Семінар 7. Західноєвропейська культура XIX ст

План

1. Традиції класицизму в культурі XIX ст.

2. Становлення і розвиток романтизму в художній культурі європейських країн.

3. Представники критичного реалізму в літературі та живописі.

Теми рефератів

1. Пейзажний живопис англійських романтиків.

2. Романтичні тенденції в творчості Ежена Делакруа.

3. Джузеппе Верді та його реалістична опера.

4. Джордж Байрон – співець свободи.

5. Фредерік Шопен – класик польської музики.

6. Імпресіонізм у французькому живописі.

7. Метод натуралізму в літературній творчості Еміля Золя.

8. Ван Гог – видатний представник постімпресіонізму.

Список рекомендованої літератури

1. Андреев Л. Г. Импрессионизм /Л.Г. Андреев. – М.: МГУ, 1980. – 256 с.

2. Васильева К. Н. Шуберт : краткий очерк жизни и творчества / К. Н. Васильева. - Л. : Музыка, 1969. – 88 с.

3.Владыкина-Бачинская Н. М. Роберт Шуман / Н. М. Владыкина-Бачинская. - 3-е изд., перераб. - М. : Музыка, 1968. - 160 с.

4. Евнина Е.М. Западноевропейский реализм на рубеже ХІХ - ХХ веков/ Е.М. Евнина. – М.: Наука, 1967. – 262 с.

5. Історія світової культури[під заг. ред. М. В. Дєдкова]. – Запоріжжя: Дике Поле, 2009. – 376 с.

6. Кертман Л. Е. История культуры стран Европы й Америки (1870–1917) / Л.Е. Кертман. – М. : Высшая школа, 1987. – 304 с.

7. Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович [та ін.] ; ред. М. М. Закович. - К. : Знання, 2004. - 567 с.

8. Некрасова Е.А. Романтизм в английском искусстве: Очерки/ Е.А. Некрасова. – М. : Художественная литература, 1975. – 670 с.

9. Попова Т.В. Зарубежная музыка XIX века: книга для учащихся / Т.В. Попова, Г.С. Скудина. - М.: Просвещение, 1981. - 207 с.

1. Починаючи обговорення першого питання, студенти повинні відзначити, що промисловий переворот в Англії, Французька буржуазна революція 1789–1794 рр. поклали початок епосі капіталізму в Європі. Це була і нова епоха в європейській художній культурі. У літературі та мистецтві Західної Європи розвивалися різні напрямки й тенденції: класицизм, романтизм і критичний реалізм.

У живописі тенденції класицизму виявилися найбільш яскраво. Знову в мистецтві зростає роль розуму як головного критерію у пізнанні прекрасного, знову мистецтво закликає насамперед виховувати в людині почуття обов’язку, служіння ідеям державності, а не бути втіхою і насолодою.

Напередодні Великої французької буржуазної революції у живописі Франції з’являється Жак-Луї Давид (1748–1825). У його творчості античні традиції, естетика класицизму злилися з політичною боротьбою, органічно сплелися з пафосом революції і дали новий стиль французькій культурі – “революційний класицизм”. Справжній тріумф Давиду принесла його картина “Клятва Гораціїв” за мотивами трагедії Корнеля “Горацій”.

Одним з провідних майстрів класичного напрямку став Жан Огюст Домінік Енгр (1780–1867). У 17 років потрапляє він в майстерню Жака Луї Давида. Засвоївши класичну систему з її культом античності, Енгр свідомо відмовився від революційності давидівського класицизму. Він відмовляється від сучасності, йде від життя у світ прекрасного. Поклоніння перед античністю переросло в Енгра у майже сліпе захоплення нею. Бажаючи здобути повіту незалежність від свого часу, він звертається тільки до минулого. Твір, за який він отримав “Grand Ргіх de Roma” – “Посли Агамемнона у Ахілла” – свідчення того, що він повністю засвоїв систему класицизму.

Таке розуміння Енгром натури відчутне в його портретах та прекрасних картинах “Купальниця”, “Велика одаліска”, “Джерело”. На цих полотнах яскраво відображено його ідеал краси. Але деяка ідеалізація відриває мистецтво Енгра від життя, зумовлює холодні театралізовані композиції, далекі від історичної правди. Останні роки загальновизнаного майстра захмарені його запеклими битвами: спочатку з романтиками на чолі з Делакруа, потім з реалістами, яких представляв Курбе.

2. Вивчення другого питання доцільно розпочати з того, що з’ясувати сутність та форми романтизму в художній культурі. Перед усім зазначимо, що романтизм був породжений негативною реакцією на французьку буржуазну революцію з боку феодальних класів і розчаруванням в її результатах з боку широких демократичних верств населення. Тому романтизм і прийняв різні за своїм соціальним забарвленням форми: так званий пасивний та активний, революційний романтизм. Пасивні романтики, відкидаючи буржуазну дійсність, протиставляли їй ідеалізоване феодальне минуле: середньовіччя, католицизм, аристократичні ідеали.

Революційні романтики протиставляли буржуазному суспільству мрії про краще майбутнє. Вони зверталися до минулого і до далеких країн не в пошуках феодальних чи релігійних утопій, а в прагненні відшукати живі джерела істинно народних моральних і естетичних ідеалів.

а)Розглядаючи питання про романтизм в літературі, студентам необхідно підкреслити, що батьківщиною романтизму є Німеччина, де він з’явився ще в кінці XVIII ст. Ранній етап романтизму пов’язаний з діяльністю ієнської групи письменників, яку очолили брати Фрідріх (1772–1832) і Август Вільгельм (1767–1845). Вони сформували основні принципи романтичного світорозуміння.

В романтизмі першої чверті XIX ст. провідна роль належала гейдельберзькому гуртку на чолі з Клеменсом Брентано (1778–1842) і Іоахімом Арніто (1781–1831). Вони опублікували двотомну антологію народної пісенної лірики “Чарівний ріг хлопчика”. За цим виданням вийшли відомі збірки казок братів Якоба (1785–1863) і Вільгельма (1786–1859) Грімм. Інтерес до фольклору і німецького середньовіччя був характерний для діяльності гейдельберзьких романтиків.

Своїх вершин романтизм у Німеччині досяг у творчості Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822). У нього чітко прослідковується конфлікт художника з бідністю, безбарвністю реальної дійсності, що викликали песимістичні погляди на навколишній світ. А тому у визнаних його творах переважала іронія (збірка новел “Фантазії” (1805), сатиричний роман “Життєві погляди кота Нурра” (1821).

У 1830-і–40-і роки під впливом перелому в соціальному житті Німеччини в романтизмі помітно зростає вплив утопічних і революційних ідей. Перше покоління англійських романтиків представляють Уїльям Вордсворт (1770–1850) і Семуел Тейлор Кольрідж (1772–1834). Саме вони і близькі їм літератори склали так звану “озерну школу”. Вони закликали шукати гармонію в патріархальному устрої минулого, у сільській ідилії, у світі високих матерій. Це відштовхнуло від “озерної школи” Джона Кітса (1775–1821), великого лірика, який щиро співчував боротьбі пригноблених за своє соціальне визволення. З “озерною школою” ще гострішими були суперечки і полеміка Джорджа Байрона (1788–1824), який відкрито пов’язав свою долю з революційним духом. Поема Дж. Байрона “Паломництво Чайльд Герольда” вивела на сцену романтичного бунтівника-індивідуаліста, типового зневіреного дійсністю героя післянаполеонівської пори. Активний гуманізм Байрона, його пророче передбачення “століття волі” зробили поета володарем розуму тодішньої Європи, найяскравішим представником романтичного руху.

У Франції перший етап романтизму припадає на період наполеонівської імперії. Серед ранніх французьких романтиків виділяється філософ і прозаїк Ф.Шатобріан (1768–1848), поет і романіст Альфред де Віньї.

Другий етап романтичного руху представляють твори Жорж Санд (Аврори Дюпен) (1804–1876) і Віктора Гюго (1802–1885). Творчість Жорж Санд пронизана вільнолюбними настроями. Уявлення про соціальне життя, які викладені в “Орсі” (1841), в “Мірошнику з Анжибо” (1844) і в багатьох інших романах. Творчий шлях Віктора Гюго тривав шість десятиріч. Гюго був найвидатнішим поетом і драматургом свого часу, автором відомих романів – як історичних (“Собор Паризької Богоматері” – 1831 р., “Дев’яносто третій рік” – 1874 р.), так і присвячених сучасності –«Знедолені» – 1862 р. Вся творчість Гюго спрямована проти різних форм насильства над волею і гуманністю, проти фанатизму, нетерпимості, зневажання прав особистості;

б) У розмові про романтизм у живописі студентам слід відзначити, що у Франції він виникає як опозиція класичній школі Давида, академічному мистецтву.

Вершиною творчості Теодора Жеріко стала велика картина “Пліт Медузи”. Події, що сталися з французьким кораблем “Медуза” влітку 1816 р., дали Жеріко драматичний сюжет. У результаті тривалої роботи художник створив величезне полотно. Через 5 років після смерті Жеріко саме стосовно цієї картини був використаний термін “романтизм”. Картина стала маніфестом романтизму в живописі.

Найбільші успіхи французького романтизму пов’язані з ім’ям Ежена Делакруа (1798–1863). Уже перша картина “Дайте і Вергілій”, за мотивами “Божественної комедії” Данте, стала виявом романтичної спрямованості митця.

Наступний етап творчості Делакруа пов’язаний з подіями 1830 р. Він втілює революцію 1830 р. в алегоричному образі “Свободи на барикадах” (інші назви “Свобода, що веде народ”, “Марсельєза”). Найбільш значним внеском англійського романтизму у світове мистецтво прийнято вважати пейзажний живопис. Яскравим представником цього напрямку став Фюзелі (1741–1825), творчість якого не була визнана сучасниками. Було необхідне ціле століття для розуміння майстерності художника. Головне, що відрізняло його полотна, – це невпинний політ фантазії, нескінченність зображуваного світу, який міг бути жахливим або прекрасним.

Англійський романтизм найбільш органічно виразився також у живописі і графіці Уільяма Блейка, пейзажах Джона Констебла (1776–1837), Уільяма Тернера (1775–1851). Про їх творчість треба сказати в рефераті;

в) Висвітлюючи питання про романтизм у музиці, студентам треба підкреслити, що у європейській музиці виявився на рідкість багатим видатними обдаруваннями: це Франц Шуберт (1797–1828), Роберт Шуман (1820–1856), Гектор Берліоз (1803–1869), Ріхард Вагнер (1813–1883), Ференц Ліст (1811–1886), Фрідерік Шопен (1810–1849), Джузеппе Верді (1813–1901) та інші.

Романтизм приніс у музику підвищену емоційність, фантастичну вигадку, казково-поетичну образність, деколи запозичену з фольклору, масштабність символічних узагальнень. Виникла суттєва перебудова жанрів: найважливіше значення набули романс, одночастинна фортепіанна п’єса, інструментальна танцювальна мініатюра. З’являється жанр “героїчної опери”, який виникає під впливом національно-визвольних рухів.

На межі класичної і романтичної епох виникає титанічна фігура Людвіга ван Бетховена (1770–1827). Творчість Бетховена охоплює мало не всі форми і жанри музики, але його вершиною були 9 симфоній. Бетховен був сучасником Великої французької революції, рішучим ворогом бонапартизму. Натхненна високими ідеалами революції, музика композитора закликала людей до боротьби за краще майбутнє. Доля окремих героїв і народних мас, невпинна боротьба за щастя людей, за перемогу світла над темрявою і радість перемоги – про все це розповідають симфонії і увертюри, сонети і квартети видатного музиканта. У своїй творчості Бетховен втілив передові суспільні ідеї свого часу, проклав для композиторів, які йшли за ним, дорогу в майбутнє.

У пошуках прекрасних і вічних духовних цінностей романтики зверталися до природи, до життя рідного народу, його музично-поетичної творчості. У різних країнах Європи в XIX ст. виникає пильний інтерес до старих звичаїв, обрядів, пісень. Так, австрійський композитор Шуберт звертається до вальсу, улюбленого танцю свого часу, польського композитора Фредеріка Шопена привертають рідні мазурки і полонези, угорця Ференца Ліста - народні танці і пісні.

Великим композитором першої половини XIX ст. був Франц Шуберт. Він жив у Відні в один час із видатним Бетховеном. Проте це композитори різних поколінь. Живучи в одному місті, Шуберт і Бетховен не були знайомі. Лише незадовго до смерті Бетховена його секретар показав композитору декілька десятків пісень Шуберта. Могутня сила ліричного таланту юного композитора глибоко вразила Бетховена. Радісно збуджений, він вигукнув: “По праву в цьому Шуберті живе іскра Божа! Він ще примусить говорити про себе весь світ!” Слова Бетховена виявилися пророчими. Широким масам слухачів Франц Шуберт полюбився насамперед своїми прекрасними, задушевними і поетичними піснями. Шуберт помер, не доживши до 32 років. Протягом декількох десятків років після його смерті його твори немов народжувалися заново: їх розшукували, вперше виконували. Ще за життя композитора деякі друзі почали збирати рукописи його пісень. Сам Шуберт їх не зберігав, у рукописному вигляді вони передавалися з рук у руки і багато губилося. Пісень виявилося близько 600.Одне з центральних місць у європейському мистецтві займала оперна музика. Батьківщина опери – Італія. І це не випадково. Здавна італійські співаки славилися своїми прекрасними голосами. XIX ст. – це час яскравого розквіту італійської опери. Один за одним висуваються надзвичайні автори: Джоаккіно Россіні, Вінченцо Білліні, Джузеппе Верді.

Вершиною творчості Россіні стала героїко-патріотична опера “Вільгельм Телль” (за драмою Шиллера). В яскравих художніх образах відтворив композитор повстанську боротьбу швейцарського народу проти австрійських поневолювачів. Постановка опери на сцені італійських театрів супроводжувалася бурхливими оваціями. Драматичні події опери сприймалися не як далеке минуле, а як революційна дійсність Італії, яка стогнала під гнітом австрійських поневолювачів.

Активним продовжувачем створення героїко-патріотичних опер став молодий, нікому ще не відомий музикант – Джузеппе Верді. Найкращі його твори проникнуті полум’яним патріотизмом, ненавистю до пригноблювачів. У далеких подіях епохи середньовіччя, у біблійних переказах слухачі ловили стрімкий пульс сучасності, закличні мужні інтонації. Найкращі опери Д. Верді, такі як “Ріголетто”, “Травіата”, “Дон Карлос”, “Аїда”, “Отелло” йшли і йдуть на оперних сценах усього світу. Більш детально про творчість Верді треба сказати в рефераті.

З. Починаючи вивчення третього питання, студенти повинні запам’ятати, що реалізм як могутній художній рух сформувався в середині XIX ст. Звичайно, Гомер і Шекспір, Сервантес і Гете, Мікеланджело і Рембрандт були великими реалістами, але Новий час висуває нового героя в житті, якому досить скоро передбачено було стати і головним героєм мистецтва – людину праці. Побут, життя, праця цього нового героя стануть новою темою в мистецтві. Новий герой і нові теми породять і критичне ставлення до існуючих порядків, в мистецтві буде покладено початок тому, що вже в літературі сформувалося як критичний реалізм.

Реалізм – (від латинського realis– матеріальний) припускає правдиве художнє відображення об’єктивної дійсності. Для представників реалістичного напрямку правда в мистецтві означала не лише правильне відображення вже складених характерів, але і творче розкриття (за допомогою уявлення художника) ще не реалізованих можливостей людей.

Основоположником і лідером критичного реалізму в літературі Англії був Чарльз Діккенс (1812–1870). Видатний гуморист і сатирик, він був неперевершеним майстром соціального роману. Його твори, починаючи з “Посмертних записок Піквікського клубу” (1837), стали істинно художньою енциклопедією побуту, вдачі, проблем, суперечностей англійського життя і перш за все життя буржуазних кіл. Видатним представником французького реалізму став Стендаль (Анрі Бейль). У найкращому романі Стендаля “Червоне і чорне” (1831) антагонізм сил революції і реакції відображено як перелом у долі юнака, який намагається будь-яким способом утвердитися на верхніх сходинках соціальної ієрархії, і врешті-решт зазнає життєвої і моральної катастрофи.

У “Пармській обителі” (1839) Стендаль досяг нових вершин, правдиво зображуючи героя-романтика в роки наполеонівських війн та в уїдливій атмосфері періоду Реставрації.

Видатним завоюванням реалістичної літератури став багатотомний цикл романів і повістей Оноре де Бальзака (1799–1850) “Людська комедія”. Задум цього циклу виник у письменника 1834 р. і Бальзак здійснював його протягом усього свого життя. Письменник прагнув створити історію звичаїв сучасної Франції, вважаючи, що романи пише сама дійсність, а він є лише її секретарем. За планом епопея Бальзака повинна була включати 143 твори, з яких письменник встиг завершити 95.

У французькому живописі реалізм заявив про себе насамперед у пейзажі. Реалізм у пейзажі починається з так званої барбізонської школи, з художників, що отримали в історії мистецтва таку назву від імені села Барбізон недалеко від Парижа. Це була група молодих живописців – Теодор Руссо, Діазделла Пенья, Жуль Дюпре, Константен Тройон – які приїхали до Барбізона писати етюди з натури.

Деякий час у Барбізоні працював Жан Франсуа Мілле (1814–1875). Він зблизився з художниками цієї школи, особливо з Теодором Руссо. Тут Мілле сформувався як досвідчений майстер селянської теми. Його героєм відтепер і до кінця його творчих днів стає селянин (“Віятель”, “Сіяч”, “Збиральниця колосків”, “Анжелюс”, “Людина з мотикою”). Одним із найбільш тонких майстрів французького пейзажу був Каміль Коро (1796–1864). У салонах Парижа виставлялись його картини, але завжди їх розміщували в темних місцях, де зникав їх витончений колорит. Не впадаючи у відчай від невизнання офіційною публікою, Коро швидко стає творцем інтимного пейзажу, “пейзажу настрою” (“Віз сіна”, “Дзвіниця в Аржантеї”).

Критичний реалізм як новий могутній художній напрямок активно стверджує себе і в жанровому живописі. Його становлення в цій галузі пов’язане з ім’ям Постава Курбе (1819–1877). Як справедливо писав Ліонелло Вентурі, жоден з художників не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, і жоден не мав такого впливу на живопис XIX ст., як він сам.

Критичний реалізм справив величезний вплив на суспільну свідомість XIX ст., він втілив ідею прогресивного перетворення суспільства, утвердження моральних ідеалів у людських стосунках.

Тестові завдання

1. По відношенню до якої картини вперше було використано термін “романтизм”?

а) “Пліт « Медузи»”;

б) “Клятва Гораціїв”;

в) “Свобода на барикадах”.

2. Нове світосприйняття у мистецтві під назвою “фовізм” закріпилось у творчості:

а) Тулуза-Лотрека;

б) Огюста Ренуара;

в) Анрі Матіса.

3. Який архітектурний стиль зародився за часів Наполеона І, як символ панування Франції над світом?

а) модерн;

б) ампір;