Еклектика. Стилізація. Модерн. Громадська, культова, житлова архітектура.

Тема. Українське мистецтво другої половини ХІХ-ХХ ст. Архітектура. Скульптура.

Мета.Вивчення особливостей українського мистецтва кінця ХІХ-початку ХХ ст., творчості провідних архітекторів та скульпторів, визначення відмінних рис стилістики модерну, історизму, еклектики.

Вступ.Незважаючи на приниження укр. культури з боку Росії, з 2 пол. ХІХ ст. активно розвивається література, формується український національний театр. Спостерігається посилений інтерес до історичного минулого, до надбань культури, до народного мистецтва й етнографії. В цей час Україна, її природа, дійсність, минувшина стає об'єктом уваги з боку російських і польських художників.

План.

1. Загальні риси культурного процесу.

2. Еклектика. Стилізація. Модерн. Громадська, культова, житлова архітектура.

3. Пошуки національного стилю в архітектурі. Будинок Полтавського земства. Тв.В.Кричевського. Тв.Є.Нагірного, І.Левинського, В.Городецького.

4. Пластичне оздоблення архітектури. Скульптура. Пам’ятник Б.Хмельницькому у Києві та скульптор М. Микешин. Жанрова різноманітність творчості Л.Позена, П.Війтовича, М.Гаврилка, М.Паращука, Г.Кузневича, П.Забіли.

Зміст лекції.

1. Загальні риси культурного процесу.

Зацікавлення народним побутом, типами, етнографічними особливостями, орнаментом, декоративним розписом, різьбленням, гончарством, народністю в найширшому розумінні цього слова є характерною прикметою мистецтва цього часу. Під впливом народної стихії відбувалися суттєві зміни в художній свідомості митців. Ускладнюється художній процес: з’являються товариства художників, виставки, мистецькі школи, перші музеї, приватне колекціонування, мистецька критика.

У суспільстві підвищується інтерес до творів декоративно-ужиткового мистецтва, звідси й заходи до збереження й дальшого розвитку народних промислів, заснування майстерень й училищ, колекціонування творів, організація виставок та поява мистецтвознавчих досліджень і публікацій.

Характерною ознакою є розвиток скульптури, яка стає помітним мистецьким явищем, а окремі її майстри виходять і на міжнародну арену. Наприкінці XIX і на поч. XX ст. зростає значення монументальної пластики.

Українська архітектура др.пол. XIX й поч. XX ст. становить досить суперечливу і строкату картину. Одержавши в своє розпорядження нові будівельні матеріали, конструкції й технічні засоби та весь багатий художній арсенал історії архітектури, архітектор змушений був рахуватися не тільки з вузько практичними вимогами замовника, а й з його поглядами й уподобаннями. На цій основі з'явилися намагання поєднувати елементи різних стильових напрямів, стилізація, формалістичне захоплення незнаними до того технічними й технологічними можливостями. У цьому суперечливому, нерівномірному процесі викристалізовувалися принципи, риси й особливості архітектури XX ст. Важливо, що архітектори зверталися до національних традицій, шукали органічної єдності їх з новими технічними досягненнями.

Для розвитку українського мистецтва характерним було посилення й зміцнення зв'язків зі світовим мистецтвом, зокрема з західноєвропейським.

Поряд з реалістичним напрямом в мистецтві поч. XX ст. виявились й інші стильові тенденції. Мистецтво модерну першого десятиліття XX віку знайшло своє відбиття в сполученні його вишуканих форм з формами українського народного орнаменту, архітектури, різьбярства, виникло стильове явище, яке тепер називаємо українським модерном. Форми модерну сполучені і зі стилізаційними намаганнями, і з символізмом. Символістичні тенденції особливо поширились після поразки першої російської революції 1905—1907 рр., коли настрій безнадії і безвихідності охопив значну частину інтелігенції. Втеча в минуле, індивідуалістичні візії і марення, естетизм, еротика, містика — все це мало місце в літературі, декоративному, театральному та образотв. мистецтві.

Еклектика. Стилізація. Модерн. Громадська, культова, житлова архітектура.

Наприкінці XIX ст. зростає промислове виробництво, що привело до збільшення сітки залізниць, зростання міст, виникнення нових промислових і торговельних центрів. Особливо зросли Одеса (404 тисячі), Київ (249 тисяч), Харків (174 тисячі) і Катеринослав (113 тисяч). У них проживало 35% міського населення України. Зростання кількості міського населення спричинилося до бурхливого будівництва.

У містах розвивається промислове й транспортне будівництво, зводяться великі фабричні корпуси, залізничні депо, вокзали, електростанції тощо. Споруджуються спеціальні будинки для торговельних фірм, банків, універсальних магазинів. Масова поява таких будівель докорінно змінює зовнішній вигляд найбільших міст і характер їх забудови. Зростання бюджету міст сприяло будівництву театрів, музеїв та бібліотек.

На будівництво промислових і великих житлових споруд вплинули успіхи будівельної техніки, поява нових будівельних матеріалів і конструкцій: зокрема застосовували металеві колони і перекриття по металевих балках, які в багатоповерхових будівлях створювали внутрішній несучий каркас, що поєднувався з зовнішніми цегляними стінами. Прокатні металеві профілі дали змогу робити форми для перекриття великих приміщень без внутрішніх підпор.

Широкі можливості для творчості давав і залізобетон, який почали застосовувати з поч. XX ст. Розвиток будівельних наук, зокрема статики споруд, дав змогу полегшити вагу конструкцій, що сприяло зниженню вартості будівництва. У великих містах з'явилися водогін, каналізація, газове, а згодом і електричне освітлення вулиць. У будинках почали впроваджувати центральне опалення. Винахід електричного ліфта для підіймання людей і вантажів дав змогу будувати багатоповерхові споруди. Забудові міських околиць сприяв розвиток транспорту, там здебільшого виникали нові заводи й фабрики, оточені багатонаселеними, але невпорядкованими робітничими кварталами. В 1892 році в Києві почав курсувати перший у Росії трамвай.

Більшість архітекторів України здобувала освіту в Петербурзі й Москві. Тут працювали російські та європейські архітектори. Але навіть видатні архітектори того часу не могли розв'язати складні містобудівельні завдання, їхню діяльність на зламі XIX—XX ст. було перш за все спрямовано на створення окремих споруд, а не на розв'язування корінних проблем реконструкції міста.

У 1850-х рр. Хрещатик стає головною вулицею Києва. Тут споруджувалася низка громадських споруд: Біржа, банки, критий ринок, телеграф, пасаж, купецьке зібрання. Бурхливе торговельне життя Хрещатика сприяло забудові суміжних вулиць, на яких спорудили значні споруди: готель «Континенталь» (1897), цирк Крутикова (1898-1903) і театр Соловцова (1898, тепер імені 1.Франка), на пагорбі – особняк Городецького. Авторами будівель були архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман і В. Городецький.

З другої половини XIX ст. особливого значення набуває Володимирська вулиця, що об'єднувала район нової забудови, центром якого став будинок університету, й Софійський собор. Тут слід відзначити такі будівлі, як пансіон Левашової (арх. О. Беретті), Педагогічний музей (арх. П. Альошин), бібліотека київського університету (арх.В.Осьмак) та інші.

Найзначнішою спорудою був Володимирський собор у Києві. Архітектори П. Спарро, О. Беретті у 1882 р. його й спорудили. Це традиційний триапсидний хрестокупольний храм, увінчаний 7-ма банями. Споруда виконана у нав’язаному «національному» стилі, тобто має російсько-візантійський характер, відзначається еклектичністю форм. Велике художнє значення має внутрішній розпис, створений російськими та укр. художниками В. Васнецовим, М. Нестеровим, М.Врубелем, П. Свєдомським, В. Котарбинським, М.Пимоненком.

Серед київських архітекторів значне місце посідає П. Альошин. Йому належить будинок Педагогічного музею (1909—1911),

Значні зміни в забудові Харкова сталися в 70-х роках, коли почали зводити великі промислові та житлові будівлі, впорядковувати вулиці.

Значний слід у забудові Харкова залишив академік архітектури О. Бекетов(будинок Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом імені Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911 —1913).

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. швидко розвивалася Одеса, яка за кількістю населення була третім містом в Росії. Тут на зламі XIX— XX ст. працювало багато талановитих архітекторів.

Починаючи з 50-х рр. XIX ст. українські архітектори захоплюються історичними стилями. Це проявлялося в будівництві церков у візантійському стилі, театрів — у формах неоренесансу, особняків — у романському стилі, синагог — у мавританському тощо. Прагнення відобразити національну специфіку в архітектурі виявилося в ідеалізації українського бароко кінця XVII—поч. XVIII ст.

Серед культових споруд початку XX ст., що їх збудували російські архітектори, слід згадати церкву-пам'ятник на Козацьких могилах під Берестечком (Волинська область), яку звели в 1912—1914 рр. за проектом петербурзького архітектора В. Максимова.

У середині XIX ст. великого поширення в Європі набув так званий «ренесансизм», або неоренесанс. Назва стилю не виражає його суті, бо в ньому перепліталися у вільній інтерпретації декоративні елементи ренесансу і бароко, які створювали художню якість нового стилю — багатого і пишного.

В такому стилі зведено й будинок театру в Києві (1897—1901) за проектом петербурзького архітектора В. Шретера. Будівництвом театру керував академік архітектури В. Ніколаєв. Зал для глядачів має 1630 місць.

Однією з найзначніших споруд Одеси кінця XIX ст. став будинок міського театру, який звели за проектом віденських архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера (1884—1887). Вони спорудили 48 театрів по всій Європі. Будівництво здійснив одеський архітектор Ф. Гонсіоровський. Багатство оздоблення сходів, фойє і залу, ліпні оздоби, розписи й позолота справляють враження пишності й багатства. Зал одеського театру у формі півкола має 1590 місць.

Тут варто згадати Львівський оперний театр, який споруджено в стилі Відродження з частковим використанням форм бароко у 1897— 1900 рр. за проектом 3. Горголевського

Як реакція на еклектику й стилізацію на поч. XX ст. з'явився стиль модерн, який поширився в Європі, і протиставив себе даним напрямкам. Хронологічно він охопив 90-ті рр. – бл.1917р.. Його майстри відмовлялися від канонів і форм класичної архітектури (ордерної системи). Вони виходили з раціоналістичних принципів, прагнули до логічного планування, виявляючи у зовнішніх формах архітектурне обличчя універсального магазину, прибуткового будинку та інших типів споруд. Зачинателі нового стилю — бельгієць А. ван де Вельде та австрієць Й. Ольбріх використовували в цивільному будівництві залізні конструкції й нові оздоблювальні матеріали (залізобетон, скло, кераміка, метал). В архітектурі розробляються орнаментальні композиції, вигадливі оздоби, символічні барельєфи, ламані лінії, асиметричні членування. Велика увага належить орнаменту, який копіює природні форми.

В Україні цей стиль помітно позначився на архітектурному обличчі міст. На початку XX ст. майже не було архітектора, який не віддав би данину цьому стилеві. Розрізняють три різновиди: чистий модерн, стилізаторський, раціоналістичний.

В стилі модерн архітектори створили низку цікавих споруд. У 1910 році на Бессарабці в Києві звели будинок Критого ринку (архітектор Г. Гай, іл. 9).

Екстравагантною модерністичною архітектурою відзначається власний будинок київського архітектора Владислава Городецького ( 1863-1930). (1901—1903,),т.зв Будинок з химерами, щиро оздоблений скульптурними зображеннями різних диких тварин, які виконав скульптор Еліо Саля з цементу.

Для будинку музею (тепер Національний Музей образотворчого мистецтва,), який він збудував за ескізним конкурсним проектом Г. Бойцова, характерним є скрупульозне повторення форм стилю стародавньої Еллади. Майже одночасно Городецький будує костьол св.Миколи у готичному (1899-1901) тепер будинок органної та камерної музики, а кенасу (молитовня громади караїмів)— в мавританському стилі (тепер Будинок актора). З 1920р. жив за кордоном. Остання робота – вілла Шахен-Шаха в Тегерані.

На поч. XX ст. виник національний різновид модерну, т. зв. український модерн, що мав багато спільного з пошуками національних рис архітектурного стилю в Фінляндії, Польщі, Чехії та інших країнах. Використовуючи художні форми народної архітектури, характерні пропорції та силует селянської хати й дерев'яних церков, архітектори прагнули створити своєрідний національний стиль, дотримуючись і нового розуміння комфорту й спираючись на досягнення науки й будівельної техніки. Внутрішні приміщення модерністичних будівель були дуже високі й мали сучасне обладнання та вікна, що давали багато світла. Найпоширеніший на Харківщині та Полтавщині (лікарні, школи та ін.)

Архітектори, що будували в формах українського модерну, не наслідували українське бароко чи інші історичні стилі, а зверталися до пам'яток дерев'яної архітектури й до орнаментики килимів, вишивок, керамічних розписів та дерев'яного різьблення. В розпорядженні архітекторів, таким чином, була тільки спадщина, що належала безпосередньо до народної архітектури, — форми дерев'яних хат, зразки господарських будівель, художні розписи хат і барвиста кераміка. Форми дерев'яної архітектури стали для українських архітекторів-модерністів основою для творення кам'яної архітектури.

Найзначнішою спорудою в стилі українського модерну є будинок Полтавського губернського земства (тепер тут Полтавський краєзнавчий музей). При розгляді проекту виникла думка виконати будову в українському стилі. Для переробки проекту в цьому напрямі запросили архітектора-художника, визначного знавця українського народного мистецтва В. Кричевського. Будівлю заклали у 1903 й закінчили в 1908 році.

Цікаво, з почуттям художнього смаку, оздоблено інтер'єри з орнаментикою та розписамиза мотивами українського народного мистецтва, які виконали відомі українські художники С. Васильківський та М. Самокиш.

В українських формах В. Кричевський збудував і школу імені І. Котляревського в Полтаві. Національних ознак різні автори надавали будинкам шкіл у селі Лемешах і в селі Млинах на Полтавщині, ремісничої школи в Ніжині на Чернігівщині, прибутковому багатоповерховому будинку в Харкові (поч. XX ст., арх. С. Тимошенко) та будинкові художньої школи в Харкові (1913, архітектор К. Жуков).

Будинок художньої школи в Харкові за своїми архітектурно-художніми якостями можна поставити нарівні з будинком Полтавського земства. За конкурсом відібрали роботу К. Жукова. Будинок має черепичний дах, оригінальний вхідний ґанок і мальовничі панно на фасаді.

На архітектурі західноукраїнських міст, які перебували тоді під владою Австро-Угорщини, також позначився вплив модерну, в першу чергу м.Львова. Де він мав забарвлення віденського різновиду цього стилю, що називають сецесією.

Львів розвивався особливо бурхливо у зв'язку з будівництвом залізниць, зростання промисловості й торгівлі. Споруджували банкові, учбові, госпітальні й спортивні будівлі.

Зрілим майстром архітектури другої половини XIX ст. був Ю. Захаревич. Він будував у Львові, Чернівцях та інших західноукраїнських містах.

Будинок політехнічного інституту у Львові, споруджений за проектом Захаревича у 1872—1877 рр., розв'язано у формах італійського Відродження. Інститут розміщено в двох окремих будинках. Фасад завершується парапетом і алегоричною скульптурою, що зображує будівництво й механіку (скульптор Л. Марконі).

У стилі пізнього Відродження Захаревич спорудив у Львові будинок Галицької ощадної каси.

Серед львівських архітекторів кінця XIX — поч. XX ст. виділявся Ю. Гохбергер, що спорудив будинки кількох шкіл, товариства Взаємної допомоги та будинок Крайового сейму (1877—1881, тепер університет імені Івана Франка). Будинок Крайового сейму навпроти розкішного старовинного парку зведено в дусі віденського неоренесансу. Масивний атик та головний вхід прикрашено скульптурними групами.

У творчості відомого львівського архітертора Є. Нагірного відчутна еволюція, характерна для розвитку архітектури взагалі. Йому належить понад 200 споруджених церков на зх.Україні.У нас теж є робота Нагірного – Монастир Сестер Василиянок, спільно з арх.Грицаєм.

Чималу архітектурну спадщину у Львові залишив також І. Левинський. Особливу увагу Левинський приділяв використанню кераміки в архітектурі. Серед будівель, споруджених ним у Львові разом з О. Лушпинським, Л. Левинським і Т. Обмінським, можна назвати будинки страхового товариства «Дністер» на Руській вул. (1905), Музичного інституту ім.Лисенка (1916) декоративне оздоблення – М.Сосенко, бурси українського педагогічного товариства (1908, тепер головний корпус Львівського державного лісотехнічного університету) тощо. Архітектори прагнули надати згаданим спорудам національного характеру. Тут використані трапецієподібні прорізи вікон, дахи з заломами, вежі, та декоративні сецесійні оздоби.

Багато уваги вивченню української народної архітектури приділив архітектор О. Лушпинський; він видав альбом своїх малюнків дерев'яної української архітектури.

Оригінальністю задуму й виконання виділяється резиденція митрополита, яку збудував у Чернівцях у 1864—1882 роках у романо-візантійському стилі чеський архітектор Й. Главка. Всю споруду розв'язано у вигляді ансамблю будівель і парку, що мальовничо розкинувся на горі над широким Прутом. Основу ансамблю становить палац з двома бічними корпусами й церквою.

У скульптурі в другій пол. XIX ст., значне місце посідають побутовий жанр, портрет, де часто зображають кращих представників народу — вчених, літераторів, митців. Реалістичні тенденції помітно переплітаються з академічними традиціями, новий зміст іноді відтворюється в старих формах.

У кінці XIX ст. з'являється багато нових пам'ятників, що їх створювали здебільшого на громадські кошти. Створення пам'ятника Б. Хмельницькому на Софійській площі в Києві пов'язано з ім'ям російського митця М. Микешина, відкрито в 1888 р. Це один з найкращих кінних пам’ятників у Європі.

У розвиток української скульптури у другій пол. XIX ст. значний вклад внесли такі митці, як Леонід Позен, Пармен Забіла, Володимир Беклемишев і Борис Едуардс.

Схвалення здобула творчість скульптора Л. Позена (1849-1921). Спеціальної худ. освіти він не мав. Видатний жанрист, тонкий психолог, він у своїх композиціях прагнув «якомога ближче підійти до натури» й для цього тонко й точно відтворював її деталі. Певне місце у його творчості посідає анімалістка. Твори«На волах». («Шинкар», 1881; «Лірник», 1883, «Переселенці», 1884; «Жебрак», 1886; «Оранка на Україні», 1897). «Скіф» (1889). «Запоро-жець у розвідці» (1887) та «Син твій, мати, в полі, в полі спочиває» (1896).

Позен багато працював над портретами своїх сучасників, друзів та художників (портрети Г. Мясоєдова, 1890; П. Брюллова, 1893; М. Ярошенка, 1899; К.Лемоха, 1906; Ю.Волкова, 1911 та ін.)

Звертався Позен і до монументальної скульптури. Він створив пам'ятники І. Котляревському (1896—1902) та М. Гоголю (1913—1915) в Полтаві. Найвдалішими в пам'ятнику Котляревському є три невеликі рельєфи на теми творів письменника: «Енеїда», «Наталка-Полтавка» й «Москаль-чарівник».

Серед українських майстрів різця другої пол. XIX ст. привертає увагу вихованець петербурзької Академії мистецтв Пармен Забіла (1830-1917) (дід поетеси Наталі Забіли). 1869 року Забіла створив мармурове погруддя Т. Г. Шевченка — один з найзначніших творів митця. створює скульптурні портрети М. Салтикова-Щедріна (1879), В. Маковського (1894), М. Гоголя та В. Боровиковського.

Забіла працював й у монументальній скульптурі. В 1873 р. він узяв участь у всеросійському конкурсі на кращий пам'ятник О. Пушкіну в Москві. Відомі бронзова статуя О. Герцена, яку встановили на могилі письменника в Ніцці (Франція), та невеликий пам'ятник М. Гоголю, який було відкрито 1881 р. на головній площі Ніжина.

Чималу роль у розвитку української скульптури відіграла діяльність Володимира Беклемишева (1861-1920)— викладача Академії мистецтв. «Селянська любов» (1896).

Звертався до образу Т. Г. Шевченка. Вдумливе ставлення до зображення Шевченка Беклемишев передав і своїм учням; його трактування образу позначилося на роботах скульпторів наступного покоління (Ф. Балавенського, І. Кавалерідзе, М. Гаврилка).

Цікавою постаттю серед українських майстрів реалістичної пластики був Б. Едуардс. Скульптор звертається до соціальної тематики.

Чимало портретів його роботи експонувалося на другій виставці творів скульптора в Одесі (1887). Це портрети А. Єсипової, Н. Кондакова, А. Люїкса, Р. Судковського, К. Рубінштейн і Луї Пастера. Глибоким психологізмом позначено барельєфний портрет

В історії української скульптури поч. XX ст. визначне місце посідає творчість одного з учнів В. Беклемишева — Ф. Балавенського. Скульптор плідно працював у всіх видах пластичного мистецтва, творчість його завжди була глибоко реалістичною, позначалася національними рисами.

Першими портретами роботи Балавенського були бюсти Т. Шевченка, М. Лисенка та І. Котляревського, які він створив 1903 р. Його портретам властива психологічна й глибоко емоційна характеристика образу.

Балавенському належить близько двадцяти бюстів і погрудь Т. Шевченка. Одним із кращих портретних зображень Шевченка є гіпсове погруддя Кобзаря в натуральний розмір (1914).

Найкращою портретною роботою Балавенського можна вважати надмогильне погруддя корифея українського театру М. Кропивницького на Харківському кладовищі, (бронза, 1914). Для розвитку української пластики мала значення і педагогічна діяльність Балавенського у Київському художньому училищі (1907—1922).

Яскравий слід в історії українського мистецтва залишив скульптор М. Гаврило (1882-1922). навчався у Миргородській школі прикладного мистецтва, художньо-прикладному училищі Штігліца в Петербурзі. згодом навчається у Краківській художній школі, й у Парижі у скульптора Е. Бурделя.

погруддя українських письменників М. Шашкевича (1910), Т. Шевченка (1911) і Ю. Федьковича (1914). Шевченкове погруддя Гаврилко створює 1914 р. до ювілею Кобзаря. Привертають увагу яскраво вираженою силою життя й природного руху його тематичні композиції—групи «Бандурист», «Прощання», «Козак на коні», ін.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. архітектори виявляють все більший інтерес до монументально-декоративної скульптури. Щоправда, тільки невелика частина її має ідейно-художній образний зв'язок з архітектурою.

Прикладом вдалого сполучення декоративної скульптури з архітектурою є будівля Педагогічного музею в Києві (П.Альошин). Рельєфний скульптурний фриз на рівні третього поверху, що його присвячено історії освіти, охоплює головний і бічні фасади будинку й невеликими розмірами зображень підкреслює його масштаб. Виконали італійські майстри за моделлю російських скульпторів Л. Дітріха і В. Козлова (запрош. з Петербурга).

Однією з найцікавіше оформлених громадських споруд є будинок Одеського оперного театру (1884—1887). Екстер'єри й інтер'єри будинку щедро прикрашено добре виконаною скульптурою. Скульптурні групи являють собою окремі алегоричні композиції. Ліва група уособлює трагедію, за сюжет якої взято грецьку легенду про Федру та Іполита. Група, що праворуч, символізує комедію на теми п'єси Арістофана «Птахи».

Під антаблементом, симетрично до центрального портика, зроблено чотири округлі ніші, ритмічно пов'язані з арками балконів. У нішах встановлено погруддя О. Грибоєдова, М. Гоголя, М. Глінки й О. Пушкіна. Інтер'єр театру також оздоблено скульптурою.

Дещо відмінними шляхами відбувався розвиток скульптури на західноукраїнських землях. Молодь навчалась або в майстернях окремих митців, або за кордоном. Скульптори, які працюють на Західній Україні в цей період,— вихованці головним чином Віденської, Мюнхенської, Римської, Петербурзької та інших академій.

У другій пол. XIX ст. панівним напрямом у скульптурі Галичини залишається академізм, він зберігається ще й на поч. XX століття.

У цей час, завдяки швидкій забудові міст монументально-декоративна скульптура набула певного розвитку.

У XIX ст. в Галичині помітного розвитку набули народне фігурне об'ємне різьблення на дереві й камені та керамічна скульптура малих форм.

Великою популярністю користувався скульптор Л. Марконі, за походженням італієць. Народився у Варшаві, освіту здобув у Римі. викладав у Львівському політехнічному інституті. Марконі прикрасив своїми скульптурами будівлі Політехніки, Палацу правосуддя, ощадної каси (тепер Державний музей етнографії та художнього промислу).

У монументально-декоративній скульптурі Львова одне з чільних місць належить Т. Ригеру — вихованцеві кількох європейських академій. У 80-х рр. він виконує серію скульптур для будинку Крайового Галицького сейму (тепер університет ім. І.Франка). Масивний аттік увінчано трифігурною алегоричною групою «Галичина». Біля входу розміщено ще дві трифігурні композиції — «Праця» і «Освіта».

Тадей Баронч (1845-1905) у своїй творчості часто зображує галицьких селян. А також скульптурний портрет Т.Шевченка. Це перше втілення образу великого Кобзаря в західноукраїнській скульптурі.

На зламі двох століть у містах Західної України працювали скульптори, творчість яких стала перехідною стадією від віденського класицизму до реалізму. Це такі митці, як П. Війтович, Г. Кузневич, А. Попель, М. Паращук та М. Бринський.

Одним з найпопулярніших майстрів різця того часу був Петро Війтович (1862-1936), який приїхав до Львова 1894 року. Навчався у майстерні скульптора Л. Марконі. Навчався у Віденській Академії мистецтв

Закінчуючи академію, П. Війтович виконав двофігурну композицію «Викрадення сабінянки» й одержав за неї грошову нагороду й дворічне відрядження до Риму.

Великий інтерес становлять роботи, що їх П. Війтович виконав у Львові,— скульптури для фасаду Головного залізничного вокзалу, фасаду й інтер'єру будинку оперного театру, група з розп'яттям і фігури в інтер'єрі костьолу Єлизавети, композиції для фасаду будинку училища художнього промислу, рельєфи до інтер'єра Домініканського костьолу й інші декоративні праці, портретні бюсти, фігури, медальйони, рельєфи тощо.

Однією з найбільших будівель наприкінці XIX ст. був новий міський театр опери та балету. Фасад будинку багатий на скульптурне оздоблення. Посередині розміщено постать «Слави» з високо піднесеною пальмовою гілкою, ліворуч — «Комедію і Драму», праворуч — «Музику». Трикутний простір тимпана заповнено великою горельєфною композицією на міфологічний сюжет, яку виконав А. Попель із групою скульпторів за ескізами П. Війтовича. В нішах біля входу вміщено дві сидячі алегоричні фігури: ліворуч — «Комедію» (скульптор Т. Баронч), праворуч — «Трагедію» (скульптор А. Попель). Постаті вісьмох муз, що над карнизом, зробили А. Попель, Т. Вишневецький, Ю. Марковський і Ю. Белтовський. П. Війтович виконав ще кілька скульптур, що оздоблюють внутрішні приміщення театру.

Творча спадщина Війтовича дуже велика. Втім, він доживав своє життя у благодійному притулку.

Помітний слід у львівській монументальній скульптурі залишив і вихованець віденської Академії Антон Попель, що в 1888 р. оселився у Львові. Він брав участь у скульптурному оздобленні оперного театру, Палацу правосуддя та інших будівель, створив пам'ятники письменникам К. Уєйському, Й. Коженьовському й поетові А. Міцкевичу (у співавторстві з М. Паращуком). За проект останнього Попель здобув першу премію на конкурсі 1889 р. (споруджено в 1905—1906 рр). Він став однією з окрас Львова.

На поч.XX ст. здобув популярність своїми скульптурами Г. Кузневич (1871-1948). Навчався вІталії. Визнання здобув скульптурами «Гончар» (1901) та «Перший хлібороб». За композицію «Гончар» при закінченні Академії в Римі Кузневич одержав найвищу нагороду.

У 1907 році, не маючи замовлень, Кузневич був змушений податися за кордон. Він виїхав до Нью-Йорка й там спочатку працював у приватних скульпторів і брав самостійні замовлення на декори для великих будівель у Клівленді, Піттсбурзі, Елізабетсполі й Філадельфії. В 1912 р. Кузневич вернувся до Львова й створив тут горельєфні погруддя Т. Шевченка і М. Лисенка для залу Музичного інституту імені Лисенка.

В галузі портрета плідно працював у Львові скульптор Михайло Паращук (1878-1963). У 1898— 1906 рр. брав участь у роботі над пам'ятником А. Міцкевичу у Львові. Крім того, М. Паращук створив кілька цікавих жанрових скульптур, виконав портрети І. Франка, В. Стефаника), С. Людкевича, М. Яцківа та інших. Цим портретам притаманна влучна й образна характеристика, вони цікаві за пластикою. У 1924 р. Паращук виїхав до Болгарії. Там він виконав багато станкових і монументальних скульптур (статуї для Софійського університету, військової академії тощо). Серед них відзначається надгробок М. Драгоманова в Софії (1932). Портрети болгарської інтелігенції.

Висновки.

Кінець ХІХ-початок ХХ століття- плідний період в усіх сферах мистецького процесу в Україні. Прискорюється розвиток архітектури. З’являється український варіант модерну, будуються визначні споруди. Важливими є також досягнення у галузі скульптури, пов’язані з іменами П.Війтовича, Е.Саля, Л.Марконі,А.Попеля та ін.

Література.

Асеева Н. Украинское искусство и европейские художественные центры конца XIX- начала XX в. - К., 1989.

Бірюльов Ю. Мистецтво Львівської сецесії. – Львів, 2005.

Владич Л.Л.Позен.- К., 1961.

КрвавичД. І.Севера. - К., 1958.

Моздир М. Володимир Лупійчук. - Львів, 2005.

Моздир М. Українська народна дерев'яна скульптура. - К., 1980.

Німенко А. Українська скульптура др. пол. XIX - поч.ХХ ст. - К., 1963.

Нога О. Іван Левинський: архітектор, підприємець, меценат. – Львів, 2005.

Нога О. ІЛевинський. - Львів, 1993.

Полєк В. Майданами та вулицями Івано-Франківська. – Львів, 1994.

Чарновський О. Українська народна скульптура. - Львів, 1976.