Вступ до анатомії. Анатомія людини як фундаментальна біологічна дисципліна

Анатомія людини є фундаментальною наукою не тільки в підготовці лікарів, але і всієї культури світосприйняття.

Видатний вчений-лікар Мухін Є.О. (1766-1850) ще у XVIII столітті зауважив: "Лікар – не анатом не тільки некорисний, але й шкідливий".

Анатомія є складовою частиною науки морфології. До неї належать також гістологія (наука про тканини), цитологія (наука про клітину), ембріологія (наука про розвиток зародка).

Анатомія разом із фізіологією складає фундамент медичної освіти та медичної науки.

У свій час видатний акушер-гінеколог Губарєв А.П. (1855-1931) писав: "Без анатомії немає ні те-рапії, ні хірургії, а є лише прикмети та забобони".

Анатомія – це наука про форму і будову організму людини і його складових органівта систем, а також про їх розвиток і функції. Ця наука належить до біологічних наук, об’єднаних загальним терміном "морфологія" (від грецького morpho – форма, logos – вчення).

Завдання анатомії як науки полягає у системному підході до опису форми, будови і положення (топографії) частин та органів тіла в поєднанні з виконуваними функціями з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей людини. У зв’язку із зазначеним анатомію поділяють на:

- описову анатомію (опис органів, які вивчали під час розтину трупів);

- системну анатомію (вивчення організму за системами – кістковою, м’язовою, внутрішніми орга-нами тощо);

- топографічну анатомію (вивчає взаємне розміщення органів, судин і нервів у різних ділянках тіла, що має значення для хірургії);

- пластичну анатомію (досліджує статику і динаміку зовнішніх форм тіла, а внутрішню будову розглядає переважно для того, щоб зрозуміти виразність зовнішніх форм тіла людини, тобто вивчає пропорції тіла і його форми; її викладають переважно у художніх навчальних закладах при підготовці скульпторів та художників). Пластичну анатомію ще називають прикладною анатомією.

- функціональну анатомію (вивчає окремі органи і системи органів у поєднанно з їх функцією);

- динамічну анатомію (вивчає не лише будову опорно-рухового апарату, але й динаміку рухів і має значення для правильного розуміння фізичного роз-витку людини;

- вікову анатомію (вивчає вікові зміни органів і тканин в індивідуальному розвитку людини – онтогенез, а похилого віку – геронтологія. Розвиток людини до народження, зокрема, у зародковому періоді, розглядає ембріологія);

- порівняльну анатомію (вивчає подібності та відмінності будови органів тварин та людини, досліджує особливості будови тіла тварин на різних етапах еволюції, що допомагає з’ясувати історичний розвиток організму людини, філогенез).

- патологічну анатомію (вивчає будову організму, зміненого під впливом різних захворювань та ушкоджень).

Анатомію людини розглядають як складову частину антропології (від грецьк. anthropos – людина) – науки про походження та розвиток людини, утворення людських рас та про варіанти будови людини.

Анатомія людини тісно пов’язана з цілою низкою інших морфологічних дисциплін, зокрема з цитологією (від грецьк. cytos – клітина) – наукою, яка вивчає будову, функціонування та розвиток клітин.

Цитологію поділяють на:

- загальну цитологію, що вивчає загальні для більшості типів клітин структури, їх функції, метаболізм, реакції на пошкодження, патологічні зміни, репаративні процеси та пристосування до умов середовища;

- спеціальну цитологію – розділ цитології, що досліджує особливості окремих типів клітин у зв’язку з їх спеціалізацією або адаптацією до середовища існування.

Доморфологічних дисциплін належить також гістологія (від грецьк. hystos – тканина) – наука про розвиток, мікроскопічну та ультрамікроскопічну будову, життєдіяльність тканин. Розрізняють: еволюційну гістологію – напрям у гістології, що вивчає закономірності розвитку тканини у процесі філогенезу; екологічну гістологію – напрям, що вивчає особливості розвитку та будови тканин у зв’язку з впливом умов проживання й адаптації до зовнішнього середовища; загальну гістологію ;спеціальну гістологію; порівняльну гістологію тощо.

Сучасна анатомія людини як наука ХХІ століття синтезує дані суміжних і споріднених до анатомії дисциплін – гістології, цитології, ембріології, порівняльної анатомії, фізіології і взагалі – біології, антропології та екології. Нині анатомія розглядає форму і будову органів, систем і організму людини в цілому як продукт спадковості, що змінюється залежно від певних умов біологічного і соціального середовища та виконуваної організмом роботи в часі (філо- та онто-генез) та просторі (в різних регіонах земної кулі).

Основним методом дослідження в нормальній анатомії є препарування і розтин (від чого походить її назва від грецьк. аnatomne – розріз, розтин, розчленування).

У сучасній анатомії застосовують багато інших методів дослідження з використанням сучасної техніки і технології: оптики, рентгенівських променів, пластичних матеріалів, досягнень хімії і фізики,комп’ютерних систем аналізу і моделювання.

Завданнями анатомії є:

- вивчення будови тіла людини із допомогою описового методу за системами (системний підхід);

- вивчення форми із врахуванням функції органа (функціональний підхід).

При цьому враховуються ознаки, які характерні для кожної конкретної людини – індивідуума (індивідуальний підхід).

Одночасно анатомія прагне пояснити причини і наслідки процесів, що відбуваються в людському організмі, які обумовлені його будовою в залежності від факторів внутрішнього і зовнішнього середовища (причинний – каузальний [causalis] підхід).

Основними методами дослідження будови фізичного тіла людини є:

- соматоскопія;

- антропометрія;

- макро- і мікроскопічне препарування;

- мацерація;

- ін’єкція;

- просвітлення;

- корозія;

- виготовлення топографічних зрізів;

- оптична і електронна мікроскопія (гістологічний, гістохімічний та ультрамікроскопічний методи);

- цитолюмінесцентний аналіз;

- експериментальне моделювання;

- конструювання моделей;

- рентгеноскопія і рентгенографія;

- комп’ютерна томографія;

- ядерно-магнітно-резонансне і ультразвукове дослідження;

- ендоскопія.

Тобто для вивчення будови тіла людини застосовуються всі сучасні методи лабораторного та клінічного досліджень.

Індивідуальна, конституційна, вікова, статева форми мінливості в будові тіла людини дає можливість говорити про варіанти норми.

Ця назва походить від лат. variatio, onis – варіація, генетична мінливість – це є відхилення ознак індивіда від тих, що є типовими для групи, до якої він належить, а також відхилення ознак нащадків від ознак батьків.

Інший лат.термін varietas (atis – варіація) означає морфологічно (або фізіологічно) виражене відхилення в розвитку органа (органів) або ознаки, що не виходить за межі норми.

Найбільш виражені, стійкі вроджені відхилення від норми називають аномаліями (від.грецьк. – anomalia – ненормальність, відхилення від норми).

Якщо ці аномалії різко виражені і мають в будові тіла зовнішні прояви – їх називають потворствами (від лат. monstrum – потвора, виродок, монстр).

Такі аномалії розвитку вивчає тератологія – teratologia (від грецьк. teras, teratos – потвора, ви-родок, монстр).

Вивчення анатомії людини неможливе без порівняння з анатомією тварин (як колись писали – філогенезу, від грецьк. phylon – рід, genesis – походження). Тобто вивченню тіла людини допомагають матеріали порівняльної анатомії, яка досліджує і порівнює будову людини та тіла різних тварин.

Аналізуючи особливості будови тіла людини, досліджуючи кожний орган (аналітичний підхід), анатомія вивчає цілісний організм, підходячи до нього синтетично.

Тому анатомія – не тільки наука аналітична, але й синтетична.

Просторова характеристика людини, частин її тіла і органів, здійснюється при знаходженні її у вихідному вертикальному положенні, коли вона стоїть, ноги разом, руки опущені донизу, а долоні розвернуті допереду.

Для позначення положення тіла людини в просторі та розташування його частин в організмі вико-ристовують:

- площини тіла;

- частини тіла;

- осі тіла;

- ділянки тіла;

- лінії тіла.

Людина, як і інші хребтові тварини, побудована за принципом двосторонньої (білатеральної) симетрії, тобто тіло складається з двох половин – правої і лівої.

Межею між ними є серединна площина, яка розташована вертикально та орієнтована спереду назад в "сагітальному" напрямку (від лат. sagitta – стріла).

Ще існують лобова (від лат. frons – лоб) та горизонтальна площини.

Ці три площини можуть бути проведені через різні точки тіла людини. Відповідно до площин виділяють напрямки-осі, які дозволяють орієнтувати органи відносно положення тіла та вказувати рухи в сугло-бах.

Важливим є розуміння онтогенезу конкретної людини (від грецьк. ontogenesis – походження, розвиток індивідуального організму).

Ріст і розвиток людини до народження називається пренатальним періодом (його вивчають ембріологи), після народження – постнатальним періодом (від лат. natus – народжений), який вивчає вікова анатомія.

АНАТОМІЧНА НОМЕНКЛАТУРА І ТЕРМІНОЛОГІЯ

Вісі та площини, що проводяться через тіло людини

Для позначення частин тіла, органів та їх частин використовано спеціальні терміни латинською мовою, перелік яких називається анатомічною номенклатурою (Nomina Anatomica).

Анатомія як наука має власний понятійний матеріал, який віддзеркалює анатомічна номенклатура. Біля джерел формування анатомічної номенклатури (науково обґрунтованого переліку анатомічних термінів, які застосовуються в медицині та біології) стояли Гіпократ (460-377 рр. до н.е), К.Гален (131-200 рр. н.е.), А.Везалій (1514-1564).

Посправжньому міжнародного статусу анатомічна термінологія набула з 1895 року, коли на ІХ конгресі анатомічної спілки в Базелі було затверджено Міжнародну анатомічну номенклатуру. Цей перелік латинських та (частково) грецьких термінів відомий під назвою Базельської анатомічної номенклатури (Basele Nomina Anatomica, скорочено BNA).

З розвитком морфології анатомічні терміни потребували уточнень і доповнень. Тому анатомічна термінологія кілька разів переглядалася. На ІV Федеративному міжнародному конгресі анатомів 1955 року було прийнято Паризьку анатомічну номенклатуру (Parisiensia Nomina Anatomica, скорочено РNA). Вона базувалася на BNA, з якої запозичено 4286 термінів; нових найменувань було 1354.

Сучасна медицина – одна з галузей науки і професійної діяльності, яка вирізняється високим рів-нем міжнародної інтеграції. Цього можна досягнути лише завдяки широкому використанню в різних країнах єдиної термінологічної бази, в тому числі й анатомічної.

Виходячи з потреб сучасної медицини, Федеративний комітет анатомічної термінології (скорочено FCAT) у серпні 1997 року в Сан-Паулу (Бразилія)прийняв нову сучасну спрощену й універсальну анатомічну номенклатуру, в якій налічується 7 428 термінів. Латинські терміни та їх українські еквіваленти подаються за виданням "Міжнародна анатомічна номенклатура" / За ред. І.І.Бобрика, В.Г.Ковешнікова. – К.: Здоров’я, 2001.

Для визначення положення органа в просторі необхідно розуміти поняття площина, вісь, напря-мок.

Виділяють три площини: лобові (plana frontalis); стрілові (plana sagittalia); горизонтальні (horizontalis).

Розрізняють три осі: вертикальну (axis verticalis); горизонтальну (axis horizontalis), що має лобову (axis frontalis) та стрілову вісь (axis sagittalis).

ТКАНИНИ

Епітеліальна тканина

Епітеліальна тканина характеризується тісним об’єднанням клітину шари і відсутністю міжклітинної речовини, виконує захисну роль,функції всмоктування, секреції і екскреції, через її посередництво відбувається обмін речовин між організмом і зовнішнім середо-вищем.

Епітелій покриває всю зовнішню поверхню тіла, поверхню травного тракту, дихальних і сечостатевих шляхів, усі серозні оболонки порожнин тіла. З епітелію побудовані нирки, майже всі залози організму.

Епітеліальна тканина розвивається з усіх трьох зародкових листків.З ектодерми утворю-ються епітелій шкіри, ротової порожнини, самих нижніх відділів сечостатевого тракту, рогівки ока. Із ентодерми розвивається епітелій внутрішньої поверхні травного тракту, печінка і підшлункова залоза. З мезодерми виникає ендотелій кровоносних судин, весь епітелій серозних оболонок тіла й епітелій сечостатевих шляхів.

Класифікація епітелію за характером будови залежить від кількості клітинних шарів і форми клітин. Однак усі види епітелію мають загальні риси, що характеризують цей вид тканини:

1. Епітелій являє собою шар клітин, у якому відсутні кровоносні судини.

2. Розташовується на межі зовнішнього і внутрішнього середовищ організму.

3. Епітеліальні клітини лежать на базальній мембрані, що складається з колагенових волокон, які секретируються тканинами, що лежать нижче.

4. Живлення клітин здійснюється шляхом дифузії речовин через базальну мембрану пухкої сполучної тканини, яка знаходиться нижче.

5. Епітелій має високу здатність до реґенерації.