Роль церковних братств на Україні в XVI-XVIIст.

Варіант 2

У чому полягає сутність основних функцій культури.

Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції.

Насамперед, слід відмітити адаптаційну функцію культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки. Наступною за значимістю є пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для оволодіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу.

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається у ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні. Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію.

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки. Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення. Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи. Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційночуттєвих, оцінкових, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття і розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Роль церковних братств на Україні в XVI-XVIIст.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії).

Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

Українські братства мали тісні зв'язки з білоруськими, де при наявності деяких місцевих особливостей цей рух в основному вилився у ті ж форми, що й на Україні. В інтересах боротьби проти експансії католицизму братства підтримували також зв'язки з православною ієрархією Близького Сходу, Греції, південнослов'янських країн. Львівське братство отримувало значну матеріальну допомогу від уряду Молдавії, з якою у нього встановилися жваві економічні та культурні взаємини.

Тісними були зв'язки братств із Росією. Так, у 1592 р. Львівське ставропігійське братство відправило до Москви своїх посланців з листами до царя Федора Івановича та боярина А. Я. Щелканова. Російський уряд не тільки прийняв посланців, а й дав значну субсидію на будівництво церкви та потреби її причту. Допомогу з Росії одержувало й Київське братство. Посилаючи в 1626 р. своїх представників до царя і патріарха Філарета з проханням про допомогу, воно заявляло, що мету своєї діяльності вбачає у боротьбі проти наступу католицизму.

Варіант 3