Білет 19. Освіта та літописання часів Київської Русі

Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі.

Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт. Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та ВолодимирСуздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першого збірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін.

Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

Варіант 20 , питання 1. Охарактеризуйт відомі вам функції культури

До основних функцій належать:

1. Пізнавальна полягає в тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

2. Комунікативна зводиться до передавання історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування між людьми;

3. Етноформувальна та етнозахисна творять неповторний та самобутній образ нації, який визначається такими чинниками, як мова, історія, традиції, одяг, страви, пісні, танці тощо. Ці функції забезпечують цілісність та самобутність нації, оберігають її від руйнівного впливу чужих елементів;

4. Регулятивна або нормативна реалізується через систему норм і цінностей, що є регуляторами поведінки та суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.

5. Світоглядна синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оцінювальні та вольові чинники духовного світу особистості. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, який забезпечує органічну єдність усіх форм свідомості (міфологічної, релігійної та наукової) та надає людині певних духовних орієнтирів;

6. Аксіологічна або ціннісна функція полягає в тому, що культура, як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби.

7. Семіотична або символічна закріплює у системі знаків і символів духовні цінності. Опредметнені духовні цінності через літературу, музику, мистецтво набирають певної символічної форми. Символічний зміст культури забезпечує живий зв’язок поколінь і неперервність культурного процесу;

8. Інтегративна полягає в здатності об’єднувати людей незaлежно від їх національної чи конфесійної належності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народ – у світову цивілізацію.

9. Виховна. Засвоївши попередній досвід , людство під дією культури продовжує саморозвиток, ставить перед собою нові життєві цілі

10. Гуманістична

11. Рекреативна

12. Суспільно-перетворювальна визначається тим, що культура служить цілям перетворення природи, суспільства і людини. Здійсненню цієї функції сприяють засоби праці, наукові дослідження та багато інших форм і продуктів творчих зусиль людини;

Питання 2.Що ви знаєте про культурно-освітню діяльність Петра Могили?

Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596 (10 січня 1597), Сучава — 1 (11) січня

1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі

Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

1631 р. він заснував у Печерській Лаврі школу, яку 1632 р. Об’єднав з братською школою на Подолі й цим поклав початок Могилянській Колегії, що згодом стала найбільшим освітньонауковим осередком усієї сх. Європи. Розцвіту в часи Могили досягло українське друкарство (зокрема Лаврська друкарня) та видавннча справа. МОГИЛА провадив (здебільшого власним коштом) велику роботу над виявленням і реставрацією церковних пам'яток великокняжого Києва (св. Софія, Десятинна церква, Печерська Лавра, Спас на Берестові та ін.), при чому Проведені були перші на Україні археологічні розкопки. Культ.-освітня діяльність Могили поширювалася також на Молдавію (перша вища школа — в Ясах 1640 р., друкарні тощо).

Петро Могила працював (разом з митрополитом Йосифом Велямином Рутським) у 1628-29 рр. над проектом утворення українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом, але натрапив на опір з боку Польщі, козаччини й Риму. Пізніше, у другій пол. 1630-их і в 40-их рр., МОГИЛА спільно з іншими укр. церковними (єпископ луцькийй Атанасій Пузина) й світськими (Адам Кисіль, князь Сангушко) діячами, маючи підтримку короля Володислава IV, провадив переговори про це безпосередньо з Римом. Але на перешкоді стали братства, а уніатська сторона на цей раз належно не підтримала заходів Могили. Переговори (1645—47) по цій справі були припинені смертю П.Могили.