Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян

Лозовий

Духовна культура давніх слов'ян. Культура слов'ян мала пра­давні витоки. Це, зокрема, проявилося у розвиненій міфології та віруваннях. В основі релігії слов'ян — обожнення природних стихій, а пізніше — й соціальних інститутів. Отже, слов'яни були типови­ми язичниками. Людина уявлялася частиною природи, залежною від стихій. Тож і соціум підпорядковувався природним законам, діям природних сил. За свідченням римських авторів, зокрема, Прокопія Кесарійського, слов'яни поклоняються одному богові, а також вірують у безліч духів. Гельмонд (німецький місіонер XII ст., який залипіив цінні свідчення про культуру полабських слов'ян) стверджує, що свідомість західних слов'ян базується на вірі у верхов­не божество, а інші боги — це його еманації. Літопис Руський також свідчить, що русичі мали поняття про верховну істоту, яку звали просто бог. Інші божества походили або витікали від нього. Пізніші дослідники також зазначали, що політеїзм слов'ян лише видимий (хоча вони й вклонялися річкам, болотам, джерелам, горам, лісам і деревам тощо). Очевидно, що верховне божество уособлювало фі­зичну і духовну природу.

Але ця релігія не була пантеїстичною. Верховний бог-творець не злився зі своїм творінням, а породив із себе божества, які опікують­ся ним, причому вони часто втілюють одні й ті ж сили в різних іпос­тасях, є послідовною еманацією світлих (творчих) або темних (руй­нівних — Чорнобог) сил. Головна еманація бога, творча енергія — це світло. Тому давніх слов'ян можна охарактеризувати як світлопо-клонників або сонцепоклонників. Сварог, Дажбог, Редегаст (у за­хідних слов'ян), Ярило, Ладо, Перун, Свентовіт — це прояви одно­го божественного начала, які характеризують різні його функції. Пізніше цим божествам були приписані й соціальні функції. Так, Редегаст — сонце постійно подорожує небом, а тому є богом подоро­жуючих, богом гостинності, а значить, і богом торгівлі, пізніше — ре­месла, тобто культурним героєм. Перун — теж одна з іпостасей сонячного бога, він володар блискавки-вогню, а тому очиститель (прати — очищати), адже вогонь ще й очищає. Протягом І тис. н. є. серед слов'ян панував поховальний обряд спалювання. Вогню по­клонялися як божественній силі, що приносить очищення. Важко сказати, чи ці уявлення слов'яни зберегли з вірувань індоєвропей­ців, чи є наслідком культурних впливів іранських народностей. Але віра в бога-громовержця, володаря блискавки, а отже, й бога війни, існувала в українських землях ще у І тис. до н. є. (античні автори свідчили, що населення лісової частини Скіфії передавало через гіпербореїв, тобто жителів північних країв, подарунки до святили­ща Артеміди, Лато (порівняйте з Ладо), Аполлона (теж богу-громовержцю) на острові Делос. Усі божества не грецького походження, а гіперборейського, північного, ймовірно слов'янського або балто-слов'янського). Скіфи могли співвідносити з Аполлоном та відпо­відним слов'янським божеством свого Гойторіра, на що вказував Геродот. Культ світлого божества був нерозривним з хтонічними культами рожениць, води тощо, тобто жіночих начал.

Але попри розвинену систему вірувань, майже немає свідчень про наявність храмів та жерців у слов'ян, а також про зовнішній вигляд слов'янських ідолів. Є відомості про дерев'яний храм Сварожича у полабських слов'ян у м. Радгості (м. Редегаста, напевне, Сварожич — син Сварога і є Редегаст, те саме, що Дажбог теж син Сварога). На острові Рюгене, за свідченням Саксона Граматика, був храм Свентовіта, якого слід ототожнювати зі Сварожичем та Перуном і якому поклонялися прибалтійські слов'яни. У цих храмах існували майстерно вироблені антропоморф­ні статуї. Саксонська хроніка згадує про ідола Свентовіта у головно­му уборі. Відомості ж про зовнішній вигляд слов'янських ідолів у більшості випадків відсутні. Часто вони вклонялися предметам, присвяченим божеству. Так, Нестор Літописець, називаючи богів Володимирового пантеону (Перун, Велес — покровитель скотарства, Дажбог, Хоре — ймовірно іранське божество, Стрибог та ін), не описує їх зовнішнього вигляду. І не тому, що не має бажання: про Перуна він додає, що «ус злат...». Інші, мабуть, не мали виразних антропоморфних рис. Будь-яка поганська релігія, адавньослов'янська особливо, базується на усвідомленні неподільності особистісного, духовного начала і природного. Навіть греки душу уявляють як матеріальний об'єкт, тому, незважаючи на антропоморфність, їх божества — це не особистості, а стихії. А у слов'ян обожнені сти­хії та природні сили навіть не уявлялися антропоморфними. Крім того, оскільки людина — частина природи, яка підкоряється єди­ному богу, законам, що ним встановлені, то від волі людини нічого не залежить. Тому фаталізм був однією з визначальних рис слов'ян­ської духовної культури.

Для язичницької культури не існує ані драматизму смерті, ані цінності людського життя. Така свідомість позбавляє людину почуття вини, справедливості. Метою життя стає забезпечення свого права, досягнення свавільного бажання, а моральною чеснотою — удачливість, вміння перемагати. Давні слов'яни молилися майже тільки перед вівтарями, спорудженими на відкритих святилищах, обнесених земляним рівчаком або дерев'яним частоколом. Свя­тилища споруджувалися на березі річок, у гаях, на пагорбах. Це свідчить про прагнення слов'ян не відокремлювати божество від природи.

Відсутність жрецької касти — це ще одна особливість слов'янської релігії (за винятком полабських та поморських слов'ян). Вона свід­чить про те, що головною вважалася хліборобська, тобто господар­сько-природна функція божества. Тому прохання йому висловлював і відправляв культ голова хліборобського колективу (сім'ї, роду). Там, де головною була воєнна функція божества, з'явилися храми й жерці. Натомість у слов'ян була розвинута демонологія — віру­вання в духів (невидимих істот) — злиднів, мороків, примх, лихо, мару, журу, лісовиків, мавок, болотяників та ін. Усі ці істоти могли зашкодити людині. Тому дуже важливо вміти від них захищатися. А якщо духів було дуже багато, то й прийомів захисту (відлякувань, умилостивления, приношень, заклинань) було не менше. Зняти їх досконало могли лише професійні відуни. Тому у слов'ян була дуже розвинута магія. Віщуни й відьми жили завжди окремо, часто в лісі, володіли рідкісними знаннями і навичками (є свідчення про рідкіс­не мистецтво рукопашного бою), їх боялися, але й часто користува­лися послугами з метою зцілення.

Ще у глибоку давнину слов'яни мали календар. Він був тісно пов'язаний з природними явищами та хліборобським циклом свят, які вшановували найбільш важливі для орачів природні події: від­родження сонця після зимового сонцестояння (Коляда), боротьба літа із зимою, тепла з холодом (закликання Весни), а поряд з цим справ­ляли тризни (могилки) на знак перемоги над темрявою і смертю. Свято Семик (русалії, ярило, туриця тощо) відзначалося передусім на честь Ярила — сонця у повній силі, «яросного борця», Купайла (зводить до купи, парує), коли справляли весілля. Усі ці свята мали й паралельний семантичний зміст — сімейний: шукання нареченої, загравання (хороводи) тощо. Ці свята, їх зміст відобразилися у ка­лендарно-обрядових піснях, які дійшли до нашого часу: веснянки, гаїлки, колядки, щедрівки, купальські, обжинкові тощо.

Тюрменко

Культура та дохристиянські вірування давніх слов'ян

...

Особлива сторінка духовної культури слов'ян - міфологія. Життя слов'ян великою мірою залежало від природних явищ. Вони обожнювали природу, наділяли її людськими властивостями. Особливий інтерес становить Збруцький ідол, що є своєрідним зображенням цілого пантеону язичницьких богів.

Стовпоподібна триярусна конструкція Збруцького ідола та ієрархічність його окремих частин ілюструють космогонічні уявлення східних слов'ян. Всесвіт розподілявся ними на небо - світ богів, землю - світ людей та підземний світ. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості, бог Перун, зображений як воїн із шаблею, та ще дві фігури із суворими очима. Богів верхнього ярусу об'єднує шапка, що, можливо, відображує різні іпостасі єдиного слов'янського бога. У середньому ярусі зображена земля з хороводом жінок і чоловіків, у нижньому - підземні боги.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв'язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов'ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре. На честь Сонця слов'яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада. У дохристиянську пору для слов'ян було характерним об'єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть).

До наступного рівня могли відноситись божества, пов'язані з госпо­дарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо.

Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів'ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю - птахи, стовбуру - бджоли, корінню - плазуни тощо.

У східних слов'ян-язичників не було храмів. Дерев'яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов'ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою.

Після прийняття християнства у слов'ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім'я свого судженого. Давні слов'янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни.

У складних історичних умовах слов'янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв'язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.