Становлення танцювального дозвілля в стародавньому й античному світі
«Шляхи розвитку людської культури складні й різноманітні. І хоч би які негаразди спіткали людство, його хода ніколи не була ретроградною. Людина завжди прямувала вперед…Разом із людством уперед просувалося й мистецтво – особливий світ думок, поривань і почуттів, що втілюється в русі пензля, ритмі поезії, жесті актора, кадрі кінофільму… Мистецтво стало духовним надбанням людства. Воно залишає нам у спадок творчі скарби народів світу.» (Художня культура світу: Європейський культурний регіон/ Н.Є.Миропольська, Є.В.Бєлкіна, Л.М.Масол, О.І.Оніщенко.-К.: Вища шк.; 2001, с.7).
Повною мірою це стосується й культури Стародавнього Сходу, що представляє собою важливий етап у становленні цивілізації, який зумовив значний інтелектуальний розвиток суспільства, зокрема здатність людини до осягнення смиложиттєвих проблем.
Трансформація людської свідомості, яка відбувалася на рівні світосприйняття, знайшла своє відображення у побуті та звичаях Стародавніх Єгипту, Греції, Риму та Візантії, що досліджувалися Д.Уайтом, П.Гіро, Н.Санчурським, В.В.Бичковим та ін. Визначені ними умови побутування людини як соціуму, морально-етичні норми життєдіяльності екстраполюються автором на аналіз різноманітності форм громадського життя і розваг. Процес становлення танцювальної культури в стародавньому та античному світі, що відображений в роботах С.М.Худєкова,Л.Д.Блок, М.Й.Ельяша, В.М.Волчукової, дозволяє авторові проаналізувати створення передумов для появи перших придворних, пізніше – бальних танців, визначити чинники їх формування.
Особливості становлення танцювальної культури дозвіллєвого характеру в стародавньому та античному світі, визначені автором як мета даної публікації, являються важливою ланкою в дослідженні ґенези бальної хореографії, виокремленню її ролі в повсякденному житті суспільства.
Як відомо, суттєвим чинником розвитку культури людства стало створення Давньоєгипетської держави, яка відчутно вплинула на античну культуру, а через неї – на культуру всієї Європи. Пам’ятки мистецтва і літератури Стародавнього Єгипту свідчать про значну роль музики і танцю в житті тогочасного суспільства: без них не обходилося ні одне свято, ні одна релігійна або офіційна церемонія при дворі фараона. Хореографічна культура Стародавнього Єгипту була досить різноманітною за своїм функціональним призначенням і поділялася на танці священні, обрядові та домашні. Аналіз останніх являється предметом даного дослідження. Домашні танці виконували під час бенкету для розваги гостей, в основному чоловіків, спеціально підготовлені професійні танцівниці – альмеї. Судячи з надгробних розписів, ці танці були надто нескромними: танцівниці, які виступали майже оголеними, ритмічно рухалися, бряжчачи своїми намистами, пробуджуючи у глядачів почуття пристрасті.
Особливою популярністю на бенкетах користувався танець живота, який носив яскраво виражений еротичний характер і зберігся на Сході дотепер. Ймовірним поясненням цього явища може бути та роль, яка відводилася у стародавній єгипетській культурі мирського (світського) характеру любовній тематиці. У стосунках між протилежними статями високо цінувалися пристрасні залицяння, палке кохання, ніжність та піклування один про одного, що можна спостерігати на стародавніх археологічних пам’ятках. Але не дивлячись на дані обставини, давньоєгипетський побутовий танець ще не мав парного характеру спілкування, обмежуючись жіночими зразками.
Унікальний давньоєгипетський культурний комплекс, що сформувався у певних соціокультурних умовах, навіть після падіння держави під ударами персів живив собою культури Іудеї, Ассирії, Фінікії, Античних Греції та Риму, що є яскравим свідченням моці культури, яка надовго пережила своїх творців.
Антична доба – важливий етап розвитку й давньогрецької цивілізації, який зумовив могутній розквіт мистецтв. Особливо значне місце в громадському житті давньогрецького суспільства посідало мистецтво танцю. За свідченням стародавніх легенд, Орфей переніс його із країни фараонів. Але стародавні греки, запозичивши у єгиптян мистецтво танцю, не втратили при цьому своєрідності грецької культури при злитті з іншою, що є ознакою її духовної повнокровності та потенційності.В давньогрецькому мистецтві домінувала життєствердна ідея, пошук людської досконалості, що гармонійно поєднували ідеали фізичної та духовної краси. Це знайшло свій вагомий прояв у античній танцювальній культурі, яка налічувала більш ніж 200 разків, що згідно класифікації французького історика хореографічного мистецтва Луї Сешана умовно розподілялися на 5 груп: танці войовничі, культові, оргіастичні, громадських свят - театральні, у побуті – бенкетні.
Із п’яти груп класифікації дві з них частково за своїм функціональним призначенням були подібні до сценічної та побутової бальної хореографії: танці громадських свят й театральні та бенкетні танці (без оргіастичного фіналу).
Танці громадських свят й театральні вражали різноманітністю тематики, багатством композиційного малюнка. Для кожного із трьох різновидів театральних видовищ існувала своя пластика, кожен із них мав свої зразки: для трагедії – велична повільна емелія, для комедії – гротесковий зухвалий кордак, для сатиричної драми – сиккініда, яка, як правило, представляла в комедійному вигляді громадських діячів. Танець у давньогрецькому театрі підпорядковувався законам сценічного мистецтва, структурі та характеру п’єс.
Танці в побуті, у свою чергу, розподілялися на дві категорії: родинні, які носили урочистий характер, та бенкетні - чисто розважального характеру. До родинних побутових танців відносилися весільні, величальні і, навіть, похоронні зразки. В характері їх виконання зберігся відбиток священних танців Стародавнього Єгипту, їх внутрішній зміст був проникнений міфологічними впливами. Бенкетні ж танці призначалися для розваги гостей як у якості яскравого видовища, так і безпосередньо для виконання. Під час бенкетів, весіль, після розкішних трапез влаштовувався домашній «комос», що представляв собою своєрідний дивертисмент із різних виступів легковажного характеру. Ці домашні вистави, як правило, закінчувалися оргіями, в яких танцювали вже й гості, й хазяї.
Із завоюванням македонцями Сходу давньогрецький вплив почав поширюватися на його країни, поступово втрачаючи інтерес до проблем Греції, яка опинилася на політичній периферії новоствореного світу. В давньогрецькому мистецтві намітився розрив з традицією, в ньому появляються такі незвичні елементи як космополітизм та елітарність. Римське завоювання не зупинило дані процеси: навпаки, інтенсифікувало їх. Занепад Греції був особливо відчутний на тлі розквіту Риму, що дало йому змогу здійснити функцію культурного наступництва, давши життя новим феноменам, що відповідали його власній духовній спрямованості.
Танцювальне мистецтво давніх греків значно вплинуло на культуру римлян. Але естетичні смаки римлян докорінно відрізнялися від грецьких. Для греків мистецтво і танець були чимось священним, що виховувало шляхетність в душі людини, наближало її до богів. Римляни ж, більш грубі й приземлені, бачили в мистецтві лише розвагу. Священні танці Давньої Греції на римському ґрунті поступово почали втрачати свою первісну красу і художній вигляд. В них все частіше почали відображати і висловлювати пристрасть, що зовсім не відповідала високому релігійному призначенню танцю в Давній Греції.
В деяких давньоримських джерелах зустрічаються згадки про домашні побутові танці під час весільних або інших бенкетів. Ці бенкетні танці були дуже різноманітними та скоріш за все були запозичені у греків. Їх характер був переважно вакхічним: зухвалі пози та визивні рухи тіла не залишали сумнівів щодо їх призначення. Дуже часто такі розваги закінчувалися оргіями та розпустою. В таких умовах годі було й думати про створення морально-етичних та естетичних засад для появи парних танців, які б передбачали гармонійно-духовні засоби спілкування між чоловіком та жінкою, що являється специфічною ознакою бальної хореографії. З падінням Римської імперії закінчується доба античного мистецтва. Відмінна його подальша доля в країнах Західної та Східної Європи. В країнах Західної Європи вороже ставлення і байдужість варварів до світських форм мистецтва стримувало його розвиток. В країнах Східної Європи воно через Візантію продовжить своє існування при імператорському дворі. Безпосередня спадкоємниця Пізньоримської імперії, Візантія здійснила перехід від античності до середньовіччя, від рабовласництва до феодалізму. Культура Візантії – це своєрідний «міст» між культурою Заходу і Сходу, особливий вияв їх синтезу. Незважаючи на домінування християнської доктрини, світськість пронизувала всі сторони візантійського життя, відповідаючи потребам постійно зростаючого міського населення.
У минулому невеличка грецька колонія, що підпала під римське володіння, Візантія стала спадкоємницею Греції в танцювальному мистецтві. У Візантії також існували і домашні – побутові танці, які виконувалися при народженні дитини, поверненні батька до рідної оселі, відвідуванні гостей, на весіллях. Побутові бенкетні танці Візантії пережили майже таку ж еволюцію, як у Стародавніх Греції та Римі. Часом вони набували розкутого та зухвалого характеру, мало чим відрізняючись від оргіастичних танців цих країн. Але під впливом ранньохристиянської релігії, яка негативно ставилася до подібних розваг, естетика побутових танців почала змінюватися, поступово наближуючись до стриманості й шляхетності, хоча рецидиви оргій ще спостерігалися деякий час. Протягом тривалого часу у Візантії, особливо у побуті, паралельно існували дві танцювальні культури: грецько-римська, що передбачала визнання багатьох богів із відповідними розважально-розкутими формами розваг, й нова візантійська, що сформувалася на ідеях християнства – визнання одного бога, яка характеризувалася певною стриманістю й регламентацією стильових ознак танцю.
З падінням Візантії згасло й давньогрецьке танцювальне мистецтво, що знайшло собі останній притулок в столиці Східної Римської імперії. Попри всю свою складну історію Візантія створила унікальну систему культурних цінностей, міжнародний вплив яких на середньовічну Європу продовжував сильно відчуватися навіть після її загарбання турками, залишаючись важливим імпульсом культурного будівництва останньої. Підводячи підсумки даного аналізу можна зробити висновки:- світська культура Стародавнього Єгипту дала новий поштовх розвитку побутових танців – домашніх й на бенкетах, в яких яскраво представлений любовний (еротичний) аспект залицяння і зваби, але вже з певними особистісними вибірковими уподобаннями. За характером виконання побутові танці були переважно жіночими, тобто, віддаленими від парних форм спілкування – однієї з характерних ознак бальної хореографії;- давньогрецьке мистецтво, перейнявши танець у Єгипту, привело його до досконалості, гармонійно поєднавши в ньому ідеали фізичної і духовної краси. Серед танців Давньої Греції – театральні та бенкетні – найбільш близько стоять до передумов появи перших форм придворних зразків;- побутовий давньогрецький танець на давньоримському ґрунті стає розкутим, зухвалим, оргіастичним, що віддаляє його від створення передумов появи перших придворних (бальних) зразків;- сформований на давньогрецькому ґрунті за канонами еллінської естетики побутовий танець у Візантії під впливом ранньохристиянської ідеології набуває ознак шляхетності, стриманості, вибірковості партнерів, хоча ще й зустрічаються непоодинокі випадки дозвіллєвих форм оргіастичного характеру. Ймовірно, що християнська мораль могла би сприяти появі перших придворних (бальних) танців у Візантії, але цьому завадило її завоювання турками;- в цілому, у становленні побутових (мирських, світських) та театральних танців розглянутих країн та епох прослідковується певна закономірність: еволюція танцювальних форм – її прискорення або відступ – значною мірою залежали від моральних устоїв суспільства тієї чи іншої країни у певну історичну добу. Останні, в свою чергу, в значній мірі формувалися під впливом певних соціокультурних процесів, що відбувалися у визначені часи, на характер яких здійснювали вплив умови побутування й оточуюче середовище.