Типи, види та форми культури

Функції культури

Складний та багатогранний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед різноманіття функцій культури розглянемо найсуттєвіші.

Суспільно-перетворююча функція культури полягає у тому, що вона служить меті перетворення природи, суспільства та людини. Успіх соціальних перетворень може бути забезпечений тоді, коли він опирається на міцний фундамент культурних традицій. Прикладом

конструктивної ролі культури у суспільному житті може бути так зване «японське економічне диво», про що вже йшлося вище. Невдача соціалістичного будівництва у нашій країні значною мірою зумовлена тим, що були порушені споконвічні традиції господарювання та багатовікові основи духовного життя.

Етноформуюча та етнозахисна функції культури тісно пов’язані з попередньою. За радянських часів факт їхнього існування ретельно замовчувався. Унаслідок цього про них забули навіть учені філософи і культурологи. Про це свідчить хоча б те, що ні один з численних підручників з філософії, що з'явилися в минулому, не обмовили про їх наявність жодним словом.

Суть етноформуючої функції полягає у тому, що саме культура творить не­повторне і самобутнє лице нації, надає їй своєрідності. Національна самобутність, звичайно, пов’язана також певним чином із природними етнічними ознаками, що виявляються у наявності деяких фізичних та психічних расових відмінностей. Але внаслідок міжетнічних міграцій вони стали не такими рельєфними, і тому, національна самобутність до них не зводиться. Вона визначається насамперед культурними чинниками, серед яких чільне місце займають мова, система національних вартостей і традицій, способи господарювання і форми проведення дозвілля, житло, одяг, страви, напої, пісні, танці тощо. Крім того, культура може існувати

тільки в національних межах і завжди має національні ознаки. Культурні вартості, навіть якщо вони мають загальнолюдський характер, мусять бути включені у систему національних. Тільки прийнявши національне забарвлення, втілившись у відповідну національну форму, вони стають вагомими для певної етнічної спільності.

Суть етнозахисної функції, про яку, до речі, вперше згадує визначний українсь­кий мислитель В. Липинський, полягає у тому, що культура забезпечує цілісність та самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужинських елементів, що мають, як правило, іноземне походження. Цю роль виконує система культурних вартостей, традицій та звичаїв. Механізм її дії спрямований на те, щоб не допустити переваги чужих елементів над національними, бо це неминуче ставить під загрозу національне життя народу взагалі. Все чуже немов вірус, руйнує цілісний національний організм, нівелює його національну самобутність. А це в свою чергу знижує вироблений багатьма поколіннями віковічний імунітет до інших подібних хвороботворних вірусів.

Система традиційних культурних вартостей даного етносу надзвичайно консервативна. Тому все нове і незвичне сприймається з великою обережністю і недовірою, піддається прискіпливому аналізу. Приймається тільки те, що органічно доповнює національну культуру та сприяє її розвиткові. Все, що не вписується у систему національних вартостей або може бути для них шкідливим, неминуче відкидається.

У радянському суспільстві не тільки ретельно замовчувалося існування етноформуючої та етнозахисної функції культури, але й ставилися численні перепони для їх успішної реалізації. 1 це не дивно. Будь-який тоталітарний режим прагне ліквідувати все індивідуальне і специфічне, зокрема, й національне. Але всі спроби уніфікувати культуру ганебно провалилися. Це переконливо довела також 300-літня історія поневолення українського народу. У тяжкі часи, коли нещадно нищилося і переслі­дувалося все українське, єдиною силою, яка підтримувала національну специфіку українського народу, була культура. 1 тільки їй мусимо завдячувати, що народ наш вижив, зберіг у цілому свою національну окремішність. Це найкращим чином говорить про важливість та дієвість етноформуючої та етнозахисної функції культури, надійність та ефективність її захисних механізмів.

Нормативно-регулятивна функція культури реалізується через систему норм і цінностей, які слугують регуляторами поведінки та суспільних відносин, культурно-духовиими орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Норми моралі і права як регулятори поведінки можуть існувати у певному культурному середовищі. Стійкі культурні традиції, звичаї, обряди у свою чергу забезпечують поступальність сус­пільного розвитку, гарантують ефективність та дієвість поза державних регуляторів поведінки. Найкраще це простежується на

прикладі так званих традиційних суспільств (Індія, Китай, Японія), де культурним чинникам надається перевага над економічними. Велике значення традиційним регуляторам надавалося

також у Запорізькій Січі, яка не мала писаного права, а керувалася так званим звичаєвим правом, тобто виробленими в ході історії нормами культури, звичаями й традиціями.

Пізнавальна функція культури полягає у тому, що культура відкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду багатьох поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе. Кожний етап пізнання, у процесі якого людина оволо­діває різноманітними знаннями про навколишній світ, є сходинками до храму культури. Велике пізнавальне значення має мистецтво. Оглядаючи картини чи ар­хітектурні споруди, читаючи літературні твори, слухаючи музику, ми проникаємо в реальний світ минулого, довідуємося про те, як жили, за що боролися і про що мріяли люди у далекі від нас часи, переносимося також у майбутнє, заново переживаємо наше сьогодення. Особливого значення набуває вивчення культури рідного народу, бо це наша історична пам’ять і наша національна гордість. Народ, що забуває своє минуле, свої історичні корені, не має також майбутнього і рано чи пізно приречений зійти з історичної арени.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму, всю сукупність духовних цінностей людини пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінювальних, вольових. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається у сфері соціокультурної регуляції.

Світогляд забезпечує органічну єдність усіх елементів свідомості, надає людині певних духовних орієнтирів, що відіграють роль своєрідного компасу у життєвому морі.

Аксіологічна (від грец. ахіа - цінність, вартість) функція культури виступає засобом ціннісної орієнтації людини. Залежно від історичних, економічних, політичних та інших умов у суспільстві завжди домінують ті чи інші цінності. Культура є засобом їх передачі та поширення (культивування). Вона дає можливість вибрати ті вартості, які найкраще відповідають вимогам часу. Орієнтуючи людей на кращі здобутки людського генія, вона допомагає відрізнити справжні культурні вартості від посередніх, а то й позірних.

Роль світоглядних та ціннісних орієнтацій у культурі людини можна проде­монструвати на прикладі притчі про трьох робітників, що виконують одну і ту ж роботу. Перехожий запитує, що вони роблять. Перший відповідає: «Вожу цеглу тачкою». «Заробляю на хліб», - відказує другий. А третій гордо заявляє: «Храм спо­руджую!».

Семіотична (від грец. sетеіоп - знак) або символічна функція культури закріплює у системі знаків і символів духовні цінності. Опредмечені духовні цінності за допомогою засобів літератури, музики, мистецтва, набирають певної символічної чи знакової форми, адже слово, музичні звуки, пластичні рухи виступають знаками реальних явищ, у них закодовано реальний зміст свідомості та цілу гамму емоцій. Матеріалізуючись у знаковій формі, ідеальний зміст свідомості окремого індивіда включається у систему соціальної комунікації, стає загальним надбанням і може бути переданий наступним поколінням. Отже, символічний зміст культури забезпечує живий зв’язок поколінь і неперервність культурного процесу.

Чи не першим, хто вказав на символічну суть культури, був український філософ

Г.С. Сковорода. Його філософська концепція базується на визнанні «трьох світів» або «космосів»: природного, людського і символічного. Останній він ще називає Біблією, бо все божественне перебуває у символічній формі. Він вказує на те, що культурні символи можуть мати істотні відмінності від тих явищ, які вони символізують. Символи також можуть мати різні смислові значення, навіть протилежні їх справжньому змісту. Так, Біблія, за Сковородою, може символізувати Бога і Змія, книгу доброчестя, і книгу облуди, залежно від того, що в ній береться за вихідну точку тлумачення. Тому філософія повинна розкривати істинний сенс різних предметів символічного світу, в рам­ках якого можливе самопізнання людиною своєї духовної сутності, «Бога в собі». Отже, Г. Сковорода вперше заклав розуміння культури як окремої від природи системи символічних значень. (Детальніше про символічну функцію див.: символічні концепції культури М, Вебера та Е. Кассірера).

Комунікативна (від лат. соттипісаtіо – зв’язок, об’єднання, спілкування) функція культури значною мірою зумовлена символічною, її суть зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі

різноманітних способів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної символічної та знакової систем, які зберігають досвід поколінь у словах, поняттях,

формулах науки, релігійних обрядах, мистецьких творах. Справжнє мистецтво не знає ніяких меж, ні мовних, ні національних. Воно має загальнолюдський характер, зрозуміле і доступне всім однаково. Церковна музика Й. Баха, наприклад, звучить однаково захоплююче як для віруючих, так і невіруючих.

Інтегративна функція культури тісно переплітається з комунікативною, її суть полягає у здатності об’єднувати людей, незалежно від їх національної конфесійної приналежності, світоглядних та ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи - у світову цивілізацію. Саме культура об’єднує людей різних націй в одне ціле світову цивілізацію, і дає змогу їм порозумітися між собою.

Культурні здобутки кожного народу є вагомим внеском у світову скарбницю культури. Загальнолюдські культурні вартості існують тільки через національні. Тому втрата будь-якої національної культури, навіть культури малочисельного на­роду, є значною втратою для людства. Об'єднавча роль культури особливо зростає у час соціального напруження, яка супроводжує входження України у світову циві­лізацію.

У процесі історичного розвитку художньої творчості витворилися різні види та жанри мистецтва. Види мистецтва такі: живопис (малярство), скульптура (різьба), література, музика, архітектура, театр, кінематограф і т.д.

Типи, види та форми культури

Види мистецтва, які відтво­рюють дійсність у зримих художніх образах, називають образотворчим мистецтвом.

До нього належать – живопис, скульптура, графіка. Існують також види мистецтва, які створюють художні вартості, що не мають аналогів у реальному житті, наприклад, музика чи архітектура.

Кожний з видів мистецтва відображає світ по-своєму, користується різними виражальними та зображальними засобами, має різні можливості у передачі інформації, різне поєднання емоційно-чуттєвого та раціонально-понятійного. Тому для кожного виду мистецтва витворилися свої специфічні жанри. Малярство є монументальне та станкове. Монументальне малярство завжди позв’язане з архітек­турою. Це настінні малюнки, фрески, мозаїки, вітражі. Станковий живопис існує у різних жанрах, основний з них сюжетний, портрет, пейзаж, натюрморт. Скульптура є кругла та рельєфна, а остання у свою чергу ділиться на рельєф, барельєф та горельєф. Графіка - це мистецтво художнього оформлення книжкової, газетної та журнальної продукції, а також мистецькі твори на металі та дереві - гравюра, на камені - літографія. Архітектура є фортифікаційна - оборонні споруди, цивільна – житлові споруди, сакральна або культова - споруди для відправлення релігійних потреб.

Характер мистецтва також залежить від історичних умов, соціально-економічного стану та розвитку суспільства. Митець у своїх творах втілює пануючі для свого часу світоглядні ідеї у доступній для тогочасної людини художній формі, користуючись існуючими на сьогодні мистецькими можливостями. Можливості архітекторів обмежені існуючими будівельними матеріалами та будівельною технікою. Класична музика не могла з’явитися у часи середньовіччя, бо ще не існувало відповідних музичних інструментів. Благотворний вплив на розвиток графіки мало винайдення друкарства. Художники доби просвітництва чи реалізму не могли задовольнитися середньовічними іконами. Для втілення своїх мистецьких задумів вони шукають нових художніх образів та засобів. Таким чином у певну історичну епоху мистецтво набуває своїх особливостей та характерних рис. Характерна для певної історичної епохи система художніх образів, засобів та способів, що виявляється у своєрідній єдності ідейного змісту та образної форми називається художнім стилем. У цьому курсі ми розглянемо такі художні стилі: античний, візантійський, романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм, реалізм та модернізм.

Структура культури не вичерпується тільки її формами. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних її типів. Неспроможною виявилася марксистська типологія культури, у якій тип культури ставився у залежність від типу суспільно-економічної формації.

Але цей принцип може бути застосований лише до культури європейських народів. Під час аналізу культури азіатських, африканських чи інших народів виявляється обмеженість цього методу. За допомогою формаційної типології культури не вдається задовільно пояснити

Специфіку культурних епох, що виникають за час існування тієї чи іншої формації, показати відмінність у культурі різних народів, що належать до однієї формації, пояснити спорідненість у розвитку куль­тури різних формацій. У межах однієї формації можуть існувати різні за характером культури. Породженням рабовласницької формації були єгипетська, шумеро-вавилонська, індійська, китайська, перська, грецька, римська та інші культури. Нині культурологи вдаються до інших принципів типології культури. Найпоширенішим є виділення регіональних та історичних типів культури, з особливості котрих випливають своєрідності тих історичних та географічних умов, в яких вони виникли та існували. Таким чином виокремлюють культуру Сходу та Заходу, стародавньої Греції, інків, Відродження тощо. За цим принципом також виділяють усі національні культури, в тому числі й українську. Залежно від співвідношення традиційного та новаторського в культурі вона може бути закритого та відкритого типів. Суспільство, життєвий устрій якого ґрунтується на давно вироблених засадах культури, що передаються від одного покоління до іншого, прийнято називати тра­диційним, або закритим. Звичаї, традиції, взаємини між людьми у такому суспільстві надзвичайно тривкі і закостенілі. Сама людина також підкоряється загальному порядку та зорієнтована на його збереження. Вищим законом такого суспільства є непорушність звичного способу життя, який становить найбільшу цінність.

До закритого і стійкого типу належать індійська, китайська, російська і вся му­сульманська культури. Чому завмерла іранська культура XIV ст.? Чому крахом завер­шилось

економічне піднесення в Ірані у 70-80-х роках, коли за темпами економічного розвитку Іран почав наздоганяти Японію? Причини треба шукати поза економічним базисом.

Мусульманські робітники та інженери були цілком здатними засвоїти вимоги сучасного виробництва. Але з сучасною технікою у життя мусульман увірвалася західна культура, яка виявилася несумісною з ісламським фундаменталізмом. Шок настав після демонстрації американського еротичного фільму. Внаслідок цього консервативний ісламський світогляд відкинув західну культуру і разом з нею західну модель економіки.

Прикладом відкритого і стійкого типу культури є Японія. В основі японської куль­тури лежать надійні національні традиції, але вона також відкрита для запозичення досягнень інших культур і робить це не соромлячись. Саме у ролі культурно-на­ціонального чинника треба шукати причини так званого японського економічного дива.

Керуючись гаслом: «Японський дух плюс західна техніка», японцям вдалося засвоїти технічні досягнення Заходу без шкоди для власної національної культури. Західну культуру вони вдало трансформували через призму традиційних національних вартостей. Нові знання насамперед сприймалися інтелектуальною верхівкою японського суспільства, яка певним чином їх обробляла та коректувала. Після цього вони вже подавалися у звичній культурній упаковці. Це не тільки полегшувало їх сприйняття рештою народу, але й виключало можливість різкої, «ломки» звичних стереотипів поведінки та мислення.

Українська культура належить до відкритого, але не стійкого типу. Українському народові чужа зверхність до культур інших народів, він легко запозичував їхні кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилося на традиціях національної культури, не дало змоги їх зміцнити та розвинути. Тому традиційне та новаторське у нас не завжди органічно доповнюють одне одного, можуть взаємно протидіяти. Прикладом можуть послужити модерні західні впливи з одного боку, а з іншого – тиск російської культури.

Але на відміну від японського суспільства інтелектуальна верхівка українського народу у цих складних умовах, на жаль, не могла задовільно виконувати свою конструктивну місію. Залишаючись у своїй основній масі російськомовною, вона опинилася разом з тим поза межами національної культури рідного народу і не могла плідно працювати на благо його культури. Виникла парадоксальна ситуація, коли народ та його провідники говорять різними мовами та орієнтуються на різні національні вартості. Тому в умовах державотворення великого значення набуває питання про національні кадри.

Культура та цивілізація

Дуже близько до поняття культури стоїть поняття цивілізації. Термін «цивілізація» латинського походження і означає - громадський, державний, вихований. У вжиток він входить лише у XVIII ст. У праці «Дух законів або трактат про народонаселення» (1757) В. Мірабо вживав його як термін, що означав пом’якшення звичаїв, просвіту. Просвітники XVIII ст. під цивілізацією розуміли таку стадію розвитку людства, яка характеризується насамперед винайденням писемності, що гарантувало надійний спосіб зберігання та передачі інформації, створенням складних форм релігії та закладанням основ держави. Цивілізованим вони називали таке суспільство, яке ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У сучасній науковій літературі нема єдності у трактуванні поняття цивілізації, тому вкажемо тільки на основні точки зору.

1. Часто поняття цивілізація вживається як синонім до поняття культури, що не має іншого смислового навантаження. У цьому випадку ці поняття вживаються як рів­нозначні: антична, шумерська, європейська, азійська чи східна цивілізація або ж культура.

2. Інколи термін «цивілізація» вживається для означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил рівнем техніки, побутовими умовами тощо. У цьому випадку цей термін протиставляється духовній культурі.

3. Поняття «цивілізація» також вживається для характеристики етапу суспільного розвитку, що настає після первіснообщинного ладу і змінює період варварства та дикості. При цьому зазначають такі ознаки цивілізації: створення класів і держави, приватна власність, розподіл праці, урбанізація, виникнення письма та науки.

4. Поняття «цивілізація» також може вживатися для означення окремих станів у розвитку суспільства або народів, наприклад, буржуазна цивілізація, технічна, аграрна, антична тощо. У цьому разі вона може збігатися з поняттям суспільно-економічної формації. Однак у межах однієї цивілізації можуть співіснувати різні формації і навпаки. Азійська цивілізація, наприклад, стосується буржуазної Японії, соці­алістичного Китаю і напівфеодального Ірану чи Саудівської Аравії.

5. Поняття «цивілізація» також може вказувати на певну єдність та цілісність різних культур, підкреслюючи їх загальнолюдський характер. Мається на увазі сучасна цивілізація.

З наведених характеристик видно, що поняття «культура» і «цивілізація» близькі за значенням, але не тотожні.

Духовне життя людини здійснюється в ідеальній і суб’єктивній формі. Воно невіддільне від суб’єкта, є його внутрішнім суб’єктивним станом і належить до явищ культури. Якщо культура включає в себе, з одного боку, багатство внутрішнього суб’єктивного світу людини, а з другого ті цінності, що мають позитивне значення для людини, сприяють її розвитку і збагаченню, то цивілізація охоплює все, що створене людиною. Насамперед, звичайно, матеріальні здобутки і технічні досягнення, що становлять підвалини даної цивілізації. До цивілізації також належать мораль, право, мистецтво та інші духовні явища, що набрали об’єктивної онтологізованої форми. Разом з матеріальними чинниками вони становлять об’єктивний світ людини, в якому вона живе і діє, її соціальне буття. Тому цивілізація має більш чітко виражений соціальний зріз, ніж поняття культури.

Крім того, якщо цінності культури мають чітко виражену позитивну спрямо­ваність, то цивілізація охоплює все створене людиною, у тому числі і явища, що можуть мати шкідливі і негативні наслідки.

До витворів сучасної цивілізації, наприклад, належить атомна бомба, але нікому не спаде на думку зачисляти її до явищ культури. Екологічна криза, психологічні стреси, що є наслідком динамізму суспільних процесів, та інші негативні соціальні наслідки науково-технічного прогресу – це теж характерні риси сучасної цивілізації. Тому поняття культури вказує на якість та рівень духовно-морального потенціалу суспільства. Поняття цивілізації характеризує стан та умови соціального буття людини, що виявляється у досягнутому рівні технічного розвитку та асортименті послуг і зручностей, комфорту, що може забезпечити суспільство на цій технічній

основі.