Основні види комунікації та іх характеристика

Комунікація - особливий тип людської діяльності, поряд з діяльністю мисленнєвою, трудовою, ігровою та ін.

Іноді спілкування ототожнюють з комунікацією. Але поняття «спілкування» є більш загальним. Комунікацію ж пов'язують з інформаційним зв'язком, хоча термін «комунікація» можна вживати в широкому значенні, як синонім терміну «спілкування» з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії.

Роль комунікації в суспільстві визначається її функціями, серед яких виділяють: інформаційну (обмін інформацією); координації взаємодії, пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння повідомлення), емотивну („обмін” емоціями та вплив на емоційний стан людей), пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння повідомлення)та інші.

Соціокультурна комунікація - процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності з метою обміну інформацією, який здійснюється за посередництвом прийнятих в певній культурі знакових систем (мов), прийомів і засобів їх використання.

У культурології розрізняють типи соціокультурної комунікації за трьома ознаками:

за характером суб’єктів комунікації:

міжособистісна

особистісно-групова

між групова

міжкультурна та інші.

За рівнями протікання комунікації

На рівні повсякденної культури

В спеціалізованих галузях (наукова, художня)

В контексті трансляції культурного досвіду від спеціалізованого рівня до повсякденного.

В залежності від типу соціокультурного устрою можна виокремити такі типи соціокультурної комунікації: авторитарно-канонічна (характерна для традиційного або „природньозакритого” суспільства), динамічно-конкурентна (характерна для західного або „відкритого” суспільства) та тоталітарно-бюрократична (характерна для „штучно-закритих” суспільств).

Авторитарно-канонічна соціокультурна комунікація зорієнтована на постійне відновлення головних настанов архаїчної свідомості і побудована за принципом самоцітування, підтримання цілісності наявного міфологічного простору. Культурна інновація в ній можлива шляхом запозичення або нав'язування культурних зразків іншої культури, яке відбувається під час агресії, завоювань та торгівельних контактів.

Динамічно-конкурентна комунікація характерна для демократичних постіндустріальних суспільств. Для неї характерними є інноваційні процеси, швидкоплинність культурних стандартів поведінки, надзвичайно висока роль засобів масової інформації, принципова антиавторитарність культурного простору, конкуренція культурних зразків різних субкультур, плюралізм цінностних орієнтацій.

Для тоталітарного суспільства соціокультурна комунікація таж є важливим механізмом регулювання соціальних зв'язків. Для неї характерним є надмірна ідеологізація інформації, постійне продукування та нав'язування людям міфологій, жорсткий контроль з боку держави за інноваційними процесами в духовній сфері, обмеження діалогу між культурами та цензура засобів масової інформації.

Ю. Лотман запропонував ще одну модель інформаційного процесу в культурі - автокомунікацію. Особливістю цієї моделі є те, що рух інформації здійснюється в системі „Я - Я” і який веде: а) до зміни самої інформації (за рахунок привнесення додаткового або повного коду); б) зміни „Я” (трансформації знань чи свідомості суб'єкту). Механізм передачі інформації в каналі „Я - Я” може бути представлений як накладання формального додаткового коду на мовне повідомлення, яке надає тексту багатозначну семантику з асоціативним значенням.
47. Інформаційно-знакове тлумачення культури.

Позиції адаптаціонизму та ідеаціонізму на протязі останнього часу поступово зближуються. Основою, на якій відбувається це зближення, є інформаційно — семіотична концепція культури.

Вихідним моментом інформаційно-семіотичного підходу до культури є адаптаціоністська теза про способи та наслідки людської діяльності.

Семіотика – загальна теорія знакових систем.

Діяльність — це спосіб існування людини.

Постійне формування все нових і нових завдань і засобів діяль­ності призводить до того, що люди поступово занурюються в штучно створений ними світ. В цьому відношенні культура протистоїть «натурі» — природі. «Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось при­родним шляхом, без втручання людини.

Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття (іграшки та книги, одяг і меблі, скло і бетон, звуки музики та електричне світло). Сліди людського впливу має навіть те, що ми їмо та п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе ніби на межі двох світів - існуючого незалежно від нього світу природи та світу матеріальної культури.АРТЕФАКТИ (від лат. arte — штучний, factus - виконаний) – це продукти та наслідки людської діяльності. Артефакти – це штучно створені людиною предмети і явища, виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Артефакти — це феномени культури.Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів.Культура являє собою світ смислів. Найбільш очевидна здатність людини наділяти свої творіння смислом проявляється у мові. А сенсозмістовну сутність має також все, що людина створює і що складає культурне середовище її буття: твори мистецтва й правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт тощо. Смисл будь-якого предмету відбивається у його призначенні, ролі.

Потрібно відмітити, що взяті відокремлено, поза їх відношення до людини, предмети, ніякого смислу не мають (наприклад, смисл Піраміди існує не у ній, тобто фізичних параметрах, а у культурі, творінням якої вона є. Смисл речей існує не у них, а у культурі, яка породила їх, і у тих, хто цю культуру вивчив). Із культури люди черпають можливість наділяти смислом не тільки слова і речі, але і всю поведінку і все життя в цілому. Без знання культури минулого не можливо зрозуміти наших нащадків (іл.4).

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії. І такими видами смислів виступають знання, цінності і регулятиви.

Смисли утворюються у голові людини, коли вона у відповіднос­ті зі своїми потребами пізнає, оцінює та регулює оточуючі її явища і процеси і ті, що відбуваються у ній самій. Відповідно цьому знання (те, що дається пізнанням), цінності (те, що встановлюється за допо­могою оцінки) і регулятиви (те, чим регулюються дії) представля­ють собою три основних види смислів.Знання (когнітивний смисл) лат, cognitio — знання, пізнання — це інформація про властивості об'єкту. Може здатися, що таке визначення є тривіальним. Проте, насправді його простота недостатня. Визначення знання — одне із складних філософських питань, з приводу якого існує багато різних думок:- інформація є завжди інформація про щось, а тому в будь-якій інформації міститься якесь знання (відомості про деякий об'єкт). - знання завжди є деяке ствердження, у вигляді стверджуючого, або заперечуючого вислову.;- знання об'єктивне, тобто визначається виключно властивостями об'єкта, а не суб'єктивними особливостями- знання може бути як істинним так і помилковим. Невірне, помилкове твердження — це також знання, тільки недостовірні, якщо враховувати, що у знаннях є елемент суб'єктивності і що істинність їх — відносна;Регулятив (регулятивний смисл) — це правило або вимога, у відповідності з якою люди будують свою поведінку та діяльність.

Наявні в культурі регулятиви визначають прийняті в даній культурі норми поведінки і діяльності, тобто вказують, якими шляхами та засобами досягнення мети допустиме «нормальне», і навпаки.