Живопис, головні представники

Виникнення

Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму було закладено німецьким філософом Фрідріхом Шеллінгом. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Романтизм співіснував з пізнім класицизмом, академізмом. Мав впливи на сучасні йому -

Живопис, головні представники

Франсуа Рюд. Виступ добровольців на захист батьківщини ( Марсельєза ),1833 р. Триумфальна арка, Париж.

Свобода, що веде народ, 1830, Лувр, Париж.

Найбільш послідовні позиції романтизму виробили митці Франції. Саме там гостро, боляче відчувався розрив між гуманістичним ідеалом та жорстокою дійсністю країни, що вела безкінечні війни, страждала від нівелювання особистості і практичного винищення молодого покоління у військових авантюрах Наполеона, розчарування у частих змінах політичної влади і відсутності перспектив стабільності. Романтизм Франції ( на відміну від інших національних шкіл) мав також патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Теодор Жеріко в картині-спротиву « Пліт Медузи» та Ежен Делакруа - в картинах « Свобода, що веде народ» та «Винищення греків турками на Хіосі» ( « Різанина на Хіосі»). Унікальним явищем французького і європейського романтизму став барельєф «Марсельєза» на Тріумфальній арці в Парижі ( скульптор - Франсуа Рюд).

Лише з часом патріотична складова французького романтизму зійшла на нівець, а митці перейшли на позиції індивідуального спротиву брутальній буржуазній дійсності (Ежен Делакруа, Альфред Мюссе, Жорж Санд, Стендаль, Віктор Гюго, в Британії - Джордж Гордон Байрон та ін. )

Дещо хворобливі форми мав романтизм Британії, де відомі представники романтизму зосередились на відтворенні фантастичних чи фантасмагоричних картин розпаленої свідомості (Вільям Тернер, Генрі Фюзелі, Вільям Блейк, частково Джон Костебл).

Серед європейських митців романтизму -

• Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозон
• Ежен Делакруа, живопис і літографії
• Теодор Жеріко
• Антуан Жан Гро
• Франсіско Гойя, пізні твори
• Орест Кіпренський
• Айвазовський Іван Костянтинович
• Джон Констебл
• Вільям Тернер
• Вільям Блейк
• Каспар Давід Фрідріх
• Отто Рунге
• Карл Шпіцвег

• 

Каспар Давід Фрідріх,Мандрівник над морем туману, 1818, полотно, олія, Кюнстхол Гамбурга

• 

І.К.Айвазовський, Шторм, 1854 р.

• 

Генрі Фюзелі, Нічний кошмар, 1781, Детройт, Інститут мистецтв

• 

Орест Кіпренський, портрет Євграфа Давидова, 1809 р. Російський музей

Романтизм в графіці

• 

Е. Делакруа, Гамлет і примара убитого батька, 1843 р.літографія

• 

Орест Кіпренський, Чаплиц Юхим Гнатович, 1813 р.

• 

Генрі Фюзелі,Відчай художника перед величчю мистецтва античності, 1779 р. Цюріх, Швейцарія

• 

Джон Констебл, Дощова злива на узбережжі Брайтону, 1827 р.Королівська академія мистецтв, Лондон

• 

Гойя. Передчуття небачених катастроф, аркуш № 1, «Лихоліття війни»

• 

Гойя. Французи гвалтують іспанських жінок, аркуш № 11, «Лихоліття війни»

• 

Гойя. Яка мужність,аркуш № 7, «Лихоліття війни»

• 

Гойя. Сон розуму породжує чудовиська, серія «Капрічос»

Франсіско-Хосе де Гойя (ісп. Francisco José de Goya y Lucientes; *30 березня 1746, Фуендетодос біля Сарагоси — †16 квітня 1828, Бордо) — іспанський живописець і гравер.

Твори

Гойя малював іспанську королівську родину, зокрема Карлоса IV Іспанського та Фердінанда VII. Теми його робіт розкидані від зображення веселих святкувань для гобеленів та ескізів карикатур до змалювання сцен війни та трупів. Ця еволюція відображає те, як похмурішав його настрій. Сучасні лікарі мають підозру, що свинець у його фарбах отруював його й призвів до глухоти після 1792 року. Ближче до кінця свого життя Гойя став відлюдником і створив лякаючі та похмурі картини божевілля та хворої фантазії. Стиль цих «Чорних картин» став прототипом експресіонізму. Він часто малював себе самого на передньому плані.

«Капрічос»

«Сон розуму породжує чудовиська»

Після важкої хвороби на лихоманку у 1792 році Гойя залишився глухим і став відлюдкуватим та заглибленим в себе. Протягом п'яти років, які пішли на одужання, він багато читав про Французьку революцію та її філософію. В результаті з'явилась гірка серія гравюр, яка була опублікована у 1799 році під назвою «Капрічос» (ісп. Caprichos). Темні видіння, зображені у цих гравюрах, частково пояснюються самим автором у його підписі: «Сон розуму породжує чудовиська», вони демонструють гострий, сатиричний розум художника; особливо це помітно в таких гравюрах, як «Полювання на зуби». У цій створеній в два етапи серії з вісімдесяти гравюр Гойя не тільки нападає на людські пороки — легковажність, боягузтво, легковірність, нещирість, тупу жорстокість, бажання жити чужим розумом і т. д. Він ще й висвічує в гротескній формі весь традиційний іспанський порядок, включаючи його найсвятіші ідеали.

«Маха»

Двома з найвідоміших картин Гойї є «Маха оголена» (ісп. La maja desnuda) (1797—1800, Прадо) та «Маха одягнена» (ісп. La maja vestida) (1800—1803, Прадо). Вони зображують одну й ту саму жінку в тій самій позі відповідно оголену та одягнену. Він намалював «Маху одягнену» у відповідь на обурення в іспанському суспільстві після попередньої, оголеної. Без будь-яких претензій на алегоричний чи міфічний зміст, ця картина була першим у західному мистецтві абсолютно світським зображенням жіночого ню у повний зріст. Гойя відмовився домалювати вбрання на ній, і замість цього створив нове полотно.

Особу Махи точно не визначено. Найбільш популярними є версії, що це герцогиня Альба, з якою Гойя, начебто, мав стосунки, або ж коханка Мануеля де Годоя (ісп. Manuel de Godoy), який пізніше й став власником картин. Жодна з цих теорій не була доведена, і досі залишається можливим варіант, що картини представляють якийсь узагальнений ідеалізований образ. У 1808 році картини було вилучено Фердинандом VII, а у 1813 році Інквізиція конфіскувала обидві роботи як непристойні.

«Маха оголена», 1790—1800.	«Маха одягнена», 1802—1805.

Ред.] Понурені світи

«Сатурн, що пожирає своїх синів», 1821—1823, Музей Прадо.

В період одужання у 1793—1794 роках Гойя завершив серію з одинадцяти маленьких бляшаних малюнків, відомих як «Фантазії та вигадки», які означили значну зміну у його мистецтві. Ці малюнки показували більше не навколишній карнавальний світ, а, скоріш, темне та драматичне царство фантазій та жаху.

«Двір з божевільними» є кошмарним видінням самотності, страху та соціального відчуження. У цій картині двір з вимощеною каменем підлогою та залізними ґратами заповнений пацієнтами та єдиним наглядачем. Пацієнти витріщаються, сидять, позують, б'ються, кривляються та знущаються самі з себе. Верхня частина картини зникає у сонячному світлі, підкреслюючи страхітливу сцену внизу. Ця картина може бути прочитана як осуд поширеної тоді практики використання покарання для лікування душевнохворих, які утримувались разом із злочинцями, були закуті в кайдани і зазнавали фізичних тортур. Засудження жорстокості по відношенню до в'язнів (чи то були злочинці, чи божевільні) стало темою багатьох пізніх творів Гойї. У той час, коли Гойя закінчив малювати цю картину, він сам відчував фізичний та душевний спад. Це було лише кілька тижнів після оголошення Францією війни Іспанії, і хвороба Гойї підсилювалася. Сучасник писав про нього:

«

шуми в голові та глухота не поліпшуються, хоча його зір набагато покращав, і він знову може контролювати свій баланс.

»

Його симптоми можуть вказувати на тривалий вірусний енцефаліт або, можливо, на серію мікроінсультів, що вплинули на центри слуху та балансу у головному мозку. Діагноз після посмертного обстеження вказує на параноїдальну деменцію через невідому травму головного мозку. У випадку, якщо вірним є цей діагноз, саме розвитком хвороби можна пояснити вияв параноїдальних рис у його пізніх творах, що досяг кульмінації у його «чорних картинах» і, особливо, у «Сатурні, що пожирає своїх синів» (1821—1823 роки, Музей Прадо).

У 1799 році він опублікував серію із 80 гравюр, названих «Капрічіос» (ісп. Caprichos), зобразивши те, що він сам називав

«

...безмірні слабкості та нісенітниці, що можуть бути знайдені в будь-якому цивілізованому суспільстві із загальних упереджень та облудної практики, які звичка, ігнорування та егоїзм зробили звичайними.

»

В «Третього травня 1808 року: Страта захисників Мадрида» (1814 рік, Музей Прадо) Гойя спробував, як він сам написав,

«

увічнити за допомогою пензля найбільш значущі та героїчні події нашого славетного заколоту проти Тирана Європи.

»

Насправді картина не змальовує ту подію, про яку говорить Гойя — скоріш за все, це треба розуміти як більш абстрактний коментар.

«Чорні картини» та «Лихі часи»

Наприкінці свого життя Гойя купив будинок Quinta del Sordo («Будинок глухого чоловіка»), і намалював в ньому на полотнах та на стінах багато незвичних картин, присвячених чаклунству та війні. Одна з них — відома робота «Сатурн, що пожирає своїх синів» — відображує греко-римський міфологічний епізод, в якому бог Сатурн з'їдає дитину, це нагадування про конфлікти, що існували в іспанському суспільстві.

Ця картина одна із 14 в серії, що називалась «Чорні картини». Після смерті Гойї настінні малюнки були перенесені на полотна і залишилися одним з найкращих зразків творів останнього періоду життя художника, коли, оглухлий і напівбожевільний, він вирішив звільнитися від табу у живописі того часу і малював будь-які кошмарні видіння, що приходили йому в голову. Багато з цих робіт зараз в Музеї Прадо в Мадриді.

«Злочини війни»

У 1810 році Гойя створив серію акватинтових відбитків, названих „ Лихоліття війни « (ісп. Los desastres de la guerra), що змальовують сцени Півострівної війни. Ці сцени особливо бентежні, іноді моторошні в своєму зображенні жахів на полі битви, вони являють собою уражену свідомість перед обличчям смерті та розпачу. Ці гравюри були опубліковані тільки у 1863 році, тобто за 35 років після смерті Гойї.

«Тавромахія» та «Молочниця із Бордо»

«Тавромахія»

У 1824 році Гойя вимушено емігрував у Францію, «не знаючи жодного французького слова, без слуг, старий, глухий, хворий та безпорадний, але який же він щасливий! І як живо цікавиться всім, що його тепер оточує», — писав про перші роки еміграції художника його товариш Леандро Фернандес де Моратин.

Завдяки приятелю Голону, Гойя відкриває для себе техніку літографії, нещодавно відкриту німцем Зенефельдером, і зізнається: «Мені вже вісімдесят років, а я все ще вчусь»… Під кінець життя Гойя зробив кілька швидких ескізів на літографічному камені, це були сцени бою биків. Окрім гравюр, виникають також картини. «Корида» (1825, Прадо) є одним з чотирьох полотен, написаних у Франції, що являють собою ілюстрації до опублікованої у 1777 році книги про відважних тореадорів. Пізніше цей проект розрісся в цілий графічний цикл під назвою «Тавромахія» («таврос» — бик), виданий у 1816 році. Серія «Тавромахія» менш відома та популярна, ніж, наприклад, «Капрічос», що зрозуміло: там нема ніяких мук душі та містичних переживань. Зате присутнє філософське бачення, що перетворює кориду на всесвітній символ боротьби без перемоги.

Завершуючи свій творчий шлях картиною крові, що проливається на арені — з одного боку, і зображенням молодої, пишної, прекрасної молочниці — з іншого, Гойя начебто підводить підсумок свого життя, де було місце і трагічним подіям, і чуттєвій насолоді. «Молочниця із Бордо» (1827, Прадо) захоплює радісним та світлим настроєм, а також свіжою зелено-блакитною гамою живопису — в цілому, нехарактерною для творчості Гойї.

Спадщина

Всі малюнки Гойї зібрані у восьми альбомах, які позначені літерами від А до Н. Альбоми показують, як змінювалось відношення Гойї до малюнків: від невеличких коментарів, що виконували допоміжну функцію, до розлогого їх трактування, що само вже є окремою працею і має свою особисту художню цінність.

Вплив на живопис

Час показав, що Франсіско Гойя був найвидатнішим іспанським художником з часів так званої іспанської золотої доби (XVI—XVII ст.). Гойя, що замолоду навчався класичному стилю в малярстві, одного дня став продовжувачем венеціанських та барокових традицій, що сталося завдяки його контактам з Джованні Баттіста Тьєполо (ісп. Giovanni Tiepolo), а ще більше завдяки його захвату від робіт Дієго Веласкеса (ісп. Diego Velazquez). Гойя довів, що не було суперечності між класичним стилем та барочною традицією. Художник, малював фрески в храмах, портрети монархів та пап, так само як і його відомі попередники. Але той старий світ себе знищив і такі речі втратили свою актуальність. Брак добрих справ для простого люду з боку можновладців призвів до занепаду феодальної будови суспільства. Революція у Франції та її експансія до Європи (в тому числі до Іспанії) через солдатів Наполеона сповідувала ще більший занепад добрих звичаїв. Це вимагало зміни концепції художніх творів, і Гойя її зреформував, від показав нову функцію митців, яка й надалі була і є реалізована найвидатнішими художниками. Ця функція — боротьба митців за суспільну справедливість. Можна сказати, що досягти цих змін Гойї допомогла хвороба — перша у 1792 році, друга у 1819 році. Обидві хвороби загострили силу виразу його живопису. Гойя, виходячи з обіймів «майже смерті», перемагав не тільки громадські забобони і художні канони, але в першу чергу страх. Дякуючи талантові, сміливості та їх силі, він створив нове обличчя живопису. Гойя надихнув художників свого та наступного століття: Делакруа (фр. Delacroix), Мане (фр. Manet), Мунка (фр. Munch), символістів, імпресіоністів, фовістів, сюрреалістів, але в першу чергу Пабло Пікассо (ісп. Pablo Picasso).

В ранніх творах Давіда - все ті ж античні персонажі, що й на картинах відомих представників панівного стилю, лялькові, жеманні ( « Двобій Марса і Венери », «Діти Ніоби, яких постліляли Діана і Аполлон» та ін.) Навіть рання картина «Смерть філософа Сенеки » з трагічним сюжетом - лялькова і жеманна. Фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести — занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це розповідь про смерть. Існувала безліч подібних картин. Студент Давід декілька разів бере участь в конкурсах на Римську премію, але кожен раз через інтриги в журі її давали іншим претендентам. Нарешті чергова рококова композиція Давіда « Лікар Еризістрат відкриває причину любовної хвороби Селевка » ( 1774 р. )в четвертому конкурсі принесла Давіду Римську премію і право на подорож до Риму.

«Смерть Марата» 1793. Давід захоплювався благородною красою грецького мистецтва і намагався віддати данину цьому мистецтву у портреті Марата, однієї з головних фігур Французької Революції. Марат страждав від хвороби шкіри, через яку змушений був приймати медицинські ванни. Проте Марат не звик марнувати час, тому ставив біля ванни дошку, що слугувала йому столом. У той роковий день в кімнату до Марата була допущена жінка, що несла діячеві петицію. І коли Марат читав того листа, жінка вбила його ножем. На картині Давіда Марат ще тримає перо в одній руці, а петицію - в іншій.

Картина викликає шок у глядача, що вперше її побачив, оскільки зображає фігуру мертвого політичного лідера, що спадає з ванни. Ніж вбивці досі знаходиться на підлозі. Теплі кольори скупо використані в картині (лише коло поранення Марата). Давід закликає глядача розділити біль і гнів, які він відчував через вбивство Марата. Проте картина Давіда зображає лише один бік історії, є пропагандою. Марат був прихильником насильства в політиці, і лише вбивство зупинило його терор. А Давід у своїй картині намагався вплинути на точку зору глядача і показати драматичність цього сюжету, подає Марата - як жертву ворогів революції.

жінка, що несла діячеві петицію. І коли Марат читав того листа, жінка вбила його ножем. На картині Давіда Марат ще тримає перо в одній руці, а петицію - в іншій.

Картина викликає шок у глядача, що вперше її побачив, оскільки зображає фігуру мертвого політичного лідера, що спадає з ванни. Ніж вбивці досі знаходиться на підлозі. Теплі кольори скупо використані в картині (лише коло поранення Марата). Давід закликає глядача розділити біль і гнів, які він відчував через вбивство Марата. Проте картина Давіда зображає лише один бік історії, є пропагандою. Марат був прихильником насильства в політиці, і лише вбивство зупинило його терор. А Давід у своїй картині намагався вплинути на точку зору глядача і показати драматичність цього сюжету, подає Марата - як жертву ворогів революції.

	Энгр Жан Огюст Доминик (Ingres Jean) (1780-1867), французский живописец и рисовальщик. С 1796 учился у Жака Луи Давида в Париже. в 1806-1824 работал в Италии, где изучал искусство Возрождения и особенно творчество Рафаэля; в 1834-1841 был директором Французской академии в Риме. Энгр писал картины на литературные, мифологические, исторические сюжеты (“Юпитер и Фетида”, 1811, Музей Гране, Экс-ан-Прованс; “Обет ЛюдовикаXIII”, 1824, собор в Монтобане; “Апофеоз Гомера”, 1827, Лувр, Париж), портреты, отличающиеся точностью наблюдений и предельной правдивостью психологической характеристики (портрет Л.Ф.Бертена, 1832, Лувр, Париж), идеализированные и вместе с тем полные острого чувства реальной красоты ню (“Купальщица Вольпенсон”, 1808, “Большая одалиска”, 1814, - оба в Лувре, Париж). Произведения Энгра, особенно ранние, отмечены классической стройностью композиции, тонким чувством цвета, гармоничностью ясного, светлого колорита, но главную роль в его творчестве играл гибкий, пластически выразительный линейный рисунок. Энгр – автор блестящих карандашных портретов и натурных штудий (большинство - в Музее Энгра в Монтобане).Сам Энгр считал себя историческим живописцем, последователем Давида. Однако в своих программных мифологических и исторических композициях Энгр отступал от требований учителя, внося больше живых наблюдений натуры,религиозного чувства, расширив тематику, обратившись, в частности, подобно романтикам, к эпохе античности и средневековья (“Обет Людовика XIII”, 1824, Собор Монтобан, “Апофеоз Гомера”, 1827, Париж, Лувр). Если историческая живопись Энгра представляется традиционной, то его великолепные портреты и зарисовки с натуры составляют ценную часть французской художественной культуры 19 века. Одним из первых Энгр сумел почувствовать и передать не только своеобразный облик многих людей того времени, но и черты их характеров - эгоистический расчет, черствость, прозаизм личности у одних, и доброту и одухотворенность у других. Чеканная форма, безупречный рисунок, красота

силуэтов определяют стиль портретов Энгра. Меткость наблюдения позволяет художнику передать манеру держаться и специфический жест каждого человека (портрет Филибера Ривьера, 1805; портрет госпожи Ривьер, 1805, обе картины — Париж, Лувр; госпожи Девосе, 1807, Шантильи, Музей Конде). Сам Энгр не считал портретный жанр достойным настоящего художника, хотя именно в области портрета создал самые значительные свои произведения. С тщательным наблюдением натуры и восхищением ее совершенными формами связаны удачи художника при создании ряда поэтических женских образов в картинах “Большая одалиска” (1814, Париж, Лувр), “Источник” (1820—1856, Париж, Лувр); в последней картине Энгр стремился воплотить идеал «вечной красоты».

Ампир(франц. Empire - империя от лат. imperium - командование, власть) - это стиль архитектуры и интерьера, который является своеобразным отражением римской классики в сочетании с египетскими мотивами.

Ампир - исторический художественный стиль, впервые сложившийся во Франции в начале XIX в., в период Первой Империи Наполеона Бонапарта. Ампир появился в начале 19 века во Франции благодаря живописцу Жаку Луи Давиду.

Для своих картин, в которых он восхвалял великого императора и его империю, он делал особую мебель на заказ, что весьма пришлось по душе Наполеону и его свите. Хронологические рамки оригинального французского "Стиля Империи" узки, они ограничены, с одной стороны, концом правления Директории (1799г.) или годом коронации Наполеона (1804), а с другой - началом реставрации Бурбонов (1814-1815).

Тем не менее, в столь краткий исторический период французский Неоклассицизм, выросший на естественном интересе к античности и усиленный идеями Просвещения, гражданскими идеалами начала революции, успел переродиться в холодный, помпезный, напыщенный, искусственно насаждаемый императорской властьюстиль. Его основные элементы, почерпнутые из античного искусства, уже содержались в Классицизме "стиля Людовика XVI" и были кристаллизованы, в "стиле Директории".

Во время империи Наполеона, который видел назначение искусства в прославлении своей личности и своих воинских подвигов, искусство вновь, как при Людовике XIV, подвергается строгой регламентации и государственной опеке.

Вдохновленные идеями ДавидаархитекторыШарль Персье и Пьер Фонтен выполняли в этом стиле дворцы и усадьбы Наполеона I (Мальмезон, Фонтенбло, Версаль, Лувр и Тюильри). Этим пафосным, роскошным стилем Наполеон пытался показать не только величие римской империи, но и провести таким образом параллель со своим правлением во французских владениях.

Классицизм перерождается в тяжеловесный и торжественный стиль ампир (поздний классицизм), очень цельный во всех проявлениях. Художественные особенности стиляампир в архитектурепроявляются в широком применении ордерной системы, в противопоставлении больших плоскостей стен концентрированным декоративным деталям, в преобладании прямолинейных очертаний, массивных геометрических объемов.

Зданиям самого различного назначения стали придавать античные архитектурные формы. Так, Пьер Виньон (1762-1828) при постройке парижской церкви Мадлен, дополнившей ансамбль площади Согласия, обратился к величавой и компактной форме периптера. Становится излюбленным мотив триумфальной арки...

Однако ампир коренным образом отличается от Классицизма. Мягкую и светлую гармонию искусства периода Людовика XVI и демократическую строгость стиля Директории сменили парадный пафос и театральное великолепие "Стиля Первой Империи".

Наполеон стремился к блеску и ореолу славы римских императоров. Если свободно возникший Классицизм был ориентирован на демократические Афины периода классики Века Перикла, то художникам французской Империи было строго указано брать за образец формы искусства Древнего Рима.

Этому существенному различию не всегда придают должное значение, когда говорят о преемственности стилей и об "Ампирекак о высшей стадии развития Классицизма". Подобное утверждение равносильно тому, как если бы мы сказали, что искусство Древнего Рима - высшая стадия искусства греческих Афин.

Наполеоновский ампир - стиль жесткий и холодный. П. Верле назвал его "затвердевшим стилем Людовика XVI". И. Грабарь писал, что "блестящее развитие Классицизма во Франции было прервано "холодной диктатурой ампира".

Ампир демонстрирует вырождение классицистических форм, выхолащивание их подлинного историко-культурного смысла, духовного содержания, но, вместе с этим, стиль ампир своеобразно продолжает никогда не прерывавшуюся во Франции (в этом особенность развития французского искусства) классицистическую традицию.

Ведь не случайно историк художественных стилей В. Курбатов подчеркивал, что "Появление стиля ампир не было переворотом в последовательном развитии французских стилей, а видоизменением все тех же классических элементов, которые были известны во Франции со времен Людовика XIV или даже Франциска I". Примечательно и то, что ведущая роль в формировании нового стиля принадлежала не архитектору, как обычно, а живописцу Ж. Л. Давиду.

Еще накануне революции этот художник в картинах "Клятва Горациев" (1784), "Брут" (1789) прославлял героические эпизоды из истории республиканского Рима, по мотивам книг Тита Ливия. Для работы над этими картинами, Давид заказал известному парижскому мебельщику Ж. Жакобу предметы обстановки по собственным рисункам, сделанным им с этрусских, как их тогда называли, ваз, найденных в раскопках Геркуланума и Помпеи в Италии.

Давид участвовал в первой французской революции, затем, пережив тяжелый кризис, стал прославлять императора Наполеона так же, как до этого - идеалы свободы римской республики.

Про художника говорили тогда, что в поисках своего героя он "сменил Цезаря на Брута". Слава художника превратила его в первого живописца Империи. Давид разрабатывал эскизы мебели, оформления интерьера, диктовал моду в одежде. В 1800 г. он написал портрет знаменитой парижской красавицы мадам Рекамье в тунике на античный манер, возлежащей на кушетке с плавно изогнутым изголовьем, выполненной Жакобом, и стоящим рядом торшером в "помпеянском стиле".

С легкой руки Давида, эта картина положила начало моде на стиль "рекамье". В 1802 г. похожий портрет мадам Рекамье, как бы соревнуясь с Давидом, написал его ученик Ф. Жерар. Но сам император желал больше пышности и великолепия.

Его придворнымиархитекторамистали Ш. Персье и П. Фонтен, ранее, в 1786-1792 гг., учившиеся в Италии, в Риме. Во Франции они оформляли интерьеры дворцов Мальмезон, Фонтенбло, Компъен, Лувр, Медон, Сен-Клу, Версаль, Тюилъри, построили Триумфальную арку на площади Карусель в Париже, наподобие древнеримских (1806-1808).

В 1806-1836 гг. еще одна Триумфальная арка была возведена по проекту Ж.-Ф. Шальгрена. Скульптор А.-Д. Шодэ водрузил статую Бонапарта в образе Цезаря в римской тоге на вершину Вандомской колонны, другую статую, также работы Шодэ, император вез в обозе в Москву, чтобы установить ее в покоренном городе. Но примечательно, что в стиле Ампир было создано относительно мало выдающихся произведений архитектуры, скульптуры и живописи.

Примитивность содержания и жесткость идеологических установлений сделали ампир не художественным стилем в полном смысле этого слова, а стилем декорации и даже поверхностного камуфляжа.

В своей угодливости придворные декораторы Наполеона доходили до абсурда. Так спальня императрицы Жозефины во дворце Мальмезон была превращена в некое подобие походной палатки римского центуриона, а одетые в "римские туники" женщины мерзли от холода в плохо отапливаемых парижских Салонах и в заснеженном Петербурге, во всем подражавшем французской столице.

Воистину, говоря словами самого Наполеона, "от великого до смешного один шаг". В 1812 г. вышло в свет грандиозное издание "Собрание эскизов для украшения интерьера и всех видов обстановки". Авторами были Персье и Фонтен. В комментариях к своим проектам они подчеркивали "возможность использования самых разных стилей всех времен и народов", но на первом месте следовало ставить "величественный стиль римлян".

Это уже была декларация эклектики. Не случайно парижский декоратор этого же времени Ж. Зюбер прославился обоями, имитировавшими деревянную обшивку стен в неоготическом стиле "трубадур". А его конкурент Ж. Дюфур выпускал "картинные обои" на мифологические темы с "итальянскими пейзажами и античными фигурами".

Парадоксально, но ампир, несмотря на свою нормативность и регламентированность, ограничивающую свободу мышления художника, был романтичен. Сам Наполеон восхищался "эпосом Оссиана" (стилизацией под шотландский эпос) наравне с Гомером.

А картина Жерара "Оссиан, вызывающий призраков" (1801), исполненная по заказу Наполеона для дворца Мальмезон, вызвала шумный успех в Париже (см. оссианизм). После Египетского похода Наполеона (1798-1799), как бы вопреки его полному провалу, в Париже распространилась мода на "египетский стиль".

В 1802-1813 гг. осуществлялось грандиозное 24-томное издание "Путешествие по Верхнему и Нижнему Египту" с гравюрами по рисункам, исполненным во время похода бароном Д.-В. Деноном. В 1809-1813 гг. вышло столь же грандиозное "Описание Египта" Ф. Жомара, также иллюстрированное рисунками Денона.

Эти иллюстрации вместе с "образцовыми проектами" Персье и Фон-тена стали главным пособием для многих рисовальщиков-декораторов, орнамента-листов, лепщиков, резчиков, мебельщиков, ювелиров. Но основными декоративными мотивами стиля ампироставались все же атрибуты римской военной истории: легионерские знаки с орлами (см. аквила), связки копий, щитов и ликторских топоров (см. также арматура; трофеи; фасции).

Любопытно, что вся эта мешанина из элементов римского и египетского искусства не переходила в открытую эклектику. Отчасти это объясняется тем, что, еще в период древнеримской империи, произведения искусства Египта вместе с древними культами Исиды и Гора попадали в Рим. Египетская экзотика была модной в среде римских патрициев, она проникала в жизнь Вечного Города.

В начале XIX столетия эта связь стала еще более прочной и идейно обоснованной, поскольку формы искусства египетской империи времени Рамзесов и древнеримских императоров соединились в художественных амбициях французского узурпатора.

Они сосуществовали целостно и органично в едином "пространстве" романтического мышления. Стиль Ампир во Франции начала XIX в. своеобразно продолжает традиции художественного Романтизма, начинавшегося еще в середине предыдущего столетия Неоготикой в Англии. Ампир продолжил обращение к истории, углубление в прошлое - не только в античность, но и в Древний Египет.

Однако с методологической стороны Ампир нормативен и, следовательно, неромантичен. Поэтому эволюция художественных стилей в искусстве Франции - от Рококо, через Неоклассицизм, к Ампиру, слишком напоминает, как бы в обратном порядке, развитие, которое происходило в Италии XVI столетия: от Классицизма эпохи Возрождения к Маньеризму и Барокко.

Характерное для Ампира сочетание "римских" и "египетских" мотивов, красного дерева и золоченой бронзы, а также бронзы патинированной, матово-черной, ассоциирующейся с базальтами Египта, можно видеть в произведениях прославленного парижского бронзовщика П.-Ф. Томира и его мастерской. С 1805 г. Томир был "придворным чеканщиком" Бонапарта, он изготавливал бронзовые детали мебели, светильники - бра, канделябры, треножники, вазы и корпуса часов.

Во всех изделиях явственны отличия декорации ампираот подлинного Классицизма. В классицистическом стиле объемная форма и декор связаны пластично, подвижно; они переходят друг в друга, меняя взаимное расположение и функции в общей композиции. В стиле ампир композиция строится на контрасте чистого поля поверхности стены, мебели, сосуда и узких орнаментальных поясов, в строго отведенных местах, как правило, подчеркивающих конструктивные узлы и членения формы. Это противопоставление дополнительно усиливается необычной плотностью орнамента и контрастами цвета.

Для Классицизма типичны мягкие и сложные красочные гармонии; для Ампира - яркие, режущие глаз красный, синий, белый - цвета наполеоновского флага! Стены затягивались ярким шелком, в орнаментах - круги, овалы, ромбы, пышные бордюры из дубовых ветвей, наполеоновские пчелы и звезды из золотой и серебряной парчи на алом, малиновом, синем или зеленом фоне.

Таким образом, основными категориями формообразования в искусстве стиля Ампир стали историзм, нормативность, рационализм, декоративность, тектоничность, в поздних формах - открытый эклектизм. В знаменитом парижском особняке, построенном в 1804-1806 гг., для пасынка Наполеона, принца Е. Богарнэ и его сестры Гортензии, интерьеры оформлены в самых разных стилях, там соединяются "помпеянские", египетские, римские и даже "турецкие" мотивы, что создает общий "сибаритский характер ампирного интерьера".

А в его Турецком будуаре "наполеоновский ориентализм доходит почти до кича... так под влиянием раннеромантических течений возникает эстетика историзма и эклектики". Возможно, именно эти разрушительные тенденции, независимо от политического поражения Наполеона, послужили причиной столь скорого перерождения Ампира в "стиль Карла X", открывший период собственно Историзма как эпохи "воссозданий".

Характерна еще одна особенность ампира: присущая ему регламентированность почти полностью исключила возникновение региональных течений и школ. Именно поэтому Ампиром правильно называть только искусство Франции начала XIX в., но в своей сути, Ампир не национален, а космополитичен (не интернационален, как, к примеру, Готика, а непримирим к народным традициям).