Розвиток пост класичної естетики

Розвиток пост класичної естетики пов'язаний з іменами Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера, О. Конта, К. Маркса, С. К'еркегора. у контексті гегелівських ідей і завершення естетикою Гегеля класичного періоду розвитку цієї науки на особливу увагу заслуговує філософсько-естетична позиція Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінга (1775—1854), зокрема прочитані ним в ієні та Вюрцбурзі лекції з філософії мистецтва, в яких він аргументує думку про художню творчість і естетичне споглядання як найвищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу був близький романтико-ірраціональний погляд на світ, що дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця сієнських романтиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса. Фахівці з історії філософії поділяють творчість Шеллінга на кілька періодів:

1) натурфілософський (від середини 90-х років XVIII ст.); 2) трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800—1801pp.); 3) філософія тотожності (до 1804 p.); 4) філософія свободи (до 1813 p.); 5) філософія міфології та одкровення (до 1854 p.). упродовж 1802—1803pp. Шеллінг працює над «Філософією мистецтва» — роботою, в якій найповніше виявилися естетичні погляди вченого. Важливим є твердження Шеллінга про те, що естетичне слід розглядати як гармонію свідомої і позасвідомої діяльності, як тотожність чуттєвих і моральніших засад. Виходячи з такого розуміння естетичного, Шеллінг відносить мистецтво до найвищої форми ідеального світу. Водночас саме мистецтво здатне урівноважити ідеальний та реальний рівні, в яких, на думку Шеллінга, існує світ.

Зміни у поглядах Шеллінга пов'язані з 1814—1817pp., коли він поступово зближується з представниками теософських, релігійно-містичних напрямів. Ще в 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг тлумачив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову, а на початку 40-х років уже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччини, свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Усвідомлюючи складність, неоднозначність і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світорозуміння інтелігенції Європи у другій половині XIX ст., а також у XX ст. Відображення шеллінгіанства знаходимо в естетичних концепціях Фейєрбаха, Шопенгауера, К'єркегора, Фрейда й Бергсона.

Естетичні погляди німецького філософа Артура Шопенгауера (1788—1860) ґрунтувалися на аналізі кількох проблем, серед яких найпослідовніше опрацьована проблема видів мистецтва. Щодо проблеми предмета естетики, то в розмірковуваннях філософа вона порушена опосередковано, а саме — через проблему мистецтва. Водночас і ця проблема існувала в контексті доволі суперечливих симпатій і антипатій Шопенгауера. Визнавши філософію Платона, Епікура, Гельвеція, Канта, неодноразово звертаючись до Гете, Шопенгауер називає концепції Фіхте, Гегеля, Шеллінга «філософією старих баб». у такій суперечливій філософській площині орієнтиром щодо естетико-мистецтвознавчих ідей Шопенгауера може бути його суто життєве кредо: «кожний день є маленьке життя: кожне пробудження і вставання — маленьке народження; кожний свіжий ранок — маленька юність; кожне приготування до сну і засинання — маленька смерть»1. на думку філософа, мистецтво може відповідати кожному із зазначених вікових і психологічних станів людини, адже мистецтво — це завжди новий і по-новому створений світ. Шопенгауер не міг прийняти попередні концепції мистецтва, бо, на його думку, потрібно передусім враховувати властивості інтелекту, що позначаються на довколишньому світі, на світі явищ, який, власне, є світом ілюзій, світом магії та чар. Шопенгауер використовує поняття «майя», що на санскриті й означає стан ілюзорності та утаємниченості. «новий світ мистецтва і «по-новому» створений мистецтвом світ існує в межах майя, в межах «завіси омани».

Шопенгауер вважав, що реальне людське життя позначене песимізмом і розчаруванням, подолання яких можливе або шляхом естетичного споглядання, або за допомогою моральних чинників, зокрема співчуття та співпереживання.

Посткласична естетика знайшла своє повне й завершене вираження в естетиці марксизму, що виник на теренах світової культури і певною мірою враховував досягнення попередньої філософської, економічної, соціальної думки. Свідомий інтерес до здобутків гуманітарних наук, зокрема етики, естетики, теорії та історії мистецтва, дав марксизму змогу відтворити доволі повну картину руху творчої активності людини від міфо-символічного бачення світу до становлення соціального роману XIX ст. Які саме естетичні проблеми привернули увагу Карла Маркса (1818—1883) та Фрідріха Енгельса (1820— 1895)? Слід, насамперед, виокремити факти, пов'язані із загальною оцінкою естетики, розумінням її ролі й значення. Так, у 1857 р. американський видавець Чарльз Дана запропонував К. Марксу написати для «нової американської енциклопедії» статтю «Естетика». У листі до Ф. Енгельса, К. Маркс висловив роздратованість з приводу нереальності поставленого завдання «фундаментально викласти естетику на одній сторінці». у праці «Святе сімейство» він різко критикував «спекулятивну естетику» младогегельянців. у свою чергу, Ф. Енгельс у листі до Конрада Шмідта рекомендував тому ознайомитися з естетикою Гегеля, яка, за його висловом, «вражає».

Інтерес до естетичної проблематики живився власною літературною творчістю, що мала для Енгельса принциповий характер. Ще у 1838 р. він видрукував вірш «Бедуїни», в якому зробив спробу дати морально-психологічну оцінку одному з давніх народів світу, проаналізувавши його долю. Енгельс активно співпрацював з літературним товариством «Молода Німеччина», що склалося під ідейним і художнім впливом видатного німецького поета Г. Гейне. члени товариства намагалися перетворити літературу на дієве знаряддя перебудови суспільства, наголошуючи на соціальному призначенні мистецтва.

Саме Ф. Енгельс через оцінку творчості К. Бека, Л. Берна, Л. Уммермана домагався чіткості щодо теоретичних програм і художніх напрямів об’єднання «Молода Німеччина».

Пов'язуючи спрямованість предмета естетики з аналізом людської чуттєвості, Маркс і Енгельс значну увагу приділили дослідженню проблеми чуттєвого опанування людиною навколишнього світу і ролі системи «зовнішніх» і «внутрішніх» почуттів людини. проте здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існування у людини органів чуття, а формуванням такої здатності в акті чуттєвого споглядання, яка сприяє розпредметненню суспільно значущого предмета. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості Маркс тлумачив як перетворення людського на «теоретичне почуття».

У теоретичних працях «Економічно-філософські рукописи 1844 року» та «Німецька ідеологія» К. Маркс, досліджуючи процес становлення людини як соціального суб’єкта, значну увагу приділив аналізові механізму формування її особистісного ставлення до дійсності. при цьому звертає на себе увагу та роль, яка відводиться створеному предметному світові як «реальній» природі людини, де відбувається її життєдіяльність. Маркс вказував на нерозривний взаємозв'язок створеного трудовою діяльністю предметного світу й особливих характеристик самої людини. перетворюючи природу відповідно до своїх потреб, людина змінює й себе, під час практики «напрацьовує» такі здібності, таке ставлення до навколишнього світу, які дають їй змогу творити «за законами краси». Матеріально-духовний світ, в якому живе й діє людина, є відображенням її сутнісних сил. Водночас, світ матеріальних і культурних цінностей, створених попередніми поколіннями, є основою для діяльності наступних поколінь.

Естетику К. Маркса і Ф. Енгельса було взято за методологічну основу у теоретичні розробки естетиків СРСР. Слід зазначити, що з середини 50-х і до кінця 80-х років XX ст. радянська естетика розвивалася доволі активно, порушуючи найважливіші теоретичні проблеми. Так, упродовж кількох десятиліть учені Росії, України, Грузії, Білорусі збагачували понятійний апарат естетики, зокрема традиційну категоріальну систему, запропоновану ще за часів античності, і обґрунтовували категоріальний статус таких понять, як гармонія, міра, естетичне, героїчне, драматичне тощо. Ця проблематика в усі часи потребувала значної уваги передусім тому, що понятійно-категоріальний апарат відображає динаміку історичного розвитку науки, процес її теоретичного збагачення.

У межах марксистської методології формувалися авторські концепції, що розширювали уявлення про природу чуттєвого пізнання, про складну внутрішню структуру естетичного процесу. Надбанням естетичної науки цього періоду слід вважати інтегративні процеси, що зумовили зближення естетики з етикою, психологією, мистецтвознавством і культурологією. Складався своєрідний міжпредметний теоретичний простір, що давав змогу виокремити і всебічно проаналізувати проблеми художньої творчості, художньо-естетичної цінності, специфіки сприймання мистецтва, його функціональність, проблеми синтезу мистецтв тощо. плідним було дослідження історії естетичної науки, висвітлення естетичних поглядів окремих учених.

Слід зауважити, що розвиток естетичної проблематики відбувався у гострих теоретичних дискусіях, які засвідчили принципово різне розуміння окремих положень марксизму, намагання естетиків подолати вульгарно спрощене, декларативне тлумачення і принципу історизму, і діалектики об'єктивно-суб'єктивних відношень, і співвідношення матеріального та ідеального.

Проблема місця, ролі й специфіки естетики у структурі міжпредметних зв'язків має давню і складну історію. у попередніх параграфах наголошувалося на ролі філософії як науки, що поєднувала в собі всі інші сфери людського знання. Естетику було також приєднано до предмета філософії, а отже, її основні ідеї розвивалися в межах загально філософського знання. Взаємозв'язок естетики і філософії полягає в тому, що теоретичні принципи й науковий метод естетики залежать від світоглядних позицій, методології, філософської концепції конкретного філософа або певного філософського напряму. Така залежність простежувалася не лише у теоретиків, які йшли до естетичної проблематики, відштовхуючись від власних філософських концепцій (Платон, Арістотель, кант, Гегель), а й у тих, хто розробляв естетику в межах мистецтвознавчої орієнтації (Леонардо да Вінчі, Буало, Лессінг).

У боротьбі різних філософських течій, напрямів, шкіл відбувалося формування предмета естетики, її основних категорій і понять. Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії активно співпрацювала з етикою. Відродження й інтенсивне теоретичне використання калокагативного принципу на сучасному етапі розвитку естетичної науки — далеко не єдиний приклад доцільності взаємодії естетики й етики. Обидві ці науки спрямовані на людину як на своєрідний об'єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу. Безперечно, що на порубіжжі XX—XXI ст. ці науки втрачають антропоцентричні тенденції щодо розуміння ролі і значення реальної людини в цивілізаційних процесах. Однак що глибшим стає знання людини, то доцільнішим є пошук шляхів її гуманізації.

Етика відіграє особливу роль в аналізі художньої діяльності, мистецтва як складової частини предмета естетики. кожна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва, естетичної діяльності взагалі та в певну історичну епоху зокрема. З урахуванням цього варто ставити і розглядати питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Адже, «оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі й навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі професійно цією діяльністю займаються»

Професійна етика й норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою етичної науки. при цьому, щоправда, наголошується, здебільшого, на професіях лікаря, педагога, юриста. чи кожна професія потребує специфічної професійної етики? Щодо професії митця, то відповідь може бути тільки позитивною. Складний, суперечливий процес розвитку мистецтва в різні історичні періоди, художнє обслуговування митцями реакційних ідеологій, участь певних мистецьких напрямів у художньому обґрунтуванні, наприклад, насильства чи релігійної нетерпимості, моральної вседозволеності, роблять актуальною проблему професійної етики митця.

Значне морально-етичне навантаження має і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця. Адже так було колись, і так є нині, що митці формуються в конкретних творчих майстернях, творчих лабораторіях відомих людей. кожен учень, приймаючи чи спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин «учитель — учень» потребує вивчення й вироблення своєрідного «кодексу честі».

Етичні проблеми художньої творчості спрямовують нашу увагу і на взаємодію естетики й психології. Теоретичні інтереси цих наук є загальними стосовно питань, що пов'язані із з'ясуванням специфіки естетичного почуття, процесу творчості, становлення художньої обдарованості, талановитості, геніальності. Естетика і психологія перетинаються при вивченні специфіки сприймання художнього твору.

Обов'язковим є і розгляд взаємодії естетики з мистецтвознавством — сукупністю наук, які досліджують соціально-естетичну сутність мистецтва, його походження, закономірності розвитку, особливості та зміст видової специфіки мистецтва, природу художньої творчості, місце мистецтва в духовному житті суспільства. Сучасне мистецтвознавство зосереджує увагу на дослідженні мистецтва в контексті духовної культури. Складна структура цієї науки характеризується комплексністю, яка об'єднує загальне і часткове. Як система знань про окремі види мистецтва, мистецтвознавство поділяється на літературознавство, музикознавство, театрознавство, кінознавство тощо. кожна з цих галузей знань має відносно самостійний характер і водночас входить як складова частина до загальної структури. Власне, мистецтвознавство є сукупністю трьох частин — історії мистецтва, теорії мистецтва і художньої критики. Естетика виступає як загальна теорія мистецтва, і саме в цьому аспекті перехрещуються інтереси естетики й мистецтвознавства, яке, своєю чергою, теоретично взаємодіє з немистецтвознавчими науковими дисциплінами, методологічні підходи, спостереження і висновки яких мають істотне значення для комплексного вивчення мистецтва. З цього погляду особливо значущими є, наприклад, психологія художньої творчості, соціологія мистецтва, культурологія, семіотика тощо.

Проблема взаємодії естетики й мистецтвознавства доволі складна, суперечлива і відображає неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в предметі естетики. розуміння предмета естетики як теорії мистецтва властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання, не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне питання: чому, склавшись як самостійні науки, естетика й мистецтвознавство проіснували тривалий час, не перекресливши одна одну? чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх неправомірна?

Міфологічний образ Аполлона пройшов складний шлях розвитку і допомагає нам тепер зрозуміти поступовий процес усвідомлення специфіки естетичної діяльності. Міф свідчить, що спочатку Аполлон, син Зевса і Лето, брат Артеміди, охороняв родину від горя і нещасть. Згодом його почали ототожнювати з Геліосом — богом Сонця. поступово за Аполлоном (він став богом музики) закріплюються культуротворча, культурозахисна функції, а в науку через образну, символіко-метафоричну інтерпретацію приходить проблема видової специфіки й синтезу мистецтв, тобто проблема, яка інтегрує естетику й мистецтвознавство.

Якщо відтворити теоретичну історію проблеми співвідношення естетики і мистецтвознавства, то потрібно передусім виокремити погляди Йоганна Вінкельмана (1717—1768) і Вільгельма Гумбольдта (1767—1835). репрезентуючи німецьку естетико-мистецтвознавчу школу XVIII—XIX ст., вони намагалися збудити інтерес до класичного мистецтва, наголошували на необхідності взаємодії теорії мистецтва і літературної критики. на сторінках фундаментального дослідження Й. Вінкельмана «історія мистецтва давнини» (1763) не тільки проаналізовано й систематизовано історію античного мистецтва, а й подано обґрунтування теоретичного положення про співвідношення у мистецтві змісту і форми, внутрішньої пристрасті і зовнішнього спокою. на прикладі аналізу чотирьох ступенів розвитку античного мистецтва — архаїчного, піднесеного (Філія, Скопас), прекрасного (Пракситель) і еклектичного — Вінкельман, по суті, вийшов на новий рівень осмислення трагічного, драматичного, самої природи людського страждання.

Полемізуючи з Вінкельманом, видатний німецький естетик XVIII ст. Лессінг зміг у своїх працях «Лаокоон» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767) досягти справжніх теоретичних висот.

Щодо позиції В. Гумбольдта, то розгляд творчих надбань Гете і Шиллера дав йому змогу проаналізувати специфіку реалізації мистецтвом ідеалу, який інтерпретувався як конкретно-історичний і національний феномен.

Подальше поглиблення проблеми естетичної специфіки мистецтва пов'язане з працями відомого англійського філософа й естетика Бернарда Бозанкета (1848—1923): «історія естетики» (1892), «Лекції з естетики» (1915), «принципи індивідуальності і цінності» (1911), «Цінність і доля індивідуума» (1912). послідовник Гегеля, Бозанкет вбачав у мистецтві шлях до опанування світовою гармонією. Він намагався обґрунтувати ширше, ніж це було прийнято в історії естетики, розуміння гармонії. Вона, на думку англійського філософа, є серцевиною «абсолютної реальності» — цілісності, що долає просторову й часову роз'єднаність предметів і явищ. Мистецтво ж намагається поєднати людину, яка існує на рівні природної чуттєвості, з «абсолютною реальністю» як носієм досконалості. проголосивши «Божественну комедію» Данте еталоном мистецтва, Бозанкет, по суті, сприйняв естетику як науку, що опановує й інтерпретує функціональну специфіку мистецтва. Особливе «естетичне» навантаження має, на думку вченого, пізнавальна функція. на початку XX ст. Бозанкет намагався не лише знайти нові аргументи щодо гегелівської ідеї обмеження предмета естетики мистецтвом, а й пов'язати естетику, мистецтвознавство з логікою, раціональним ставленням до дійсності. Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства ще неодноразово привертала до себе увагу дослідників.

Спробами знайти нові шляхи зближення естетики й мистецтвознавства позначена працями найвідомішого французького естетика XX ст. Етьєна Сурьо (1892—1979). Ще у 30—50-х роках у творах «Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мистецтв. Елементи порівняльної естетики» (1947) Сурьо намагався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва визначав через специфіку чуттєво-смислових елементів — квалїй (від лат. qualia — якість). Саме через засоби оформлення квалій — а ними є звук, колір, світло, слово, рух — може виникати самобутній «космос» — художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю авторського бачення світу.

Вивчення предмета естетики з урахуванням широкого кола проблем мистецтвознавства було й нині залишається складною і дискусійною проблемою. неоднозначність оцінки місця й ролі мистецтва в структурі предмета естетики, суперечливість щодо обсягу і специфіки взаємодії естетичної й художньої сфери призвели до спрощення, а то й до вульгаризації естетики, до спроб перетворити її на прикладну науку. у другій половині XIX ст. відомий французький етнограф і антрополог Ш. Летурно зробив спробу обґрунтувати так звану естетичну палеонтологію. Вчений був переконаний, що тільки антропологія здатна опанувати внутрішній зміст естетики й мистецтва.

Особливо плідним щодо виявлення нових можливостей естетичної науки через міжпредметні зв'язки можна вважати XX ст., протягом якого склались і продовжують розвиватися аналітична, лінгвістична структуралістка, естетика. Специфічну сферу становлять ті види естетичного знання, що інтегрують класичну естетику з досягненнями природничих і технічних наук (виробнича, технічна, екологічна, естетика).

Отже, нині, як і раніше, тривають спроби поглибити й узагальнити межі предмета естетичної науки. Це пов'язано з динамікою розвитку естетики, з властивим їй постійним збагаченням предмета, зі значними внутрішніми творчими потенціями, лише частину яких осягнуто й усвідомлено в минулому.

Слід наголосити, що порубіжжя XX—XXI ст. активізувало теоретичні розробки з метою адекватного усвідомлення обсягу предмета і завдань не лише естетики, а й інших гуманітарних наук.

Контрольні запитання:

1. Як визначається предмет естетики?

2. Чи змінювалося визначення предмета естетики в процесі розвитку науки?

3. Які принципи закладені давніми греками у правило «золотого перетину»?

4. Як розумів предмет естетики німецький філософ О. Баумгартен?

5. Які етапи пройшла естетика в процесі свого розвину від античності до XX ст.?

6. З якими суміжними науками співвідноситься естетика?

7. У чому полягає специфіка взаємодії естетики й мистецтвознавства?

Список рекомендованої літератури:

1. Арістотель. Поетика. — К., 1967. Гегель Г. В. Ф. Эстетика : В 4 т. — Т. 2—3. М., 1968.

2. Гриценко В. С. далекосхідний культурний регіон // історія світової культури: культурні регіони / за ред. Л. Т. Левчук. — К., 2000. Єфименко В. В. Культура середньовіччя. культура Відродження // іс-торія світової культури / за ред. Л. Т. Левчук. — К., 1994. Кант И. Сочинения : В 6 т. — М., 1964. Т. 5.

3. Карэн Эудженио. Проблемы итальянского Возрождения. — М., 1986. Музыкальная эстетика Западной Европы XVII— XVIII веков. — М., 1971.

4. Фрагменты ранних греческих философов / отв. ред. И. Д. Рожанский. — М., 1989.

5. Юхимик Ю. В. Мімезис : Естетико-мистецтвознавчий аналіз засадничого принципу класичного мистецтва. — к., 2005.