Мал. 41. музиканти і танцівниці. Xv ст. до н. є. 8 страница

людей, створили своєрідний естетичний культ кохання. Таким чином вони заклали підґрунтя для дальшого розвитку мистецтва, пов'язаного з цією стороною життя людини.

Найдавніші зразки динамічного мистецтва такого роду можна визначити як любовні заклинання. їх стилістика споріднена з релігійними текстами (молитвами, гімнами). Ось приклад, в якому наявні типові елементи цих найдавніших жанрів, - авокацій (звернення до божества), величання бога, вимовлен-ня прохання, погроза богові, якщо він не виконає прохання:

Привіт Тобі, Ра-Хорахті, отець богів, Привіт вам, Сім-Хатхоре, Вам, прикрашеним червоними пов'язками! Привіт вам, боги! Владики неба й землі!

Нехай вона, дочка його,

буде слідувати всюди за мною,

Немов бик за кормом,

Немов служниця за дітьми,

Немов пастух за стадом. Якщо ви не примусите її слідувати за мною, Я наведу вогонь на Бусіріс і спалю його.

Поряд з архаїчними текстами любовної тематики винахідливістю, новизною засобів вираження характеризується, наприклад, цикл любовних пісень під назвою «Початок чудових й радісних пісень сестри, коли вона повертається з лугу»:

Дика гуска лементує Жалісно в сильцях. Б'юсь в полоні я кохання, Наче в западні...

Невідомі єгипетські поети визначили мотиви, які проходять крізь давню й нову літературу, як, наприклад, мотив ранкового розставання закоханих, їх звернення до сонця, птахів з проханням співчуття:

Ластівки я чую голос: «Розвидняється, пора у путь!» Птиця, не гнівайся І не картай мене.

Любий у себе у спочивальні.

Радується серце.

Говорю милому: «Не піду!»

І рука моя в його руці.

Цей мотив простежується у класичній арабській поезії, у творах трубадурів і труверів (жанр альби), у драмі «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра.

У скарбниці давньоєгипетської поезії є чудові зразки словесних картин природи. Досить згадати самобутній цикл віршів «Дерева її саду», в якому різні рослини захоплено «розповідають» про чарівну хазяйку саду та її зустрічі з коханим. Деякі фрагменти циклу можуть суперничати своєю яскравою виразністю з прекрасними фресковими зображеннями природи з храмів та гробниць Ме-дума, Бені-Гасана, Фів:

... Заговорив маленький сикомор,

висаджений її рукою: Шурхіт листя сикомору Запаху меду подібний, Пишні його гілки Свіжістю погляд милують.

Важко звисають плоди,

Червоніші за яшму.

Листя його, немов бірюза,

Блищать, неначе полива...

Найвищих оцінок заслуговує філософська поезія давніх єгиптян. Відомо кілька пам'яток цього рідкісного жанру мистецтва слова. Особливо вирізняються два твори, що виражають різні концепції життя, різні особистісні світогляди. Перший твір «Пісня з дому покійного царя Антефа, написана перед співаком з арфою» («Пісня арфіста») є сукупністю текстів періодів Середнього та Нового царств. У ньому виражено думки про плинність та немило-сердність часу до всього земного,

навіть до гробниць великих людей, які вважалися вічними. Автор (або автори) тексту з помітним скепсисом ставиться до таїнств переходу в потойбічний світ, він впевнений у тому, що смерть є непереборною межею для розуму живої людини:

Я чув слова Імхотепа та Джедефхора.

Слова, що всі навкруги повторюють.

А що з їх гробницями?

Стіни їх завалились. Не збереглося навіть місце,

де вони стояли. Наче їх ніколи не було.

Ніхто ще не приходив звідти,

Щоб розповісти, що там.

Щоб повідати, чого їм потрібно,

І наші серця заспокоїти,

Поки ми самі не досягнемо місця,

Куди вони зникли.

Проте сумний висновок щодо роздумів про швидкоплинність життя і смерть не переважує життєстверджуюче світосприйняття автора тексту. Завершальні роздуми закликають до повноцінного й радісного життя:

Верши діла свої на землі За велінням свого серця, Поки до тебе не прийде

той день оплакування. Стомлений серцем не чує

їх криків та зойків, Голосіння нікого не рятують

від могили,

А тому святкуй прекрасний день І не знуряй себе...

Оригінальніший за формою і змістом другий твір - «Сперечання зневіреного зі своєю душею» - походить від часів Середнього царства. Композиція складається з чотирьох частин, кожна з яких має провідну ідею. Перша частина - це поема самоприниження, самоображання. У цій частині рефреном є фраза: «Бачиш, ім'я моє ненависне...»:

«Бачиш, ім'я моє ненависне І зловонне, як пташиний послід У літній полудень, коли небо палає... ... Бачиш, ім'я моє ненависне,

як наклеп, Яким обмовили жінку

перед чоловіком...».

У другій частині твору оповідається про скаргу на самотність особи у жорстокому, несправедливому світі людських відносин. Тут з'являється новий рефрен, а емоційна зворушеність, напруженість висловлення ще більше зростають:

Кому мені відкрити душу сьогодні?

Брати безчесні, друзі байдужі.

... Кому мені відкрити душу сьогодні? Не пам'ятає минулого ніхто. Добра за добро не дочекаєшся.

... Кому мені відкрити душу сьогодні?

Зло затопило землю,

Нема йому ані кінця, ані краю...

Третя частина поеми вносить значний образний контраст. Напруженість мови знижується, немов стихає біль і настає смутне, але цілюще прозріння істини:

Мені смерть здається нині

Зціленням хворого,

Порятунком з в'язниці страждання. Мені смерть здається нині Духмяною мірою, Сидінням у тіні паруса, наповненого вітром.

Мені смерть здається нині

Домом рідним

Після тривалих років ув'язнення...

Ці рядки перегукуються зі світоглядом європейських митців та філософів-ро-мантиків XIX ст., з поглядами А. Шо-пенгауера та Ф. Ніцше, з екзистенціальними парадоксами Ж.-П. Сартра. Вся композиція циклу завершується світлими, піднесеними у дусі гімну рядками, в яких уславлюється і звеличується мудра людина, яка радісно й охоче, без тіні страху йде від земного життя до вічності:

Воістину, хто перейде в загробне царство,

Буде живим божеством,

Даючи відплату за зло.

... Воістину, хто перейде в загробне царство, Увійде до мудрих, які без перепон Говорять з божественним Ра...

Усі частини циклу є стрункою та заго-стрено-експресивною композицією, що розгортається через контрастні модуси духовного стану: відчай ганьби — гіркий смуток, трагізм існування — благодатне заспокоєння, позбавлення страждань -просвітленість, урочистість гімну. На історичних шляхах розвитку динамічних мистецтв ще не раз натраплятимемо на таку логіку розкриття світогляду митця, масштабний образно-філософський задум у послідовності «від темряви до світла» (у різних інтерпретаціях похмурого та світлого станів буття). З погляду філософії концепція цього давньоєгипетського твору глибоко споріднена з буддизмом.

Першою і найважливішою ознакою динамічного мистецтва є його чітка, сувора функціональність. Усі художні жанри і форми відповідають певним конкретним соціально-культурним потребам, що і дало можливість окремо характеризувати обрядове магічне мистецтво, культово-ритуальне (храмове) та палацове мистецтво тощо. Водночас у давньоєгипетській культурі викристалізувався пласт мистецтва (насамперед словесного), що задовольняє індивідуальні потреби особи. Це дещо ускладнює сувору етикетну систему художніх жанрів, тому що такі твори могли пов'язуватися з різними соціально-культурними ситуаціями: урочистими подіями громадського життя, родинними святами, відпочинком, вільним проводженням часу.

Друга важлива особливість сфери мистецтва Давнього Єгипту — ієрархічність його жанрів та форм. Уже для первісного суспільства був характерним поділ, наприклад, музичних інструментів, наспівів, танців, художніх предметів побуту на

ті, що належали вождю або чаклуну (шаману), і ті, що належали рядовому члену первісного суспільства. У рабовласницькому Єгипті ця риса розвинулася до масштабів великої субординаційної системи будь-яких виявів художньої творчості, яка відповідала суспільній ієрархії.

Єгиптяни чітко усвідомлювали поділ мистецтва на «високе» й «низьке». Під «високим» розумілося мистецтво найважливіших державних та релігійних функцій, в якому провідну роль відігравали аристократи. Навіть заняття якимось видом мистецтва у вільний час, якщо це робила знатна людина, вважалося «високим».

Проте все, чим займався простий люд -селяни, біднота в містах, раби, могло бути тільки «низьким» мистецтвом (за винятком лише форм участі народних мас в обрядах та містеріях). Розподіл рангів мистецтва охоплював усі жанри, стилі, музичні інструменти тощо.

У творах давньоєгипетських хроністів трапляються вислови, що свідчать про ієрархічність у мистецтві. Так, Іпувер, описуючи повстання селян і рабів у XVI ст. до н. є., прикро зауважує: «Хто не знав навіть ліри, став володарем арфи...». Отже, ліра була демократичним, дуже поширеним інструментом і належала до «низької» культури. Арфа ж була атрибутом «високої», аристократичної культури.

У період Нового царства розважальна музика незнатних мешканців Єгипту стала помітним явищем і була об'єктом критики з боку представників інтелектуальної аристократії - жерців та писарів. В одному із текстів, наприклад, йдеться про знатну людину, яка опустилася до пияцтва та поганої розважальної музики: «Ти бродиш вулицями, від тебе тхне пивом, запах вина віддаляє тебе від людей і прирікає душу твою на загибель. Ти навчився співати під флейту, говорити співучо під псалтир, співати під акомпанемент гу сл ів...».

Третьою особливістю давньоєгипетського мистецтва є фундаментальні стильові сфери динамічного мистецтва, а саме: епос, драма та лірика.

В епічному мистецтві (літературі, музиці, танцях) безроздільно панують узагальнені образи міфології, релігії, далекого історичного минулого, позбавлені індивідуально-характерних рис. Те саме стосується й автора епічних творів: його обличчя немовби не має індивідуальних прикмет. При епічному вираженні радощів або суму, жаху або страждання літературна, інтонаційно-музична або жестикуляційна мова автора спокійна і розмірна, як невпинний час. У Давньому Єгипті епічна художня стилістика викристалізовується у таких жанрах: гімну, надгробних написів (епітафії, некролога), міфологічного оповідання, казки, хроніки (історичного оповідання).

Крім епічного архістилю у його надрах формувалася стилістика драматичного мистецтва. Для неї властива персоніфікація художнього викладу, в якому мовиться не від особи розповідача, а від образно уявлюваних героїв сюжету. Драматична стилістика передбачала майстерність імітації станів та характерних рис героїв, а також про кого б не йшлося, які б події не відбувалися, художнє вираження зберігає урочистий тон викладу, який за необхідності переходить у високий пафос, пристрасну напруженість художньої мови.

Вияви драматичної стилістики спостерігаються у жанрах погребальних пла-чів, молитвах-заклинаннях, деяких пісенних творах (наприклад, поетичний цикл «Дерева її саду», де мовиться від автора та рослинних персонажів). Найвиразніше драматична стилістика виявляється у містеріях на честь Осіріса та Ісіди.

У мистецтві Давнього Єгипту яскраво визначилися типові риси стилістики лірики. Цей архістиль обов'язково передбачав рефлексивність образів. Мається

на увазі те, що будь-яке явище світу стає художнім предметом не безпосередньо, а саме через його відображення у свідомості автора. Кожен ліричний образ є тим, що митець знаходить у собі самому, що він спостерігає внутрішнім зором. Тому ліричне висловлення, жест, інтонація тяжіють до індивідуально-неповторної, самобутньої форми. Ліричні твори немовби чинять опір стереотипам художнього виразу, які органічні для стилістики епосу і певною мірою драми. Якщо ж мати на увазі панівну тональність вираження, то вона буває рухливо-емоційною, мінливою, навіть контрастно-перехідною. У давньоєгипетському мистецтві лірична стилістика постає перед нами у піснях та філософсько-поетичних творах.

У відомих пам'ятках динамічного мистецтва Давнього Єгипту не виявлено усталеної стилістики комічного виразу. Лише в деяких пісенних текстах є натяки на те, що відчуття комічного не було чужим давнім єгиптянам. Воно виражалося в легкій самоіронії закоханої людини, у метафоричних образах байок.

Четвертою властивістю динамічного мистецтва Давнього Єгипту був його усний характер. Хоча єгиптяни завзято і послідовно замальовували і записували все, що здавалося їм важливим, все ж таки музика, танцювальне мистецтво і навіть література функціонували в усній формі і не потребували писемності. (Ця риса була притаманна не тільки мистецтву давнього світу, а й мистецтву європейського середньовіччя, і тільки в добу Нової історії словесна та музична культури стають писемними.)

Усна форма існування творів динамічного мистецтва зовсім не означала того, що їх автори були невідомими. Історія Єгипту свідчить про високе визнання та популярність багатьох авторів літературних творів, чиї імена часто згадувалися у назвах самих творів. Це були твори

дидактичного зразка (Птахотеп, Аменех-мет І), історичні або казкові оповідання (Синухе, Нефертіті), ліричні пісні та поеми (Нахт-Собек).

Історія зберегла також імена багатьох музикантів. Вважається, що ім'я Куфу-Анха, який був флейтистом, співаком та керівником придворної капели одного із фараонів Давнього царства, - перше з відомих в історії музичного мистецтва імен професійних музикантів. У текстах Давнього царства згадується більше ніж 20 імен, а за весь час існування давньоєгипетської культури понад сто музикантів набули популярності та увіко-вічнення в ієрогліфічних текстах. Серед них — представники цілих музичних династій. Так, з родини Снефрунофер (з 2400 р.) вийшли уславлені хейрономи -керівники придворних та воєнних інструментальних ансамблів.

Ці факти свідчать про поширеність та престижність професії митця, а також про поважне ставлення інтелектуальної верхівки давньоєгипетського суспільства до занять художньою творчістю.

У Давньому Єгипті існувала налагоджена система професійної підготовки митців. Заняття культовою музикою та поезією входило до кола обов'язків жерців та храмових служителів. У культових центрах були спеціальні установи, які записували, редагували, складали нові культові музично-літературні твори. Готували до такої роботи жерців у храмових школах. Цалацовою музикою крім музикантів-професіоналів займалися також представники касти писарів. їх з дитинства навчали співу, декламації, риториці та грі на музичних інструментах.

Художньо-педагогічна практика сприяла розвиткові естетичної думки, яка вражає зрілістю та глибиною. У повчаннях Птахотепа зазначено: «Мистецтво не знає краю. Хіба може митець досягти вершин майстерності?» Ця думка і нині не втратила своєї актуальності.

t Контрольні запитання і завдання

1. Якими є особливості геокультури Давнього Єгипту?

2. Яким чином вони вплинули на особливості давньоєгипетської художньої традиції?

3. Якими є міфологічні уявлення Давнього Єгипту?

4. Яка міфомодель світу втілена в архітектурних спорудах Давнього Єгипту?

5. Порівняйте уявлення про людину у культурі Межиріччя і Давнього Єгипту.

6. У чому сутність давньоєгипетського образотворчого канону?

7. Якими є особливості давньоєгипетського мистецтва доби Ехнатона?

Список рекомендованої літератури

1. Керам К. Боги, гробницьі, ученьїе. — М., 1994.

2. Косидовский 3. Когда солнце бьіло богом. — М., 1991.

3. Культура Древнего Египта. — М., 1976.

4. Матье М. 9. Во времена Нефертити. — Л.; М., 1965.

5. Матье М. 9. Искусство Древнего Египта. — М., 1970.

6. Померанцева Н. А. Искусство Древнего Египта. — М., 1976.

7. Померанцева Н. А. Зстетические основьі искусства Древнего Египта. — М., 1981.

РОЗДІЛ

Художня культура Давнього Сходу

М

На безкраїх просторах Азії упродовж багатьох тисячоліть розвивалися яскраві та самобутні культури, які залишили видатні пам'ятки в галузі філософії, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, музики. Незважаючи на своєрідність їх виявів у кожного з народів, вони мали багато спільного, зокрема майже єдине підґрунтя філософського та художнього осмислення природи.

Природа як упорядкована та організована цілісність завжди привертала пильну увагу східних мислителів і художників, впливала на їхню творчу діяльність. Буття людини постійно зіставлялося з природою, її станом і ритмами. Головним джерелом пізнання вважалося чуттєве сприйняття. Взагалі східна традиція відзначалася особливим сприйманням світу, насолодою від споглядання його гармонії. Гармонійного душевного стану можна досягти, на думку давніх мислителів, у творчості, у мистецтві, зокрема в екібані або навіть у чайній церемонії.

Визначний вплив на розвиток художньої культури в цих країнах мала релігія,

7*

передусім буддизм, який виник і значно поширився у VI-V ст. до н. є. Як й інші релігійні вчення, він активно використовував культуру для пропаганди своїх ідей. Традиція приписує Будді такі слова: «Подібно до того, як вода в океані має смак солі, так і моє вчення має смак звільнення. Усе життя проходить у стражданнях, які виникають у зв'язку з бажаннями та прагненням земних радощів. Тому необхідно відмовлятися від бажань і додержуватися основних правил — праведних поглядів, праведної поведінки, праведних зусиль, праведної мови, праведного образу думок, праведної пам'яті, праведного способу життя і праведного самозаглиблення». Додержуючись такого праведного життя, людина, згідно із вченням Будди, має покладатися тільки на себе, а не шукати допомоги і захисту у зовнішніх сил. Для входження в нірвану віруючі мали зробити Будді цінні подарунки. Внаслідок цього буддійські монастирі перетворювалися на власників, які володіли землею, значними сумами грошей, коштовностями.

Іконографія буддійського мистецтва складалася впродовж багатьох століть і

була універсальною мовою символів, що виражали уявлення про будову світу, його моральні закони, про місце й призначення людини у світі. В образах божеств втілювалися ідеї світла й пітьми, добра і зла, милосердя й сили. Буддійський іконографічний канон був однією з форм закріплення та впорядкування культурного досвіду східних народів, їх космогонічних, філософських, етичних і естетичних уявлень. У кожній країні цей канон піддавався власним модифікаціям.

Художня культура Індії

У 3 тис. до н. є. на території сучасної Індії виникла цивілізація, яка згодом отримала назву хараппської культури. На берегах Інда та Реви було розкопано великі стародавні міста - Махенджо-Да-ро і Хараппа. Вони складалися з двох частин: цитаделі, яка будувалася на холмі, та нижнього міста. У цитаделі вулиці були добре розпланованими, забудованими гарними дво- і триповерховими будинками та громадськими будівлями. Поміж них розташовувалися величезні зерносховища, майстерні, доки та купальні. В цитаделі не було храмів і резиденцій властителів. Отже, можна припустити, що жителі, які там проживали, мали приблизно рівний соціальний та матеріальний статус. Населення нижнього міста переважно займалося землеробством і скотарством. Спілкування між двома частинами міста здійснювалося через спеціальні брами, які зачи-

Мал. 45. Танцівниця. Бронза. З тис. до н. є.

нялися на ніч та під час заворушень у нижньому місті. Залишається загадкою писемність хараппської культури. Знайдено багато різних написів, які досі не розшифровано. Проте вже сама наявність писемності та споруд громадського призначення свідчить про існування в прадавні часи на цій території могутньої держави.

Самобутність її культури виявилася насамперед у численних високохудожніх печатках-штемпелях із зображеннями різних тварин. За ними можна скласти уявлення про оригінальну художню систему, притаманну давньоіндійському мистецтву. Так, фігурки тварин на печатках - буйволи, носороги, слони, тигри -часто зображені схематично, що свідчить про намагання майстрів передати ці образи символічно, узагальнено. Символічністю позначені й зображення людей - надзвичайно виразні фігури межують із скульптурами схематичними та умовними (мал. 45).

Цікавим є зображення чоловічого торса. На його плечах є отвори - пази, в які прикріплювалися руки. Незвичайним є те, що пази зроблено для двох пар рук. Таким чином, як вважають учені, у цій скульптурі виявилася особливість, широко розповсюджена в індійському мистецтві пізніших часів, - створення образів божеств з багатьма головами, руками та ногами (мал. 46).

Хараппська культура зникла в середині 2 тис. до н. є. з невідомих причин. Проте через кілька століть в Індію через гірські перевали північного сходу проникли племе-

Мал. 46. Чоловічий торс

на кочовиків-скотарів, які називали себе «аріями» і були носіями іншої, ведійської культури. Вона дійшла до нас у вигляді усних та рукописних джерел. Ведійські племена жили у невеликих укріплених поселеннях, які мало чим нагадували великі міста хараппської цивілізації.

Племена аріїв принесли в Індію своїх богів, свої гімни, легенди та релігійні повчання. Вони складалися у збірки -веди. Найвідоміша веда - «Рігведа» -описує багатий духовний світ стародавніх індійців, їх складні космогонічні уявлення. З «Рігведи» відомо, що індійці прагнули визначити причини виникнення світу, появи всього живого на землі. Творцем усього сущого вважали

велетня Пурушу, від якого народилися боги, люди і навіть земля, небо й сонце. Веди стали підґрунтям індійської філософської та наукової літератури.

Приблизно в той самий час в усній народній творчості почав розвиватися героїчний епос. Він представлений прекрасними літературними пам'ятками — поемами «Махабхарата» і «Рамаяна». Поеми виконувалися співаками — сута-ми, які передавали ці оповіді в узгодженні з усною традицією і водночас збагачували зміст новими образами, згідно зі своїм талантом.

Ці поеми художньо відображували реальні історичні події прадавнього періоду, побут, релігійні уявлення, соціальні, політичні та моральні уявлення індійського народу. «Махабхарата» складається з 100 тис. віршів-шлоків, зібраних у 18 книг. її сюжет про боротьбу за владу двох царських родів — Пандовів і Кауравів. Пандови були уславленими, шляхетними богатирями, яких народ поважав і звеличував. Каурави заздрили їм і хотіли усунути їх від влади в країні. Ця ворожнеча почалася між царськими синами ще в дитинстві. Старший син Кауравів, підступний Дурьодхана, намагається різними засобами покарати Пандовів, але їм вдається врятуватися завдяки мудрості, силі та героїзму. Одного разу, граючи з Пандовами у кості, Дурьодхана нечесно виграв усі їхні багатства і вигнав з країни. Тринадцять років Пандови перебували у вигнанні. За цей час у них з'явилося багато друзів, які допомагали їм у боротьбі з Кауравами. У тривалій жорстокій битві загинули майже всі воїни обох армій і усі Каурави. Перемогли Пандови. Захоплюючий основний сюжет поеми доповнювався різними легендами, міфами та казками, що зробило поему надзвичайно цікавою та колоритною. В Індії«Махабхарата» стала кодексом людського життя, в ній розкрито зміст його головних ідей: дхар-

ми - морального закону, артхі - практичної поведінки, ками - кохання і мокши - звільнення.

Релігійні та моральні ідеали Індії розкриває друга поема - «Рамаяна». Вона розповідає про рішення старого раджі Дашаратха передати владу своєму старшому синові Рамі. Однак молода дружина раджі Кайкен хотіла, щоб правителем став її син — Бхарата. Вона хитрістю примусила Дашаратху вигнати Раму з країни на 14 років. За ним пішли у вигнання його вірна дружина Сіта і брат Лакшман. Злий демон Равана викрав Сіту і сховав її у своєму царстві. Брати довго блукали по лісах у пошуках Сіти, врешті знайшли царство Равана й перемогли його. Разом з Сітою переможці повернулися у своє місто, а Рама став мудрим і справедливим правителем своєї країни.

Обидві поеми були широковідомі в Індії, їх образи і сюжети стали складниками загальнонаціональної традиції. У країні немає жодної людини, яка б не знала цих епічних оповідей, бо вони, як сказано у «Махабхараті», - «джерело пізнання та основа правди».

До цих видатних творів зверталися і звертаються діячі театру, музики, образотворчого мистецтва. Так, видатний поет і драматург Калідаса, який жив приблизно у V ст. до н. є., використав зазначені оповіді для створення власних всесвітньо відомих творів: драм «Шакун-тала», «Малявика і Анімітра», поем «Народження Кумари», «Рід Рагху» та ін. Поеми стали для індійців священними текстами, а також набули популярності у багатьох країнах Сходу. За силою художнього втілення, впливу на культуру інших народів їх справедливо порівнюють з «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера.

До сюжетів давньоіндійської літератури зверталися І. Гердер і Г. Гейне, С. Цвейг і Л. Толстой, Р. Роллан і Р. Кіп-лінг. Ф. Шиллер вважав драму Каліда-

си «Шакунтала» одним із найкращих творів світової літератури, а Й. Гете навіть створив на сюжети індійських легенд кілька балад, серед яких найвідо-міша — «Бог і баядера».

Проте не тільки поетичні твори прославили індійський народ. Давня Індія мала розвинене музичне мистецтво, тісно пов'язане з трудовою та духовною діяльністю. Пісня, інструментальна музика й танець супроводжували людей усе життя, а співаки і музиканти користувалися великою шаною. Здавна збереглося багато народних пісень, які відображували поезію тяжкої праці, рухи під час праці, звуки та ритми. Індія була країною землеробів, тому селянські пісні присвячувались переважно збиранню врожаю, молотьбі та іншим господарським роботам. Однак пісенне мистецтво оспівувало й працю будівельників, корабельників, гребців та ін. До найдавніших належать пісні погоничів слонів і верблюдів, чабанів, заклинателів змій.

Серед різних музичних інструментів найпоширенішими були ударні - барабани мріданчамі й маленькі барабанчики табле. За давніми переказами, музиканти на цих інструментах досягали такого віртуозного виконання, що могли виконувати навіть ліричні пісенні мелодії. Широко використовували також різні труби, флейти, проте особливо популярним був щипковий інструмент віна, який згадується у ведах. Хороводні пісні та гра оркестру були невід'ємними складовими народних свят, обрядових та культових церемоній.

На культурі індійського народу позначилися походи Олександра Македонського в північно-західну Індію. Гре-ко-македонський вплив ще тривалий час позначався на політичному та культурному житті Індії, сприяв створенню певних культурних здобутків. У східній частині Індії на початку III ст. до. н. є. виникла величезна й могутня держава

Маур'я, володарі якої не тільки відвоювали у греків усі захоплені ними області Індії, а й приєднали до свого царства інші території південної частини Індостану. Третій володар династії Маур'я -Ашока - вирішив покласти край усім воєнним походам і дав урочисту обіцянку присвятити себе мирному правлінню державою, відповідно до вчення Будди. Він став могутнім покровителем буддизму, відомим далеко за межами Індії.

Столиця держави Маур'я Паталіпут-ра, що у перекладі означає «син квітки», була величезним містом, оточеним дерев'яною огорожею й широким ровом з водою. Усі забудови міста, в тому числі п'ятсот сімдесят дозорних башт, були дерев'яними, але палац правителя мав оздоблення з майстерно обробленого каменю. У Сарнатхе збереглися кам'яні колони з викарбуваними едиктами Ашоки. Вони мали висоту понад 10 м і завершувалися чудовими капітеліями. Збереглася знаменита капітель з фігурами чотирьох левів, що сидять спинами один до одного. Вона була опорою для великого колеса, на якому було зображено Закони — символи учення Будди. Усі деталі колони настільки виразні й художньо досконалі, що її зображення і нині залишається символом незалежності індійської держави (мал. 47).

Величні пам'ятки тих давніх часів - великі буддійські монастирі-ступи. їх красу можна уявити за ступою із Санчі (III-II ст. до н. є.). Вона являє собою напівсферич-ний купол висотою з чо-

Мал. 47. Левова капітель колони Ашоки

тириповерховий будинок. Ступу складено з великих цеглин й огороджено кам'яною стіною. З усіх боків у стіні зроблено брами, багато прикрашені скульптурами, що віддзеркалюють індійський ідеал жіночого тіла - тіло зрілої, пишної жінки (мал. 48). Цей ідеал навіть поширювався на зображення чоловічого тіла, що виглядало не як кремезна статура героя, а більше нагадувало жіночі форми.

Головним призначенням кам'яної скульптури було прикрашання архітектурних споруд. Тому найпоширенішими були декоративні горельєфи, які становили єдину скульптурну композицію. Пози, жести людей на горельєфах відзначалися надзвичайною виразністю і вишуканістю. В цьому, безумовно, виявився вплив мистецтва танцю, що зумовило пластичність та гармонію горельєфних зображень.

Крім ступ в Індії будували культові печери-мо-настирі, які прорублювали у кам'яних схилах гір. їх називали «чайтьї» і прикрашали різноманітними візерунками і скульптурами. Вражає красою скельний монастир у Кар-лі (довжина сягає 38 м). У ньому все досконале -і пропорції самого приміщення, й рельєфи та скульптурні групи, які його прикрашають. Капітелі колон мають вигляд пар чоловіків та жінок, які сидять на слонах, що схилили коліна. Квітки лотоса, священне дерево Будди, колесо зі спицями символізували шлях Будди до істини. І все це було висічено з величезної скелі з неабиякою май-

Мал. 48. Ступа із Санчі. III—II ст. до н. є.

стерністю за єдиним задумом архітектора і скульптора.

IV-VI ст. н. є. - період розквіту класичного мистецтва Індії. Країною в цей час правила династія Гуптів, яка за допомогою переможних воєн та династичних шлюбів приєднала до своєї держави нові великі території. То був час відносного миру, процвітання міст і розвитку торговельних зв'язків.