Зонди за Л. Волковою. Зонд№ 1

Призначений для постановки свистячих звуків у разі, коли дитина не може самостійно утримати язик нижче рівня нижніх різців, утворити канавку вздовж середньої лінії язика. Це найчастіше буває при бічній, губно-зубній, бо­ковій та інших варіантах неправильної вимови свистячих звуків.

Зонд № 2

Використовується при постановці свистячих звуків, ускладнених зубо-щелепними аномаліями, при боковій чи призубній вимові.

Зонд № З

Використовується для постановки шиплячих звуків при їх носовій, губ­но-зубній і свистячій вимові. Особливо необхідний, коли у дитини масивний і малорухливий язик.

Зонд № 4

Застосовується для постановки свистячих звуків при шиплячому сигма-тизмі, задньоязикових [к, х] верхньоязикових звуків [д, т], [л] та їх м'яких пар.

Зонд № 5

Використовується для постановки задньоязикових і шиплячих звуків. Зонд № 6

Кульковий зонд. Використовується для постановки твердого й м'якого звука [р], [р'].

3.3. Прийоми використання постановочних зондів

Загальні методичні рекомендації.Звуки будь-якої фонетичної групи прийнято ставити й автоматизувати послідовно. В групі свистячих спочатку ставляться глухий звук [с], а на його базі — дзвінкий звук [з].

Послідовно відпрацьовуються тверді, потім м'які звуки, пом'якшені від­носяться до м'яких приголосних. Тверді і м'які приголосні різняться артикуля­цією. Тверді приголосні звуки творяться передньою частиною язика. Тільки твердими й пом'якшеними є звуки: губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий. М'які звуки творяться середньою частиною язика (д', т', з', с', ц', дз', л' н', р', й'). Тверді і м'які звуки — це різні звуки й виконують смислорозрізнювальну роль (лук-люк).

При постановці шиплячих звуків спочатку ставиться звук [ш], потім зву­ки [ж], [ч], і [щ]. При постановці звуків із групи сонорів ([р-р'], [л-л']) спочатку ставиться твердий звук кожної пари, потім м'який. Проте така послідовність не є обов'язковою. Логопед визначає послідовність постановки кожної групи зву­ків, виходячи як від характеру мовного порушення, так і від індивідуальних особливостей дитини.

Постановка приголосних звуків має певні закономірності. Як вважають О. Правдіна й Ф. Рау, доцільно ставити зімкнені звуки раніше щілинних, глухі раніше дзвінких, тверді раніше м'яких, прості раніше злитих, губні раніше язи­кових (рис. 3.1). Складні порушення вимови звуків. При недоліках вимови звуків кількох груп потрібно враховувати належність звуків до єдиної фонети­чної системи даної мови, наявність єдиної артикуляційної бази, на якій вони формуються й ту обставину, що робота над одним звуком готує і полегшує правильну вимову інших звуків тієї ж фонетичної групи і звуків інших груп, що дозволяє широко використовувати звуки нормальної вимови для постанов­ки інших звуків.

Зімкнені

Щілинні

Злиті

Рис. 3.1. Послідовність постановки приголосних звуків (за Ф. Рау)

Важливо дотримуватися наступних методичних положень:

1. поступово переходити від легких звуків до важких

2. переходити до роботи над іншими звуками після закінчення роботи над даним звуком;

3. одночасна робота над 2-3 звуками можлива, але при умові, що вони на­лежатимуть до різних фонетичних груп;

4. з поставленими звуками відразу починати роботу по автоматизації та диференціації.

Постановка задньоязикових звуків.Найбільш простими у логопедичній роботі є задньоязикові звуки — [к, т, г, х]. Звук [х] у більшості випадків виникає у процесі наслідування кахикання, покашлювання. Звук [г] ставиться від [х] шляхом надання йому дзвінкості. Звук [к] часто потребує застосування механі­чного способу постановки. Для цього можна використати чисто вимитий па­лець руки, вузький плоский кінець ложки, шпатель чи зонд, зокрема № 5. Про­понуючи дитині тривало вимовляти звук [т] у нижній артикуляції або склади та-та-та, одночасно натискати шпателем чи зондом на передню частину язика й просуваючи язик в глибину порожнини рота до утворення зімкнення спинки язика з піднебінням, при цьому виникає звучання та-тя-кя-ка (рис. З.2.). Інколи не вдається це зробити відразу на першому занятті, можна повторити на інших.

Рис. 3.2. Схема постановка [к]

Рис. 3.3. Постановка задньоязикових звуків [к, Ґ, г, х]. зондом № 5

Постановка свистячих звуків.За висновками О. Правдіної спостеріга­ється велика кількість варіантів фонетичного сигматизму й парасигматизму (рис. З.4.). До варіантів фонетичного сигматизму відносяться: міжзубний, боко­вий, носовий, губно-зубний. До варіантів парасигматизму відносяться: призуб-ний, свистячий, шиплячий. Складні рухи артикуляційного апарату при вимові свистячих звуків: одночасні рухи кінчика, бокових країв і спинки, а також ще­леп, губ, м'якого піднебіння можна здійснити з механічною допомогою зонда­ми № 1, №2 і №4.

Міжзубний сигматизм

Боковий сигматизм

Носовий сигматизм

Губно-зубний сигматизм

Призубний сигматизм Шиплячий сигматизм

Рис. 3.4. Схема варіантів фонетичного сигматизму й парасигматизму.

Для постановки звука [с] використовується зонд № 1, логопед пропонує дитині, не висовуючи язик, розкрити рот (рис. З.5.). Кладе зонд на передню час­тину язика посередині, утримує кінчик язика зондом біля нижніх зубів. У тако­му положенні дитині пропонується видихнути на кінчик язика. Одночасно з цим логопед намагається легенько притиснути зондом язик, укласти його ниж­че рівня нижніх зубів утворюючи канавку для видихуваного струменя повітря

Рис. 3.5. Постановка свистячих звуків зондом № 1

й добивається потрібного акустичного ефекту. Після ряду тренувань у вимов­лянні звука [с] із зондом № 1 дитина може вже без механічної допомоги відтворити необхідний уклад артикуляції і правильно вимовити звук.

Звук [з] ставиться аналогічним способом, але з підключенням роботи го­лосових зв'язок. Для усунення міжзубного і призубного сигматизму, особливо ускладненого аномаліями прикусу, можна використати зонди № 2 і № 4. Дити­ну просять тривало вимовляти звук с-с-с..(рис. З.6.).

Рис. 3.6. Постановка свистячих звуків зондом № 2

У цей час логопед, натискуючи на кінчик язика зондом № 2 або укладе­ним упоперек рота перед нижніми різцями зондом № 4, легенько відсовує язик від нижніх зубів у глибину рота. Утворюється щілина, необхідна для відтво­рення свистячого шуму. Поступово механічна допомога усувається і дитина може самостійно вимовляти звук. Звук [ц] можна одержати за допомогою зон­дів №№ 1 і 2 двома способами.

1. Дитині пропонують вимовити звукосполучення [тс-тс-тс]. Одно­часно з вимовлянням логопед притримує кінчик язика зондом № 1 або № 2 біля нижніх різців (за Ф. Рау).

2. Притримуючи кінчик язика біля нижніх зубів, тривало на м'якій атаці пропонують дитині вимовити [с-с-с], одночасно натискаючи на кінчик язика зондом № 1 або № 2, посуваючи його в глибину рота (за О. Правдіною). Керуючи зондом, логопед досягає чіткої вимови.

М'які свистячі звуки ставляться від твердих базових звуків. Поставлені з допомогою зондів №№ 1, 2 і 4 звуки автоматизуються за загальноприйнятою методикою.

Постановка шиплячих звуківздійснюється зондами № 3 (рис. 3.8.) і № 5 (рис. З.7.). Постановку починають зі звука [ш], який є базовим для звуків цієї фонетичної групи. Якщо дитина правильно вимовляє звук [с], логопед пропо­нує їй відкрити рот і вводить зонд № 5 широкою частиною під язик. Потім дитині пропонують зімкнути зуби і вимовити [с-с-с....]. У момент вимови звука за допомогою зонда кінчик язика переводиться у верхнє положення. Управляю­чи зондом, логопед регулює ступінь підняття язика, добиваючись чіткого ши­піння. Увага дитини фіксується на положенні язика.

Проте, поки нова артикуляція не закріпиться, не можна говорити дитині про те, який звук у неї виходить. Поступово дитина звикає до нової артикуляції і вимовляє звук [ш] самостійно і правильно. Тільки після цього можна повід­омити дитині про те, що вона навчилася правильно вимовляти звук [ш] і прово­дити автоматизацію даної фонеми в складах і словах.

Звук [ж] ставиться від [ш] за допомогою включення голосу або зонда № 5 аналогічно, але від звука [з]. Якщо дитина правильно вимовляє звук [р], можна поставити звуки [ш] і [ж] від нього. Дитині пропонується тривало вимо­вляти звук [р]. У момент вимови логопед має підвести зонд № 5 під низ перед­ньої частини язика і загальмовує його вібрацію. При шепітній вимові звука [р] чується звук [ш], при голосній — [ж] (рис. З.7.).

Звук [ч] можна одержати від м'якого звука [т], попросивши дитину ви­мовити з посиленим видихом обернений склад [ш]. У момент вимови логопед зондом № 5 злегка піднімає й відсовує трохи назад кінчик язика, добиваючись потрібного акустичного ефекту. Як усі африкати, звук [ч], легше автоматизу­ється в обернених складах.

Рис. 3.7. Постановка шиплячих звуків зондом № 5

Для постановки звукосполучення [шч], дитину просять кілька разів про­тяжно вимовити склад [ісь]. Потім логопед уводить зонд № 5 під язик і в мо­мент вимовляння складу злегка піднімає і трохи відсовує його назад. Інколи для викликання [шч] просто буває достатньо попросити дитину тривало вимовити звук [ч]. Зонд № 3 також призначений для постановки шиплячих звуків у випа­дках, коли у дитини масивний, великий язик. Постановка звуків цим зондом іс-

тотно полегшує роботу. Управляючи зондом, логопед здійснює піднімання язи­ка дитини і швидше виробляє необхідний для вимови шиплячих звуків артику­ляційний уклад.

Рис. 3.8. Постановка шиплячих звуків зондом № З

Прийоми постановки звуків зондом № 3 тотожні прийомам, виконува­ним зондом № 5. Можна працювати як боковою частиною зонда, міняючи кут нахилу, так і його поперечною частиною з хвилястими зубцями.

Потім поставлені за допомогою зонда № 5 або зонда № 3 шиплячі звуки автоматизуються і диференціюються.

Постановка сонорних звуківздійснюється зондами №№ 1, 4 і 6. Для постановки звука [л] у випадках, коли дитина утруднюється в утворенні бічних щілин між язиком і зубами (наприклад, при параламбдацизмі — заміні звука [л] звуком [н]), використовують зонд № 4 (рис. 3.9.).

Дитину просять нешироко відкрити рот. Логопед уводить зонд, укладає його боковою частиною впоперек язика і притискає бічні краї язика. Потім про­сить дитину підвести і притиснути кінчик язика за верхніми зубам біля альвеол. Далі посміхнутися і в такому положенні вимовляти звук [а], [и] або поєднання [иа]. У момент вимови може чутися звук, близький до [л], оскільки струмінь повітря, що видихається, проходить в утворену за допомогою зонда щілину між бічними краями язика і верхніми корінними зубами, а губи набувають поло­ження артикуляції звука [л]. Проте, для повного закріплення артикуляційного укладу звука [л] увага дитини фіксується тільки на положенні губ і язика, а не на звучанні [л] при вимові.

Рис. 3.9. Постановка звука [л] і [л'] зондом № 4

Якщо дитина правильно вимовляє звук [л], то можна попросити її кілька разів промовити склад [ля], потім ввести зонд № 4 і зафіксувати його так, щоб він знаходився між твердим піднебінням і середньою частиною спинки язика. Далі логопед знову просить дитину вимовляти склад [ля] й одночасно натискує зондом на середню частину язика, добиваючись отримання акустичного ефекту твердого [л] у складі [ла]. Цим же зондом можна поставити звук [л'] від [л]. Для цього при протяжній вимові звука [л] спинку язика трохи вигинають угору зон­дом, установленим на середній його частині.

Для постановки звука [р] використовують кульковий зонд № 6. Тради­ційно постановка звука [р] проводиться в два етапи. Спочатку ставиться фрика­тивний звук [р] без вібрації від протяжно вимовлюваного звука [ж] без округ­лення губ і з переміщенням кінчика язика максимально близько до верхніх зу­бів (до альвеол). При цьому зберігається мінімальна щілина між кінчиком язика і яснами. Звук повинен вимовлятися зі сильним напором повітря. Потім пере­ходять до другого етапу постановки. Дитині пропонують із силою вимовляти одержаний фрикативний звук. Одночасно з цим логопед уводить під нижню поверхню передньої частини язика зонд № 6 і робить швидкі ритмічні рухи з боку в бік, розгойдуючи язик (рис. 3.11.).

У вимові звука [р] приймають участь всі м'язи язика, спостерігають від 28 і більше варіантів ротацизму за даними О. Правдіної: відсутність звуку, но­сова, бокова, горлова, глуха одноударна вимова (велярна або увулярна), двогу­ба (без вібрації або з вібрацією губ - кучерська) (рис. 3.10.). Параротацизм: р-д, р-й, р-л, р-ль, р-н, р-г, р-и. Саме багатоваріативність порушення вимови звука [р] й складність артикуляційного укладу, як у дітей, підлітків так і дорослих,

зумовили різноманітність методичних прийомів усунення, зокрема у М. Хват-цева їх налічується біля 50-ти.

Двогубна вимова (кучерська вимова) Горлова вимова (увулярна вимова)

Рис. 3.10. Схема складних варіантів ротацизму

В окремих випадках для викликання звука [р] можна використовувати зонд №1. Після постановки фрикативного (без вібрації) звука [р] від [ж], при його тривалій вимові зі сильним тиском повітря, зонд № 1 уводять під нижню поверхню передньої частини язика і, роблячи швидкі рухи з боку в бік, викли­кають коливання язика. Домашні тренування дитина може проводити самостій­но за допомогою ручки чайної ложки або чисто вимитого вказівного пальця.

Постановка звука [р] може бути проведена з механічною допомогою і при вимові на одному видиху звука [д], що багато разів повторюється: [ддддддд...] або поєднання звуків [дж-дж-дж...]. При цьому необхідно стежи­ти за тим, щоб струмінь повітря, що видихається, був сильним.

Звуки інших фонетичних груп також можна викликати, використовуючи в роботі всі зонди. Ефективність роботи того чи іншого зонда визначає логопед для кожного індивідуального випадку порушення вимови. Процес постановки звуків буде ефективнішим, якщо логопед використовуватиме в роботі такі до­поміжні ігрові прийоми, як наслідування навколишнім шумам (двигун літака, гарчання собаки тощо).

Рис. 3.11. Постановка звука [р] кульковим зондом №6

Постановка дзвінкості.Приголосні звуки в українській мові можна класифікувати й розрізняти за участю голосу і шуму. За участю голосу і шу­му в однаковій мірі — дзвінкі приголосні: б, д, з, ж, г, ґ, в, дж, дз. За участю тільки шуму — глухі: п, т, с, ш, х, к, ч, ц, ф. Ці звуки можна поєднати у пари:

б-п, д-т, з-с, ж-ш, г-х, ґ-к, в-ф. Звуки кожної пари мають однакові артикуляційні уклади і відрізняються один від одного тільки участю голосу і дещо меншою напру­гою органів артикуляції й силою повітряного струменя.

Вказані пари звуків можна поділити на дві підгрупи: вибухові й щілинні. Се­ред вибухових звуків порушення дзвінкості спостерігаються частіше, ніж серед щі­линних. Оглушення дзвінких приголосних спостерігається частіше, ніж дзвінкість глухих. Порушення дзвінкості мають діти з порушеннями слуху або із знижен­ням слуху до непатологічного рівня, оскільки понижений слух є перешко­дою для сприйняття дзвінкості, а отже, і для їх диференціації.

Спостерігаються три види порушення дзвінкості: повна відсутність дзвінких приголосних звуків в мовленні; недостатня дзвінкість приголосних звуків в мовлен­ні; недостатнє оглушення приголосних звуків в мовленні.

Робота по виправленню порушення дзвінкості розпочинається:

- з щілинних звуків, з найпростішого по артикуляції серед них звуку [в];

- почергового відтворення: то беззвучного вдиху і видиху, то гучного;

- зіставлення гучної і шепітної вимови голосних звуків;

- автоматизації дзвінких звуків в усному мовленні;

- диференціації дзвінких звуків з парними глухими в усному мовленні;

- корисно рекомендувати дитині більше співати.

Всі вправи слід проводити при тактильно-вібраційному контролі - дити­на кладе одну свою руку на шию логопеда, а іншу —- на свою шию.

Постановка м'якості. У вимові приголосних можуть спостерігатися пору­шення м'якості. Більшість приголосних звуків української мови має парні м'які звуки (с-с', з-з', т-т', д-д', н-н', ц-ц', л-л', р-р') та ін. Серед порушення м'якості спостері­гаються три варіанти: повна відсутність м'яких приголосних звуків в мовленні; зай­ве пом'якшення; порушення диференціації між твердими і м'якими звуками. Парні звуки, як показує їх аналіз, відрізняються один від одного тільки однією властивіс­тю — твердістю і м'якістю. Перехід твердого приголосного звуку в м'який залежить від напруження і підйому середньої частини язика до піднебіння.

Робота по виправлення порушення м'якості розпочинається: з артикуляцій­них вправ на вигинання середньої частини спинки язика й її опускання; звуків ви­мова яких правильна або які дозволяють показати різницю між артикуляцією пар­них твердого і м'якого звуків [д, т]; застосування механічної допомоги: вимовляти багато разів склади ат або та з упором язика у нижні зуби, одночасно натискувати пальцем або шпателем на кінчик язика, що дасть склади ать, тя (за ступенем лег­кості доцільно ставити звуки у такому порядку: т', д', н', ф', в', п', б', м', с' ,р', л'); після постановки автоматизація м'яких звуків; при правильній вимові твердих і м'яких перейти до їх диференціації; засвоєння пом'якшення приголосних перед йо­тованими голосними (м'яч); оволодіння вживанням м'якого знака в кінці складу (кінь), а також розділового м'якого знака та йотації (б'ю) в усному мовленні.

Під час роботи спиратися на тактильно-кінестетичні відчуття та відчуття зміни у напруженні спинки язика.