Правомірність розголошення лікарської таємниці

Основне призначення інституту лікарської таємниці - попередження випадків можливого нанесення шкоди пацієнтові, його родичам, третім особам у результаті розголошення відомостей про стан здоров'я людини, його обстеження або лікування. Іншими словами, це свого роду окремий випадок пріоритету інтересів особистості над інтересами суспільства. Однак чи завжди можна орієнтуватися на лікарську таємницю як на абсолютне поняття? Законодавство дає чітку відповідь: ні, не завжди. У тих випадках, коли інтереси держави, суспільна необхідність обумовлюють розголошення лікарської таємниці для запобігання ще більш значних наслідків, норми права надають правомірну можливість відступу від принципів і правил збереження лікарської таємниці.

У цьому випадку доречно звернути увагу на змістовне навантаження норми ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я та на питанні досконалості її викладу. Стаття 61 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я громадян визначає, яка інформація становить лікарську таємницю, містить заборону розголошувати лікарську таємницю, крім певних винятків, серед яких ч. 3 визначає таку підставу як згода громадянина чи законного представника на повідомлення відомостей, що становлять лікарську таємницю та ч. 4 статті, яка передбачає можливість надання відомостей, що становлять лікарську таємницю без згоди громадянина чи його законних представників. Розголошення інформації, що становить лікарську таємницю без згоди особи є законною в Російській Федерації на підставі ч. 4 ст. 61 Основ законодавства Російської Федерації про охорону здоров’я. Стаття закріплює такі підстави як:

1. З метою обстеження і лікування громадянина, неспроможного внаслідок свого стану виявити свою волю;

2. При загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, масових отруєнь та уражень;

3. На запит органів дізнання і слідства, прокурора і суду, у зв'язку з проведенням розслідування чи судовим розглядом;

4. У випадку надання допомоги неповнолітньому у віці до 15 років з метою інформування його батьків чи законних представників;

5. При наявності підстав, що дозволяють вважати, що шкода здоров'ю громадянина спричинена у результаті протиправних дій.

Норма ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачає лише відомості, що становлять лікарську таємницю і заборону їх розголошувати без визначення у цій статті випадків, коли таке поширення є законним. Також хочемо зауважити, що перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю, визначено у цій статті не у повному обсязі. З норми не випливає як бути з інформацією, що отримується у процесі лікування чи профілактики, оскільки мова йде лише про медичне обстеження, огляд і їх результати. Було б доречно провести термінологічне уточнення і використовувати термін – медична допомога. Дана стаття зазначає, що розголошення допускається у випадках передбачених законодавчими актами. Відсутність положення про підстави, за яких розголошення лікарської таємниці без згоди особи було б законним, є суттєвою прогалиною української правової бази та породжує труднощі при вирішенні „медичних справ” і створює проблеми при застосуванні законодавства. Доречно було б систематизувати та чітко закріпити у законодавстві підстави, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників.

Аналіз законодавства України дає змогу визначити випадки, за яких медична таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників, а саме:

· в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України);

· в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. 3 ст. 34 Конституції України);

· при медичному обстеженні наречених, які зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я (ст. 30 Сімейного кодексу України);

· у випадку надання допомоги неповнолітньому, що не досягнув віку 14 років та особі, що визнана недієздатною у встановленому законом порядку, з метою інформування її батьків (усиновлювачів) чи інших законних представників (ч.2 ст.285 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст. 39, ч. 1 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я);

· при організації надання особі, що страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги (ч. 4 ст. 6 Закону України „Про психіатричну допомогу”);

· при провадженні дізнання, досудового слідства чи судового розгляду, у зв’язку з письмовим запитом особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду (ч. 4 ст. 6 Закону України „Про психіатричну допомогу”, ч.2 ст. 8 Закону України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, ч.5 ст. 14 Закону України „Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними”);

· при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку, з метою усунення підприємствами, установами й організаціями, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я (ч. 2 ст. 26 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб”, п. 5 ч.1 ст.7 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”)

· у випадку надзвичайних подій і ситуацій, що становлять загрозу здоров’ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю, з метою інформування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (ч. 2 ст. 26 Закону України „Про захист населення від інфекційних хвороб”, п. 6 ч. 1 ст.7 Закону України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”);

· у разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу з установи кримінально-виконавчої системи, з метою інформування про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим місцем проживання (ч.2 ст.17 Закону України „Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз”);

· у разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, з метою повідомлення про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч.2 ст. 8 Закону України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”);

· при зверненні потерпілого від нещасного випадку без направлення підприємства, повідомляється підприємство, де працює потерпілий, робочий орган виконавчої дирекції Фонду за місцезнаходженням підприємства, де працює потерпілий, або за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, а в разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) також установа (заклад) державної санітарно-епідеміологічної служби, які обслуговують підприємство, де працює потерпілий, або така установа за місцем настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно (п. 9 Постанови Кабінету Міністрів України „Деякі питання розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві”);

· у випадку звернення або доставлення потерпілих внаслідок нещасних випадків, як із смертельним наслідком, пов'язаним із заподіянням тілесних ушкоджень іншою особою, так і нещасних випадків, що стались внаслідок контакту із зброєю, боєприпасами та вибуховими матеріалами або під час дорожньо-транспортної пригоди, з метою повідомлення органів внутрішніх справ, а у випадках з летальним наслідком – органів прокуратури (п. 6 „Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру”, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України).

Таким чином, лікарська таємниця є одним з основних предметів вивчення медичного права. Зароджена в надрах медичної етики, закріплена потім у нормативно-правових актах, вона органічно вписалась у законодавство про охорону здоров’я. Знання медиками і юристами особливостей збереження лікарської таємниці є вкрай важливими. Причинами порушення лікарської таємниці в першу чергу є незнання законодавства й нерозуміння тої шкоди, яку можна нанести, порушуючи конфіденційність. Дискусії з приводу «неправди во ім’я добра», обмеження принципу лікарської таємниці необхідні, оскільки суспільство розвивається, а разом з ним повинне модифікуватися законодавство про медицину взагалі й про лікарську таємницю зокрема. При цьому обговорення даних питань повинне відбуватися із залученням медиків, юристів, соціологів, філософів, у рамках нової, комплексної галузі права - медичного права.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Дайте визначення лікарської таємниці й обґрунтуйте правомірність уживання такого поняття.

2. Назвіть обставини, що свідчать про медико-правове значення дослідження лікарської таємниці.

3. У чому полягає проблема повідомлення діагнозу невиліковно хворому?

4. Назвіть і коротко охарактеризуйте документи, що становлять нормативно-правову базу інституту збереження лікарської таємниці.

5. Яким чином у психіатрії регламентуються питання збереження лікарської таємниці?

6. Що таке медична інформація?

7. Назвіть основні суб'єкти збереження лікарської таємниці.

8. Що відноситься до об'єктів лікарської таємниці?

9. Наведіть й охарактеризуйте випадки правомірного розголошення лікарської таємниці.