Чоловічі образи античності в творчості М. Зерова

Вступ. Загальні риси концепції античності в творчості Зерова.

Когорта українських письменників початку ХХ ст. була надзвичайно строкатою: серед них були і символісти (О. Слісаренко), і футуристи (М. Семенко), і авангардисти (В. Поліщук), і неокласики (П. Филипович, О. Бургардт), і неоромантики (М. Хвильовий, М. Йогансен), і реалісти (В. Підмогильний, Д. Бузько). І незважаючи на різноплановість та різноманітність художньої творчості, всіх їх об'єднувала головна ідея - ідея розвитку національної культури.

Цією ж ідеєю надихалися і поети-неокласики. Вони зверталися до європейського мистецтва як до зразка серйозної літературної школи, шукали в ньому опори. Природньо, що антична культура, будучи колискою культур європейських, захопила увагу багатьох українських митців того часу. Серед них чільне місце посідав учасник/член знаменитого "п'ятірного грона" - Микола Зеров. Недарма Олена Теліга назвала його "закоханим в Елладу та поетів Риму".

Він завжди цікавився античністю, цей інтерес проявлявся ще за часів його навчання у гімназії та університеті. Тож не дивно, що античний інтертекст, хоч і зазнаючи трансформації протягом усього творчого шляху поета, все ж став ключовим у поезії Миколи Зерова.

Для Зерова античність – це класика культурних традицій. Це – величезний культурний пласт, який поет активно залучав до творення вітчизняної літератури. У поезії «Чупринчин сад в Оглаві» він закликає шукати «стежок… На верховини та шпилі Парнасу».

Його гаслом, що зрештою стало визначальним для всієї естетичної програми неокласиків, було "Ad fontes!" ("До джерел!"). Це естетичне кредо зокрема проголошено сонетом Зерова "Класики" - поет закликає "відроджувати ... строгий стиль", тобто орієнтуватися на високі зразки світової культури, зокрема ідеали античності.

Привертає увагу термін "калотогатія", або " калагатія", як пише автор. Поняття було утворене від грецького "καλός καί αγαθός" (прекрасний і добрий). Цей вислів позначав ідеал виховання в античному суспільстві, сукупність чеснот, якими володіли лише найдостойніші, що протиставлялися юрбі, сірій масі. І введенням даного слова Зеров наголошує, що поет теж повинен керуватися "калагатією" у житті та творчості, бути довершеним як в культурному, так і в моральному плані , аби своїм словом освітити "Аідові дороги". Поет проголошує єдність вишуканої форми та змістового навантаження.

До яких літературних жанрів, породжених античністю, найчастіше звертається Зеров? Насамперед до елегії ("Елегія", "Елегія Грабуздовська", "Кримська Елегія") та до її жанрової форми - елегійного дистиха ("Любовні елегії", "Сумні елегії").

Творчість Миколи Костянтиновича містить приховану інформацію про сучасну йому дійсність. Мотиви античності – це така собі завіса, за якою можна вгледіти гостру критику суспільства 20 – 30-х рр. ХХ ст. Читач має бути добре ерудованим, аби вникнути в суть поезій. Лише ґрунтовно обізнана у сфері світової культури, зокрема в питаннях античності, людина має можливість розшифрувати "підвалини" авторського задуму і усвідомити філософський зміст модерної поезії Зерова.

Чоловічі образи античності в творчості М. Зерова

Античні мужі, про яких пишуть поети-неокласики - люди, тісно пов'язані із світом природи та суспільства, що їх оточує. Герой їхніх творів - це особа, що підпорядковує мистецтво вищій меті - розбудові життя.

Говорячи про творчість Миколи Костянтиновича, не можна не згадати про яскравий образ Хірона з однойменної поезії. У час, коли нова радянська влада в Україні намагалася обернути митців та їхні твори на інструмент ідеологічної боротьби, Зеров пише цей твір, що мав "слугувати своєрідним літературним маніфестом неокласиків". Поет втілює своє трактування завдань митця через героя кентавра - міфічної напівлюдини-напівконя. Зеров несподівано змінює традиційне тлумачення образів Орфея та Хірона: Орфей тут не розглядається як втілення ідеального митця, ні, він відходить на другий план і передає роль уособлення найвищого мистецтва Хірону.

Образ цього кентавра - це яскрава міфологема, що виражає тваринно-божественну сутність людини. Хірон зумів перемогти звірячу хіть свого племені, і ця його перемога символізує перемогу людської душі над тяжінням земної буденності та її підйом до найбільших духовних висот. Хірон став митцем, поетом, що творить в ім'я великого і прекрасного на благо людства, і завдяки його співу "горя людського гіркий полин вмить перетворений на мед Гімета". Тож для досягнення вершин духовності кожен повинен, так би мовити, перемогти в собі кентавра.

Не менш цікавим є образ відомого героя грецької міфології, персонажа сонету, названого його іменем - Тесея. За допомогою клубка ниток, даних царівною Аріадною, він проходить критський лабіринт, перемагає потвору Мінотавра і звільняє рідні Афіни від сплати жахливої данини Міносу. Повертаючись на батьківщину, юнак забирає кохану, але, "перед велінням Бога безпорадний", він "у жертву... приніс свою любов і серце Аріадни" і залишає її сонну на острові Наксос.

Оригінальним є бачення поетом цього сюжету. Зеров виходить за межі традиційного трактування міфу як історії про втрачене кохання, натомість розглядає проблему духовних зв'язків між людьми взагалі. Ліричний герой поезії асоціює себе із страждаючим Тесеєм. Подібно як Аріадна - це вічний спогад афінянина та докір самому собі, автор сумує за високим ідеалом.