Особливості періоду іконоборства в культурі Візантії. Що символізує ікона

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконошанування, що поширилось завдяки зростанню ролі "зримого образу" божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігії. Іконоборці уявляли іконошанування спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву. В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням цілісного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм "образу" як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків християнського богослов'я Іоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного — мов книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальника-ми навколо проблеми "образу" іконоборці обґрунтовували "непізнаваність", а отже, "невідтворюваність" божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спіритуалістичих ідеалів раннього християнства. Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з павлікіанством, в якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до вилучення церковно-монастирських скарбів. Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий павлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й державі як "світу зла", був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями й іко-ношанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі. Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило певну спрямованість на народ.