Мал. 41. музиканти і танцівниці. Xv ст. до н. є. 9 страница

Динамічно розвивалося мистецтво архітектури. Крім ступ і скельних храмів споруджувалися наземні храми - величні, вишукані та оригінальні.

Спочатку ці храми мали кубічну форму з плоским покриттям. Згодом їх стали доповнювати баштовою надбудовою. Такі храми-башти створили у Дехчархі, у Бхитаргаоні та Бодх-Гаї, пірамідальна башта якого підноситься вгору на 51 м. Храм розташований на місці «просвітлення Будди». Він залишив багато свідчень

про паломництво буддійських монахів з різних країн до цього прекрасного місця.

Скульптурні зображення Будди поступово змінюються і перетворюються на втілення самої сутності буддійського вчення. Обличчя Будди в цих статуях виражає спокій і зосередженість, над його головою підіймається величезний німб, прозорий одяг м'яко облягає тіло, образ випромінює благосність та одухотвореність.

Крім архітектури та скульптури в цю епоху розквітає живопис, прекрасні взірці якого збереглися у печерних храмах Аджанти. В цьому архітектурному комплексі, що складається з 29 печер, живопис вкриває стіни й стелі внутрішніх приміщень (зображено сцени з життя царів, історії Будди). Відповідно до канонів придворного життя принц Будда зображений в оточенні прекрасних жінок або під час виїзду на полювання.

Автори цих фресок особливу увагу приділяли кольору, бо вважали, що саме колір найбільше впливає на глядача. Вибір кольору визначався канонами зображення певних персонажів. Так, богів і царів завжди малювали білими фарбами; цим кольором не можна було зображувати лихих персонажів.

Розписи вражають зображеннями великої кількості людей та надзвичайно довершеним виконанням деталей. У багатьох сценах релігійний зміст сполучається зі справжньою еротикою, оскільки буддизм визнавав закономірними усі вияви людського життя, зокрема й еротичний. Те, що для європейців вважалося непристойним, ніколи так не сприймалося в Індії. Тому визначальною рисою мистецтва Аджанти і взагалі класичного індійського мистецтва було радісне сприйняття життя, любов до природи і людини, відчуття єдності усього живого.

Мистецький доробок індійців увійшов до золотого фонду світової художньої культури і вплинув не тільки на подальший розвиток індійського мистецтва, а й на художню культуру багатьох інших країн Азії.

Художня культура Китаю

На межі 4—3 тис. до н. є. почала свій розвиток одна з найдавніших цивілізацій світу - китайська. Особливості давньокитайської цивілізації зумовлювалися специфікою природного середовища та кліматичних умов. Вони не були тут такими сприятливими, як в країнах, державність яких формувалася на основі іригаційного способу землеробства. Тому давньокитайська держава склалася значно пізніше, на більш високому рівні розвитку виробничих сил. їй передувала тривала доба первіснообщинного ладу.

У долинах великих рік Хуанхе і Янц-зи проживали неолітичні племена, які займалися землеробством та різними ремеслами. Вони обробляли поля і накопичували досвід підкорення природи та боротьби зі стихійними лихами. Як і в інших первісних народів, світогляд прадавніх жителів знайшов відображення у керамічних виробах. Упродовж тривалої еволюції сформувалися основні типи неолітичної кераміки, серед яких особливо цікавою є кераміка культури Ян-шао. її різноманітний та різнобарвний орнамент, що переважно складався з геометричних фігур, виражав уявлення стародавніх китайців. Так, яншайські посудини були оздоблені ромбовидними візерунками, спіралями, трикутниками, зигзагами, колами, які поєднувалися з їх формою і символізували сонце, місяць, воду, гори і згодом стали основою мови ієрогліфів (мал. 49).

Мал. 49. Розмальовані глиняні посудини

Складніший і розвиненіший світ символічних образів з'являється в наступний історичний період Шан-Інь (названий ім'ям племені, яке заселяло долину ріки Хуанхе у 22 тис. до н. є.). У цей час утворилася перша китайська рабовласницька держава, виникли перші міста, склалася система писемності, було винайдено техніку бронзового лиття.

Китайські міста забудовувалися за простими та чіткими планами. Прямі вулиці пересікали місто з кінця у кінець і поділяли його на квартали. У центрі,

оточеному мурами та ровом, розташовувався палац правителя. Саме місто теж обносилося фортечними мурами із сторожовими вежами.

На околицях міст розміщувалися великі майстерні ливарників, які виплавляли бронзові посудини різного призначення: для побуту верхівки, офіційних церемоній, жертвоприношень духам землі та неба, поховань. Посудини виготовлялися від маленьких до величезних, вагою понад 600 кг.

Давньокитайська бронза оздоблювалася своєрідними та оригінальними візерунками. Деякі з них були маленькими та плоскими, майже не помітними, інші, навпаки, великими та опуклими. Усі візерунки вирізнялися надзвичайною чіткістю і досконалістю ліній. Заповнюючи всю поверхню посудини, вони у примхливих і казкових образах тварин (драконів, рогатих чудовиськ) розкривали сили природи. Кожна посудина була немовби маленькою моделлю світу, що охороняла людину від зла. Випуклі ребра поділяли її на частини за кількістю сторін світу, а зображення тварин символізували стихії неба, вогню, землі й води.

Вражає вишуканістю посудина для зберігання вина, створена у формі сови. Голова хижого птаха є кришкою, а короткі лапи з гострими кігтями — ніжками. Тулуб сови заповнено симетричним орнаментом, що нагадує давньогрецький меандр. На тлі цього карбованого малюнка виділяються гострий пташиний дзьоб і крила. Над ними зображено якихось фантастичних тварин, що нагадують драконів (мал. 50).

Уміння майстрів пристосовувати форми тваринного світу до традиційної іконографічної схеми виявилося й у виконанні золотої ручки кинджалу у вигляді сплетених між собою драконів. Ці примхливі істоти, на думку китайців, панували над небесними стихіями. Художник

Мал. 50. Посудина для жертовного вина Цзунь

створив з дорогоцінного металу справжнє мереживо, декоративний ефект якого підкреслює гра світлотіні.

На початку 1 тис. до н. є. в Китаї почали утворюватися численні самостійні царства. Боротьба між ними за володарювання стала визначальним чинником історичного розвитку Китаю. Вона особливо загострилася в період Чжань-го (тобто царств, які боряться) — у V— III ст. до н. є. У цій борні найбільших успіхів досягла держава, започаткована династією Цинь. Ця династія відіграла визначну роль у становленні китайської культури. Опанування плавкою заліза, удосконалення іригаційної системи сприяли утворенню великих приватних сільськогосподарських та ремісничо-промислових господарств, розрахованих на ринок. Кардинальні зміни в духовному житті китайців визначали епоху Цинь як класичний період в історії Китаю. То був час широкого та відкритого змагання ідей, напруженого інтелектуального життя, поширення гуманістичних учень. На міських майданах, вулицях, у палацах правителів відбувалися філософські диспути, змагання у красномовності. В цю епоху «суперництва ста шкіл», «зо-

лоту добу» філософії склалися основні напрями філософської думки - конфуціанство, даосизм, моїзм та ін. Саме тоді, внаслідок подолання архаїчних форм суспільної свідомості та трансформації міфологічного мислення, сформувався новий тип особистості, звільненої від умовностей традиційного світогляду.

Значних зрушень зазнали наукові знання. Астрономічні спостереження сприяли створенню сонячного календаря, зоряного каталогу, встановлення періодичності руху світил. Досягненням світового значення стало винайдення компаса. Інтенсивно розвивались медицина, математика, механіка та інші фундаментальні науки. Розвитку гуманітарних знань сприяло поширення писемності серед усіх верств населення. Це сталося завдяки переходу письма з вузьких бамбукових дощечок на письмо на шовку, оскільки розміри шовкового матеріалу не лімітували розміри текстів.

У II ст. до н. є. розрізнені царства об'єдналися в могутню рабовласницьку імперію під владою династії Хань. Централізація влади знищила кордони царств, консолідувала китайську народність, забезпечила уніфікацію писемності, встановлення єдиної грошової одиниці, загальних мір довжини та ваги. Значно розширилися торговельні зв'язки Китаю з сусідніми країнами, насамперед з країнами Середньої Азії, утворився Великий шовковий шлях. З імперії Хань везли залізо, яке вважали кращим у світі, дорогоцінні метали, лакові, бронзові та інші художні вироби, порцеляну. Проте головним товаром був шовк, який виробляли тільки в Китаї.

Панівною ідеологією в імперії Хань було реформоване конфуціанство, яке ототожнювало владу імператора з владою неба, раціонально тлумачило китайські міфи.

Об'єднання країни поклало початок грандіозному будівництву. Велика Ки-

тайська стіна, збудована на півночі країни для захисту від кочовиків, стала символом, могутності централізованої держави. її висота сягала 10 м, а ширина — 5—6 м. Вона слугувала водночас фортецею і дорогою, що кружляла по горних хребтах.

Столицю імперії Пекін забудовано за встановленими у наукових трактатах правилами. її планування віддзеркалювало уявлення китайців про структуру світобудови і порядок, що панує у Всесвіті. Місто оточували високі мури з дозорними баштами та величезними брамами. Палацовий комплекс імператорів і садиби вельмож в мініатюрі повторювали обриси столиці.

Світоглядні уявлення позначалися й на поховальних склепах панів. Багатих людей ховали у підземних спорудах, до яких вела «алея духів» із статуями крилатих левів. Склепіння поділялися стінами та колонами на окремі приміщення. Культ предків поєднував архітектуру, скульптуру, живопис, ужиткове мистецтво в єдиний ансамбль. Поховання імператорів, членів імператорських родин і величезні підземні палаци наповнені дорогоцінними рогами і різноманітними предметами домашнього вжитку, скульптурами людей та тварин і навіть розписаними глиняними моделями садиб та багатоповерхових будинків. Кам'яні двері гробниць орнаментувалися фігурами стражників, колони завершувалися чудовими капітелями у вигляді драконів. Стіни прикрашали багатий рельєф та розписи. їх символіка визначалася культами родючості та небесних світил і відображала зв'язок долі людини з світобудовою. Так, першопредків китайців Нюрва та Фусі зображували у вигляді напівлюдей-на-півзмій, але при цьому вони наділялися атрибутами, що символізували земний порядок, зокрема циркулем і ву-гольником.

Рельєфи та розписи на стінах розповідали про життя та подвиги героїв епосу. Кожна сцена відокремлювалася від іншої вертикальною табличкою з написом, який пояснював сюжет сцени. Зображення відповідали канону, який потребував не передачі індивідуальних характерів, а умовних типів, ритуальних дій. Наприклад, боги обов'язково зображувалися більшими за людей, але в однаковому з ними одязі та в однакових позах. Жахливість та гнів передавалися за допомогою типових прийомів зображення волосся, що стояло дибом, згорбленої спини тощо. Проте, незважаючи на сталі прийоми виконання, кожний рельєф мав свої особливі риси. Краса і довершеність ліній, майстерність художнього відтворення сюжетів допомагали майстрам подолати схематизм і виявити гармонію світу.

Видатним досягненням китайського мистецтва було винайдення лаку, який високо цінився за фізичні й хімічні властивості. Ним вкривали металеві вироби для захисту від корозії, а дерев'яні — для захисту від вологи; лаком обробляли архітектурні деталі, погребальний інвентар, широко використовували у фресковому живопису.

Про поетичне і музичне мистецтво Давнього Китаю збереглося мало відомостей, але наявні джерела свідчать про значні успіхи китайського народу в цих галузях творчої діяльності. Витоками китайської музики і танцювального мистецтва були ритуальні племінні пісні і танці, що мали високий художній рівень розвитку у 2-1 тис. до н. є. Пісенно-танцювальні обряди, так звані ху - присвячувалися збиранню врожаю і жертвоприношенням духам. Вони супроводжувалися грою на шкіряних барабанах, металевих дзвіночках, духових інструментах, зроблених з бамбука та глини. Від самого початку свого становлення китайська музика була пов'язана із

філософією та особливостями соціальної організації китайського суспільства. Це сприяло утворенню органічної системи музичного мислення, яке, незважаючи на неминучі історичні зміни, збереглося впродовж віків як цілісне естетичне явище.

У стародавніх текстах (XI-VI ст. до н. є.) словом «юе» (музика) позначалася святкова сфера життя. Це поняття крім музики охоплювало поезію, танок, живопис, архітектуру, загальний ритуал і навіть сервірування столу.

Створення найдавнішої пам'ятки китайського мистецтва «Книги пісень» («Шизуцин») приписують Конфуцію. Вона містить понад 350 народних вір-шів-пісень та гімнів, які виконувалися у своєрідній речитативно-декламаційній манері. В ній згадується понад 25 різних музичних інструментів, що підтверджує високий рівень музичного мистецтва тих часів. Давній китайський народ створив багато міфів та наспівів, які стали джерелом натхнення для індивідуальної творчості митців прийдешніх генерацій. Видатне художнє явище епохи Цинь -творчість великого поета Давнього Китаю Цюй Юаня (340-278 pp. до н. є.). Його вишукані та глибокі за змістом вірші були насичені міфологічними образами. У вигнанні поет написав свою знамениту оду «Скорбота вигнання», яка стала основою для створення ліричних та лірико-епічних творів з прозаїчним вступом. Широковідомою є творчість видатного китайського поета Сун Юя (290-223 pp. до н. є.). На відміну від скорботних віршів Цюй Юаня лірика Сун Юя життєрадісно оспівує кохання та жіночу вроду. Особливої популярності набули його оди «Високі гори Тан», «Розбещений Денту», «Ода про Безсмертну».

У період існування імперії Хань з'явилися великі твори художньої прози, насамперед історичної. «Батьку китайсь-

I

кої історії» Сим Цяню належать «Історичні записки» - 130-томна історія Китаю від появи міфічного першопредка Хуанді до правління династії Уді. В ній автор намагався не тільки описувати події минулого і своє сьогодення, а й осмислити їх, простежити внутрішні закономірності. «Історичні записки» стали зразком для опису історичних подій у Китаї та інших країнах Далекого Сходу у подальшому.

Досягнення культури і мистецтва епохи Цинь та Хань стали видатним явищем в історії китайського народу. Вплив цієї епохи на культурно-історичний розвиток Китаю та інших країн Азії був таким само глибоким, як і вплив греко-римського світу на Європу. Давньокитайська цивілізація започаткувала культурні традиції нації, що зберігалися впродовж усієї багатовікової історії Китаю аж до нового і новітнього часу.

Художня культура Японії

Художня культура Японії у своїх світоглядних, філософських, естетичних основах зростала на ґрунті складних і різних за часом етнічних культур переселенців, які прибували до Японії з материка та південних островів Тихого океану. Найдавніший період історії японської культури припадає на 4 тис. до н. є., тобто на епоху неоліту, коли Японські острови заселяли різні народи, які створили конгломерат багатьох неолітичних культур. Родовий устрій в Японії уже тоді виявив один з вічних стереотипів світосприймання японців - здатність швидко й ефективно використовувати знання та досвід інших народів для потреб свого суспільства. Засвоєння художніх систем забезпечувало швидкий розвиток власної культури.

Виняткове географічне розташування Японії на великих і малих островах, її

відокремленість від інших країн позначились на формуванні етнічної психології народу. Складні кліматичні умови, часті землетруси і тайфуни, незначна кількість землі, придатної для землеробства, привчили населення задовольнятися мінімальною кількістю предметів ужитку, швидко відновлювати своє господарство після стихійних лих. Проте грізні стихії ніколи не спричинювали вороже ставлення людей до природи. Навпаки, одна з найважливіших особливостей японської культури - прагнення гармонії з природою, загострене сприйняття її краси. Через образи природи пізнавався внутрішній світ людини.

В японській культурі, як і в культурах інших народів світу, світоглядні уявлення, просторове і пластичне мислення, відчуття природи стало підґрунтям релігійно-містичного й естетичного усвідомлення світу. На первісній стадії розвитку суспільства мистецтво не було самостійним видом діяльності.

Від тих часів збереглися переважно вироби з кераміки. За способами виготовлення, формами, орнаментами вони нагадують кераміку Китаю, інших країн Азії і навіть Америки. Спостерігаючи за природою, усвідомлюючи навколишній світ, майстри постійно вдосконалювали форму та розпис своїх творів. Найдавніші посудини були виліплені вручну, мали примітивні форми. З часом форми ускладнювалися, а простий візерунок змінився на багатий орнамент.

Як і в неолітичних культурах інших народів, великі посудини використовували не тільки для утилітарних, а й для ритуальних функцій. їх орнамент символізував тривалий і складний шлях пізнання людиною світу, природи та її ритмічних змін.

Посилення контактів з Китаєм та іншими розвиненими країнами Азії наприкінці 1 тис. до н. є. сприяло збагаченню господарства різноманітними пред-

По

метами ужитку. Наприклад, у ритуальних діях почали використовувати дзвіночки, вкриті орнаментом з магічними знаками і зображеннями землеробських обрядів.

Особливий вплив на утворення космогонічної системи японців справили китайські уявлення про позитивні та негативні першооснови світу - Інь та Янь, а також про п'ять першоелементів (вогонь, воду, дерево, землю, метал). На їх основі склалися японські міфи, які згодом були систематизовані у найдавнішій письмовій пам'ятці «Кодзики».

Особливістю японської міфотворчості була антропоморфність образів божеств, їх уособлювала сама природа — гори, скелі, ріки, дерева. Власне обожнювався весь довколишній світ. Ця особлива релігійна система отримала назву «Синто» (Шлях богів). Поступово складався пантеон богів, визначалися місця для поклоніння ним. Таким місцем, наприклад, міг бути оточений камінням пагорбок, на середину якого клався величезний камінь - божество Вакура. Уявлення про сакральне місце і сакральний предмет було надзвичайно важливим для філософського і художнього усвідомлення дійсності. Воно породжувало образне мислення через емоційне співставлення предмета і простору.

Водночас ускладнення форм сільського господарювання спричинило появу землеробських культів, обрядові ритуали супроводжувалися піснями і танцями; при цьому сховище зерна усвідомлювали як житло богині злаків, як храм. Тому святилище, в якому зберігали врожай, мало великі розміри. Для запобігання затопленню та для захисту від гризунів його підіймали на палі, а перед ним на великому подвір'ї здійснювали обряди-містерії (мал. 51).

У III—IV ст. окремі племена об'єдналися у велику державу Ямато, культура якої відзначалася небаченою до того од-