Розвиток української архітектури 1920-х рр

Українська архітектура початку XX ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Становлення стилю модерн було пов'язано не лише зі спробою подолати «багатостильність» минулих років, а й прагненням створити в усіх видах мистецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну стала сплетена із лози хатина замість дорійського храму. Втім таке становище існувало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будівництва, а твори «чистого» модерну в архітектурі XX ст. досить рідкісні.

Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення (будівлі медичних і освітніх закладів, житлові будинки тощо), зверталися до традицій народної дерев'яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер'єрах.

Більшість послідовників модерну в Україні активно шукали національні моделі нового стилю (В. Кричевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

Обирав для своїх споруд гамму кольорів, в якій домінував природний колір цементу – сірий. Часто використовувалися орнаменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (архітектор В. Кричевський), інтер'єри якої прикрашені настінним живописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми з української історії. Риси українського національного зодчества В. Кричевський намагається осучаснити, проектуючи музей Т. Шевченка в Каневі (у співавторстві з П. Костиком).

Типовим для українського модерну перших десятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVII-XVIII ст. На цьому поєднанні бароко та модернізму було "... досягнуто певної органічності синтезу форм і посиленого звучання художнього образу" [6, 381]. Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах), С. Тимошенко (житлові будинки у Харкові), І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).

На початку XX ст. архітектори знову звертаються до класицистичних традицій XIX ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з ордерними формами та іншими особливостями класицизму. У стилі неокласицизму зведено споруду Педагогічного музею у Києві (архітектор П. Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (архітектор В. Риков); будинок товариства "Саламандра" у Харкові (архітектор М. Верьовкін та ін.). Загалом український модерн початку XX ст. осучаснював кращі традиції національної архітектури.

У 20-х р. XX ст. перед архітекторами стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури - "Товариство сучасних архітекторів України" (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АСНОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх для того часу будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, зміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи.

Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова, який до 1934 року був столицею України. У центрі міста було створено комплекс адміністративних споруд: будинок Держпрому (архітектор С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець), споруда проектних організацій (архітектор С. Серафимов та ін.), будинок кооперації (архітектор О. Дмитрієв та ін.).

Адміністративні споруди, відзначалися наслідуванням класицистичних форм, помпезністю, надмірним монументалізмом (будинок Кабінету Міністрів України, архітектор І. Фомін, П. Абросимов та споруда Верховної Ради України, архітектор В. Заболотний).

Активно запроваджувалася комплексна забудова, створювалися багатоповерхові житлові будинки, споруди соціального призначення (дитячі садки, школи, санаторії, лікарні, кінотеатри, театри).

Отже, українська архітектура 20-х рр. увібрала у себе риси національного зодчества, елементи бароко, поєднані з сучасними будівельними тенденціями.

Творчість Ліни Костенко

Віддай людині крихітку себе.
За це душа поповнюється світлом.

Творчість Ліни Костенко – приклад шляхетного служіння поезії. Її називають "царицею поезії в Україні". Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоюючи чесність і високу художність поетичного слова.

Ліна Костенко – наша су­часниця, як митець вона «вписана» у свій час, її творчість стала небуден­ним явищем сучасної української по­езії, явищем, яке на наших очах помітно впливає на весь її подальший розвиток. Увібравши в себе націона­льні ідеали й найкращі риси живої народної мови, ідейною вагомістю, образною довершеністю вона підно­сить українську літературу на рівень найліпших зразків європейської ху­дожньої творчості. Національні про­блеми, які досягли в поезії Ліни Костенко найвищого ступеня узагаль­нення, проникають у свідомість читача, викликаючи активне співпе­реживання.

Особливості індивідуального пое­тичного стилю: філософічність, історизм мислення, вишукана тради­ційність, висока культура поетично­го вислову, інтелектуальність, "заряд актуальної публіцистичності".
Творчість Ліни Костенко не розме­жуєш на інтимну та громадську: на­стільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним.
Безкомпромісність – ось гасло її поезії.

В поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність – ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко.

У ліриці нерідко пере­ломлювалися драматичні колізії буття. І це, загалом, фунда­ментальна особливість її таланту – трагедійний характер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє "від імені болю".
Є і свої лейтмотиви, тобто наскріз­ні теми, образи.

Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вбитого війною. Потрясіння, пережите поколін­ням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відбившись у низці поетичних творів.

Нелегка творча доля Ліни Костен­ко зумовила появу в її поезії мотиву морального стоїцизму митця. Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна, – тих, кого світ ловив, але не впіймав... Найбільше гармонії та душевної злагоди у тих віршах Ліни Костенко, де домінує мотив єднання людини з природою.

Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика Ліни Костенко, пронизана мотивом любові та ніжності. У книзі "Вибраного" вона складає розділ "Безсмертним рухом скрипаля". "Люблю до оніміння, до стогону, до сліз... ". Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша "Недумано, негадано" є своєрідним бунтом проти напівлюбові, лукав­ства й розрахунку.

У вірші "Життя іде і все без корек­тур" Ліна Костенко нагадує про те, що зробленого не перепишеш, життя не має чернеток, над усім володарює час. Поетеса вдається до засобу пер­соніфікації, щоб передати стрімкий літ часу, миттєвість людського жит­тя в часі. У поезії минулий час окрес­лений двома образами: біблійного по­топу як розплати людства за гріхи та маркізи Помпадур – фаворитки французького короля Людовіка XV, яка мала на нього великий вплив і ви­значала, по суті, політику держави.

У розумінні Ліни Костенко, смисл людського життя полягає в тому, щоб "зробити щось, лишити по собі". Вона також тривожиться за майбутнє – як зберегти природу, як достукатися до серця людини, збуди­ти її відповідальність за все суще на землі.

Звучить у вірші й мотив відповіда­льності творця за слово, за кожний написаний рядок, за творчість. Для ліричної героїні найголовніше – оберігати свою душу від гріхів, не при­множувати вже зробленого колись зла:
Людино, бійся душу ошукати,

Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

У своїй творчості Ліна Костенко розглядає людину в контексті часу. Це усмішка Джоконди, яка уособлює і доброту, і силу впливу на людину; це і Рафаелівська Мадонна як символ безко­рисливої материнської любові та всепрощення. Поетеса вихоплює з історії справж­ні мистецькі шедеври, розуміє їхнє важливе значення для людства й лю­дини зокрема. Щиро "підказує" сучасни­кам основний життєвий постулат:

Нехай тендітні пальці етики

Торкнуть вам серце і вуста.

Лірична героїня Ліни Костенко шукає ідеал коханого, зазнає поразок на цьому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не завжди поруч, але наперекір долі кохає й розцінює це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бентежність у сприй­нятті світу. Цій темі присвячено вірш "Світлий сонет". Світло – це ранок життя, юність, це пробуджен­ня першого кохання [7].

Минуле ціка­вить поетесу найчастіше своїми пара­лелями з днем сьогоднішнім (цикл "Ду­ша тисячоліть шукає себе в слові"). Зосередження уваги на історично­му аспекті свідомості людини не ви­падкове, адже поетеса вважає й по­слідовно втілює у своїх ліричних творах думку про те, що повноцінна життєдіяльність особи можлива тіль­ки за умови невідривності її від свого народу і його долі, на основі традицій і духовних надбань нації:
Митцю не треба нагород, його судьба нагородила.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Отже, уся творчість Ліни Костенко є прикладом шляхетного служіння поезії, мистецтву, духовності. У нескаламучених водах цього джерела помітний кожний порух душі.