Лекція 4. Основні стилі живопису к. ХІХ-ХХ ст

Унікальним напрямом живопису став наприкінці ХІХ ст. імпресіонізм. Його представники та послідовники К.Моне, О.Ренуар, Е.Дега та ін. писали не образи, а власні емоції, настрої, враження, отримані від даного образу. Імпресіоністи запропонували абсолютно нову техніку письма, при якій фарби на мольберті не змішувалися, а накладалися на холст у вигляді окремих мазків. Намагаючись вхопити і передати мінливу красу світу, імпресіоністи вийшли писати картини на пленер, на відкрите повітря. Пізніше виник постімпресіонізм, яскравими представниками якого визнано В.Ван Гога, П.Гогена, П.Сезана.

Наприкінці ХІХ – ХХ ст. зявляється багато новаторських, модерністських течій в живописі.

У ХІХ ст. народження фотографії, а згодом і кінематографа дозволило відтворювати реальність за допомогою досконалих технічних інструментів. Модерністське мистецтво по суті більше не цікавить відтворення видимої реальності. Воно використовує форми для передачі думок, ідей, почуттів, спогадів, значущого. При інтерпретації модерністського твору ніколи не треба задаватися питанням, що він зображує, а запитувати, що він передає? Модерністський живопис намагається перевести в образи, зображення те, що знаходиться у сфері несвідомого.

Авангардизму, абстракціонізму та іншім течіям модерністського живопису були притаманні відмова від зображальності, активне вираження особистого ставлення митця до світу, емоційність, умовність кольору, утрируваність та геометризація форм, декоративність та асоціативність композиційних рішень. Триває пошук нових фарб та технічних засобів створення творів живопису, що веде до появи нових стилів, проте олійний живопис і досі залишається однією з найулюбленіших технік художників.

У ХХІ ст. живопис посідає гідне місце у світовій культурі. Фовізмяк художню течію представляють Анрі Матіс (1869-1964), Кес Ван Донген (1877-1968), Жорж Брак (1882-1963) та ін. Проіснувавши всього три роки, фовізм став першим специфічним художнім рухом ХХ ст., що трансформував європейське мистецтво між початком ХХ ст.. і Першою світовою війною. Він обєднав художників, кожний з яких мав потужне колористичне обдарування.

Величезне значення мали передусім відкриття фовістів в області кольору. Характерні особливості фонізму – оголеність прийомів письма: навмисна брутальність техніки та матеріалу, спроба повернути живопису первісну силу та подолати вишуканий естетизм кінця ХІХ ст.., використання яскравих, глибоких кольорів, спрощення ліній, підкреслювання свіжості та спонтанності виконання.

У 1908 р. рух розпався, і кожен художник пішов своїм шляхом. Матісс продовжував експериментувати на шляху емоційного використання кольору, Брак радикально змінив спрямованість власного мистецтва, після зустрічі з Пікассо звернувшись до кубізму.

Попри короткий період свого існування, фонізм мав великий вплив на розвиток мистецтва ХХ ст., і, перш за все, на експресіоністів. Фовізм зумовив важливі особливості наступних рухів: форсований акцент на художніх засобах, підвищена увага до специфічних формальних аспектах мистецтва.

Характерними особливостями творчої манери Матісса стали переважання кольору над формою, плоскісність, картатість і визерунковість, узагальненість, стилізація предметів, які зводяться до декоративних плям.

Кольори, якими написані «Музика» (1910), «Танок» (1910) навмисно згущені та спрощені. Головного смислу ці панно набувають лише разом, у зіставленні. «Музика» є настільки ж статичною, наскільки динамічним є «Танок».

Картина «Червона кімната» (1911) являє собою спрощене зображення червоного інтер’єру з видом на сад, де показано жінку, стільці та стіл з фруктами та посудом. При розгляді картини осягаєш закономірності її ритмічної організації і неповторність кожної деталі. У «Червоній кімнаті» використано стільки червоного кольору, скільки не використано в жодній іншій західноєвропейській картині. Поєднання кольорів знайдено настільки ідеально, що, підпорядковуючись магії кольору, волієш повертатися до них знову і знову.

В останні роки життя із-за хвороби художник був змушений знаходитися в ліжку. Тому він займався декупажем, створюючи роботи з яскраво розфарбованих паперових смуг, вільно розташовуючи їх згідно з гостро продуманим вигаданим композиційним розташуванням.

Кубізмвважається найпотужнішим рухом в мистецтві з часів Ренесансу. Цей авангардистський рух зробив революційний переворот в європейському живописі та скульптурі початку ХХ ст. Художники-кубісти надихалися відомим постулатом Сезанна – «трактувати форми природи як форми циліндра, сфери, конуса».

Найвідомішими представниками кубізму стали: Жорж Брак (1882-1963), Пабло Пікассо (1881-1973), Фернан Леже (1881-1955).

В ранніх роботах Пабло Пікассо виявила себе здатність художника до живого сприйняття імпресіоністів, Ван Гога, Тулуз Лотрека та ін. Є дуже характерним коло улюблених сюжетів Пікассо «блакитного» та «рожевого» періодів: «Мандрівні гімнасти» (1905), «Родина акробатів» (1906). Він продовжує властиву французькій культурі лінію зображення сумної комедії життя в образах ціркачів та скоморохів.

У «блакитному» періоді (1901-1904) Пікассо відтворює колористичні та фактурні гурманства пізнього імпресіонізму. А в «рожевому» періоді (1905-1906) в сутінкову блакитнувату гаму проникають ніжні тони світанку. Тематика – зображення волоцюг, босяків, богеми, світ циганського табору, циркових груп.

В 1907 р. Пікассо звертається до кубізму. Головним завданням його мистецтва стало конструювання геометричних об’ємів або умоглядно-аналітичне розкалення цих об’ємів на суму складових і зіставлюваних площин.

«Авіньонські дівчата» (1907) – одна з найвідоміших картин художника. Проте не найкраща. Відчувається розрив з традиціями, але немає внутрішньої цілісності. Простежуються сліді впливів: ассірійських рельєфів, африканських масок, навіть дикунських ритуалів. Тут Пікассо відмовляється від ілюзорного ефекту живопису, який створюється за допомогою перспективи, світлотіні, фактури, і робить спробу передати три виміри плоскості, не порушуючи зрительного відчуття плоскості. Це – принцип мозаїки чи вітража. Тут закладено основи концепції кубізму. Розломи кутоватих форм, глухі контрасти кольорів, загальна сутінковість колориту передають неспокій та схвильованість художника.

1920-1930-і рр. характерні переходом до сюрреалістичних композицій. Відмовившись від кубістичних конструкцій, він створює образи, засновані на експресивній деформації людського тіла, сильно викривлює людський вигляд. Одну й ту саму жінку він може написати досконалою, ангелоподібною безмежно привабливою, а день чи місяць потому – жахливою. Вражає сполученням несполучуваного акварель «Оголена на фоні пейзажу» (1933).

Написане у 1937 р. полотно «Герніка» символізує нові часи, масову смерть. 26 квітня 1937 р. в результаті нальоту німецької авіацій було стерто з обличчя землі маленьке містечко басків Герніка. Герніка втілює трагедію та гнів. Гострота емоційного впливу досягається неспокійним ритмом композиції, сильним деформаціями, драматичною виразністю повних жаху та відчаю людських облич.

Футуризмвиник у 1907 р. в Італії. Футуризм – перший авангардний напрям вкраїні. Футуристи закликали до радикального оновлення культури. Подібно до кубістів, вони заперечували попередні течії, закликали створити нову реальність. Футуризм проявився не тільки в зображальному мистецтві, але й в поезії, музиці, архітектурі. Ідеолог і керманич футуристів поет Філіппе Марінетті написав «Маніфест футуристів», який був опублікований в 1909 р.

Найвідомішими представниками футуризма стали Джакомо Балла (1874-1958), Карло Карра (1881-1966), Умберто Боччоні 1882-1916), Сант-Еіиа (1888-1916). До головних принципів футуризму, що були сформульовані Марінетті, слід віднести: відмову від ідей минулого, особливо політичних та художніх традицій, захоплення швидкістю та технологіями, намагання налякати обивателів.

З самого початку дався взнаки антиестетичний, антикультурний характер руху: «Ми хочемо зруйнувати музеї, бібліотеки, битися з фемінізмом, пустим моралізаторством».

Один із провідних представників руху визнаний Д. Балла. Від пошуків в галузі вібрації світла (дівізіонізму) від перейшов до синтетичного зображення руху, космічних динамічних ритмів. У картині «Дама з песиком» (1911) він дає динамічне трактування композиції: багатонога дівчина, багатохвістий дог. Він розкладає рух на його складові – моменти.

Багато футуристів підтримали фашизм у сподіванні на модернізацію суспільства та економіки Італії. Надто різким був контраст в Італії між промисловою Північчю та архаїчним селянським Півднем.

Дадаїзм народився в Цюріху в 1916 р. в середовищі емігрантів, представників інтернаціональної богеми, що збиралися в артистичному кабаре «Кабаре Вольтера». Засновник течії, поет Трістан Тцара (румун за походженням), за легендою, слово «дада» знайшов у словнику. Воно означало дещо безглузде: хвіст священної корови, дитячий іграшковий коник тощо.

У «Маніфесті Дада» Тцара так охарактеризував нову течію: «Дада – антимистецтво, антисуспільство, антисистема, антиавангардизм».

Дадаїзм відкидає будь-який попередній досвід в сфері художньої техніки і формотворчості (але не зневажає матеріалами та технічними засобами промислового виробництва). Дадаїзм розвінчує передусім канонічні цінності. Так Дюшан приставляє вуса «Моні Лізі» Леонардо да Вінчі, висміюючи тупе поклоніння маси шедевру.

Експресіонізм одночасно розвивався в різних країнах с 1905 р. і проявився в різних видах мистецтва, включаючи живопис, літературу, кінематограф, архітектуру, музику. В самій назві підкреслюється емоційний підтекст – експресіонізм схильний до всього несталого, неврівноваженого як в духовному плані, так і з точки зору форми. В широкому значенні слова експресіонізм можна охарактеризувати як мистецтво, що піднімає суб’єктивні почуття над об’єктивними спостереженнями.

Насправді ніколи не існувало течії з назвою «експресіонізм», представники якої б називали себе «експресіоністами». Термін зазвичай пов’язують з художниками, що увійшли до груп «Міст» та «Синій вершник». В широкому розумінні експресіонізм передбачає творчість, експресивне в сенсі радикального вираження емоцій. Зрозуміло, що експресивність, в тій чи іншій мірі, притаманна всім художникам.

Термін «експресіонізм» був запропонований чеським істориком мистецтва Антоніном Матейчиком в 1910 р. як протилежність імпресіонізму: «Експресіоніст передусім бажає виразити себе. Він відмовляється від миттєвого, безпосереднього сприйняття і спирається на більш складні структури психіки».

Експресіонізм – своєрідний синтез анархічного бунтарства та містики, руйнівного прагнення до оновлення світу і втечі від дійсності в світ суб’єктивних переживань. Характерними особливостями цього стилю в живописі стали яскраві кольори, викривлені форми, розмашиста манера письма, плоскістність, відсутність перспективи і опора на почуття, а не на раціональну думку (в такому баченні світу є риси дитячого сприйняття).

До цього напряму в мистецтві можна віднести художників з різних країн

Німеччина: Еміль Нольде (1867-1956), Франц Марк (1880-1916), Ернст Барлах (1870-1938), Ернст Людвиг Кірхнер (1880-1938), Отто Дікс (1891-1969), скульп­тор Ернст Барлах (1870-1938) та ін.

Австрія: Оскар Кокошка (1886-1980).

Норвегія:Эдвард Мунк (1863-1944).

Сюрреалізмвиникає наприкінці І Світової війни. Спочатку це була літературна течія, а потім вона набула поширення й у візуальних мистецтвах.

Величезний вплив на сюрреалістів мали дослідження в галузі психології Зігмунда Фройда та Карла Юнга. Теорія психоаналізу Фройда давала можливість дослідти сферу підсвідомого стосовно мистецтва.

Художники-сюрреалісти взяли за основу метод вільних асоціацій Фройда, за яким людина, відштовхуючись від якогось образу, висловлює все, що приходить їй у голову. Так народжується сюрреалістичний твір. Також на сюрреалістів мала великий вплив фройдістська теорія сновидінь, згідно з якою сновидіння утворюються з переживань, відчутих в дійсності, і прихованих бажань, думок, які витискуються у підсвідоме, котрі здатне передати техніка «автоматичного письма» (довільні рухи руки виражали…).

Сальвадор Далі (1904-1989), найвідоміший з сюрреалістів, був їм не лише у творчості, а й у житті.

Картина Далі «Постійність пам’яті» (1931) є символом руху. Розплавлений годинник являє собою «зкручування» часу, яке відбувається, коли ми входимо у стан сну. Розтягнуте зображення обличчя чоловіка у центрі картини, можливо, є обличчям самого Далі, а пейзаж на другому плані, можливо, є місцем народження художника – Каталонією.

Картина «Сон» (1937) – це втілення крихкої рівноваги, що переживає людина у стані сну. Ми розуміємо, що якщо єдина підпорка впаде, людина, яка спить, одразу прокинеться.

Далі часто звертався до тем, які неодноразово повторювалися в іторії мистецтва, наприклад, до теми спокушання Святого Антонія. У варіанті Далі Святий Ієронім йшов пустелею, коли зіткнувся з монструозним конем і групою слонів із ногами, схожими на ходулі. На картині представлені також зображення знаків сексуальності, котрим святий має протистояти з допомогою хреста, щоб звільнитися від видіння.

В картині «Метаморфози Нарциса» (1937) Далі інтерпретує класичну тему про гарного молодого чоловіка, який захопився своїм відображенням у ставку і обернувся на квітку. Далі створює подвійне зображення, де форма фігури молодого чоловіка повторюється у збільшеній руці, яка тримає яйце, в якому «загоряється» квітка нарциса.

Новаторське рішення картини Далі «Розп’яття» (1954) полягає у зображенні хреста з розп’ятим тілом Хреста у польоті, що створює ілюзію іншого виміру. Шокуючий аспект картини в тому, що, можливо, Далі зобразив себе. А єдина фігура, що вклоняється Ісусу, вірогідно, дружина, муза художника Гала.

Далі був неймовірно працездатним художником, що створив за своє життя сотні картин, гравюр, навіть скульптур. Він також знімав сюрреалістичні фільми, ілюстрував книжки, робив ювелірні вироби, театральні декорації, костюми. Великий внесок в його славу зробила його зухвала, шокуюча поведінка, його ексцентричний вигляд з закрученими вусами і божевільним поглядом.

«Сюрреалізм – це я» - казав Далі. Його стихією був світ сновидінь, алогічність та ірраціональність буття.

У 1939 р. відбувся остаточний розрив Далі з іншими сюрреалістами, які навіть дали йому прізвисько «Алчний Долар».

Абстрактний експресіонізм. Це – перший типово американський рух, який мав великий вплив у світі мистецтва і перетворив Н’ю-Йорк на центр світового мистецтва. Виник абстрактний експресіонізм у середині ХХ ст. як рух, представники якого використовували різні стилі та техніки. Особливий акцент робився на здатності художників знаходити нетрадиційні підходи до вільного вираження емоцій, фокусуючись на сюжетах, що мають відношення до психології та чуттєвості, та уникаючи імітації реальності.

Жахіття ІІ Світової війни призвели до того, що такі видатні художники, як Пауль Клеє, Марсель Дюшан, Піт Мондріан та ін. залиши Європу та оселилися в США, вплинувши і на творчість абстрактних експресіоністів. Витоки творчості абстрактних експресіоністів також вбачають у творах німецьких експресіоністів, сюрреалістів, А.Матісса, а також футуристів, кубістів та ін.

До характерних, загальних властивостей абстрактного експресіонізму відносять пласкість, уникання будь-яких акцентів, виявлення головних та другорядних частин в картині, відмова від традиційної ідеї композиції.

На початку 1950-х рр. абстрактний експресіонізм привернув увагу ЦРУ, яке побачило в ньому пропаганду в США ідеї про вільнодумство. ЦРУ вважало в абстрактному експресіонізмі своєрідний виклик стилю соцреалізму, що домінував в країнах з соціалістичними режимами. Є інформація, що ЦРУ навіть підтримувало це мистецтво фінансово.

Абстрактні експресіоністи більш за все цінували індивідуальність та спонтанну імпровізаційність. Для цього руху були характерними два підходи.

1. «Живопис дії», типовий для таких художників, як Джексон Поллок, Віллем де Кунінг, Франц Кляйн, Філіп Гастон, які сфокусувалися на фізичній дії, безпосередній замученості у процес живопису. Для них важливим був не завершений твір, а сам процес його створення. Витоки цього методу – в творчості німецьких експресіоністів. В творчому процесі часто використовувалися нетрадиційні прийоми та засоби – різні предмети або людське тіло замість пензля, механічні пристосування замість руки художника.

2.Живопись «соlour field» — техніка, яку використовували Марк Ротко (1903-1970) і Кеннет Ноланд (1924) та їх послідовники. Вони досліджували ефект накладання кольорів, експериментували з кольоровими відношеннями та засобами. Термін цей часто вживається по відношенню до монохромних картин, особливо до тих, які засновуються на інтенсивному кольорі. В таких картинах колір звільняється від форми та малюнку і отримує власне побутування.

Характерними особливостями абстрактного експресіонізму є:

- відсутність зв’язку з предметом;

- відмова від умовностей традиційної естетики;

- вільне та суб’єктивне вираження несвідомого;

- цілком спонтанне виконання;

- домінування жестуальності;

- оцінка ролі випадку;

- ритмічне використання плям.

Джексона Поллока (1912-1956) вважають головним представником абстрактного експресіонізму. «Коли я працюю на підлозі, я почуваюся впевненіше, ніж за мольбертом. Я відчуваю себе частиною живопису, тому що таким чином я можу прогулюватися навколо холста, працюючи з чотирьох сторін, я буквально знаходився у живописі», - казав Поллок в 1947 р.

З середини 1940-х рр. Поллок почав створювати картини в абстрактній манері «dripping» , завдячуючи якій він набув найбільшої популярності. Замість мольберта він розташовував холст на підлозі або на стіні і розбризкував фарбу з тюбиків. Замість пензлів він використовував палички, лопатки, ножі. Для досягнення дуже густої фактури, застосовував суміші з піску, битого скла. Інших незвичних матеріалів. Він захоплено танцював на полотнах, дозволяючи краплям фарби вільно розтікатися на холстах. Він занурював руки у фарбу – інстинктивний жест, що нагадував роботу первісного художника в печері. Іншими словами, Поллок малював не конкретні зображення, а «дію».

Поп-арт (популярне мистецтво)виник у США та Великій Британії близько 1955 р. і став типовим стилем 1960-х рр. Термін «поп-арт» вперше застосував критик Лоуренс Елоуей в 1954 р. для характеристики творчої діяльності зі створення реклами, промислового дизайну та коміксів в ілюстрованих журналах.

У Великій Британії поп-арт зародився у групі художників, архітекторів, які досліджували міську культура та сучасні технології. Надихаючись творчістю Дюшана та сучасною американською культурою, поп-артисти створювали колажи, використовуючи образність реклами промислових виробів та преси. В 1956 р. члени групи, до якої входили Р.Гамільтон, Е.Паолоцці та інші художники взяли участь у виставці «Отзвуки завтрашнього дня» у Лондоні, де демонструвалися сильно збільшені зображення «зірок» та кадри з фільмів. Після виставки до групи увійшли нові члени: Д.Хокні, Р.Б.Кітаж. У 1961 р. вони влаштували виставку і оголосили про появу британського поп-арту.

Іконою поп-арту стала картина Гамільтона «То що ж робить наші житла такими особливими, такими привабливими?». На ній зображено м’язистого культуриста, що прикриває свою оголеність величезним льодяником на паличці та гарненька актриса, зайнята косметичними процедурами. Нові Адам і Єва – алегорія сучасної цивілізації.

У США поп-арт виник як реакція на домінуючий абстрактний експресіонізм.

Поп-арт виник на основі дадаїзму, популярної та масової культури, пропаганди і реклами. Основними особливостями поп-арту можна вважати:

- відмову від стилістики абстрактного експресіонізму і прагнення вступити в контакт зі світом предметної реальності;

- фігуративну та реалістичну мову, що відсилає до звичаїв, ідей сучасного світу;

- тематику, позичену з урбаністичного середовища великих міст в соціальних і культурних аспектах: комікси, журнали, періодичні видання, колонки сенсацій, фотографії, рекламні оголошення, кіно, радіо, телебачення, народні видовища, елементи суспільства споживання (продукти, машини, дороги);

- відсутність критичної позиції;

- нетрадиційне живописне трактування форми (не концентрація виключно на формальних особливостях, а поєднує їх з абстрактними, двозначними елементами завдяки використанню знайомих, легко впізнаваємих зображень);

- невиразне відтворення (переважно фронтальне і таке, що повторюється);

- поєднання живопису зі справжніми предметами, інтегрованими в композицію (пластмасові квіти, пляшки, символи промислової технології);

- новий дадаїстський підхід відповідно до нових часів («неодадаїзм»);

- надання переваги посиланням до соціального статусу, слави, до насильства, катастроф (Е.Ворхол), сексуальності та еротики (Т.Вессельман), знань промислової технології суспільства споживання (Р.Гамільтон);

- форми і формати у натуральну величину та збільшені (великі зображення героїв коміксів у Ліхтенштейна);

- стилізовану іконографію зі схематичними формами, планами, об’ємами;

- чисті, блискучі кольори, запозичені зі світу промислової продукції і предметів споживання.

Найвідоміші художники цього напряму: в США — Роберт Раушенберг (1925), Джаспер Джонс (1930), Ед Руша (1932), Мел Рамос (1935), Рой Ліхтенштейн (1923-1997), Енді Ворхол (1928-1987), Джеймс Розенквіст (1933), Том Весселъман (1935); в Великій Британії — Девід Хокні (1937), Аллен Джонс (1937), Річард Гамільтон (1935), Джим Дайн (1935), Пітер Блейк (1932). В Италии поэтикой поп-арта вдохновлялись Валеріо Адамі, Алъдо Мондіно.

Поп-артисти створювали твори з відходів. Вони використовували образи реклами, коміксів, мультфільмів, переосмислювали в холодній, імперсональній манері образи мас-медіа, від американських прапорів Джаспера Джон­са до пляшок кока-коли Енді Ворхола, комиксів Роя Ліхтен­штейна і кинематографіичних «розкруток» Джеймса Розенквіста.

Головна заслуга поп-арта – сміливе документування процесів, що відбуваються в масовій культурі, простежування зміни цінностей в споживацькому суспільстві. Ці зміни полягали у перевазі цінностей, пов’язаних зі споживанням матеріальних речей, прагнення ідентифікуватися з новими міфами та ідолами, створених рекламою та мас-медіа для обивателів.

У «Комбінаціях» Роберта Раушенберга живописні зображення поєднувалися зі справжніми предметами. Образність Роя Ліхтенштейна пов’язана виключно з коміксами. З поп-артистів саме йому вдалося створити незабутню манеру, якій він залишається вірним. Сильно збільшені образи з коміксів, що їм пропонуються, як у дзеркалі відтворюють потребу сучасних американців оточувати себе предметами, образами, які втілюють мрії про нездійсненне життя.

Це був новий спосіб «осквернити» мистецтво прийомами з низької культури. Ліхтенштейн блискуче володів технікою виконання, тому образи в його картинах ніколи не виглядали банальними. Він збагатив своє мистецтво, переглянувши творчість всіх визначних художників ХХ ст., представників провідних рухів ХХ ст.: футуризму, експресіонізму, «живопису дії». Його художні концепції вважають одними з найоригінальніших в американській культурі після І Світової війни.

Енді Ворхола (1931-1987) прозвали королем поп-арта. Він зробив величезний внесок у світову культуру, і не лише як художник, а й як колекціонер, музеолог, видавець, дизайнер, хронікер. Вийшовши з родини східно-європейських імігрантів (батьки його були зі Словакії), Ворхол рано зрозумів, як треба виживати в жорстокому світі, і застосував ці правила у власному мистецтві, ставши легендою.

Визначальні роботи Ворхола – «Мерилін», «Знак дола­ра», «Банка супу "Кемпбел"», «Мао» — дозволяють осягнути саму суть поп-арту, яка полягає у зрівнянні всіх речей, у монотонному повторенні одного образу. Бути одним зі всіх – один з принципів Ворхола. На його шовкографіях (унікальний спосіб нанесення зображення на різні поверхні та матеріали) не існує різниці між портретом Жаклін Кеннеді, зображеннями долара, гамбургера, статуї Свободи. Як не існує кордонів між мистецтвом і життям.

Картини Ворхола не потребують інтелектуального осмислення і свідчать про владу товарного фетишизму.

Портрети Енді Ворхола не написані, а створені за фотографіями шляхом переведення моментального знімка фотомеханічним способом на холст. Його персонажі перетворювалися на ідеальні моделі без недоліків, зморшок, втілюючи почуття, які переживає вся нація.

Ворхола цікавить проблема сприйняття інформації і втрати до неї інтересу в масовій психології. Він аналізує ефективність повторення новин про автомобільну аварію, страту на електричному стільці, про Монро та Че Гевару, побачені в газеті, кіно. Він вивчає, як ця інформація в образах трансформується в підсвідомості, як вона спрощується на перетворюється на зорові штампи. І тоді він знаходить лаконічні впізнавані знаки - червона пляма позначає губи Монро, чорна – бороду Че.

Ворхол рано проявив свій художній дар. Він вивчав комерційне мистецтво в Університеті Карнегі Мелон у Пітсбурзі. В 1949 р. він переїхав до Нью-Йорку і розпочав успішну кар’єру в ілюстрованих журналах «Гламур», «Харперз базар». Працював для комерційної реклами.

У 1952 р. відбулася перша персональна виставка Ворхола в Нью-Йорку. У 1956 р. він вперше здійснив подорож по світу, відвідавши Японію, Індію, Єгипет, Італію.

Коли Ворхол почав займатися живописом, деякі художники вже експериментували з поп-артом. Ворхолу потрібно було знайти свою нішу. Комікси вже використовував Ліхтенштейн, типографські знаки – Джаспер Джонс. Енді шукав особливого сюжету. Друзі порадили йому написати те, що він любить. Для першої персональної виставки Ворхол написав «Коробки супу "Кемпбел"», що стали його візитівкою. Цей суп він їв на ланч більшу частину свого життя.

Ворхол любив гроші, відомих людей і тому став їх малювати. Іншим критерієм відбору сюжетів стало втілення ними тих чи інших філософських понять та метафізичних властивостей.

Частково творчість Ворхола була засобом заробляння грошей, здобуття слави. На початку своєї кар’єри він використовував матеріали, що втілювали американський образ життя та цінності: вирізки з газет, комерційні продукти, пляшки кока-коли, поштові марки. Коли він здобув визнання, то повернувся до своїх витоків і став виконувати замовлення, в основному портрети: атлетів, кінозірок, політиків, членів королівської родини.

У 1962 р. Ворхол створив фабрику, яка стала «меккою» богемної молоді. Тут він використовував доволі хаотично їх труд для масового виробництва плакатів та постерів, а також предметів (наприклад, взуття), намальованих художником.

Творча атмосфера фабрики трансформувала традиційне уявлення про студію художника. Фабрика породжувала відчуття безперервного карнавалу, де обговорювали покази мод, знімали кіно, експериментували. Асистенти Ворхола допомагали знімати фільми, писали його книжки. На фабриці Енді створив 300 експериментальних андеграундних фільмів, дуже дивних, навіть порнографічних.

Ворхол працював з багатьма зображальними техніками: живописом, скульптурою, фотографією. Також між 1963 і 1968 рр. він зняв близько 60 фільмів. Найпопулярнішим та найуспішнішим, з критичної точки зору, був фільм «Дівчата з Челсі» (1966), що складався з двух 16-міліметрових фільмів, яка проецирувалися одночасно.

У липні 1968 на Ворхола було здійснено замах і він дивом уникнув смерті. Проте після спроби вбивства з ним відбувся значний переворот. Тепер більшу частину часу він витрачав на портрети заможних та впливових людей (Мік Джаггер, Майкл Джексон, Бріджит Бардо). Ворхол став видавати журнал «Інтерв’ю». В 1975 р. він опублікував книгу «Філософія Енді Ворхола», в якій так змалював своє мистецтво: «Робити гроші – мистецтво, і робота – також мистецтво, а добрий бізнес – краще мистецтво».

В процесі своєї 40-річної діяльності Ворхол з комерційного художника перетворився на радикального новатора. Він відіграв важливу роль у перетворенні художника в провідну постать в американському суспільстві. Це передбачало утвердження творчої свободи, яку він схвалював і в інших. Новаторською була заява Ворхола, що бізнес – найкращий тип мистецтва, адже раніше митці поставали запальними, вразливими індивідуалістами, аутсайдерами і ніколи не були частиною суспільства.

Ворхол та інші поп-артисти допомогли сформулювати нову позицію художника як професійного, комерційного творця, популярного, який є логічною та цінною частиною суспільства. Вони використовували методи та образність, доступні для всіх. Можливо, це і є най значущий результат поп-арту: філософське та практичне введення мистецтва у суспільство, розуміння мистецтва як продукту суспільства.

Література:
1. Ильина Т.В. Введение в искусствознание: Учеб.пособие для студентов вузов. – М.: ООО “Издательство АСТ”, ООО “Издательство Астрель”, 203. – 206 с.

2. Зарецкая Д.М. Мировая художественная культура. Западная Европа и Ближний Восток: Учеб.пособие. – М.: МХК, 2003. – 344 с.

3. Львова Е.П. и др. Мировая художественная культура. ХХ век. Изобразительное искусство и дизайн. – СПб.: Питер, 2008. – 464 с.

4. Садохин А.П. Мировая художественная культура: Учеб.пособие для вузов. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2003. – 559 с.

5. Рычкова Ю.В. Краткая история живописи. – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. – 448 с.