Культура дохристиянської Русі: язичництво, пантеон

Язичницьких богів

Релігійні уявлення слов’ян були язичницькими. Язичництво слов’ян мало свою міфологію, пантеон головних богів, жерців.

У далеку давнину східні слов’яни мали тотемістичні уявлення, обумовлені головним заняттям – полюванням. Кожне плем’я мало свій тотем. Деякі – поклонялися Вовку і в день зимового сонцестояння чоловіки, одягнені у вовчі шкури, виконували ритуальний танок, ніби перетворюючись на своїх могутніх священних предків, щоб позичити їхньої сили. У часи християнства “вовкодлаками” або “вурдулаками” (тобто одягненими у вовчу шкуру – в длак) почали називати злих перевертнів.

Ведмідь, саме ім’я якого не зберегла мова, замінивши його на прізвисько (“відаючий мед”), був грізним тотемом, уособлюючим бога, духа лісу.

Слов’яни-полювальники поклонялися й найдавнішій слов’янській богині родючості, неба і сонячного світла – Олениці (Лосиці), яка в їхньому уявленні, на відміну від звичайної Олениці, мала роги.

Тому як обереги в хати клали або лапу ведмедя, або вішали над входом оленячі роги.

Кінь – ще одна із свійських тварин, що обожнювалася стародавніми слов’янами, які прикрашали (прикрашають на півночі Росії й досі) дах будинку конем (ця частина будівлі так і називається – “коник”).

Анімістичні уявлення стародавніх слов’ян обумовили культ Матері-Землі, обожування лісів, гаїв, усіх сил природи. Складається культ упирів та берегинь, води як життєстворюючої стихії. Усім цим силам слов’яни приносили жертви, вважаючи важливим поклонитися і добрим (берегині), і злим (упирі) духам.

У цей період, який академік Б.А. Рибаков називає першим в історії розвитку релігійних уявлень слов’ян, з’являються й перші уявлення про богів.

Головними богами, яких найбільше шанували, були:

- Дажбог – бог сонця (в “Слові о полку Ігоревім” руський народ названо “Дажбоговими онуками”);

- Стрибог – бог вітру.

Другий період – це період культу Роду як божества Всесвіту: Рід – творець Всесвіту, а Рожаниці – богині родючості. Вважалося, що душа померлої людини не переселяється в інше тіло і продовжує жити серед живих.

У християнських повчаннях проти язичництва XII – XIII ст. про Рід писали як про Бога, якому поклонялися всі народи.

У слов’янському пантеоні Родові належало головне місце. Він уважався богом неба, грози, родючості, богом усього сущого. Ім’я бога походить від іранського кореня із значенням божества і світла. Той самий корінь мають слова: “родина”, “врожай”, “народ”.

Рожаниці – супутниці Роду, їх образ походить від стародавніх Олениць. Вони не стільки богині родючості, скільки охоронниці життя. Після прийняття християнства культ Рожаниць поступово стали ототожнювати із культом Богородиці.

Слов’яни уявляли світ за міфологічною моделлю як триповерхову конструкцію, де Середній світ – Земля, Нижній світ – пекло, де горить вічний вогонь, а над Землею – Верхній світ – Небеса з кількома поверхами, і на “сьомому” живуть вищі сили.

Землю оточує Світовий океан, у середині якого – священний камінь – “пуп землі”. Він знаходиться біля коренів Світового Древа (іноді це Святі Гори). Як і інші народи, слов’яни вважали Світове Древо Космічною віссю, що об’єднує всі три світи. У гілках дерева живуть Сонце й Місяць, а біля коріння – Змій.

Це дерево іноді називали Ірій, тобто “дерево блаженної країни Ір”, що знаходиться на півдні, де зимують птахи. Саме там вирішувалися людські долі.

Український “вирій” – рай – походить від цього слова.

Потойбічний світ, в уявленнях давніх слов’ян, знаходився “за рікою” (найчастіше це були Дніпро і Дон, Дунай) – за кордоном світу людей.

Уявлення про вічне життя в слов’ян змінювалися, що обумовило її поховальні ритуали. У далеку давнину вважалося, що душа померлої людини переселялась у тіло дитини, яка могла з’явитися на світ. Ось чому померлих ховали в позі зародка, скорченого, як в утробі матері.

Потім почали класти тіло померлого витягнутим, ніби людина заснула (померлий – це той, що заснув). Душа тільки тимчасово залишила тіло, але вона може повернутися, і тоді покійник оживе.

Найбільш поширеною формою поховання були кургани, в яких поруч з померлим чоловіком клали зброю, вбитих коней і собак, а з жінками – свійських тварин, посуд, зерно. Тіла померлих клали на краду (багаття), вважаючи, що разом з вогнем душа померлого одразу потрапляє в небесний світ. Похорон завжди закінчувався стравою – поминками й тризною – військовим змаганням.

У третій період – язичницьких слов’янських вірувань сформувався культ Перуна, бога не тільки грому і війни, але й бога-покровителя київських князів. Саме тоді й складається пантеон давньоруських богів.

У 980 р. князь Володимир проводить першу релігійну реформу в Київській Русі, суть її – об’єднання різних богів у єдиному пантеоні. У “Повісті временних літ” (980 р.) описано так званий “Володимирів пантеон” і є список головних богів:

1. Перун – відкриває список.

2. Велес (Волос) – “скотій бог”, тобто бог-скотар, пізніше бог багатства та комедії (став у християнстві святим Власієм).

3. Хорс – помічник Велеса (вважають, що це Східний бог сонця).

4. Дажбог – бог сонця.

5. Стрибог – бог вітру.

6. Сварог – бог неба і вогню, а ще богом вогню називали сина бога неба Сварожига.

7. Сімаргл – його функції невідомі, але відомо, що він був “о семи головах” – звідси й ім’я.

Жіночий список відкриває богиня Мокош. Вважається, що її ім’я походить від mokos – прядіння. Її уявляли як жінку з розплетеним волоссям, що плутає куделю, якщо господиня не сховає кудись прядиво на ніч. Ця богиня близька до грецьких Мойр, які сплітали нитку долі.

У 983 р. на пагорбі Теремного палацу князь Володимир звів каплицю, де стояли дерев’яні скульптури – ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Мабуть, вони й були головні у слов’ян.

Цікаво, що Хорс (Хорос) – бог східного, як вважають, походження – бог сонця, а Мокош – богиня фінно-угорського походження.

Тобто стародавній слов’янський пантеон був досить складним і включав не тільки різноплемінних богів, а й богів різних народів, у чому відобразилося геополітичне положення Русі – “на перехресті” континентів, культур, релігій.

Були у слов’ян і різні форми язичницької обрядовості. Обряди були пишні, театралізовані. Їх елементи збереглися і в християнську епоху.

Наприклад, і досі східні слов’яни мають звичку залишати кілька невижатих стеблин у дар Велесу – так звана “Волосова борода” (або “Власієва борода”).

У зодчестві на хатах зображені півники або птахи, коні на гребені – це обереги, амулети.

А скільки пісень і казок присвячено горобині, березі, сосні як тотемним деревам для язичників. Язичництво не виділяє людину з природи.

І досі збереглися свята на Івана Купала – це, за язичницькою міфологією східних слов’ян, головний персонаж свята сонцестояння (ніч з 23 на 24 червня). Під час цього обряду Купала (а це лялька, або опудало) спалюють або топлять, потім запалюють священне багаття (вогнище), стрибають через нього: від висоти багаття й стрибка залежить висота хлібів. Цей ритуал мав забезпечувати родючість. Сама етимологія імені (від дієслова купати, та індоєвропейського кореня “кйр” – кипіти) відобразила зв’язок купальських обрядів із вогнем (тобто сонцем – звідси колесо як атрибут цього обряду) і з водою, які виступають у цих обрядах як брат і сестра. За купальськими міфами, брат і сестра скоїли інцест – кровозмішення. Цей шлюб сестри і брата втілився в символі всього свята (яке ще зветься “Іван Травник”) – квітці “Іван-та-Мар’я”. Вважається, що трава в цю ніч більш цілюща, а квітка папороті розкривається там, де знаходиться скарб, і той, хто знайде квітку, зможе знаходити скарби. Про це написано багато пісень, легенд, казок, повість Гоголя “Ніч на Івана Купала”.

Слов’яни будували багатокупольні дерев’яні язичницькі храми, але це було, перш за все, місцем зберігання ритуальних речей, яким поклонялися. Самі ж обряди супроводжувалися співами і танцями.