Загальні відомості про технічні культури

Це велика група польових культур, яка включає багато родин, тому не має загальної ботаніко-біологічної та екологічної характе­ристики. Використовуються в харчовій, крохмале-патоковій, хіміч­ній, ткацькій, машинобудівній, медичній, парфумерній та інших галузях промисловості, а також у кормовиробництві та ін. До техніч­них культур належать культурні рослини, що дають цукор, харчову, технічну, ефірну олію, прядиво, наркотичні речовини.

Провідними технічними культурами в Україні та СНД, які зай­мають найбільші посівні площі, є цукрові буряки, соняшник та ба­вовник. Вирощують також коноплі, тютюн та махорку. Ефіроолійні культури займають порівняно незначні площі, проте значення їх, особливо в медицині та парфумерній промисловості, досить велике.

Обсяг виробництва усіх видів технічної сировини надалі повинен збільшуватись передусім за рахунок підвищення врожайності і яко­сті технічних культур. У зв'язку з цим найважливішим завданням у виробництві технічних культур є забезпечення господарств новими сортами і гібридами та освоєння прогресивних енергоресурсозбері-гаючих, екологічно доцільних технологій їх вирощування.

Олійні культури

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

До олійних належать культури, в насінні або плодах яких міс­титься не менш як 15 % олії. Таких рослин, що належать до різних ботанічних родин, налічується понад 340. Окрему групу становлять ефіроолійні рослини, в насінні або вегетативних органах яких на­копичуються леткі олії із сильним і приємним запахом. Серед олій­них розрізняють культури, які вирощують виключно для виробни­цтва олії (соняшник, рицина, ріпак, кунжут, гірчиця, рижій, льон олійний, мак тощо) і рослини комплексного використання, з яких олію отримують як побічний продукт у процесі переробки (бавовник, соя, льон-довгунець, коноплі, арахіс та ін.).

Рослинні олії мають велике харчове й технічне значення. їх ви­користовують як харчовий продукт у натуральному вигляді, для виготовлення маргарину, в консервній, харчовій і кондитерській промисловості. Цінність харчової рослинної олії зумовлена вмістом у ній біологічно активних жирних кислот, які організмом людини не синтезуються, а засвоюються тільки в готовому вигляді. До скла­ду рослинних олій багатьох олійних культур входять також інші цінні для організму біологічно активні речовини — фосфатиди, сте­рини, вітаміни.

Олію використовують також для виготовлення оліфи, фарб, стеа­рину, лінолеуму, лаків, в електротехнічній, шкіряній, металооброб­ній, хімічній, текстильній та інших галузях промисловості; ефірну олію — у фармацевтичній, парфумерній, кондитерській промисло­вості.

Побічні продукти переробки насіння олійних культур (макуха і шрот) — цінний концентрований корм для тварин, що містить 35 — 40 % білка. Білок олійних культур містить аргінін (удвічі більше, ніж зерно кукурудзи чи пшениці), гістидин, лізин та інші незамінні амінокислоти.

Значну кількість олійних рослин вирощують як просапні куль­тури, тому вони мають агротехнічну цінність — є добрими поперед­никами для наступних культур сівозміни, особливо зернових хлібів.

Олійні культури вирощують майже в усіх країнах світу, проте у кожній з країн є своя провідна олійна культура. В Україні такою культурою є соняшник, у США — соя, Канаді — льон олійний, Анг­лії та Індії — ріпак, Азії і Африці — арахіс. Соя, арахіс, ріпак, льон олійний, соняшник і кунжут займають найбільші посівні площі в світі. Світова посівна площа олійних культур, включаючи сою, ста­новить понад 100 млн га, а світове виробництво олій — близько 70 млн т.

Україна за обсягом виробництва олії займає одне з провідних місць у Європі. Посівні площі олійних культур у нашій державі ся­гають 1,8 млн га. Найбільші площі займає соняшник (близько 96 % усіх олійних культур). На відносно невеликих площах вирощують ріпак озимий, рицину, мак олійний, льон олійний, рижій ярий та ін.

СОНЯШНИКHELIANTHUS

Господарське значення. Соняшник — основна олійна культура в Україні. Насіння його районованих сортів і гібридів містить 50 — 52 % олії, а селекційних — до 60 %. Порівняно з іншими олійними культурами соняшник дає найбільший вихід олії з одиниці площі (750 кг/га в середньому по Україні). На соняшникову олію припадає 98 % загального виробництва олії в Україні.

Соняшникову олію широко використовують як продукт харчу­вання в натуральному вигляді. Харчова цінність її зумовлена висо­ким вмістом поліненасиченої жирної лінолевої кислоти (55 — 60 %), яка має значну біологічну активність і прискорює метаболізування ефірів холестерину в організмі, що позитивно впливає на стан здо­ров'я. До складу соняшникової олії входять і такі дуже цінні для організму людини компоненти, як фосфатиди, стерини, вітаміни (А, D, Е, К). Соняшникову олію використовують в кулінарії, хлібопе­ченні, для виготовлення різних кондитерських виробів і консервів. Вона є основним компонентом при виробництві маргарину. Соняш­никову олію використовують також при виготовленні лаків, фарб, стеарину, лінолеуму, електроарматури, клейонки, водонепроникних тканин тощо.

Побічні продукти переробки насіння соняшнику — макуха при пресуванні і шрот при екстрагуванні (близько 35 % від маси насін­ня) є цінним концентрованим кормом для худоби.

Соняшник вирощують і як кормову культуру. Він може дати до 600 ц/га і більше зеленої маси, яку в чистому вигляді чи в сумішах з іншими кормовими культурами використовують при силосуванні. Силос із соняшнику добре поїдається худобою і за поживністю не поступається силосу з кукурудзи. В 1 кг його міститься 0,13-0,16 корм, од., 10 - 15 г протеїну, 0,4 г кальцію, 0,28 г фосфору і 25,8 мг каротину (провітаміну А).

Стебла соняшнику можна використовувати для виготовлення паперу, а попіл — як добриво. Жовті пелюстки язичкових квіток соняшнику використовують як ліки у фітотерапії.

Соняшник — чудова медоносна рослина. З 1 га його посівів під час цвітіння бджоли збирають до 40 кг меду. При цьому значно по­ліпшується запилення квіток, що підвищує врожай насіння.

Походження. Батьківщиною соняшнику вважають південно-західну частину Північної Америки, де й нині ростуть його дикі фор­ми. В Росію його завезли на початку XVIII ст. і тривалий час (понад 125 років) вирощували як декоративну рослину і з метою одержан­ня насіння, яке використовували як ласощі замість горіхів. Першу спробу використати насіння соняшнику для отримання олії зробив у 1829 р. житель слободи Олексіївна Воронезької губернії селянин Д. С Бокарьов.

Тепер олійний соняшник поширений на всіх континентах земної кулі. За даними ФАО, світова площа його посівів становить понад 14,5 млн га. На великих площах його висівають в Україні, Аргенти­ні, СІЛА, Китаї, Іспанії, Туреччині, Румунії, Франції та багатьох інших державах.

Посіви соняшнику в Україні займають понад 2 млн га, що стано­вить 96 % площі всіх олійних культур. Найбільші посівні площі со­няшнику в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Кіровоград­ській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Херсонській і Полтав­ській областях.

Середня врожайність соняшнику в Україні в останні роки стано­вила 16 — 18 ц/га. Найвища вона в господарствах, де соняшник ви­рощують за прогресивною технологією, — по ЗО ц/га і більше, а в умовах зрошення — 38,7 - 40 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Соняшник належить до родини айстрових (Asteraceae) роду Helianthus. Розрізняють два види соняшнику — культурний (Helianthus cultus Wenzl) і дикорос­лий (Helianthus ruderalis Wenzl). У культурного соняшнику виділя­ють два підвиди — посівний (subsp. sativus) і декоративний (subsp. ornamentalis). Культурний соняшник посівний (польовий) — одно­річна рослина (рис. 54). Корінь у нього стрижневий, проникає в ґрунт на глибину 2 - 4 м і розгалужується в сторони на 100 - 120 см. Стебло прямостояче, грубе, виповнене всередині губчастою серце­виною, вкрите жорсткими волосинками, має висоту 0,7 - 2,5 м (у си­лосних форм — 3 - 4 м і більше), є карликові форми з висотою стебла 50 - 70 см. Листя черешкове, велике, густо опушене. Пластинки звичайно овально-серцеподібні із зазубреними пилчастими краями. Нижні листки супротивні — 1-2 пари після сім'ядоль, решта — почергові. На одній рослині розвивається у скоростиглих сортів і гібридів 15 - 25, у пізньостиглих — ЗО - 35 і більше листків.

Суцвіття— кошик у вигляді опуклого чи плоского диска діамет­ром до 20 см і більше (рис. 54, 2), обгорненого кількома рядами не­дорозвинених листочків. Крайні квітки — язичкові, великі, розмі­щені попарно в один ряд по колу кошика. Вони звичайно безплідні (безстатеві, іноді з недорозвиненою приймочкою), оранжево-жовтого кольору. Язичкові квітки приваблюють комах, що важливо для за­пилення.

За морфологічними ознаками розрізняють три типи культурного соняшнику.

Лузальний— має товсте, високе стебло (до 4 м), велике листя і кошики діаметром від 17 до 46 см. Сім'янки великі з товстою луз­гою. Ядро (насінина) лише наполовину заповнює сім'янку. Маса 1000 сім'янок 100 - 200 г. Процент плодових оболонок (лузжистість) 46 — 56, олійність незначна.

Олійний — з порівняно тонким стеблом 1,5 — 2м заввишки. Сім'янки дрібніші, ніж у лузального. Лузга тонка, ядро заповнює

всю внутрішню порожнину сім'янки. Маса 1000 сім'янок 50 — 100 г, лузжистість 22 — ЗО %. Вміст олії в насінні кращих сортів і гібридів 48 - 50 %.

Межеумок — рослина проміжної групи, яка за окремими озна­ками нагадує лузальний або олійний соняшник. За висотою і тов­щиною стебла, розмірами листя і кошиків межеумок подібний до лузального, а за виповненістю сім'янок — до олійного соняшнику.

Насіння соняшнику проростає при температурі 3 — 5 °С. Оптима­льна температура проростання 20 °С. При цій температурі сходи з'являються на 7 — 8-й день. Сума активних температур від сівби до сходів становить 140 - 160 °С, а ефективних за вегетацію — від 1600 до 1800 °С для ранньостиглих і від 2000 до 2300 °С — для пізньо­стиглих сортів.

Майже всі площі його засівають сортами й гібридами олійної групи. До районованих сортів і гібридів соняшнику, поширених у Степу, Лісостепу України, належать: середньостиглі — Запорізький кондитерський, Краснодарський 885, СПК, Харківський 3 та ін.; се­редньоранні — Казіо, Одеський 123, Одеський 504, Оріон, Харківсь­кий 58 та ін.; ранньостиглі — Одеський 122, Одеський 249, та ін.; скоростиглі — Одеський 149 та Харківський 49.

РІПАК

Господарське значення. ріпак серед олійних культур ро­дини капустяних займає перше місце за вмістом олії в насінні (51 % слабовисихаючої олії з йодним числом 94 - 112). Крім того, в насінні міститься до 20 % білка і понад 17 % вуглеводів. У складі ріпакової олії є значна кількість шкідливої для організму ерукової кислоти, яка знижує її харчові якості. Останнім часом виведено сорти озимо­го ріпаку, в олії яких майже зовсім немає ерукової кислоти, а вміст олеїнової кислоти доведено до 60 - 70 %, що значно підвищує її хар­чові властивості і наближає за якістю до соняшникової олії.

Ріпакову олію безерукових сортів широко використовують у їжу, а також у кондитерській, консервній, харчовій промисловості; олію звичайних сортів ріпаку — лише після рафінування. її застосовують у миловарній, текстильній, металургійній, лакофарбовій та інших галузях промисловості.

Розрізняють ярий та озимий ріпак. Озимий більш поширений в Україні.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Ріпак (рапс по-німецьки і російськи, кольза по-французьки) (Brassica napus oleifera bienis D. С.) — однорічна трав'яниста рослина з родини капустяних (Brassicaceae). Вид napus поділяють на два підвиди: oleif-ега, до якого відносять олійні форми (в тому числі й озимий ріпак), та rapifera, до якого належать форми, що мають на коренях потов­щення (бруква).

Районовані сорти озимого ріпаку в Україні: Атлант, Іванна, Свєта, Фалькон; Найпо­ширеніші сорти ярого ріпаку: Аріон, Ірис, Клітинний 1, Оредеш 2, Стар, Отаман, Шпат, Микитинецький та ін.

МАК ОЛІЙНИЙ

Господарське значення. За використанням культурний мак поді­ляють на олійний і опійний. Насіння олійного маку містить 46 — 56 % висихаючої олії з йодним числом 131-143 та числом омилення 189 - 198, 20 - 25 % протеїну, 19 % вуглеводів, 5-7 % золи і 6 - 10 % клітковини. В Україні мак олійний на невеликих площах вирощують тепер у Дніпропетровській, Полтавській, Харківській, Вінницькій, Хмель­ницькій та інших областях. Середні врожаї насіння маку в Україні становлять 8-10 ц/га, на сортодільницях 20 - 25 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Мак олійний (Papaver somniferum L.) належить до родини макових (Papaver асеае). Це од­норічна трав'яниста рослина з прямостоячим стеблом заввишки 80 -150 см та великими листками і двостатевими квітками. Вегетаційний період маку олійного 85 - 135 днів. Це рослина дов­гого світлового дня. Сходи з'являються через 12 - 15 днів після сів­би, цвітіння настає на 50 - 65-й день. Від запліднення до достиган­ня коробочки минає ЗО - 45 днів.

В Україні районовані сорти маку олійного Беркут і Герлах.

Ефіроолійні культури.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

До ефіроолійних належить багато рослин, які вирощують для виробництва з них летких ароматичних речовин, що дістали назву ефірні олії. За складом і хімічною будовою ефірні олії являють со­бою суміші різноманітних органічних сполук: вуглеводів різного ступеню насиченості, спиртів, фенолів, ефірів, альдегідів, кетонів та органічних кислот.

Ефірні олії використовують у парфумерно-косметичній, фарма­цевтичній, харчовій, миловарній, тютюновій, консервній та інших галузях промисловості. Рівень споживання їх визначає стан добро­буту, здоров’я та працездатності людей.

Ефірні масла накопичуються у плодах, насінні, листі, квітках, кореневищах та в інших органах (частинах) рослин. Зернові (плодо­ві) ефіроолійні культури містять також значну кількість звичайної (жирної) олії. Ефірну олію добувають відгонкою її водяною парою, а жирну — екстрагуванням органічними розчинниками. Основні ефі­роолійні культури містять різну кількість ефірної та звичайної олії.

Вміст ефірної і жирної олії в ефіроолійних культурах, %

Культура	Орган накопичення ОЛП	Вміст олії
ефірної	жирної
Коріандр Кмин Аніс М’ята перцева Шавлія мускатна Лаванда	Насіння » » Листя і стебло Суцвіття »	1,5-1,8 4-6 2,5-4 2,5-3,5 0,2 – 0,35 1-2	17-24 14-22 16-22

В Україні найпоширенішими ефіроолійними культурами є: корі­андр, аніс, фенхель, кмин, м’ята перцева, троянда ефіроолійна, ла­ванда, шавлія мускатна. Загальна площа посівів ефіроолійних культур в Україні близько 40 тис. Га.

М’ЯТА ПЕРЦЕВА

Господарське значення. М’яту вирощують для виробництва дуже цінної ефірної (ментолової) олії, яка міститься у всіх надземних ор­ганах рослини: листі (від 2 до 4 %), суцвіттях (4-6 %), стеблах (до 0,3 % від маси сухої речовини). В якості сировини використовують усю надземну частину рослин у підв’яленому стані або сухе листя. М’ятна олія містить ментол (41 — 92 %), ментон (9 — 25 %), пінен, лімонен та інші речовини. М’ятну олію і продукти її переробки ви­користовують у фармацевтичній, харчовій, парфумерно-косметичній, миловарній та лікеро-горілчаній промисловості; листя м’яти — у медицині, для квашення овочів, приготування квасу тощо. Відходи переробки м’яти можна використовувати на корм худобі.

Батьківщиною м’яти вважають Англію, де її вирощують з XVI ст. В Україні її стали вирощувати на початку XVIII ст., а нині основні площі її розміщені в лісостеповій зоні — в Чернігівській, Черкаській, Сумській, Полтавській та Київській областях. За високої агротехні­ки кращі господарства збирають на великих площах по 15-20 ц сухого листя, а окремі — по 25 – ЗО ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. М’ята перцева (Мепtha piperita L.) — багаторічна трав’яниста рослина родини ясноткових (Lamiaceae).

М’ята перцева невибаглива до тепла. Навесні відростання почи­нається при 3-5 °С, оптимальна температура для її росту 18 – 20 °С.

В Україні вирощують кілька сортів м’яти. Найбільш посухостійкі і мало уражуються іржею Заграва, Лікарська 1, Малахітовая, При­луцька 14, Чорнолиста, Українська перцева та ін.

ШАВЛІЯ МУСКАТНА

Господарське значення. Шавлію мускатну вирощують з метою виробництва ефірної олії, яка міститься в суцвіттях (0,11-0,3 %) та інших надземних частинах рослини. В плодах шавлії до 31 % жирної висихаючої олії. Головною складовою частиною ефірної олії є складні ефіри (50 – 77 %), серед яких переважають ліналілацетат (58 – 70 %), ліналоол (10 – 15 %) та інші речовини.

Ефірна олія шавлії мускатної має своєрідний приємний запах амбри, апельсину, бергамоту. Крім того, вона має фіксуючі власти­вості — закріплює в композиції речовини, які легко звітрюються, приємно пахнуть, та інші компоненти. Олію шавлії і продукти її пе­реробки використовують у парфумерно-косметичній, кондитерській, лікеро-горілчаній, тютюновій та інших галузях промисловості.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Шавлія мускатна (Salvia sclarea L.) — однорічна, дворічна і багаторічна трав’яниста рослина родини ясноткових (Lamiaceae). На промислових плантаціях вирощують переважно як дворічну культуру.

В Україні до районованих сортів шавлії мускатної належать: Вознесенська 24, Однорічна, С-785, С-1112, Кримська пізня та ін.

Прядивні культури.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Прядивні культури належать до групи рослин технічного вико­ристання. Вони забезпечують текстильну промисловість незамінною сировиною — волокном. Міцне, еластичне, стійке проти гниття рослинне волокно широко використовують для виробництва різних тканин побутового й технічного призначення. З нього виготовляють також шпагати, вірьовки, морські канати, рибальські та спортивні сітки, кінську збрую, штучну шкіру, нитки, целулоїд тощо.

Прядивні культури ціняться також своїм насінням, яке містить багато олії, що використовується для харчування, виготовлення оліфи, фарб, лаків, клейонок, водонепроникних тканин та ін.

З костриці, котра залишається після відділення волокна від сте­бел лубоволокнистих рослин, виготовляють папір, ізоляційні та бу­дівельні матеріали, пластмасу, целюлозу та ін. Короткі волоконця (підпушок), якими покрите насіння бавовнику, використовують для виробництва капелюхів, вати, набивання матраців, подушок, хомутів.

Відходи олійного виробництва — макуха є цінним концентрова­ним кормом для тварин.

У світовому землеробстві вирощують такі прядивні культури, як бавовник, льон-довгунець, коноплі, кенаф, канатник, джут, рамі, новозеландський льон та ін. Найважливіші з них — бавовник, льон, джут та коноплі.

Більшість прядивних культур, у тому числі льон, коноплі, кенаф, канатник, джут і рамі, утворюють волокно в стеблах. У бавовнику волокно утворюється на насінні, а в новозеландського льону — в листках, які бувають завдовжки понад 2 м і завширшки близько 10 м.

У країнах СНД серед прядивних культур найбільше господарсь­ке значення мають бавовник, льон-довгунець і коноплі. Бавовник вирощують у Середній Азії та на Кавказі (Азербайджан), льон дов­гунець — у північній нечорноземній смузі, коноплі — переважно в середній смузі СНД. Основними прядивними культурами в Україні є льон-довгунець та коноплі.

ЛЬОН LINUM

Господарське значення. В Україні льон-довгунець є головною прядивною культурою, у стеблах якої утворюється 25 - 31 % волокна з найціннішими технологічними властивостями — гнучкістю, тони­ною і високою міцністю, за якою він перевершує бавовникове волок­но удвічі, а шерстяне — утричі.

Із довгого льонового волокна виробляють різні тканини — побу­тові, полотняні, брезентові, технічні (пожежні рукави) та ін.; із ко­роткого — мішковину, пакувальні тканини, риболовні сітки, вірьов­ки, шпагат, нитки тощо.

Льонові тканини міцні і гігроскопічні в умовах підвищеної воло­гості, високогігієнічні і найбільш придатні для пошиття білизни тощо.

Відхід текстильного виробництва — кострицю використовують для виготовлення тепло- і звукоізоляційних матеріалів, картону, ацетону. Попіл з костриці, в складі якого є 4,8 % фосфору, 6,3 % ка­лію, корисний як фосфорно-калійне добриво.

Велике значення для господарства має насіння льону-довгунця, яке містить 35 — 39 % висихаючої олії (з йодним числом понад 165), з якої виготовляють оліфу, фарби, лаки, рідке мило, замазки та інші матеріали. Льонова олія цінна також у харчуванні та медицині.

Льон прядивний як землеробська культура був відомий народам Індії, Китаю, Єгипту, Сирії, Закавказзя за 4 - 5 тисячоліть до н. є. Слов'янські племена ще до існування Київської Русі використову­вали льон для виробництва полотняних тканин, якими задоволь­няли власні потреби й торгували. Особливо жвава торгівля вироба­ми з льону з іншими країнами спостерігалася у XV ст., а на початку XVI ст. в Росії були збудовані перші державні полотняні й канатні фабрики.

З перших років XX ст. наша країна стала основним експортером льоноволокна за кордон.

З країн СНД найбільші посіви льону-довгунця зосереджені у Росій­ській Федерації (переважно в Нечорноземній зоні), Білорусі та Украї­ні (на Поліссі — переважно в Чернігівській, Житомирській, Київ­ській, Волинській, Івано-Франківській, Львівській областях). Загаль­на посівна площа його, залежно від року і потреб у волокні, у межах 100- 170 тис. га, а середній вихід волокна 5,0-6,4 ц/га. У льонар­ських господарствах, у яких застосовують прогресивні технології ви­рощування льону-довгунця, вихід волокна становить 8-10 ц/га й насіння 5-8 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Льон належить до ро­ду Linum, родини льонових (Linaceae). Рід Linum об'єднує понад 200 одно- та багаторічних видів, серед яких найбільше виробниче значення має льон звичайний, або культурний (Linum usitatis-simum L.).

Льон звичайний — однорічна рослина. За морфологічними озна­ками поділяється на п'ять підвидів. З них у нашій країні найпоши­реніший євразійський підвид (subsp. eurasiaticum Yar. et Ell.), який охоплює кілька груп і різновидів, у тому числі чотири групи, які ви­користовуються у виробництві: льон-довгунець, льон-кучерявець, льон-межеумок (проміжний) та льон сланкий.

Льон-довгунець (elongata) — одностеблова трав'яниста рослина, заввишки 70 — 125 см. Стебло гілкується лише на верхівці, що сприяє формуванню довгої технічної частини і забезпечує вихід міцного довгого волокна. Коробочок на одній рослині утворюється мало — від 2-3 до 8-12 шт. Насіння в них дрібне, із середньою масою 1000 шт. 3,7 - 5,5 г (див. рис. 56, а).

У країнах СНД льон-довгунець як основна лубоволокниста рос­лина займає понад 80 % посівної площі льону. Луб'яні волокна роз­міщені в паренхімній частині кори стебла у вигляді волокнистих (луб'яних) пучків. Кожний пучок складається з 25 — 40 одноклітин­них елементарних веретеноподібних волоконець завдовжки 15-40 мм та завширшки 20 - ЗО мк, міцно склеєних між собою пектиновою речовиною. Пучки з'єднуються своїми кінцями і утворюють стрічку технічного волокна, яка є тим довшою, чим довша технічна частина стебла.

Кількість волокна, його якість і міцність залежать від місця роз­міщення волокнистої стрічки в стеблі. Біля основи стебла утворю­ється волокно переважно низької якості — коротке, товсте, а вміст його не перевищує 12 %; у верхній частині стебла вміст волокна ся­гає 28 - ЗО %, але пучки формуються з меншої кількості елементар­них волоконець і волокно стає менш міцним; найвищий вміст висо­коякісного волокна (до 35 %), довгого і міцного, з високою прядив­ною здатністю льон-довгунець формує в середній частині стебла.

Найдовше, найбільш міцне і гнучке технічне волокно утворюєть­ся у стеблах льону-довгунця завдовжки понад 70 см і завширшки не більше 1 — 1,5 мм. Це досягається формуванням висіву прядивного льону з густотою рослин до 2000 шт./м².

Якість довгого волокна позначають відповідним номером, який встановлюють порівнянням його із стандартними зразками. Відпо­відно до стандарту, довге волокно за якістю оцінюють номерами: 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 18, 20, 22, 24. Чим вищий номер волокна, тим менше його витрачається на виробництва 1 м² тканини.

Льон-довгунець — рослина помірного клімату. Його насіння по­чинає проростати при температурі посівного шару ґрунту 3-5 °С, а дружні сходи з'являються, коли ґрунт прогріється до 7 - 9 °С. Сходи витримують заморозки до мінус 4 °С. У період вегетації краще росте при температурі 15 — 18 °С без різких її коливань удень і вночі. За жаркої погоди (понад 22 °С) гальмується ріст стебел у висоту і погір­шується якість волокна. Оптимальна сума температур для росту й розвитку — в межах 1800 - 2000 °С.

Набагато більші вимоги виявляє льон-довгунець до вологи. Особ­ливо несприятливо позначається на його врожаї недостатнє зволо­ження ґрунту в період від висівання насіння до бутонізації і цвітін­ня рослин. Його насіння проростає при поглинанні близько 100 % води від власної маси, а сходи з'являються при наявності в посівному шарі ґрунту 10 - 20 мм продуктивної вологи. Найвищі врожаї він дає у районах, де до цвітіння рослин температура повітря не перевищує 16 - 17 °С, випадає достатня кількість опадів (близько 150 - 180 мм), вологість ґрунту становить 70 % НВ і часто буває хмарна погода.

Транспіраційний коефіцієнт у льону-довгунця 400 - 430.

Льон-довгунець росте на ґрунтах з нейтральною або слабкокис-лою реакцією ґрунтового розчину (рН 5,9 - 6,3), достатньою вологоєм­ністю, добре проникним підґрунтям, які не запливають і не за­бур'янені. Найсприятливішими для нього є ґрунти із вмістом гумусу не менше 2 %, легкогідролізованого азоту 10 мг, фосфору і калію 10 - 15 мг на 100 г ґрунту та щільністю 1,3 г/см³.

У районах поширення льон-довгунець вирощують на середніх су­глинках і суглинкових супісках. Малопридатні для льону легкі пі­щані й супіщані ґрунти, а також важкі глинясті, які погано прогрі­ваються навесні і утворюють кірку, а також кислі торфові ґрунти. Не слід вирощувати льон-довгунець на ґрунтах з великою кількістю вапна, бо утворюється грубе й крихке волокно.

Льон-довгунець — самозапильна дводомна рослина довгого світ­лового дня з досить коротким вегетаційним періодом, достигає через 72 - 85 днів після з'явлення сходів. У період вегетації проходить кілька фаз росту й розвитку: сходів (рослини мають тільки сім'я­дольні листочки і брунечку), «ялинки» (досягають висоти 5—10 см і утворюють кілька пар справжніх листків), швидкого росту (щодоби виростають на 5 — 10 см), бутонізації, цвітіння і достигання.

Розрізняють зелену стиглість (починається відразу після цвітін­ня), ранню жовту (стебла й коробочки з насінням набувають жовтува­того забарвлення), жовту (коробочки буріють, а листя майже повністю обсипається, залишаючись тільки на верхівках стебел), повну (на ро­слинах зовсім немає листя, стебла буріють, насіння стає твердим).

Районовані сорти льону-довгунця в Україні: А-49, Глухівський ювілейний, Київський, Рушничок, Ірма, Могилівський 2, Синільга, Томський 16, Український 3, Чарівний та ін.

КОНОПЛІ

Господарське значення. Коноплі забезпечують потреби народно­го господарства у волокні та олії. Волокно конопель, якого в сухих стеблах міститься 18 - 23 %, є досить міцним і стійким проти гниття при тривалому перебуванні під водою.

Насіння конопель містить ЗО — 35 % швидковисихаючої олії (йод­не число 140 -165), яке широко використовується в лакофарбовій промисловості та виробництві оліфи й мила. Конопляна олія є та­кож цінним продуктом харчування. її використовують у їжу, для виготовлення консервів, кондитерських виробів.

Конопляна макуха, у складі якої міститься до 7-10 % жиру та 25 - ЗО % білка, є цінним концентрованим кормом для худоби, особ­ливо молочних корів.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Коноплі належать до родини коноплеві (Cannabinaceae), яка об'єднує три самостійних види: коноплі звичайні, або посівні (Cannabis sativa L.), які виро­щують на волокно й насіння; коноплі індійські (Cannabis indica Lam.), з листя яких синтезують для потреб медицини наркотичні речовини (гашиш), та коноплі-засмічувачі (Cannabis ruderalis Janisch.), які трапляються на полях Сибіру, Середньої Азії, Повол­жя в дикому стані і як бур'ян засмічують посіви культурних коно­пель.

Районовані сорти конопель в Україні: Глухівські 33, Глухівські 46, Дніпровські однодомні 14, Золотоніські 15, Золотоніські однодом­ні 11 та ін.

БАВОВНИК

Господарське значення. Основною продукцією, заради якої ви­рощують бавовник, є волокно — найважливіший вид рослинної си­ровини для текстильної промисловості.

3 1т бавовни-сирцю отримують 330 - 360 кг волокна, 560 - 650 кг насіння, яке містить 20 — 30 % технічної олії. З цієї кількості волок­на можна виробити 3,5 - 4 тис. м² тканини, а з насіння 110 - 112 кг олії та 240 — 270 кг макухи.

Бавовник — давня культура. Його вирощували й виготовляли з волокна прядиво вже за 3 тис. років до н. є. в Індії, Китаї, звідки близько 500 років до н. є. він проник у Єгипет, а в IV — V ст. бавов­ництво почало розвиватись у Середній Азії, Ірані.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Бавовник належить до родини мальвових (Malvaceae), роду Gossypium. Це багаторічна ро­слина, але в більшості країн світу його вирощують як однорічну (рис. 74).

Рід Gossypium представлений 37 видами, з яких у нашій країні мають промислове значення два види. Бавовник звичайним:, або мексиканський (G. hirsutum) дає волокно завдовжки ЗО - 35 мм, а його вихід досягає 32 - 38 %. До цього виду належить більшість сор­тів, які вирощують у республіках Середньої Азії і Закавказзя. Бавов­ник перуанський {єгипетський) тонковолокнистий (G. barbadense) утворює волокно найвищої якості завдовжки 40 — 50 мм, шовковис­те, кремове (вихід 35 — 40 %). Сорти цього виду бавовнику пізньо­стиглі, вирощують їх у найбільш: теплих країнах.

Усі культурні види бавовнику дуже вимогливі до тепла. Мінімаль­на температура проростання його насіння становить 10 - 12 °С, оп­тимальна 25 - ЗО °С. Він не витримує заморозків до мінус 1 - 2 °С як на початку вегетації, так і восени.

Бавовник — відносно посухостійка рослина, оскільки має добре розвинену кореневу систему. Проте високі врожаї його вирощують лише при достатній забезпеченості рослин вологою, чого досягають поливами. При недостатній вологості ґрунту обсипаються коробочки.