Поняття «естетика». Становлення перших естетичних уявлень

Лекції. Модуль І.

(складено за матеріалами підручника за заг.ред. Л.Т. Левчук. – 3-є вид. доп., 2010р.)

Вступ

Серед гуманітарних наук естетика посідає особливе місце. Послуговуючись багатовіковими надбаннями, вона активно впливає на формування чуттєвої культури людини. Висвітлено шляхи становлення й розвитку естетики, розглянуто такі наріжні її проблеми, як естетичні категорії, природа мистецтва, художня творчість, специфіка розвитку європейської та української естетики XX століття.

Розглянемо естетику як науку, що органічно поєднує багатовікову історію розвитку з інтерпретацією таких складних проблем, як естетичне почуття, прекрасне, досконале, трагічне, комічне. Історія кожної науки має самоцінне значення. Це стосується й історії естетики, адже паростки естетичних знань знаходимо у філософських теоріях багатьох країн світу, а в давній Греції, Китаї, Індії, у Візантії та Київській русі естетика представлена потужним компонентом культуротворення.

Маючи тривалу і складну історію, естетика є наукою відкритою — здатною постійно збагачуватися, розширювати обсяг знань, відображаючи динаміку життєвих процесів. Яскравим свідченням відкритості цієї науки є трансформація класичної естетики в посткласичну та некласичну епохи, а також активний розвиток постмодерністської моделі естетичного знання.

Сучасна естетика виступає як метатеорія мистецтва і визначає шляхи формування досконалої людської чуттєвості, здійснює величезний вплив на художню культуру суспільства. Взаємодіючи з іншими науками, зокрема етикою і психологією, естетика сприяє виявленню творчих можливостей людини, розкриттю її морально-етичного потенціалу.

Лекція 1. Предмет естетики

1. Поняття «естетика». Становлення перших естетичних уявлень.

2. Предмет естетики в процесі розвитку проблематики науки.

3. Естетика як самостійна наука.

4. Розвиток посткласичної естетики.

Поняття «естетика». Становлення перших естетичних уявлень

Естетика — наука про становлення й розвиток чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення випливає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки, якими є: 1) специфіка естетичного як ціннісного ставлення людини до дійсності;

2) художня діяльність людини.

Обидві частини, хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. першою частиною передбачено дослідження природи, естетичного почуття, смаку, ідеалу, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорій естетики — прекрасного, трагічного, комічного тощо. Предметом розгляду другої частини є художня діяльність людини, структурна й функціональна її своєрідність, природа художнього таланту, видова, жанрова та стильова самобутність мистецтва. Історію становлення предмета естетики без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. упродовж багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва». Теоретики намагалися визначити предмет естетики й через поняття гармонія, вбачаючи в цій галузі знань науку про реалізацію принципів гармонійного розвитку людини, людини і суспільства, людини і природи. Цікавим було й визначення естетики як науки про вільний, самодіяльний вияв людських сил і здібностей у будь-якій досконалій професійній діяльності. Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім відтворити історію проблеми, зосередивши увагу на специфіці термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують із грецьким —aiovrixixo^ чуттєво сприйманий. Однак не можна обійти й такі грецькі терміни, як «естаномай», «естесі», «естаноме» — почуття, процес формування особистісного ставлення до предмета. Хоча згадані відповідники й передають поняття чуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагають довіри до власного світосприймання. Поява певної термінології і загальне визнання її, однак, не стали підвалиною для виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.
Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям загалом. Аналіз їх, спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора, Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх міркуваннях щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загально філософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відображаючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії. Перші спроби використати почуття як основу для осмислення певних естетичних явищ пов'язані з піфагорійцями — філософською школою, заснованою Піфагором у VI ст. до н. е. Піфагор ототожнював поняття гармонія, досконалість, краса, а основою гармонії вважав число. Гармонію чисел піфагорійці знаходили навіть у розташуванні планет.

Серед видів мистецтва найвищим носієм гармонії проголошувалася музика. при цьому наголошувалося на чуттєвій природі цього мистецтва, зв'язку його зі слуховою здатністю людини. не можна беззаперечно погодитися зі свідомим виокремленням музики як «мистецтва мистецтв», але в межах визнання її як носія гармонійного начала Піфагор зробив істотний внесок у розроблення проблем музичного виховання, специфіки сприймання музичного твору. Музика в його розумінні є носієм душевної рівноваги.

Важливе місце у філософських поглядах Піфагора посідало вчення про безсмертя душі і її можливість «вселятися» в будь-яке тіло (метемпсихоз). Однак для «оживлення», «переселення» душі, якій, вважав він, потрібно пройти через очищення (катарсис), вищою формою якого є опанування музично-числової структури космосу. Піфагорійці згодом ввели поняття тетрактид (сума перших чотирьох чисел 1+2 + 3 + 4 = 10; вона визначає основні музичні інтервали: октаву (2 :1), квінту (3 : 2) і кварту (4:3)). Ідеї Піфагора мали значний вплив на митців того часу, які намагалися творчо використовувати філософсько-естетичні положення вченого для глибшого опанування художніх можливостей конкретних видів мистецтва: музики, поезії, скульптури.

Значний інтерес становить творчість засновника егейської філософської школи Ксенофана. Він був мандрівним поетом, його філософські ідеї мали естетичний характер. Свідченням цього є, передусім, віршована форма викладу матеріалу: філософські твори є водночас зразком поезії VI ст. до н.е. при цьому, Ксенофан намагався визначити роль почуттів у житті людини, які формують лише «приблизну» думку. «Ми будемо помилятися, — зазначав він, — якщо орієнтуватимемося лише на неї». Це переконання сприяло утвердженню ролі й значення розумового ставлення до дійсності, спростовувало довіру до міфології як панівної за тих часів форми світобачення. Ксенофан розглядав давньогрецькі міфи як своєрідну форму критики богів, адже боги наділялись усіма тими недоліками, які засуджувалися людьми: хтивістю, марнославством, облудністю, пияцтвом тощо. поезія Ксенофана позбавлена містики, висміює лицемірство, забобонність. Ксенофан негативно ставився до поетів, які прославляли міфічних героїв і нехтували життям звичайної людини. Він був переконаний, що «не слід оспівувати боротьбу титанів, гігантів і кентаврів — вигадки минулих часів», а треба звеличувати тих, хто «виявляє пам'ять і постійність стосовно доброчинності».

Апулей підкреслює: «Емпедокл створював поеми, Платон — діалоги, Сократ — гімни, Епіхарм — комедії, Ксенофонт — історію, Ксенофан — сатири».

Отже:

1.Як бачимо, і Арістотель, і Апулей вписують прізвище Ксенофана в перелік найповажніших особистостей Греції конкретного періоду. Заслуговує на увагу погляд Алкмеона, видатного лікаря і натурфілософа V ст. до н. е. Вважається, що Алкмеон був першим ученим давньої Греції, який розмежував мислення і відчуття та стверджував, що сприймання — це складний процес руху від почуттєвих нервів до органів чуття і далі — до мозку.

2.Теоретичні напрацювання Ксенофана та Алкмеона позитивно відобразилися в естетичних ідеях Парменіда (бл. 540—40 до н. е.) — автора поеми «про суще (природу)», частина якої—160 віршів —збереглася понині. у поемі розповідається про юнака, який зустрічає богиню Діке — символ справедливості, — і намагається дізнатись у неї про шляхи отримання істинного знання. Богиня Діке розкриває юнакові значення двох способів: перший — знання, коли розум осягає незмінне, вічне, єдине буття; другий — чуттєвого сприймання, пов'язаний з мінливими, строкатими враженнями Парменід з повагою ставиться до можливостей чуттєвого сприймання. Його вірші, які містять теоретичні розмірковування, за словами Плутарха, «запозичені у поезії», адже мають поетичний розмір і піднесеність. Аналізуючи спадщину Парменіда, інший його співвітчизник Меандррітор зазначає внесок філософа в розробку жанрового розмаїття давньогрецьких гімнів: «прикладом натурфілософських [= алегоричних] гімнів [про богів] можуть бути гімни, створені Парменідом і Емпедоклом.

[натурфілософські гімни] — це коли, створюючи гімн Аполлону, ми називаємо його сонцем і розмірковуємо про природу сонця і про Геру говоримо, що вона повітря, а про Зевса, що він тепло [~ вогонь]: ось що таке натуралістичні гімни»

3. Найталановитішим щодо створення жанру гімну Меандррітор вважав Парменіда, який, до того ж, використав докладні алегоричні тлумачення стосовно тем чи героїв, які цікавлять філософа.

Ще один аспект естетичних ідей парменіда пов'язаний із виокремленням ним проблеми прекрасного, специфіку якого він пов'язував із почуттєвими враженнями людини від сприймання кольору чи звуку.

Почуття були об'єктом теоретичного інтересу й Емпедокла (бл. 490 - бл. 430 pp. до н.е.). На його думку, нижчим рівнем почуття є відчуття, які підвладні принципові «подібне пізнається подібним». А сама єдність «відчуття — почуття» вже формує більш широкі сили — Любов і Ворожнечу. Ці сили Емпедокл розглядає як нематеріальні, але просторово визначені. плинність переваги тієї чи іншої з них зумовлює циклічний перебіг світового процесу. Отже, Емпедокл не лише продовжив попередню традицію вивчення природи і значення почуттів, а й закріпив поняття катарсису, наголошуючи на морально етичній природі процесу очищення. У III ст. до н. е. теорія почуттів набула завершеного для того часу викладу у працях видатного давньогрецького вченого, філософа Теофраста, яскравого представника перипатетичної школи. почуттєва спрямованість поглядів філософа властива його дослідницьким працям «про відчуття», «Етичні характери» та «про благочестя».

В арсеналі аргументацій щодо ролі почуттів в історичному процесі формування предмета естетичної науки привертає увагу і принцип «золотого перетину» — геометричне, математичне співвідношення пропорцій, при якому ціле так само співвідноситься зі своєю більшою частиною, як більша частина з меншою. у геометризованій формі цей принцип мав вигляд співвідношення: 5:8 = 8:13 = 13: 21 = 21: 34... давньогрецькі вчені вважали, що будь-яке тіло, предмет, геометрична фігура, співвідношення частин яких відповідає такій пропорції, — гармонійні і справляють приємне зорове враження. Грецький Парфенон, мармурові колони якого розділяють увесь храм за принципом «золотого перетину», є, мабуть, найпереконливішим зразком практичного застосування цього принципу.

Слід мати на увазі, що теоретико-практичний інтерес до «золотого перетину» не обмежувався лише періодом розквіту давньогрецької естетики. За добу Відродження правило «золотого перетину» розглядалося як обов'язковий закон архітектури, живопису і скульптури. Тогочасні теоретики й митці намагалися віднайти абсолютну, ідеальну геометричну основу краси. Типовим щодо цього є трактат «про божественну пропорцію» відомого італійського математика Луки Пачолі (бл. 1445—1509). учений був переконаний, що правилом «золотого перетину» визначається естетична цінність «усіх земних предметів». Віддаючи належне принципові «золотого перетину», слід, проте, визнати хибність його абсолютизації. Сліпе слідування геометризованій красі механізує це складне поняття, пропорція заради пропорції знижує змістовну сторону краси, формалізує її.

Водночас звернення до правила «золотого перетину» потрібне для того, щоб наголосити на значенні зорової здатності людини у формуванні естетичного почуття. існує кілька гіпотез, що пояснюють, чому саме співвідношення 5 : 8 є основою математичного тлумачення пропорцій. Виділимо думку про те, що пропорція 5 : 8 збігається з перетином горизонтального і вертикального кутів погляду людини обома очима. Ця гіпотеза дає змогу твердити, що свідомо чи інтуїтивно давні греки дійшли принципу «золотого перетину» через уроджені можливості людського ока, тобто природа «подарувала» людині прямий і безпомилковий шлях до відчуття пропорцій і гармонії.

Пізніше терміни «естаноме», «естаномай», «ейсетикос» втратили безпосередній зв'язок із поняттям «почуття», предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття «естетика» спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. перші паростки художнього пізнання та освоєння дійсності можна знайти у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.