Розділ 2. 80-90 рр. як початок нової ери для українських п'єс
У другій половині ХІХ ст. розвиток українського театру потребував остаточного відокремлення від російського і польського, формування власного самобутнього репертуару. Короткочасна лібералізація на початку 60-х років посилила громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків.
Однак у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. український театр у Російській і Австро-Угорській імперіях розвивався в несприятливих умовах. Емський акт 1876р заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз’ясненні до цього указу, розісланому по губерніях у 1881р., вказувалося, що драматичні п’єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватись на сцені «з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторів», а «влаштування спеціального малоросійського театру» зовсім заборонялося. Після польського повстання 1863р в Україні було заборонено і польські вистави.
В 1880р із Петербурга повіяв ліберальний, свобідні ший вітер. Сенатор Половцев, який приїхав в Україну із програмою широко задуманих реформ, висловився за свободу українського слова та українських театральних вистав. У наслідок листа генерал-губернатора Черткова цього ж таки року з’явився новий указ, котрій давав право генерал-губернаторам і губернаторам дозволяти українські вистави.
Першою з цього права скористалася театральна дружина Ашкаренка в Кременчуці. З почину її члена Марка Лукича Кропивницького вона телеграфічно віднеслася до міністерства по дозвіл на українські вистави й той дозвіл дістала. З таким самим проханням віднеслися Ерделі І Тарнавський з Єлисаветграда, а Милорадовичка – з Полтави. Їхні прохання були вволені. В Єлисаветграді дістали дозвіл давати українські вистави на добродійні цілі. Милорадовичка ж теж узялася за діло і виставила «Невільника» Кропивницького, в якій-то виставі сам автор грав роль Коваля, а Садовський – Неплюя.
Українські вистави в усіх містах мали незвичайний успіх, а звістка про них понеслася по всій Україні. Це підсунуло артистам з трупи Ашкаренка скласти окрему постійну українську дружину. За порадою М.Кропивницького і М.Садовського Г.Ашкаренко 1881р написав «прошение» до міністра внутрішніх справ, графа Лорис-Мелікова на дозвіл здійснити декілька українських спектаклів з метою запобігти банкрутству трупи і її антрепренера. Дозвіл надійшов, але з тою умовою, щоб поруч з українськими йшли (в один вечір) російські вистави. Оскільки на російські спектаклі тоді мало хто ходив. Про останнє затвердження міністра якось забулося, натомість для українських п’єс почалась нова ера.
1882р в Єлисаветграді з ініціативи М.Кропивницького виникла трупа, яка знаменувала народження професійного народного театру. Найвизначнішими силами цього театру були М.Садовський, Крамаренко, Ашкаренко і Жаркова. Зимою 1880-1881рр цей театр грав у Кременчуці, Харкові й Києві, хоч у столиці через убогість репертуару надзвичайного успіху не мав.
Після виїзду з Києва дружина розбилася із-за того, що київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив гастролі театру на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і поділлі. Цей вердикт діяв десять років, аж до 1893р. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у Москві і Петербурзі і заборонено у Києві, самодур відповів резонно: «Там театр – искусство, здесь – политика».
Відділення українського театру від московського дуже дорого йому обійшлось. Власне, довелось весь терен культури українського театру відступити московському театрові, а створення українського починати майже спочатку. Від старого репертуару в нових обставинах можна було скористатися хіба яким десятком театральних творів; довелося замкнутися в тісних рамках побутового простонародного театру, бо інші, не побутові твори, стали власність московського театру, а українських, інакше як побутових та інколи історично-побутових, виставляти було не вільно. Тому вмілість акторів обмежилася до мелодраматично-побутових тонів і засобів гри, й модерні течії європейської театральної вмілості не знаходили доступу до українського театру, а як іноді і знаходили, то українські актори не могли дати собі з ними ради. В цей час московський театр закріпив свої позиції на Україні, став театром поступовим, театром нових течій у мистецтві, а відокремлений український театр зійшов на роль театру обмеженого, провінційного, народно-побутового.
Але хоч які великі жертви поніс український театр, жертовності вистачило й праця навколо українського театру кипіла: брак репертуару кинулися надолужувати українські письменники. Репертуар театру, як на ой час , був досить представницьким. Він складався із драматургічного доробку славетних попередників. А також п’єс, оригінальних й переробних. Вони були написані діячами театру: М.Кропивницьким: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук» та М.Старицьким: «Не судилось», «Грицю», «Циганка Аза». Визначився як драматург і Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) – із драматичними творами ще менш сценічними, але цікавими своїм сильним потягом до справжнього реалізму: «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сава Чалий», «Суєта» тощо. На допомогу цим діячам театру поспішили й інші українські письменники, як Глібов, Мирний, Нечуй-Левицький, Олена Пчілка – не драматурги за покликанням; письменники, сторонні театрові, не могли дати творів театральних, але дали матеріал, який Старицький зумів використати, надати їхнім творам театральності і сценічності та зробивши їх репертуарними.
Щодо жанру, то це була переважно мелодрама, соціально-побутова драма, комедія, історична трагедія, комічна опера тощо; щодо тематики, то драматургія об’єднувала найширше коло проблем, які хвилювали і якими жило тогочасне українське суспільство, прилучене до конфліктів всіх потрясінь доби – соціальних, політичних, національних, родинно-побутових, психологічних і т п. Враховуючи тогочасний рівень суспільних та політичних запитів глядача (а це був найширший демократичний глядач: робітники, селяни, дрібна інтелігенція, міщанство), театр виробляв самобутні художні принципи, їх утверджували митці різного рівня обдарованості, для яких служіння театрові було громадсько-політичним покликанням.
Наступного року театр знову побував у Києві. До складу його дружини входили Садовський, Максимович, Грицай, Квітка, Заньковецька та Виріна. Репертуар був уже багатший на нові твори, як «Глитай», «Невільник», «Лихо не кожному лихо», «За двома зайцями», Не так склалося, як гадалося». Тепер театр мав небувалий успіх не лише у Києві, але й у Ростові-на-Дону, Новочеркаську та інших містах. Та треба було багато енергії та невтомної праці, щоб молоду театральну справу поставити на тривкі основи. Й тут багато допоміг М.Старицький – знаменитий організатор та знавець складної театральної справи. Він узяв під свою оруду і в підприємство театр, залишаючи Кропивницького режисером, і з цієї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва. Чимало знання, таланту, жертовної праці, а той власного майна вклав Старицький у театральну справу, за яку взявся із молодечим запалом. То й висліди праці Старицького виявилися такі багаті і прекрасні, що на далі перевищили всякі сподівання. В тому часі заясніли і скристалізувалися найкращі сценічні таланти – Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовська, Саксаганський, Максимович. Грицай, Касяненко, Манько. Неважко уявити, яке захоплення могли викликати вистави, в яких брали участь такі першорядні сценічні таланти. Вистави тої дружини були чудом для українських глядачів. Тріумфальним походом для артистів та нашого драматичного мистецтва.
Значенням цього українського феномена, його успіх залежав, по-перше від того, як він розкрив соціальний і психологічний світ простих селян на рівні загальнолюдських проблем та духовних конфліктів; по-друге, як виробив свій стиль, школу гри, об’єднавши зусилля видатних акторів декількох поколінь; по-третє, інтенсифікував розвиток української романтичної і реалістичної драми. Нарешті, дав могутній поштовх до розвитку національній музиці ( опера, оперета, музична комедія, лірична пісня тощо).
У 1885р артистична дружина розходиться зі Старицьким і з одного театру виростають два: один – М.Л.Кропивницького, другий – М.П.Старицького (додаток 1). Та розбиття такої прекрасно сформованої та зіграної дружини на два театри не мало болючих і явно шкідливих наслідків. На чолі двох нових театрів стояли корифеї української сцени, знамениті режисери і актори, що мали вже розголос і славу, а за тих кілька літ підросли й заясніли нові молоді таланти, котрі доповнили обидві дружини.
З того часу мандрівні театри ростуть в Україні, як гриби по дощі. Вже в 1890р їх начисляють понад тридцять, при чому кращими в тім часі вважалися театри Крописницького (під управою Садовського і Саксаганського), Суслова, Суходольського, Разсудова-Кулябки, Гайдамаки, Мирова-Бедюха, Мирославського і Глазуненка, Ярошенка, Мороза, Колесовського та ін. Та все ж таки найкращою була трупа Кропивницького, бо до її складу входили найвизначніші таланти, які видала наша сцена, а саме: Заньковецька, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Ліницька, Суслова, С.В.Тобілевичева, Вукотич, Загорський, Зайченко, Северин, Паньківський (галичанин), Позняченко, Чегорський та ін.. У 1888р з першої трупи утворилися вже три, а згодом чотири, себто: 1) театр Садовського, де були Заньковецька. Затиркевич, Ротмірова, Максимович, Загорський, Позняченко, Василенко, Науменко, Глазуненко й ще інші; 2) театр Саксаганського, де грали Карпенко-Карий, Ліницька, Виріна, Дзбановська, Суслова, Грицай та інші; 3) театр Старицького з Боярською, Орлик, Маньком, Касяненком і 4) театр Кропивницького, під рукою якого ставили перші кроки всі молоді артистичні сили.
Всі чотири згадані театри були мандрівні. Широкі простори України давали змогу всім їм існувати, жити й розвиватися. Значне число мандрівних труп, що існували поза тими чотирма, роз’їздилося поза Україною – в Московщину, на Білу Русь, Закаспійську країну. До Закавказзя, а то й у «неисходимую Сибирь». У 90-х роках трупа Деркача їздила аж до Парижа. Але там не повелося, вибухнув навіть скандал, бо Деркач був типом підприємця, який мало дбав про мистецький рівень театру і був одним із відомих у нашому письменництві «Гаркунів-Задунайських».
У житті й формування українських мандрівних театрів головну роль відігравав Харків. Київ не відігравав її тому, що на Правобережжі український театр у 1883-1893рр був заборонений.
Окрім пребагатої плеяди блискучих першорядних талантів, українські мандрівні театри мали свої слабкі сторони, а були це декорації та обстановки. Адже трупа Кропивницького від самого початку не мала ніяких власних декорацій, а мусила грати при тих, які можна було знайти в кожному театрі. Все це тхнуло російським або польським духом, хоч вибагливий Старицький не шкодував ні праці, ані гроша, щоб суворо зберігати принцип побутовщини. Перелам у цій справі зробив тільки Садовський. Після першої революції 1905р., коли обставини для театру покращилися, Садовський зі своєю театральною дружиною осів постійно в Києві й вів її аж до часу більшовицького наїзду.
На новий шлях український театр вступив тільки в 1917р. Тоді були засновані нові театральні дружини з новим репертуаром і новими основами виконання. Цим театрам прийшла на допомогу українська держава, а головними діячами нового театру стали Лесь Курбас та Олександр Загаров. Першим заснував «Молодий театр» при Бібіковськім бульварі, а опісля прозвав його «Березіль» з осідком у Харкові, де він до сьогодні вважається найкращим театром.