Матеріали для виготовлення рукописів

Пергамент. До XIII ст. пергамент завозили в Київську Русь із Візантії або з країн Західної Європи. Найбільш розповсюдженим матеріалом у східних слов'ян був опойок — вичинені шкури молочних телят. З однієї телячої шкури викроювали 3—5 аркушів для книг великого формату (розмір сторінки 30 х 20 см і більше) або 7—10 аркушів для книг середнього формату (розмір сторінки 20x15 см). У процесі переписування великі нарізані аркуші згинали навпіл, одержуючи чотири сторінки. На­приклад, для виготовлення Архангельського Євангелія (1092) обсягом 356 сторінок (розмір сторінки 20,5x16,4 см) необхідно було ви­користати приблизно 10—12 шкур.

Розміри майбутніх рукописів встановлю­валися церковними ієрархами, замовниками або самими майстрами — якщо книги призна чалися на продаж. При цьому майстер, безперечно, керувався функціональним призначенням рукопису: книга для церковного богослужіння проектувалася великого розміру (сторінка повинна містити два текстових стовпці, написаних досить великими літера­ми); книга для читання у побуті — меншого розміру (сторінка повинна містити, як прави­ло, суцільний текст, написаний дрібними літерами).

Після нарізання пергаментних аркушів певного розміру на кожній сторінці розмічали

Слов'янська рукописна книга 131

майбутні рядки у стовпцях. Розмітку вико­нували за допомогою лінійки та шила, яким робили легкі наколювання. Орієнтуючись на ці наколювання, майстер за допомогою пера проводив розчиненим коричневим чорнилом тонкі одинарні лінії, якими окреслював розміри стовпців, та подвійні лінії — верти­кальні й горизонтальні, якими відокремлював стовпці від книжкових полів. До речі, систему подвійних лінійок для відокремлення текстових стовпців від йолів переписувачі запозичили у майстрів-іконописців, — такими лінійками-лузгами в іконах відокремлюють береги від зображення.

Паралельні лінії рядків наносили на перга­мент за допомогою лінійки (у ній був зроб­лений довгий наскрізний проріз) спеціальною, не дуже загостреною паличкою з металу або кістки — графійкою. Для швидкого розграф­лювання майстри використовували карамсу — пристрій у вигляді рами з паралельно натяг­нутими на певній відстані одна від одної висушеними жилами тварин. Раму наклада­ли на аркуш пергаменту, і майстер проводив лінії графійкою по натягнутих жилах. При цьому натискали досить сильно, щоби на зворотному боці аркуша з'явилися опуклі відбитки ліній, — адже писалося з обох боків аркуша. Відстань між лініями майбутніх рядків дорівнювала, як правило, 10 мм. Розлініювали всі аркуші, навіть ті, на яких потім виконували мініатюри. Робилося так тому, що рукопис здебільшого переписували одразу кілька нисців, манера письма яких відрізнялася щільністю. Чітко розрахувати, скільки сторінок знадобиться для певного тексту, було майже неможливо. Висота літер мала бути однако-ною, а рядки з обох боків аркуша, коли розгля­дати його на світло, мали завжди накладатися. Залежно від формату рукопису розміри літер коливались від 3 до 5 мм. Наприклад, у най­більшому за форматом (35 X 30 см) стародав­ньому руконисі — Остромировому Євангелії — текст написано уставними літерами, висота яких 6,86 мм. Міжрядкові відстані дорівнюють майже висоті літер — 7 мм. Середньовічні майстри емпіричним шляхом визначили розмір корінцевих, верхніх, бокових і нижніх полів у співвідношенні 2:3:4:6. Незважаючи на те, що пергамент був дорогим матеріалом, у бага­тьох рукописах майстри робили дуже великі поля. Наприклад, за підрахунком українського книгознавця Я. Запаска, в Остромировому Євангелії та Ізборнику Святослава (1073) поля

є достатньо великими, а текст займає відпо­відно 40 і 39,4 відсотка площі кожної сторінки.

В XI—XII ст. пергамент привозили з Візантії та Болгарії, а в XIII—XIV ст. руські майстри вже почали користуватися місцевим пергамен­том, який виготовляли здебільшого в монасти­рях. Технологія виготовлення пергаменту майже не змінилася з II ст. до н.е., коли її розробили у великому елліністичному місті -державі Пергамі. Правителі Пергаму довго утримували монополію на виготовлення та продаж цього матеріалу. Один із найвідоміших рецептів виготовлення пергаменту, який дій­шов до нашого часу, датується VIII ст. н. є. Шкіру витримували у вапняному розчині, обробляли попелом або поташем, щоби вона стала еластичнішою, а потім натягували на раму і спеціальними заокругленими ножами зішкрябували залишки м'яса та щетини. Підготовлену шкіру натирали крейдою для обезжирювання і ретельно полірували з обох боків пемзою. Після цього шкіра ставала тонкою, гладкою і мала теплий жовтуватий відтінок. Пергаментні манускрипти у Київській Русі здавна називалися «телятинами», «ха­ратьями» або «харатіями», а слово «пергамент» стало вживатися в Україні лише з XVI ст.

Берест. Крім пергаменту для письма в давні часи на Русі використовували берест (березову кору). Як уже згадувалося, при археологічних розкопках на колишніх землях Київської Русі було знайдено численні берестя­ні грамоти, датовані XI—XV ст. Зокрема, в Новгороді їх налічувалося понад 500.

Щоб березова кора стала гнучкою і прида­тною для письма, її витримували у киплячій воді, потім ретельно вишкрібали та шліфували внутрішній бік, після чого обрізали краї. Текст продряпували гострим металевим або кістяним стержнем — иисалом. У давнину виготовляли хп с

Берестяний лист і писшю.

132 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

навіть берестяні книги. З церковної літератури відомо, що у чернечій обителі, створеній блаженним Сергієм Радонезьким (бл. 1321— 1391), через нестачу коштів та зубожіння ченці писали богослужбові тексти «не на харатіях... но на берестьях». Берестяну книжку кодекс -ного типу невеликого розміру (5x5 см) було знайдено археологами в Новгороді.

Папір. Пергамент був основним матеріа­лом для письма до середини XV ст. Від цього часу в Україні почали широко використовувати папір, хоча про його існування на Русі знали ще з XII ст. Руські купці мали налагоджені торговельні зв'язки зі Середньою Азією. Мож­ливо, вони ходили ще й далі на схід. На той час, як відомо, у величезній Монгольській імпе­рії користувалися паперовими грошовими знаками. До того ж купці, ймовірно, приво­зили і сам папір.

Папір переважно постачали з Німеччини, але з першої половини XVI ст. його почали виготовляти й на українських землях. Сиро­виною було ганчір'я з додаванням конопель і льону. Такий папір був недостатньо білим, але відзначався міцністю. Книгознавець О. Мацюк у книзі «Папір та філіграні на українських землях» відзначає, що в Галичині у XII ст. виробляти ганчір'яний папір уміли двоє братів-міщан. Пізніше для виготовлення паперу почали використовувати бавовну та деревину.

Одним із найдавніших паперових рукопи­сів, виготовлених на території України, є ад­міністративна книга тогочасної генуезької колонії в Кафі (кінець XIII ст., зберігається в Італії). У Центральному державному історич­ному архіві у Львові теж зберігається кілька паперових адміністративних книг, датованих XIV ст.

Сто/пика із

берестяного

зошита

хлопчика

Оішфіина.

XII сіп.

На Львівщині у XVI—на початку XVII ст. було побудовано паперові млини (напірні) у м. Буськ (1539), у с. Брюховичі (1599), ум. Рава-Руська (1610), біля м. Самбір (пер­ші десятиліття XVII ст.). Відома діяльність у другій половині XVI ст. папірень у м. Новий Став (Волинь) і м. Острог (Рівненщина). На початку XVII ст. у м. Радомишлі біля Києва папірню заснував архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький.

Майже кожен паперовий млин, щоб захистити свою продукцію від підробок, марку­вав її водяними знаками — філігранями, видимими на світлі. Це були декоративні зображення тварин, птахів, окремих літер і предметів побуту: архітектурні мотиви, орна­ментальні обрамлення (картуші). Філіграні допомагають дослідникам рукописів визначати приблизну дату виготовлення книг, у яких на останніх сторінках відсутні колофони з вихід­ними даними.

Слов'янська рукописна книга мала форму кодексу, виготовленого з окремих зошитів. Кожен зошит складався, як правило, з чоти­рьох подвійних (зігнутих навпіл) аркушів. Для письма використовували гусячі або павичеві пера, які спочатку ретельно обробляли: витри­мували в піску чи попелі, зішкрябували з них перетинки, а потім підігрівали, щоби в перах не залишалося жиру. Способи застругування («очинки») пера були різноманітні: для писан­ня уставом кінець пера розщеплювали та загострювали досить широко, а для дрібного скоропису — тоненько. Для письма золотом або кіновар'ю користувалися пензлями. У май­стернях виготовляли спеціальне чорнило з ко­ричнюватим відтінком, яке з часом не вицвітало. У дослідницькій літературі описано кілька рецептів чорнила, до складу якого входили такі компоненти: старе залізо або залізний купорос, відвари вільхової або дубової кори, вишневий клей (камедь, гуміарабік), мед, квас або капустяний розсіл. Щоб чорнило під час роботи швидше висихало, написаний рядок посипали дрібним кварцовим піском.

Заголовки, дрібні ініціали та виокремлення у тексті писали червоно-жовтою кіновар'ю (циноброю) і рожево-оранжевим суриком. Кіновар готували із ртуті та сірки, сурик — зі свинцю. Зберігали їх у дерев'яних або мета­левих чорнильницях. Іноді чорнильниці робили спареними: в одну наливали чорнило для переписування основного тексту, в другу — кіновар або сурик.

Слов'янська рукописна книга 133

Багатоколірні прикраси та сюжетні мініа­тюри малювали клейовими медовими та гуашевими фарбами, які накладали на перга­ментні аркуші корпусно (щільно), а з «при­ходом» у книгу паперу художники почали користуватися водяними прозорими фарбами акварельного типу. Із таких складників, як вугілля, свинець, мідь, малахіт і глина, готу­вали багато фарб: охру (від жовтого до корич­невого відтінків), лазур (яскраво-синя), бакан (лілово-червона), зелені фарби (з малахіту), сині фарби, свинцеве білило. Золото вико­ристовували або листове (сусаль), яке нак­ладали на клейову основу, або порошкове, змішане з клейовим складником (творене). Фарби для мініатюр, що відзначалися стій­кістю і майже не змивалися, виготовляли на ясчній основі з додаванням рослинного клею; вони нагадували сучасні темперні фарби.