Не грати з Богом в хованки

АПОСТОЛЯТ МОЛИТВИ

“МОЛИТОВНІ СТОРОЖІ”

№ 98 (2013 р. Б. )

“На твоїх мурах, о Єрусалиме, я сторожу поставлю. Ні вдень, ані вночі ніколи не замовкне. Ви, що пригадуєте все Господеві, нема для вас спочинку. Не давайте Йому спокою, аж поки не відновить Єрусалиму, поки не зробить його на землі славним!”

(Іс. 62, 6-7)

не грати з Богом в хованки

Кожна людина прагне досконалості, але якщо вона тільки зовнішня, то проникнута отрутою гордості та пихи. Суть спасіння полягає не в тому, щоб ми самі себе спасли і зробили себе досконалими на цій землі, а в тому, щоб усвідомити, що в нас є корінь отрути первородного гріха. Первородний гріх − це „образ звіра” в нас, який має одну мету – завести нас до пекла. Ми маємо уяву, що горда людина – це така набундючена, що все знає, всюди була. Однак гордість – це те, що людина живе без Бога, що вона не з’єднана з Ним і Його не потребує.

Не достатньо мати тільки якийсь фасад, вигляд ревності, побожності. Потрібно будувати своє життя на суті − на правдивій покорі, тобто людина усвідомлює, що є грішником перед Богом. Тільки одного мусимо боятися, так і святі казали, – гріха в нас. Він обманює, він з’єднаний з нашою природою, з нашим негативним “я” і творить “его”, егоїзм і ми шукаємо «свого». В нас є бунт проти Бога. Ми цього часто не бачимо, аж коли прийде терпіння, переслідування, це з нас вилізе. І не мусить бути велике переслідування. Як тільки хтось нас почне принижувати, то відразу почне вилізати те, що в нас є. Коли нас хтось і нехотячи образить, або обмовить, ми неприємно здивовані і автоматично в думках займаємося жалінням себе і складанням оборонних промов, звинувачуємо того, хто упокорив нас, займаючись його хибами, повчаючи і картаючи його, вивищуємося і думаємо, що я, звичайно ж, кращий, а він гірший. Коли хтось діткнеться нашого самолюбства і гордості, то самооборона і осуджування спрацьовує автоматично. Ми ідучи по вулиці чи десь чекаючи, внутрішньо ведемо діалог. Це негативний образ. Мало би бути цілком інакше, бо Ісус каже, що маємо залишатися в Його слові: „Коли ж ви в Мені перебуватимете, і Мої слова в вас перебуватимуть…” (Ів. 15,7). Ми вміємо самовільно залишатися в собі і маємо дивовижні інспірації, але негативні, які вносять неспокій і смерть. Але нам потрібно залишатися в Христі і в Його слові.

Коли отримаємо якесь дуже важке завдання, хоч і Боже, і почнуться конкретні труднощі, відразу проявляються всі вияви нашої пихи, образливість, ми впремося і не хочемо реалізувати Божу волю, протиставляємося Богу. Тоді Він нас не може вико-ристати, як свою посудину. Скажемо: “А я маю свій погляд.” Потрібно зупинитися на хвилинку і робити покаяння. Стати до Божого світла і шукати Божу волю, порадитися з мудрим. Тут усвідомлюємо, що означає покора, тобто правда, яка з’єднує нас з Богом.

Уявимо собі, що ми десь працюємо і над нами є начальник. Наш неприятель слідкує за нами і буде посилати начальнику анонімні листи на нас. Від нього нічого не приховаєш. Якщо в основних речах будемо респектувати волю начальника і не будемо робити, що нам заманеться, то нам оскарження не пошкодять, а навпаки. Так і у відношенні до Бога: обвинувач братів, диявол, може оскаржувати, але якщо між нами та Ісусом немає нічого, що ми би хотіли робити на власний розсуд, то диявольські оскарження не мають ніякої сили. Або порівняння: їдемо через кордон. Митники шукають, чи ми не маємо з собою чогось, що не записано, про що не повідомлено. Якщо маємо, хоч і дрібницю, прийде на нас суворе покарання і з відсотками. Тому в духовному житті так важлива убогість духа − ні на чому не липнути − бути правдивим перед Богом.

Диявол – обвинувач, а коли ми робимо добро на власний розсуд, він звинувачує нас і шукає помилки. Однак, якщо ту ситуацію з вірою дамо Господу Ісусу, а потім в малій речі, в якійсь дрібниці, згрішимо, то стараємося зупинитись і віддати це Ісусові. І якщо потім сатана звинувачує, Господь йому скаже: “Він Мені це віддав, не залишив нічого для себе. Я знаю, що він робить багато помилок і гріхів. Він з усім йде до Мене, і перш, ніж почне щось робити, радиться зі Мною. Я, Ісус, його помилки і гріхи беру на Себе. Мені подобається, що він зі Мною рахує, що впокорюється і весь час звертається до Мене. Я знаю, що він слабкий і не вміє робити без помилок, але це – інша річ. Він зі Мною не грається в хованки. Нема нічого, що він би сховав від Мене. Часто його охоплять пристрасті і гордість, але він якнайшвидше зупиняється і якраз гріхи та помилки тиснуть його до Мене. Він дає їх Мені 77 разів на день, а Я їх 77 разів щодня беру і очищую його душу Своєю Кров’ю. Для нього Моя Кров не текла намарно. Він практично свідчить в житті, що без Мене не може нічого чинити (Ів. 15,5)”.

Божа справедливість полягає в тому, що Ісус справедливо заплатив за наш гріх на Голготі. Гріх мусить бути покараний. За один тяжкий гріх нам належить пекло. А Ісус взяв наші тяжкі гріхи і всі інші гріхи на Себе та справедливо за них заплатив. Цього не могла би за нас зробити ніяка людина, навіть та, яка би нас дуже любила, тому що гріх – це бунт проти Бога, проти святого безконечного Бога. Це образа святого Бога, тому і кара безконечна. Тому сам Бог стався людиною, щоб міг заплатити за мій і твій гріх. Це Божа справедливість. Як легко ми проходитимемо моментом смерті без тягарю гріхів, які ми дали Ісусові.

„Ісусе, не хочу гратися з Тобою в хованки. Визнаю Тобі те, що мені найбільш не хочеться признати… , за що найбільше встидаюся... Перед Тобою не хочу нічого скривати. Ти і так все знаєш. Прошу, Тебе, прости мені всі мої гріхи....”

СВІДЧЕННЯ З МОЛИТВИ

• Неустанна Поміч.Це було в повоєнні роки.Двоюрідний брат мого тата Григо-рій (18р.) був бандерівцем. Йому дали один лист, який мав занести в районний центр, який був далеко від села (Вирів, Кам’янко-Бузький р-он). Йти треба було пішки через ліс. Мама спекла на дорогу паляницю і рано він поніс лист. Пройшло три дні, а вдома його ще не було. Мама переживала, але думала, що можливо він гостює в родичів. Коли виявилося, що його там не було, батьки налякалися і почали його шукати. Бояли-ся, що можливо його вбили, або покалічився дорогою і десь там лежить. Шукали доро-гою, розпитували в людей, але нічого. Тоді тато Григорія пішов до начальника міліції в район і просив за сина. А той відповів, що він нічого не знає про нього, а якщо це робо-та КДБ, то він сам їх боїться. Вже минуло 10 днів. Тоді мама Григорія, вже сама пішла в район і зі слізьми просила начальника міліції про поміч, але ніхто нічого не знав. Ко-ли мама поверталася додому, побачила на стіні костела образ Матері Божої Неустанної Помочі з Ісусиком на руках. Вона впала на коліна, поцілувала Його і очима, повними сліз, болю з вірою дивилася на Марію з Ісусом. Вони залишилися для неї єдиною надією, бо з людей вже ніхто не міг допомогти. Великий біль, страх і безсильність, налягали на неї, як темна ніч. Вона молилася і кликала Марію до своєї біди. І раптом в тій темноті з’явилося світло і мама почула в серці як Марія до неї сказала: «Твій син там». Мама встала і вже знала, куди має бігти. З надією і вірою вона побігла туди, де їй сказала Мати Божа. Коли прибігла, то натрапила на будівлю з двором і прохідною брамою. Але в той момент охоронець десь на хвилю якраз відійшов і мама забігла на подвір’я. Там її побачив начальник установи і по-російськи зверхньо запитав: «Кто тебя сюда пустил?» Вона відповіла, що сама ввійшла і що тут є її син, і щоби вони його віддали. Він зухвало посміхнувся і сказав: «Что ты говориш? Кто тебе это сказал?» «Матір Божа мені сказала!» Він її сильно штовхнув і вона впала на землю. Як падала, викрикнула і почала плакати. І тут почула з будівлі: «Мамо! Мамо!» І вона закричала: «Це мій син!» В цей момент його переводили коридором і він почув голос своєї мами. Вона просила, щоб начальник віддав сина. Тоді він завів її в кабінет. Їй здавалося, що вона зайшла в пекло. Стіни були помальовані на червоно і лампа також була червона. Начальник КДБ сказав: «Знаете, что сделал ваш сын? Он кинул кирпичом в машину і разбил переднее стекло, что вы бы з ним сделали?» Вона відповіла: «В першу чергу, я би сказала його мамі і татові, що ваш син те і те зробив, повідомила би їх, а потім, коли би він заслуговував за свій поганий вчинок покарання, то покарала би його, а ви його вкрали». Після того начальник КДБ погрозливо сказав їй, як має казати людям і дав підписати папір, що вона з тим всім згідна. Вона поставила хрестик, бо не вміла писати. Потім окремо провів розмову з сином і відпустив його. Григорій насправді ніякої цегли не кидав. КДБ його арештувало за лист.

Сьогодні приходить набагато гірша система, ніж КДБ – ювенальна юстиція, яка буде безпідставно викрадати дітей. Матері, моліться з вірою молитовні сторожі за своїх дітей. Матінка Божа може врятувати дітей і Україну. (Галина, 30р.)

• Відповідь була «так». Від мами я довідалася, що моя чотириюрідна сестра має рак молочної залози. Їй лише 28 р., у неї 6-річна донечка, але справи зі здоров’ям дуже погані, бо хоч робили операцію, метастази вже пішли в легені, тягнули воду. І мож-ливо сьогодні ввечері, або завтра поїде на наступну операцію в Угорщину. Думка, що може бути пізно, спонукала мене відразу дзвонити. В слухавці озвався змучений, захриплий голос Тані. Я з нею не бачилась можливо 15 років. Від того часу все дуже змінилось. Я навіть не знала з чого почати. Але сестри відразу підняли руки вгору і почали інтенсивно молитися, щоб Ісус Сам провадив розмову, щоб Св. Дух дав по-трібні слова. Я представилася і відразу почала, що мама говорила мені про її пробле-ми. Виявляється, сьогодні вночі їде в Угорщину. «Може коли повернешся, дайся чути, подзвони, прийди, щоб ми могли довше помолитися. Але знаєш, Таню, як би там не було, важливо бути примиреним з Богом. Ми всі охрещені, але мусить бути в нашому житті конкретний момент, коли ми скажемо Богові своє «так», визнаємо своїми устами (як написано в Св. Письмі) Ісуса за свого особистого Спасителя і Господа, і звіримо до Його рук ціле своє життя. Може я би тобі задала питання, а ти просто відповідай». Таня погодилася. «Таню, чи віриш, що Господь Ісус є Бог і що помер за тебе?» Відповідь була «так». «Таню, чи віддаєш до Його рук ціле своє життя: своє минуле і хворобу, і майбутнє?» Було чути, що Таня плаче і відповідає: «Віддаю». «Таню, Ісус дав нам Діву Марію за Матір. До Неї можемо прибігати, просити Її помочі (у Тані в 11 р. раптово від інсульту померла мама). Таню, чи приймаєш Богородицю за свою матір?» «Приймаю». «Таню, в житті могло бути всяко, і хоч вас мама добре виховувала, але може десь в серці затаїлася якась образа, гіркість, непрощення. Все це – перешкоди для того, щоб Бог міг діяти в нашому житті. Може маєш якесь непрощення до лікарів, або до когось, хто тебе в житті скривдив?» «Ой, та що ти? Знаєш, я за весь цей час стільки вже передумала. Я ні на кого зла не тримаю. Лиш би трохи здоров’я…» «Таню, чи в ім’я Ісуса Христа прощаєш всім з щирого серця?» «Прощаю».

Сестри молилися далі і я продовжувала далі ще інтенсивніше: «Таню, дуже важ-ливо, щоб ми не мали гріхів проти І Божої заповіді. Може через незнання, або може ти вірила в гороскопи, чи робила забобони? Можливо тобі зливали віск чи скидали вро-ки, або підкурювали від страху? Можливо ти ходила до якихось бабок, або екстра-сенсів, або може вживала гомеопатію, чи тобі робили акупунктуру, чи акупресуру? А можливо ти лікувалась всякими травичками від якогось знахаря?» «Ні, ні, я нікуди не ходила, приймала тільки хімію». «Добре, Таню, але може відречемося, якщо ти чогось не зауважила, або не додивилася, або не пам’ятаєш?» «Добре». «Таню, чи в ім’я Ісуса Христа відрікаєшся всіх цих практик і духів, які стоять за цим, і які могли мати вплив на твоє життя, та духовного коріння, яке є за цим?» «Так, відрікаюсь.» «Таню, чи перетинаєш в ім’я Ісуса Христа ці духовні пута?» «Перетинаю». Ми разом з сестрами відповіли: «Амінь!» Потім коротко помолилися з нею, віддали під Покров Пресвятій Богородиці, до Ран нашого дорогого Спасителя. На кінець пригадала, що хай з вірою кличе Ісусове ім’я – це найкраща молитва. Хай пам’ятає, що Ісус є завжди з нею. Вона плакала, дякувала, а поміж то кашляла. Я склала слухавку, а сестри – руки. Ми були щасливі, що могли бути знаряддям в Божих руках і що встигли. Таня не дзвонила. Я час від часу згадувала про неї в молитвах.

В грудні, коли мама знову прийшла, довідалася: Таня повернулася з Угорщини, опе-рацію не робили, а 4 вересня вона померла. Тоді по телефону Таня говорила, що недав-но сповідалася, але в грудні мама сказала, що вона не мала шлюбу. Так прикро, що не було біля неї нікого, хто би підказав, що треба впорядкувати своє життя. Але дякувати Богові, що хоч в кінці (як воно вже там було) могла цілком дати своє життя Ісусові.(с. Е.)