимпатичні нерви стимулюють, а симпатичні гальмують цей процес.
ВСМОКТУВАННЯ БІЛКІВ
Продукти гідролізу білків всмоктуються у вигляді вільних амінокислот, дипептидів та трипептидів.
Амінокислоти й олігопептиди всмоктуються головним чином шляхом зв'язаного з №+ вторинного активного транспорту. Кількість амінокислот, що всмоктується шляхом простої дифузії, незначна.
Швидкість всмоктування різних амінокислот різна. Так, найшвидше всмоктуються аргінін, метіонін, лейцин, а дещо повільніше — аланін, серин, глутамінова кислота. Ь-Форми амінокислот всмоктуються активніше, ніж Б-форми.
Розрізняють п'ять білків-переносників у апікальній мембрані ентероциту: для основних, кислих, нейтральних, (3- та -^-амінокислот і для проліну. Кожен із них переносить лише один тип амінокислот.
Шляхом вторинного активного транспорту в середину ентеро- цитів може також надходити деяка кількість олігопептидів. Тут вони під впливом пептидаз цитозолю розщеплюються до амінокислот.
Через базальну та латеральну мембрани амінокислоти за градієнтом концентрації переходять у міжклітинну рідину, а потім у кров. Через слизову оболонку тонкої кишки всмоктується незначна кількість деяких невеликих пептидів. Це особливо виражено у новонароджених, коли ще не досить активні протеолітичні ферменти шлунка та підшлункової залози. Всмоктування відбувається шляхом піноцитозу. Таким чином у організм дитини з молоком матері надходять антитіла, що забезпечують імунні реакції.
Продукти гідролізу білка, всмоктавшись у кров, потрапляють у ворітну вену, що впадає в печінку. Цей орган відіграє істотну роль у процесах, пов'язаних із всмоктуванням продуктів гідролізу білка. Якщо в експерименті виконати операцію накладання порто- кавального анастомозу (ворітну вену з'єднують із нижньою порожнистою, внаслідок чого кров із ворітної вени надходить в організм, минаючи печінку), то це призведе до швидкої загибелі тварини. Причиною її смерті є надходження в організм токсичних продуктів гідролізу білка (індол, скатол та ін.). Звичайно в печінці ці токсичні речовини знешкоджуються, тобто печінка таким чином відіграє захисну роль.
ВСМОКТУВАННЯ ЖИРІВ
Жири всмоктуються в проксимальних відділах тонкої кишки. Продукти гідролізу жиру — жирні кислоти, моногліцериди, фосфо- ліпіди, холестерин — утворюють разом із солями жовчних кислот у порожнині кишки міцели діаметром близько 3 нм (мал. 227). Гідрофобне ядро міцели оточене зовні гідрофільною оболонкою із солей жовчних кислот. Коли міцела контактує з апікальною мембраною ентероцита, солі жовчних кислот залишають міцелу, виконавши транспортну роль. Без жовчних кислот всмоктується лише 50—60 % жирів.
Інші складові частини міцели шляхом дифузії проникають у ентероцит, і в його ендоплазматичній сітці та пластинчастому комплексі (апараті Гольджі) відбувається синтез нових триглі- церидів, притаманних даному організму. Тут утворюються хіло- мікрони — дуже дрібні структури, до складу яких, крім триглі- церидів, входять фосфоліпіди, холестерин та інші ліпіди. Хіло- мікрони вкриті ззовні ліпопротеїновою оболонкою. З ентероцитів хіломікрони проникають у лімфатичні судини шляхом піноцитозу. Вони проходять між клітинами. Таким чином, у лімфу потрапляє 80—90 % жиру, що всмоктався. В хіломікронах виявляють довго- ланцюгові жирні кислоти. Через 3—4 год після вживання жирної їжі, коли лімфа починає надходити в кров, плазма крові завдяки присутності хіломікронів стає подібною до волока.
Коротколанцюгові жирні кислоти краще розчиняються у водіі всмоктуються в кров. На них припадає 10—20 % жиру, що всмоктався.
Секретин, ХТЦ-ПЗ, гормони кори надниркових, щитовидної залоз, гіпофіза посилюють всмоктування жиру. Парасимпатичні нерви стимулюють, а симпатичні гальмують цей процес.
Всмоктування жиророзчинних вітамінів (А, О, Е, К) зв'язане із всмоктуванням жирів.