Мініатюра візантійської рукописної книги

Швидке поширення ідей християнства на великій території Візантійської імперії залежа­ло, безперечно, і від активного розвитку книж­кової справи. Повсюди почали створювати не тільки монастирські скрипторії, але й світські книгопереписувальні майстерні. Цьому проце­сові сприяли і церковні ієрархи, й офіційна світська влада. Наприклад, ще у IV ст. імпе­ратор Константин І наказав виготовити п'ятдесят гарно оздоблених пергаментних примірників Євангелія для храмів, які буду­валися в столиці і в провінціях.

Мініатюри рукописів IV—V ст., яких, до речі, збереглося до нашого часу дуже мало, характеризував певною компілятивністю: пейзажі копіювали з творів давньоримського живопису, а сцени із зображенням людей і тварин безпосередньо перемальовували з античних рельєфів. Це підтверджують, наприклад, ілюстрації із зображенням баталь­них сцен, виконані до «Іліади» Гомера (збері­гається в Бібліотеці Амброзіана в Мілані).

Ілюстрації до богослужбової літератури були здебільшого копіями з храмових мозаїк і фресок. Копіюючи великі панно, перші художники-мініатюристи занадто пере­вантажували ілюстрації численними біблій­ними сценами. Наприклад, мініатюри до Кведлінбурзькоі Біблії (V ст.) були поділені на чотири окремі частини, кожна з яких мала цілком самостійну композицію. До того ж у кожній із чотирьох частин сюжетні сцени

64 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Діоскорид Педаній. Медичний трактат. Малюнок лікарської рослини. Константи­нополь. VI сіп.

охоплювали велику кількість персонажів. Зміст таких мініатюр, як правило, був малозрозумілий читачам.

Згодом майстри книги розробляють творчі принципи заповнення сторінок ілюстра­тивним матеріалом. В оздобленні найголов­нішої богослужбової книги — Євангелія — почали використовувати великі сторінкові мініатюри. Постаті євангелістів традиційно зображалися фронтально поставленими в урочистих застиглих позах і нагадували радше консулів чи ораторів. В XI ст. у констан­тинопольських скрипторіях художники відмовляються від старих канонів і починають малювати євангелістів у сидячих позах, за писанням рукописів. У Псалтирях здебільшо­го малювали невеличкі маргінальні ілюстрації на нижніх і зовнішніх полях книжкових розгортів. У Лекціонаріях також, крім де­кількох великих сторінкових мініатюр, використовували ілюстрації невеликого розміру, але малювали їх безпосередньо в тексті. Ілюстрації в Менологіях (житіях святих) зображали на сторінках за конструк­тивними принципами, якими керувалися художники при оздобленні Псалтирів і Лекціонаріїв.

Великі сторінкові мініатюри, як правило, розкривали зміст цілого рукопису або ілюстру­вали окремі частини книги. Вони не були пов'язані з конкретним текстом. Наприклад, у Псалтирях сторінкові мініатюри ніколи не ілгострувата окремі псалми, а розповідали про життя Давида та його предків. Подібні ілюстрації набували певної композиційної самостійності, нагадуючи твори станкового живопису. Сюжети таких мініатюр у руко­писах ніколи не повторювалися.

Щодо маргінальних ілюстрацій і малюнків у тексті, то вони, навпаки, були тісно пов'язані з конкретним уривком твору. У Псалтирях, наприклад, ілюстрації на полях, що були виконані без рамок і тлом для яких служив безпосередньо колір пергаменту, стосувалися конкретних рядків та навіть слів або були своєрідним тлумаченням окремих фраз. Мініатюри в Лекціонаріях траплялися зде­більшого в самому тексті між рядками і частіше ілюстрували зміст цілих абзаців. Сюжети маргінальних або внутрішньотекстових ілюстрацій повторювалися в одному рукописі багато разів. Головним чином, це було зображення народження Христа, Розп'яття або сюжети, пов'язані зі зціленням.

У VI—VII ст. вплив Візантії на сусідні держави посилюється, а роль Константинополя як культурного і мистецького осередку середньовічного християнського світу істотно зростає. Це сприяє значному розвиткові художнього оформлення манускриптів.

Найвідомішою пам'яткою візантійського книжкового мистецтва VI ст. є медичний трактат давньогрецького лікаря Діоскорида Педанія (І ст.), що був переписаний на замовлення принцеси Юліани Анікії. У кодексі всі пергаментні аркуші попередньо покрили пурпуром. На сьомому аркуші в колі, зобра­женому у вигляді лаврового вінка, написано заголовок книги, а на наступній сторінці — перелік (індекс) лікарських рослин. На кожній сторінці поряд із текстом — зображення лікарських рослин, виконані з натуралістичною точністю та підфарбовані прозорими фарбами акварельного типу. Ймовірно, візантійський майстер скопіював малюнки рослин безпо­середньо з античного папірусного сувою.

Крім маленьких нарисових малюнків, у книзі на окремих аркушах зображено 5 міні­атюр, виконаних криючими темперними фар­бами, які накладалися на відшліфований пер­гамент декількома шарами з використанням

Рукописна книга Середньовіччя 65

листового золота. Композиції мініатюр, розфарбованих у спектральні кольори, облямо­вані широкими декоративними рамками, які заповнені геометричним орнаментом. На першій мініатюрі, якою і починається ману­скрипт, зображена принцеса Юліана Анікія, що сидить у строгій фронтальній позі, а поруч з нею із обох боків — фігури-алегорн Мудрість і Великодушність.

На окремій мініатюрі також у сидячих по­зах зображені автор трактату і молода жінка — алегорія Відкриття, яка тримає в руці корінець лікувальної рослини мандрагори.

Відтоді у візантійському (а пізніше західно-та східноєвропейському) мистецтві утверджу­ється традиція зображати в мініатюрах портрети замовників рукописів і їх авторів, а в храмові мозаїки вкомпоновувати обличчя тих, хто пожертвував кошти на спорудження храму.

До нашого часу дійшов ще один чудово оздоблений рукопис — Євангеліє, переписане писцем Рабулою у 586 р. в монастирі м. Загбе (територія Східної Сирії). Манускрипт зберігається у Флорентійській бібліотеці. Художники рукопису надають перевагу орнаментам архітектурного характеру, якими обрамлені не тільки таблиці канонів (календар­ні дати євангельських подій), а й зображення пророків і євангелістів. їх постаті викомпоно­вані під арками або ківоріями (вхід до вівтаря у вигляді арки на тонких оздоблених колонах) у стоячих позах, як прийнято було зображати античних ораторів.

У мініатюрах часто використовувалися стилізовані зображення тварин і птахів, фонтани, які символізують вічне відродження християнства, та архітектурні елементи, оздоб­лені орнаментом килимового характеру. Вели­кі сторінкові мініатюри виконували яскравими темперними фарбами: художники здебільшого користувалися червоним кольором у поєднанні з жовтим і зеленим відтінками.

З'являються й інші прийоми розташування мініатюр на сторінках. Наприклад, у пурпур­ному Євангелії другої половини VI ст. (збе­рігається в італійському монастирі Россано) декілька мініатюр намальовані на окремих сторінках, а більшість — над текстом, розмі­щеним у чотири стовпці на кожній сторінці розгорту. Ці мініатюри виконані безпосередньо на пурпурному пергаменті. Художник відмов­ляється від підкреслення вільних рухів персо­нажів, що було притаманне античному

мистецтву, і захоплюється їх зовнішньою статичністю. Майстер уміло будує книжкові розгорти. Наприклад, композиція сцени «Євхаристії» поділена на дві окремі сцени, намальовані на сторінках розгорту, але разом вони створюють цілісний фриз, розташований над текстовими стовпцями.

На початку VIII ст. у житті візантійського суспільства почала зростати роль Християнської Церкви. Проти цього активно виступила світська влада на чолі з імператором, створив­ши опозицію церковній ідеології. Цей рух отримав назву іконоборського. У боротьбі з культом іконошанування в середині IX ст. іконоборці знищили велику кількість чудових пам'яток іконописного та мініатюрного мис­тецтва. Багато талановитих ченців-іконописців та художників книги перейшли з візантійських монастирів у римські, розташовані на землях Франкської держави, де у них була можливість продовжувати свою творчість.

Художникам, які залишились у візантійсь­ких майстернях, забороняли малювати ікони

Євангеліє. Мініатюра із зображешшм євангелістів. Писець Рабулп. Східна Сирія, м. Загбе. 586 р.

66 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Хлудовський

Псалтир.

Сторінка

з мініатюрами

на полях.

Константинополь. Середина IX cm.

та фігуративні мініатюри — вони могли вико­ристовувати лише безсюжетні декоративні прикраси. У рукописах початку IX ст., на­приклад, як і раніше, малювали фронтиспісні мініатюри, але тепер на них замість зображен­ня Ісуса Христа або святих зображали декоро­ваний хрест. Великі сторінкові мініатюри майже не використовувалися, оздоблення в основному зводилося до орнаментальних заставок і декоративних ініціалів. Іконобор-ський рух у Візантії був офіційно припинений в середині IX ст.

До періоду середини IX ст. належить славнозвісний Хлудовський Псалтир, назва якого походить від колишнього власника рукопису. Псалтир був виготовлений у скрип-торії Студитського монастиря і сьогодні зберігається в Державному історичному музеї Москви. На полях рукопису поряд із текстами псалмів зображено більше 200 невеличких,

різноманітних за своїми темами сюжетних мініатюр. Фігури персонажів намальовані у виразних позах, з експресивними обличчя­ми — у фас, в три чверті або в профіль. Від деяких мініатюр тягнуться тонкі лінії до певних місць тексту — так вказується на зв'язок сюжетів ілюстрацій зі змістом текстових рядків. Композиції ілюстрацій не замкнуті у рамки, малюнки фігур викона­ні без тла у вільній конфігурації та пе­ребувають в одному просторі з текстом. Серед мініатюр, намальованих на основі іко­нографічної системи, трапляються ілюстрації, де зображено прихильників іконоборського руху. Вони виконані досить шаржовано: персонажі, які закликають віруючих до знищення ікон із зображенням Ісуса Христа, мають занадто довгі, звисаючі до пояса язики, розкуйовджене волосся та вирячені очі на злих обличчях.

Рукописна книга Середньовіччя 67

Паризький

Псалтир.

Мініатюра

із зображенням

Давида і Мелодії.

Константинополь.

Хет.

Наступний етан розвитку візантійського мистецтва припадає на другу половину IX— X ст. — добу Македонського відродження. Майстри звертаються до художніх традицій періоду еллінізму і творчого доробку митців римського та ранньовізантійського періодів. Посилення впливу традицій античного мистец­тва найбільше проявляється в іконописі та мініатюрі. Ілюстратори почали дотримуватися в своїх композиціях класичних пропорцій люд­ського тіла та чіткої побудови (майже скульп­турного характеру) фігур і предметів. Персо­нажів малювали у легкій динаміці, під­креслюючи характерні для античного мис­тецтва складки на одязі.

Вказані риси чітко помітні в сторінкових ілюстраціях до Паризького Псалтиря, виготов­леного в імператорському скринторп у X ст. (зберігається в Паризькій національній біб­ліотеці ). Наприклад, у мініатюрі із зображен-

ням Давида, що грає на арфі, в лівому верх­ньому кутку виконане блакитним кольором зображення римської вілли, яке скопійоване з античного оригіналу. В правому верхньому кутку тієї ж мініатюри намальована колона з вазою, мотив якої запозичений художником зі зразків давньоримського живопису.

У багатьох мініатюрах Паризького Псалти­ря присутні образи-персоніфікації, які також були притаманні античному мистецтву. Ці образи античні майстри використовували при зображенні міфологічних сцен — за до­помогою образу людини давалися уявлення про природні явища, абстрактні поняття та вказувалося на особливості характеру певно­го персонажа. Наприклад, на фронтиспісній мініатюрі фігура Давида, що співає псалми, зображена між двома жіночими фігурами, над головами яких зроблено написи «Премуд­рість» і «Пророцтво». Моделлю для зображення

68 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

цих жіночих фігур послужили античні скульптури.

На відміну від Хлудовського Псалтиря IX ст., в якому налічувалося більше ніж 200 невеличких маргінальних малюнків, Паризь­кий Псалтир X ст. прикрашений 14 великими сторінковими мініатюрами. Сюжети мініатюр присвячені безпосередньо епізодам із життя Давида. Всі ілюстрації мають широкі золоті рами, щільно заповнені орнаментом.

Ці обидва рукописи — Хлудовський Псал­тир, виготовлений у стінах Студитського монастиря в Константинополі (IX ст.), та Паризький Псалтир, виготовлений в імпера­торському скрипторії (X ст.), — протягом багатьох століть були взірцями для майстрів книги не тільки у Візантії, але й у країнах Західної та Східної Європи.

Блискучого розквіту мистецтво візан­тійської книги досягає в XI ст. До рукопису почали ставитися, як до коштовної речі. Художники розглядали манускрипт як цілісний художній ансамбль, у якому особ­лива роль належала мініатюрі. Широка живописна палітра мініатюри базувалася на півтонах таких фарб, як кіновар, малахіт, охра, ляпіс-лазур, азурит, сурик і свинцеві білила. Ілюстрації на добре відполірованому пергаменті малювали в кілька етапів щіль­ними криючими фарбами темперного типу, до яких додавали камедь (клейку рослинну речовину, частіше — з акації), яєчний білок або жовток. Спочатку на чистий пергамент наносили за допомогою калама або пензля світло-коричневою вохрою обриси фігур та предметів, а потім за допомогою пензля покривали золотом певні частини композиції з наступним їх поліруванням. Пізніше, як в іконописі, поетапно накладали фарби в декілька шарів: перші шари наносили на­півпрозорими фарбами, наступні — більш щільними. Після поетапного фарбування фігури людей та зображення предметів ретельно оконтурювали коричневим чор­нилом.

Зображення Ісуса Христа, євангелістів та імператорів малювали на золотому тлі, як і в монументальному живописі, — золото розгля­далося візантійською естетикою і як символ величі, і як колір, що створював навколо персонажа сильне і водночас таємниче освіт­лення. Малюнок фігур відзначався класич­ною пропорційністю, а рухам були прита­манні легкість і невимушеність. Невеличким

фігурам у маргінальних ілюстраціях, а також в ініціалах намагалися надати чіткий силует, побудований на виразності загального руху персонажів та їх конкретних індивідуальних жестів.

Важливого значення почали набувати фронтиспісні мініатюри, завданням яких було ввести читача в рукопис. Художники ретельно розробляли композиції цих мініатюр, щоб досягти певної святковості. Для підсилення їх ролі майстри почали вміщувати композиції в широкі рамки, використовуючи для цього архітектурні мотиви, а також малюнок тріум­фальної арки. Практика оздоблення мініатюр рамками у вигляді тріумфальної арки прийшла у Візантію з римського прикладного мистецтва: різьбярі слонової кістки під аркою, як правило, зображали римських імператорів або консулів. У Візантії в IV—VI ст., як уже згадувалось, існував звичай готувати для консулів іменні диптихи, виконані зі слонової кістки: на одній стулці була зображена фігура консула, що стояв або сидів під аркою, а на другій — епізоди спортивних змагань на іподромі, що проводилися на його честь.

Архітектурного типу рамки, складені з малюнка антаблементу, що спирається на колони, почали широко використовувати також при оздобленні євангельських канонів на початку Євангелія. А для сторінкових вели­ких мініатюр виконували рамки-храми, малюнки яких імітували інтер'єр та екстер'єр відомих храмів. За взірцями візантійських архітектурних обрамлень з використанням мотивів купольного храму руські майстри, наприклад, виконали чотири мініатюри для Ізборника Святослава (1073).

У зв'язку з офіційним поділом Христи­янської Церкви у 1054 р. на Західну та Східну зусиллями церковних ієрархів і богословів почали складатися канони візантійського бого­служіння та іконографічна система ілюстру­вання богослужбових рукописів.

З цією метою у монастирських скрипторіях стали виготовляти в багатьох примірниках Лекціонарії, Книгу Євангелій, Менології (Мінеї), Псалтирі та Тріоді (книги три-пісенних канонів), оздоблені численними мініатюрами, які допомагали зрозуміти церковні обряди Візантійської Церкви та дотримуватися їх послідовності. В Євангеліях, крім традиційних чотирьох зображень євангелістів, почали виконувати серії мініатюр, зміст яких був пов'язаний з євангельськими

Рукописна книга Середньовіччя

Євангеліє.

Христос

із апостолами.

Зразок

оздоблення

сторінки рукопису.

Константинополь.

XI сіп.

темами. В оздоблення початкових сторінок з євангельськими канонами вводяться алегоричні фігури, які допомагають читачеві зрозуміти зміст тексту. Невеличкими мініатюрами в тексті або на полях привертали увагу до тих місць, читання яких набувало особливого значення при богослужінні. У Псалтирях, наприклад, маргінальні мініатюри інтерпре­тували значення окремих фраз і навіть слів. Тексти псалмів були побудовані не на конкрет­ному описі явища, а на складних узагальнен­нях, тому маргінальні ілюстрації в них ніби коментували зміст цілих текстів, допомагаючи розкрити абстрактні ідеї та поняття. Напри­клад, до слів одного із псалмів «Як лань прагне до потоків води, так прагне душа моя до тебе, Боже» у всіх рукописах малювали одну або дві лані біля джерела, виконаного у вигляді фонтану або хвилястої смужки, що означає потік.

В XI ст., у період формування візан­тійських церковних обрядів, майстри ру­кописів знову повертаються до виготовлення пергаментних книг-сувоїв, які використо­вувалися тільки під час богослужіння. При читанні літургійних тестів диякон опускав із амвона смугу сувою, щоби неосвічені па­рафіяни й ті, хто не був ознайомлений із послідовністю обрядів, могли стежити за літургією, розглядаючи зображення поряд із текстом. Візантійські пергаментні сувої XI ст. лише зовнішньою формою нагадували античні, але за внутрішньою побудовою — розташуванням тексту, сторінковими та маргінальними мініатюрами, заставками, фігуративними ініціалами — вони були

70 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

близькі до сторінково-просторової компози­ції книги-кодексу. В античних сувоях текст розташовувався прямокутними стовпцями горизонтально вздовж усієї смуги сувою — один за одним, тоді як у візантійських текстові стовпці компонувалися один під одним, а сувій розгортався згори вниз. В античних сувоях невеличкі ілюстрації місти­лися тільки в межах текстових стовпців, бо проміжки між ними були дуже малі, а у візан­тійських ілюстративний матеріал подавався так само, як при оздобленні кодексів: заставки та ініціали підкреслювали струк­турну побудову тексту, марґінальні ілюстра­ції та малюнки в тексті пояснювали або коментували зміст певних уривків, а великі сторінкові мініатюри відділяли одну літургію від іншої.

Структуру візантійського сувою XI ст. запозичили деякі європейські країни. Най­більшого розповсюдження літургійні сувої набули в італійських храмах, які на той час мали тісні зв'язки з візантійськими монас­тирями.

В XI ст. в імператорському скрипторії, а також у книжковій майстерні Студитського монастиря працювали найкращі художники Візантії, виконуючи ілюстрації до рукописів. Однією з цінних пам'яток того періоду є кодекс «Слова Іоанна Златоустого», створений у 1078 р. (зберігається в Паризькій національ­ній бібліотеці). Книга ця великого розміру (425x310 мм), прикрашена широкими заставками з орнаментами килимового характеру та мініатюрами із зображеннями святих. Пізніше до рукопису додали ще чотири сторінкові мініатюри, на яких були намальо­вані імператор Никифор Вотаніат із династії Дуків та члени імператорської родини. Фігури були виконані густими фарбами на тлі із сухозлітного золота. Ілюстрації закомпоновані в тонкі орнаментальні рамки. Одяг усіх персонажів — імператора, цариці та придвор­них — щедро прикрашений геометричним орнаментом. Для їхніх облич характерні риси, притаманні східному типові обличчя. Цей при­йом, до речі, характерний і для візантійського монументального живопису й іконопису.

До чудово оздоблених манускриптів Студит­ського монастиря XI ст. належать також Псалтир 1066 p., оздоблений 460 маргіналь­ними малюнками (зберігається в Британсь­кому музеї), Лекціонарій другої половини XI ст., оздоблений різноманітними ілюстраціями, в

тому числі й невеличкими мініатюрами на полях, які облямовані рамками (зберігається в монастирі Діонісія на Афоні), та багато інших рукописів, що були взірцями для багатьох поколінь художників книги. Наприк-лад, в XIV ст., коли між Студитським монас тирем і монастирями на території Болгарії, України та Росії були налагоджені тісні сто­сунки, творчий доробок візантійських майстрів книги XI ст. приверігув до себе увагу калігра фів і художників усього слов'янського світу. В Константинополі, в руській обителі, яку створено в XIV ст. при Студитському монас­тирі, ймовірно, стажувалися й талановиті вітчизняні художники. Вони у 1397 р. в Києві виконали понад 300 чудових маргінальних мініатюр до Псалтиря, який отримав назву Київський Псалтир. Руські майстри книги, можливо, орієнтувались у своїй роботі на Студитський Псалтир XI ст. За взірцем чудово оздобленого Студитського Євангелія XI ст. (зберігається в Британському музеї) було виготовлене в XIV ст. багатоілюстроване Єван­геліє для болгарського царя.

В XI ст. знову, як і в VII—VIII ст., візан­тійське мистецтво почало активно впливати на західноєвропейське. Візантійські мистецькі взірці VII—VIII ст. цінувалися свого часу в Європі насамперед за те, що своєю сти­лістикою вони наближалися до кращих античних творів. Нагадаємо, що з виник ненням у ті часи в Західній Європі нових держав і з розповсюдженням у них христи­янства в містах почала розвиватися церковна та світська монументальна архітектура, а з нею й монументальний живопис. Книжкова справа теж не стояла на місці, адже для посилення впливу церкви та світської влади була потрібна велика кількість богослужбових рукописів. Місцевих фахово підготовлених майстрів — будівельників, архітекторів, художників і каліграфів — не вистачало. Щоби підняти свій професійний рівень, європейські майстри звернулися до вивчення візантійського творчого доробку.

Поступово налагоджуються тісні зв'язки західних країн з великою Візантією. Цьому процесові сприяло й те, що візантійські кордо­ни у VII ст. простягалися на півдні Європи: до складу Візантії у той час входили території Італії, Південно-Східної Іспанії, Сицилії, Сардинії, Корсики та Хорватії. У VIII ст. тісні дипломатичні відносини зав'язалися між Візантією та державою Карла Великого.

Рукописна книга Середньовіччя 71

У місто Аахен (Німеччина), тодішню резиден­цію Карла, запросили велику групу констан­тинопольських художників, за участю яких були виконані мозаїчні роботи в храмах і палацах, а також оздоблені та проілюстровані мініатюрами богослужбові манускрипти. Спеціально для коронації Карла Великого візантійські каліграфи та художники вигото­вили і Євангеліє (зберігається у Віденській національній бібліотеці). Сторінкові мініатюри, прикрашені широкими декоративними рам­ками, для коронаційного Євангелія були намальовані під безпосереднім впливом міні­атюр візантійського манускрипту VI ст. — медичного трактату Діоскорида.

В XI ст. чудові твори візантійських худож­ників — мозаїки, ікони, мініатюри, витвори ужиткового мистецтва — набули великої популярності у Європі вже не завдяки тому, що в них збережені творчі традиції античного мистецтва, а тому, що вони виконані саме константинопольськими майстрами. Західно­європейські короновані особи, церковні ієрархи, а також бібліотеки храмів та мона­стирів почали колекціонувати твори візан­тійських художників, а місцеві майстри — ретельно їх копіювати. Так, на замовлення монастиря св. Пантелеймона в Кельні констан­тинопольські майстри книги виготовили багато оздоблений Псалтир (зберігається у Віденській національній бібліотеці).

На XI—XII ст. припадає найбільш інтен­сивний розвиток візантійської культури, літератури та мистецтва. В Константинополь­ському університеті в XI ст. створено філо­софський факультет, деканом якого став видатний політичний діяч, письменник і філософ Михаіл Пселл (1018—1078). У своїх працях він уперше торкається питань, пов'язаних з таким поняттям у мистецтві, як гармонійність. М. Пселл підкреслював, що лише за допомогою дотримання пропорцій­ності, ритмічності та сумірності частин худож­ник може досягти композиційної цілісності твору. У своїй книзі «Хронографія», описуючи красу храму св. Георгія, побудованого за наказом імператора Константина Мономаха в столиці Візантії (до нашого часу храм не зберігся), автор пише: «Око неможливо відвести не тільки від незвичайної краси цілого, складеного з чудових частин, але й від кожної окремої частини, і хоча красою храму можна насолоджуватися скільки завгодно, жодною з частин не вдається

намилуватися вдосталь, бо очі до себе при­вертає кожна з них, і що дивовижно: коли милуєшся в храмі чимось найчудовішим, то погляд твій починають заманювати своєю новизною інші речі». Теоретичні висновки М. Пселла були великим досягненням у процесі формування візантійської естетики, на якій вихована ціла плеяда не тільки візан­тійських, а й західноєвропейських худож­ників.

Упродовж багатьох століть художня діяль­ність візантійських майстрів монументального живопису, іконописного та декоративно-прикладного мистецтва, а також майстрів книги постійно і послідовно контролювалася представниками імператорської влади та церковною ієрархією. Це стосувалося перед­усім вибору художниками біблійних та євангельських сцен і кількості персонажів у мініатюрах згідно з розробленими Церквою іконографічними канонами. Слід підкреслити, що у процесі творчо-стилістичних пошуків візантійські художники майже не мали обмежень. Навпаки, творчість кожного з них цінувалася, власне, за індивідуальні художньо-пластичні особливості та вміння тактовно інтерпретувати канонічні сюжетні схеми.

Наприкінці XI — у першій половині XII ст. в мініатюрах поступово почала посилю­ватися тенденція до дематеріалізації фігур, що було характерним для всього візантійського образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва: в постатях персонажів з'являється нервозність, складки на одязі промальовуються більш різкими лініями. А згодом у манері живописного нюансного письма з'являються риси певної графічності. Художники більш активно почали використовувати прийоми композиційної побудови, засновані на різномасштабних зображеннях фігур персона­жів, запозичені, до речі, у майстрів монумен­тального мистецтва Стародавнього Сходу: Вавилона, Ассирії та Єгипту. Розмір постатей у композиціях залежав від значущості персо­нажів: зображення Ісуса Христа, імператора та євангелістів малювалися великими, друго­рядні персонажі — малими. На зміну багато­плановості приходить сплощеність простору. Персонажів розташовують на площині мініа­тюри знизу вгору: у нижній частині композиції розміщують зображення другорядних пер­сонажів невеликого розміру, а в центрі — фронтально — велике зображення імператора в урочисто-застиглій позі.

72 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Все частіше почали з'являтися ком­позиції, які містили декілька різнопросто-рових і різночасових сцен із життя персо­нажів або подій, стосунок до яких вони мали. У сирійських, єгипетських і палестин­ських художників візантійці запозичили прийом зображення обличчя євангелістів та інших персонажів з напруженими і не­природно виряченими очима.

Внутрішнє оздоблення книги в XII ст. стає більш декоративним. Обрамлення вихідних мініатюр і заставок ускладнюється викорис­танням численних малюнків зображувальної символіки: павичів, куріпок, пальмет, фонта­нів та ін. До речі, зображувальна символіка почала розроблятися ще у ранньохристи­янському мистецтві катакомбної доби. Наприк­лад, малюнок хреста нагадував віруючим про присутність Ісуса Христа, виноград був його символом, а виноградне вино — символом Христової крові, зображення павича символі­зувало вічне життя християнина в Царстві Божому, а малюнок фонтана — вічне відрод­ження християнства. Мова зображувальних символів XI—XII ст. була настільки ретельно розроблена і систематизована візантійськими теологами, що давала змогу донести до вірую­чого зміст будь-якого зображення.

XI—XII ст. вважається класичною добою візантійського мистецтва, яке активно поча­ло впливати на розвиток культури багатьох країн.

Але для Візантії настали важкі часи, коли у 1204 р. візантійську армію розгромили хрес­тоносці, а Константинополь був нещадно по­грабований. Хрестоносці знищували все: цар­ські могили, православні храми, богослужбові книги, пам'ятки мистецтва. Багато награ­бованого пізніше вивезли у Європу. Імператор зі своїм двором і залишками армії переселився до м. Нікея (Мала Азія), а на території Візантії, землі якої поділили між собою загарбники-хрестоносці IV хрестового походу, утворилася Латинська імперія зі столицею Константинополь.

Константинополь був визволений лише у 1261 р. імператором Михайлом VIII Палео-логом (1224—1282). До відбудови Констан­тинополя та інших міст імперії було докладено багато зусиль. Але Візантія вже не стала такою міцною, як колись, і не була спро­можна відновити колишні кордони. Територія Малої Азії залишалась у турків, Центральна Греція та Пелопоннес — у латинян, а на

більшості островів Егейського моря панувала Венеція.

З 60-х років ХНІ ст. — часів реставрації імперії Михайлом VIII Палеологом — візан­тійське мистецтво знову почало переживати піднесення. Створюються чудові твори не тільки в самому Константинополі, а й у провін­ційних містах. Виникають умови для форму­вання нового стилю. Цей 200-річний період піднесення візантійського мистецтва історики умовно називають Відродженням, знаходячи у ньому багато спільних рис, притаманних у той час італійському Відродженню. Хоча проводити паралель між візантійським та італійським Відродженням досить важко: заможні італійські міста наприкінці XIII— XIV ст. були економічно міцніші, а візантій­ські, які протистояли ордам турків-османів, із кожним десятиліттям слабшали.

Внаслідок виникнення на території Візантії Латинської імперії та переміщення візантій­ського імператора до Нікеї багато скарбів, у тому числі й манускриптів, було перевезено, а художники виїхали з Константинополя в інші міста і навіть країни. Традиційний вплив константинопольських скрипторнв як законода­вців у галузі книжкового мистецтва припи­нився. Але він не відновився й тоді, коли Константинополь відвоював і відреставрував Михайло VIII Палеолог.

У більшості переписувальних майстерень — і в світських, і в монастирських — вже не вистачало висококваліфікованих каліграфів, ілюмінаторів та мініатюристів. Тому започат­ковується практика переписування рукопису в одному скрипторії, а виконання на замов­лення мініатюр до нього — в іншому. Маргі­нальні ілюстрації майже не виконувалися. Здебільшого малювали сторінкові великі мініатюри, які створювали під безпосереднім впливом іконописного мистецтва, і, як прави­ло, вони виглядали в книзі самостійними творами.

Поступово почали втрачатися художні принципи оздоблення та ілюстрування книги, ретельно розроблені ще в XI ст., коли мануск­рипт виготовлявся на основі попередньо проду­маного загального плану-макету, а сама книга розглядалася майстрами як цілісний художній ансамбль.

Добре ілюстрованих пергаментних мануск­риптів Палеологівської доби збереглося до нашого часу не так багато. Найвідоміші з них — Акафіст Богоматері (християнські церковні

Рукописна книга Середньовіччя 73

співи), виготовлений наприкінці XIV ст. (зберігається в Державному історичному музеї Москви), та манускрипт, де містяться 4 трак­тати імператора Іоанна Кантакузина, напи­саний чєнцем-каліграфом Іоасафом у 1375 р. (зберігається в Паризькій національній біблі­отеці). В мініатюрах до трактатів Кантакузи­на зображено портрети імператора, церковних і політичних діячів. У них художники намага­ються не тільки досягти схожості, а й виявити особливості характерів. Загалом для візантій­ського мистецтва Палеологівської доби, в тому числі й для мініатюри, характерне ускладнення техніки живопису до якнайбільш точної передачі реальних предметів у просторі. Мініатюри оздоблювали декорованими рам­ками, тому вони сприймалися не як книжкові ілюстрації, а швидше як самостійні станкові твори.

У провінційних скрипторіях середини XV ст. почали виготовляти манускрипти з па­перу. Тексти в них оздоблювали перовими рисунками, виконуючи їх чорним або коричне­вим чорнилом і підфарбовуючи легкими маз­ками фарб акварельного типу. Такі рисунки виконувалися не завжди професійно. Ця методика виконання ілюстрацій притаманна, наприклад, оформленню книги Авви Ісаї «Твори», датованої 1450 р. (зберігається в Дер­жавній публічній бібліотеці Санкт-Петер­бурга).

Протягом майже двох століть між Візантією і державами Західної Європи, які підтриму­валися Папою Римським, постійно виникали політичні та військові суперечки. До того ж з початку XV ст. на візантійські міста почали постійно нападати турки-османи. Протистояти загарбникам у імператора вже не вистачало сил. У 1453 р. Константинополь було здобуто і зруйновано. Так закінчилася тисячолітня історія Візантійської імперії.

Художники монументального живопису, майстри книжкової справи, іконописці,

будівельники, архітектори та багато інших спе­ціалістів, покинувши рідні міста, переїхали в країни Західної і Східної Європи. Заможні візантійці разом із коштовностями вивозили й великі книжкові зібрання, де було багато цінних античних рукописів.

Після розпаду імперії візантійське мис­тецтво не занепало. Художники, які опинилися в інших країнах, продовжували творчі тра­диції, сформовані ще у добу розквіту Візантії, і передавали свій досвід місцевим майстрам. Вплив візантійського мистецтва на мистецтво західноєвропейських країн і країн Східної Європи виявлявся ще протягом майже двох століть.

Візантійська рукописна книга за своїм вну­трішнім і зовнішнім художнім оздобленням — виразною графікою письма, чудовими мініа­тюрами та високим мистецьким рівнем книж­кових оправ — стала значним явищем доби середньовіччя. Візантійські майстри навчилися розглядати рукопис як цілісний художній ансамбль, у якому всі структурні елементи (текстові й ілюстративні) взаємопов'язані: пишні декоративні рамки сторінкових мініатюр і великі орнаментальні заставки вміло поєдну­валися з текстовими стовпцями, а графіка мінускульного письма — з малюнком і декором ініціалів. Художники особливу увагу приділяли дотриманню загальної кольорової гами ману­скриптів, яка передбачала гармонійне поєд­нання жовтувато-золотистого пергаменту, коричневого теплого (іноді золотистого) чорни­ла та виконаних яскравими фарбами декора­тивних прикрас і чудових мініатюр (сторінко­вих, внутрішньотекстових або маргінальних), у палітрі яких домінувало золото в поєднанні з лазуритом, карміном і зеленими відтінками. І, що найважливіше, в цьому книжковому ансамблі завжди головне місце належало текстові книги, зміст якого й визначав систему оформлення та кольорової насиченості того чи іншого кодексу.

74 ВІД ПІКТОГРАФІЇ ДО МАНУСКРИПТУ

Латинський рукопис

«Страспй Христові»

(«Passion»).

Сторінка

з мініатюрою.

Німеччина.

1300 р.

атиниця у Центральну Європу прийшла разом із римськими легіонами. В середині І ст. до н.е. , легіонери Юлія Цезаря підкори­ли Галлію, яка стала римською провінцією, а через століття Рим поширив свій вплив і на землі Англії. Підкорені Римом народи змушені були впроваджувати латинське письмо. І тіль­ки Ірландія лишалася протягом кількох століть незалежною країною: жоден римський легіо­нер не ступив на землю остров'ян.

У 476 р. Західна Римська імперія не витри­мала навали варварських племен. З трону було скинуто останнього римського імператора Ромула Августула. У 481 р. король салічеських франків Хлодвіг І (466—511) із династії Меровінгів, об'єднавши племена на території Галлії, утворив Франкську державу. А у 493 р. остготські пле­мена на території Італії створили своє коро­лівство, яке очолив король Теодоріх (454—526).

Рукописна книга Середньовіччя 75

Варварські завойовники знищували все, що було їм незрозуміле: скульптурні пам'ятки, культові споруди, настінний живопис, сувої та кодекси.

З падінням Західної Римської імперії роз­виток античної культури, в тому числі книж­кової справи, на деякий час припинився. В нових європейських королівствах християн­ське вчення стало державною релігією. У Римі й великих містах колишніх римських провінцій було пограбовано публічні бібліотеки та приватні колекції рукописів, знищено книжкові крамниці та переписувальні майстерні. Численна армія професійних скрипторів втратила замовлення. У VI ет. світські манускрипти були майже зовсім витіснені книгами церковного змісту. Проти античної культури офіційно виступив навіть Папа Римський Григорій Великий. Однак антична книга в західноєвропейських країнах не зникла зовсім, оскільки Християнська Церква не могла обходитися без античної літератури та філософії: в монастирських книжкових сховищах зберігалися не тільки рукописи церковного змісту, а й тексти творів античних класиків, якими користувались освічені церковні діячі та вчені-богослови. Про це свідчить той факт, що галльський єпископ міста Тур — Григорій (540—594), який є автором «Історії франків», усупереч офіційній римській церковній ідеології користувався доробком античних класиків у своїй літературній діяльності.

Період негативного ставлення багатьох високопосадових церковних і деяких світських осіб до античної культури тривав майже до кінця VIII ст., коли у Франкській державі були створені умови для виникнення культур­ного руху, що отримав назву Каролінзького відродження.

Протягом трьох століть після падіння Римської імперії латинські богослужбові манускрипти виготовляли в скрипторіях при монастирях, кількість яких у західноєвро­пейських країнах стала активно збільшува­тись. Наприклад, тільки в Ірландії та Шот­ландії в VI—VII ст. почало діяти близько 300 монастирів.